Полная версия
Пекло на землі
Другого дня, як з лазні, вискочив я з Агітпропу, а через тиждень складав обов’язки інспектора, «по сокращенію штатов», хоч скоро на моє місце призначили партійного з району.
Натякали жартом, шо скоротив мене «Запорожець», а всерйоз зауважували, що кепсько я зробив, опрацювавши широко святкування річниці Шевченка, а про Паризьку комуну й словом не згадав. Закидали також, що я «покровітєльствую мещанскім вечіркам», а в клюбах замість політграмоти у мене флірт завівся та гульбища, а дехто, як Гутенко, запевняв, що я чистокровний петлюрівський вовк у радянській одежі. «Простежте, каже, його слова, роботу, то й переконаєтесь, що з кожної його фрази, кроку випливає нескінчений самостійник».
Та слів Гутенкових я не лякався, а причин «скорочення» не шукав, бо за чином не жалкував. Став викладачем мови й літератури в старшому концентрі семилітки та в профшколі. Дух активности й енергії в мені буяв, як і раніш, тому за місяць учителювання я був добрий педагог-практик (звичайно, на радянську мірку), провідник секції мовістів при окрметодкомі, член бюра окрметодкому, частий доповідач на гