bannerbanner
Пекло на землі
Пекло на землі

Полная версия

Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
1 из 10

Віталій Юрченко

Пекло на землі

КНИЖКА ПЕРША

ШЛЯХАМИ НА СОЛОВКИ

І З ДНІВ РАДОЩІВ І СМУТКУ

Коли валився царський трон, а вслід за ним тріщали кайдани московської «тюрми народів», – я був спаничений селюх. Літом пас у селі худобу, а взимку «кував» наосліп голі доктрини бездушної російської школи. Учився сам, та й інших вчив, бо, змалечку зіставшись без батька й допомоги, утримувався з власних рук.

Промишляючи про шмат насущного, не мав ні змоги, ні часу дивитись на світ ширше, десь поза свою «Реалку»[1].

Сьогодні соромно і дивно, що, кінчаючи середню школу, я був цілковитий профан у житті суспільно-політичнім: не мав у руках газети, не прочитав ні одної політичної брошурки, навіть «Кобзаря» як слід не студіював.

Отож не дивно, що революцію зустрів зі здивуванням. Лиш гучно-переливний гімн свободи та небувало-велетенський рух маніфестантів розбурхали в мені відчування великих подій.

Вийшов я в сколихане море революції й, затоплений бурхливими хвилями вітрів-бурунів, поплив, шукаючи віщого корабля та заповітної твердині-пристані.

Шукав їх у вогнях блискавичних гасел, спізнавав у бурях мітінгових, виучував з дощів промов.

І усвідомив, що скінчилась доба деспотизму, згинув перун «неділимої», в якій «на всіх язиках все мовчить – од Молдаванина й до Фіна». Перевернулася нова сторінка історії: засіяло сонце визволення пригнобленим народам.

Хто я такий? Чий я син і хто мій нарід? питався всім єством, всім інтелектом.

І відповідь знайшов, коли весняно-квітневого дня став у кольони демонстрантів під жовто-блакитним прапором. Не знав його символу… Інтуїтивно відчув його близькість, рідність.

З ідеалом національного прапору прилинув я до тих, що заходились будувати долю України на розкріпощеній землі. Пішов розумом слабкий, та вірою сильний і духом непоборний за наше право на державу.

Став прозрівати, дізнаватись – «ким, за що були закуті». Цього гарячково шукав у книжках, з розмов в «Українськім клюбі», якого став одним з найактивніших членів. Як перли, низав я дані про націю, державність, мову, заслухувався на лекціях, диспутах, що їх давали наші тодішні провідники – проф. Е. Іваненко, В. Камінський, М. Крамаренко; удосконалював щиро мову, ковтав нові слова, виучував фрази, душею горнувся до кожного, що говорив рідним словом; захоплювався всіми появами національного відродження: працював у драматичному гуртку, брав участь у розбудові національного фонду, розповсюджував відозви, вів національну пропаганду, усвідомлював та приманював молодь до «Клюбу».

Літо минуло в напруженім формуванні національного світогляду та гарту.


Останній рік у середній школі почав я вже свідомим українцем-юнаком. Дивувались мої приятелі-селюхи, з’їжджаючись по феріях, що гарно так говорю «по-свойому». Це спонукало не одного й пішла у нас жвава робота. Залунала щораз сміливіше рідна мова в стінах школи; щотижневі збори, дискусії, вистави, реферати; полинула молодь густими лавами до «Клюбу».

Не легко й не всякого «свого» вдавалось навернути на вірний шлях: було багато перевертнів, що цуралися духа й мови свого народу, многі засліплені великодержавним чванством-панством, не розуміли змісту величньої хвилі.

Перешкоджав нам «Союз Русской маладьожі». Рафіновані напасники, синки вчорашніх миколаївських служок, вишколені в дусі московського цареславного патріотизму й ненависті до інших націй, – зняли проти нас травлю.

– «Далой сепаратістов, мазепінцев! Далой мужіцкій язик! На базар з нім дьоготь продавать», – зустрічали нас на всяких зібраннях.

Труднувато було нам – несміливим і кволо організованим селюхам – стояти проти випещених гонорових барчуків, що форсували віками упревілєйованою величністю та заносились блеском «русской нації й культури».

Проте, наші сили щораз міцніли і лави прибували. По нашому боці стали деякі вчителі – українці, директор та панотець Заячківський. Ми заговорили про українізацію школи. З обуренням і свистом зустрів «Союз Русской маладьожі» наші домагання.

Та з церковного амвону завоювали масу. Панотець став читати Євангеліє, виголосив українською мовою кілька проповідей, спільними силами перекладали з Діянь апостольських і по черзі, хто мав добрий голос, імпровізували українського апостола.

Учнівська маса поставилась до національного питання поважніше. Обурення великодержавних паничів притихло. І під Різдво здобули першу в місті українську школу. Вона стала фортецею українства.


Місто зайняли більшовики. Чули про них, як русотяпів[2] зліва, що з іншими гаслами зазіхають на нашу незалежність. Аж тут побачили й програму їхню.

Першого вечора розігнала п’яна банда модну вечірку в жіночій гімназії, побивши учнів, знасилувавши кількох гімназисток. Другої ночі зграбували «буржуїв» – видатніших громадян міста, кількох забили. Третього дня організували страшний погром – грабіж.

Ще за дня на головній вулиці збирався злочинний елемент. Відбувся галасливий мітінг із закликом «бей буржуйов, капіталістов – кровопійцев пролетаріата». Під вечір п’яна салдатня на вулицях кидалась на прохожих з насиллям, з вигуками про «красную ноч над вековімі угнєтатєлямі устроїть».

А як смеркало, тисячна босячня за проводом красногвардійців з осатанінням кинулась на склепи. Рубали двері, трощили засуви. І летіли в дребіззя вітрини, нищились коштовні речі в руках озвірілої товпи, за них гризлись, різались, стрілялись. Всю ніч тяглось нечуване в пам’яті погромництво. На ранок головна частина міста виглядала як після жахливої руїни.

Тремтіло місто в більшовицьких кліщах. Страшно було пройти: кидались серед дня на кожного, хто хоч будь-чим скидався на буржуя. Більмом на оці був їм жовто-блакитний прапор: за українську мову, книжку – до «Смольного» (на розстріл) тягнули.

Одного вечора влетіло кілька до нас у школу: саме репетиція.

«Украйонци, мужікомони. Рукі вьорх! Гдє старшіє самостєйнікі?» – закричали з «матюками».

Серед нас «старших» не було. Обнюхали кімнати, вскочили до церкви: бахнули в один кут в образи Христа, бахнули в другий бік, у заквітчаний портрет Шевченка, забрали срібний хрест та золоту чашу й зникли з лайкою, кивнувши: «Ми вам покажем самостєйну Украйону».

Місто застигло у терорі, робота в Клюбі припинилась.

Та не надовго. Чутка, що Київ зайняла Центральна Рада, оживила всіх, стали сходитись до Клюбу.

Одного вечора у Клюбі звістка: більшовики спішно евакуюються, грабують мешканців, церкви. – Не дать – рішили.

Наспіх зібралося з півсотні молоді коло касарень Шевченківського полку. Перший раз я взяв у руки кріс. Розбились на дві групи – одна до комендатури, а друга – у військовий сад, де розташовані червоногвардійці. На певний знак – одночасно налітати.

Та спізнились. Комендатура вже була евакуйована, а як підходили до саду, вартовий помітив і дав більшовикам знати.

Червоні висипались проти нас. Ми залягли поміж деревами. Тут перший стріл пустив я у ворога. Сталась безладна перестрілка; ціляли більше навмання, бо темно було.

Не знаючи, яка нас сила, більшовики зірвалися до станції. Ми за ними. Дорогою переступав я перші ворожі трупи. Втікли червоні на броневику, обстрілявши місто з гармат.

Наскок наш вдався не цілком, але молодь підбадьорив. З більшою енергією заходились коло самоорганізації. Оформили спілку «Української Молоді», послали статути й людей на села, організували виїзди з виставами, лекціями. Почалися в «Клюбі» палкі дискусійно-наукові реферати про національно-державну ідею.


Скінчивши середню школу, поїхав я на село. Почав з малого. На весіллі у свояка виголосив націоналістичну промову, зв’язавши щастя молодих зі щастям Української Держави:

– Ви, молодята, закладаєте власне кубельце. Разом з вами в’є кубельце вся наша нація, будуючи свою державу. Її творці закликають нарід до будівництва. Матимем державу, – житиме в добробуті наш нарід, щасливі будуть наші молодята. Отож в момент, коли закладається щастя наших молодих, слід зробити основу й державно-національного почину. Зробім закладини «Просвіти», що промінням ясним освічувала б народові шлях до власної держави…

Весільні щиро підтримали і тут же провели збірку. Свідомі молодята офірували весільні дарунки і перші записалися членами «Просвіти». Проспівали їм «многі літа», і перший раз у кілька голосів у селі полився рідний гимн.

А на Зелені свята відбулось відкриття першої у волості «Просвіти». Було пребагато гостей з околичних сіл. Я виголосив чулий реферат.

За нашим прикладом пішли інші села. «Просвіта» розвивалась буйним темпом, ставши справжнім вогнищем культури та кузнею національно-державної свідомості. Голова – Іван Літавчук піклувався нею, як батько: добув у сусідній економії п’яніно і готував багаті концерти, а я заходився коло драматичного гуртка. Вперше ставили «Наталку Полтавку». З піднесеною радістю прийняло село виставу. Прийшли батьки, діди; мусіли повторювати другого дня. Гурток запрацював інтензивно: по «Наталці» пішла «Наймичка», «Бондарівна», готували «Невольника». Але приїхав якийсь добродій і заборонив ставити без дозволу.

Поїхав голова до міста, та вернувся сумний – не дозволяють. Подались удвох – теж нічого не привезли.

– Нє время тєпєр спектаклям. Нужно укрощать мужіков, а ви їх етім портітє.

– Таж ми свідомість поширюємо, – виправдовуємось.

– Какая там свєдомість. Знаєм ету Грушевськую свєдомість. Буянство, бандітізм ви развіваєтє, портітє мужіка.

Так відповіли нам у гетьманськім старостві. Люті вернулися додому.

– «Мужіков укрощать». Позасідала офіцерня кацапська й верховодить. А ще й українське гетьманство. Нема кого слухати. Ставлю без дозволу й кінець.

І ставили щораз частіше й краще. Про нашу «Просвіту» в повіті знали. Поміж виставами й концертами давали реферати. Я намітив у циклі лекцій викласти селянству всю історію України. Добув М. Аркаса, готувався старанно, викладав просто, образово – слухачів повнісінька заля. Приходили з сусідніх сіл послухати, як у нашій «Просвіті» козацтво-лицарство з могил воскресає.

Та поки йшло про козаків, всі слухали уважно. Коли ж заговорилось про гетьманців, почались репліки, заперечення.

– А ті гетьмани верховодили так само, як сьогодні Скоропадський? – обзивався з одного кутка.

– Чи Богданова та Мазепова булава так, як нашого Павлушки, по людських спинах їздила? – перебивав з другого.

– Як так, то й згадувати їх нема за що, – додавали гуртом.

– Про гетьманців не варт з книжки розказувати. Не сьогодні-завтра скоштуємо смаку їх булави на власних спинах. Хомляк із загоном «карателів» прийде порахуватися за панську ферму, – заявили одного вечора, як розповідав про Дорошенка.

Не хотілось вірити, а чутки ширились вперто. Все село гомоніло, як у Крутому, Тридубах на бочку клали, шомполами полосували, в льохи холодні кидали, стріляли людей, живцем у землю закопували. Не вірив, поки не переконався.

Одної неділі був на баштані. Десь коло півдня почув наглий дзвін. Щось незвичайне. На коня й щодуху до села.

Там вже порядкували «карателі». Велелюдний сход. Офіцер загону стояв на столі й, вимахуючи нагаєм, задьористо виказував: «Вслєдствіє разорєнія пастроєк і ограблєнія імущества, гаспадіну Пйотровскому прічінєно убитков на 25 тисяч рублей. Для возстановлєнія хозяйства іменем воєннаго суда пріказиваю в тєченіє 24 часов собрать указанную суму і видать главнєйшіх зачінщіков, в протівном случае сожьом сєло…»

Люд мовчав. Офіцер закурив і продовжував:

– Назвіте мне сейчас фамілії 20 главнейшіх разорітелєй…

Люд стояв нерухомо. По хвилині вихопився один – Михайлюк Мирон.

– Чого ми всі маємо відповідати за когось? Не такий вже той Петровський був багатий, щоб всі на добро його лакомились. Грабувало може яких три-чотири. Їх і шукайте, а до всіх нема чого чіплятись.

– Замолчі! Розошолся, – перебив єхидно офіцер. – Раз ти так бойкій, так і раскажі нам, кто пєрвий гюрабіл.

– Не маю я чого розказувати, бо сторожем в Петровського не був.

– Нет, скажеш, – розходився офіцер.

– Не мав би оце кому казати, – опирався Михайлюк.

– Что? – визвіривсь офіцер. – Стража, взять его в перепльот. П’ятьорку ему предварітєльно, даби краснорєчіє вазбудіть.

На Михайлюка кинулися три вояки, повалили, присунули до стола, й шомпол блиском цвьохнув у повітрі.

Маса глухо вжахнулась. Мною затрясло, забило дух.

– Народ… браття! Що робиться? – запитався, пробиваючись крізь натовп. – Чи за татар ми живемо? Таж мусить бути суд і слідство. Як можна катувати невинних? Найдіть злочинця і карайте судом правим. А не всіх насилуйте, бо як на вас усі повстануть, то…

– Как?! – випростувавшись, узявся в боки офіцер. – Откуда сей малакосос? Связать єво і на повозку.

Сход заворушився.

– Та за що хлопця брати? Що правду ріже? – несміливо, а далі все грізніше.

– Що це за право? І то мовчати? Це така свобода? Скільки їх, а ну то давай…

До мене кинулись вояки, а їм нарід загородив дорогу.

– Не дамо знущатися. Яким це правом? Ми й за царя такого не видали, – крикнуло зразу кілька голосів.

Сход загудів ще грізніше.

Але офіцер розвіяв сміливість.

– Команда, – закричав несамовито і бахнув з револьвера. – В ружйо! Акружіть бунтарей!

Вмить сход був оточений. Мене вхопили дужі руки й повели до повозки, де стояв напоготові кулемет.

Розправа кінчилася спокійно. Покірне ще тоді наше село погодилось дати 25 тисяч, загін виїхав з села й мене узяв до міста.

У комендатурі служив знайомий офіцер Чайковський. Неприємно йому стало, коли довідався, за що мене забрали.

– Не бійся. Вечером будеш удома.

Під вечір випустив мене на подвір’я, ніби на прохід, і шепнув:

– У штахетах он діра. Гайда й щоб духу твого не чути було в місті.


За тиждень я – студент Державного українського університету. Тут повівало іншим духом. Гетьманату ніхто з українства вже не підтримував. А певного ранку Київ приймав радісну новину: Директорія проголосила повстання.

Защеміло серце, коли з-за Київа доносилась гарматня канонада. Заворушилось українство міста: таємні збори, перехід за фронт, агітаційна література, розклад ворога, головно німців.

Одного вечора з пакою відозв «До німецьких вояків та старшин» біг я на Тургенівську вулицю, де стояв німецький полк, що мав завтра виступати на позицію. Перша моя підпільна спроба. Терпко билось серце, як підходив до будинку № 12. Стоїть вартовий. Не смію підступити. Пройшов раз повз нього, глянув у суворе обличчя. Війнув по тілі морозний ляк. Пройшов у друге, пригадуючи німецькі фрази. Вийшов з помешкання вояк. Я за ним:

– Lieber Kamerad, – тихо й несміливо. – Bitte, – подав кілька проклямацій і далі.

Втішений удачею, перебігаю вулицю: на другому боці трьох.

– Bitte sehr, meine Неrren, lesen sie. – Беруть здивовано й вдивляються, я далі. Відважився, підступив до вартового й витяг цілий жмут. Залишилась ще пара метеликів. Підбігаю з останньою: – Bitte! – Вхопив і до світла ліхтаря.

– Halt! – крикнув, підбіг до мене. – March mit mir.

Переляканий вщерть, опинився в комендатурі. Там довгенько радились, сварились, видно, кілька старшин, і врешті випустили. Щасливий удвічі летів я додому.

Ще більшим щастям був для мене день, коли до Києва урочисто вступала Директорія.

Настали дні державного будівництва. Я працював в інформаційному бюрі при Директорії: роз’їжджав по містах, передавав низовим органам директиви центру та збирав відомості про настрої на місцях.

Невідрадні були ті настрої, гетьман залишив по собі лиху славу й нам передав. Була вона податливим ґрунтом для більшовицької зарази. Ще не сформувався уряд УНР, ще йшли в департаментах гарячі дискусії про тактику, про форми влади, а більшовики вже почали скажену агітацію і то в той час, як наші державні мужі по кабінетах у теорії бавилися. Більшовицькі агітатори рубали з плеча, опанували масу на вогні, роздмухуючи його в полум’я: замість витончених програм вони з кількома спокусливими обіцянками-гаслами кинули цілі легіони крикунів у наше запілля, що стали першими злощасними ластівками в посіві свавілля, анархії та непослуху.

Нашу державно-визвольну ідею звульгаризували одною фразою: буржуйська штучка, на жовто-блакитний кольор розфарбована. Замість завтрашньої самостійної України, вони ощасливлювали масу сьогодні: гуляй, душа революційна, бий буржуя, грабуй пана, хапай добро, діли землю – все наше.

І маса, підбурювана привабливими гаслами, спонукана злочинним елементом, розкладалась, сваволіла. Село стало розшалілим звірем, що, ніби з ланцюха зірвавшись, гасав по волі, не відчуваючи ні впину, ні страху.

У кожного на язиці свобода, революція, старе й мале товче про більшовиків, з хати до хати переходять чутки.

– Чули? бальшаки йдуть, землю закріпляють, панів усіх розганяють і мирський прилюдний суд строять…

– Еге, ідуть і добро везуть з собою: краму, цукру, хліба. От рай буде тоді нам, коли б, Господи, скоріше, а то ця «тарахторія» ні риба ні мясо. Ніби б то й наші, а онди кажуть, що то самі пани…

– Не вірте. Син мій приїхав, то бачив їх на власні очі. Каже, одних здихались, то другі лапки простягають, щоб панувати. Та чорта пухлого, каже. Он бовщаки, каже, Харків заняли. Оті, каже, справжню свободу роздають: землю зараз ділять, хто скільки захоче.

Де гурт, там мітінг, що неділя, то сход. А на сході:

– Таваріщі громадяни-селяне! Слушайте меня – чистокровнаво большовика. Я триста лет кров за слободу проливав. Как я, значіца, бивав во Хранції, Іспанії, Румунії і Апелсінії, таваріщі, і всякія, значіца, революції і конхветуції видав, то й опредєльоно гаварю й кажу, таваріщі, що нам другаво вихода нет, таваріщі, как советская власть, товаріщі. А по сему, все как адін, таваріщі, і в обязательном порядке за советськую власть, таваріщі. Да здравствует савєтская власть, таваріщі!

– Правільно! Нам только советской власті й нада. Ура! – підхоплюють.

– Таваріщі! Души буржуйов і всякое їх кодло. Зничтожай паразітов до ноги, щоб і в палаті не смерділи! А посему на завод буржуйський. Розбить його до цурки. Хто за мною?

– Верно! Зничтожить все дощенту.

І маса, засліплена химерною свободою, як дика отара, творила божевільні вчинки. За годину-другу диявольської роботи з заводу, фабрики, будови ставала купа румовищ.

Так само в містах, у клюбах, у поїздах.

– А Петлюра, думаєте, бідняк какой-нібудь іль вообще пролітарій? Якраз! Буржуй паршивий! Поддєлався під мужицький разговор і думає земельку захистити. Батько його аж 15 тисяч десятин має на Полтавщині.

– А ви його батька бачили?

– Значить видав, када говорю. Собственноручно у нього деньщиком на фронті служив і видав його отця. Буржуй первейшій.

– Ну й брехун ви так дійсно з первейших.

– Што? Не вірите? Присягнусь на што хатітє, що єта Директорія зробить так, як Центральна Рада. Ця німцям запродалась, а Директорія Антанті глазки строїть. Іш, супчики позбирались! Да сам Петлюра такой чорносотенной генерал, що даже й не подходь. Вдивляюсь, када він і говорить навчился по-мужицьки. Іліж взять – Винниченка? Думаєте, плохая птиця? Шпійон буржуазійський. За грошики хоче обплутать дурака мужика, щоб повернулись генерали і знову в клєщі нас узяли. Но только нєт, братішечкі, не вдасться, не вті взялись. Он Красна гвардія до Полтави добирається. Оті дадуть нам і свободу і всякое удовольствіє.

Баламутився люд, відвертався від своєї державності, розкладалась наша армія, творячи небувале в світі явище масового дезертирства.

І коли треба було уняти у відповідні береги розбуялу стихію мас, – наш провід не зумів вирвати її з цупких лабетів більшовицьких посіпак. Наш уряд не знав, чим живе, чого бажає периферія. Не дістаючи з центру директив, низи робили, що хотіли. Проїжджаючи через станцію Голту, бачив таке. Комендант містечка, повіривши провокації, що більшовики зайняли Київ, оголосив нагло евакуацію. На відході наклав на населення контрибуцію і, під загрозою обстрілу з гармат, вимагав негайної заплати. Лише мої гарячі запевнення, що в Київі ніяких більшовиків нема, збили намір ревного коменданта.

На фронті йшла боротьба, а в запіллі вибухали повстання. На ст. П’ятихатка мене арештував загін Григор’єва, як «лакея буржуазної Директорії». Два дні в арешті довелось переконувати впертого вожака загону, що я не лакей, а коли цей епітет він конче хоче мені приліпити, то хай я буду лакей, тільки не самої Директорії, а всього українського народу. Випустили з меж п’ятихатської селянської республіки, але до Києва вже не доїхав: його зайняли більшовики.

У Жмеринці відшукав Інформаційне бюро й здав уповноваження. Куди це тепер? Додому? Ні… Вступив до студентського полку. А за тиждень нас відкомандували до військово-старшинської школи в Кам’янці.

Місяць приспішеної науки. З нас мали виховати ідейно-стійких старшин. Але не вдалось. Запроданство командного складу, жахливе розмірами дезертирство підточували фронт. Більшовики насувались. Небезпека загрожувала Проскурову й нас викликали на підмогу.


Школа стала залогою міста Проскурова й резервною частиною фронту. Деякий час я був дижурним підстаршиною при штабі Омеляновича-Павленка (молодшого).

У Староконстантинові вибухло повстання. З невеличким загоном чорноморців поїхав я з Омеляновичем-Павленком. З повстанцями легко впорались. Вони, переважно місцеві жиди, втікли на Житомир. Настигати погналась чета кінноти, а ми зібрали нараду залоги. Виявилось, що тут не було влади. Начальники пішого й кінного відділів посварились за першенство й розпустили козаків, а місто захопила жменя місцевих більшовиків. Виїжджаючи містом, бачили картини грабунків. Один козак, заскочений у хаті на вчинкові, відповів О. Павленкові:

– Ніяких командирів груп я не визнаю. Я сам собі командир, поки при боці шабля. І йди негайно з очей, коли на світі жити хочеш.


Сумні вертались до Проскурова. Як так усюди, то запілля наше гірше, як сам фронт.

Приїжджав С. Петлюра. Промовляв до нас. Його слова «ми мусимо стримати фронт» вогнем пройняли кожного. Всі юнаки бажали на фронт і мужньо сповняли отаманів наказ: Три тижні тримали фронт під Деражнею, витримали кілька боїв, з 124 чоловік у лавах залишилась половина. Сили танули.

Одного провесняного дня червоні облягли густою лавою. Дружною відсіччю відперли перший натиск. Але опівдні під’їхало три панцирники й стали хрестити нас з 8 гармат. Перебігаючи під вогнем, ми заняли незручну позицію. Червоні вдруге пішли в наступ. Праві сусіди – Поштово-телеграфний курінь, зазнавши страшної поразки від гарматного вогню – не стримали напору й знялись, не сповістивши. Нас обійшли колом. Надії на відхід не було. «Відходь» – передалось по лаві. Створилась паніка, бо залишався невеличкий просмик понад залізницею. Кинулись тікати в хаосі. Більшовики навздогін. Підскочив панцирник і став косити нас на рівнині з кількох кулеметів. Єдиний рятунок був на низ у Буг. Не вагаючись, кидались ми в кригу, бо лід щойно тріснув.

Тисячами голок шпигнуло, як кинувсь я у воду. Забовтав тяжко й ледве посувався. Крижини збивали вбік, наскакували у воду. Раз захлинувся, мало не втопився.

– Поможіть… поринаю. Ой… пропав… – почув недалеко себе.

Несила була когось рятувати. Сам ледве-ледве пробивався крізь крижини. Щойно виліз, випростувався, а з другого боку: бах!

– Стой, сукин син, стой, таваріщ, – і бах, бах.

Зігнувшись втричі, чалапаючись руками по лобі, посунув під градом куль.

Аж на ранок обмерзлий, заболочений дістався до станції Гречани й безсило впав на паровик. Це був перший мій бій, нещасливий бій. Багатьох тоді не долічились. З нашої (3) сотні вибуло 16. Мій приятель С. Білічук упав, прострелений кулеметною кулею.

Нас розбили, а разом з нами тріснув Проскурівський фронт. Почався довгий відступ: Кам’янець – Галичина, Луцьк, Рівне.

Тут з розбитих частин сформували загін. У той же день – 30 квітня – брав він участь в ліквідації Оскілкової змови. Безкровно минула ця мерзенна авантюра. На знак цього наш загін названо «30 квітня». Рушили на Поділля в напрямку Проскурова, де мала розпочатись весняна офензива.

Дорогою не зустрічали ворога. Аж коло Катербурга була мала сутичка. Швидким наскоком зім’яли більшовицьку лаву, забравши в полон 30 матросів та кільканадцять поклавши на місці.

Населення зустріло нас зі сльозами радости. Розповідали жахи. Цей загін складався з самих каторжан. За три дні їхнього постою в селі творилося щось нечуване: грабували без запиту, що хто бачив, за найменший спротив хапалися до револьвера, стріляли людей як птахів, насилували жінок привселюдно. Як ми виїжджали з села, до нас пристало вісім добрих вояків.

За тиждень Проскурів був у наших руках і навколо нього розпочався наступ реорганізованих частин.

Щастило перші тижні. Перемога по обидва боки Проскурова, станція за станцією в наших руках. Підносився настрій козацтва. Окрилювались надії.

На страницу:
1 из 10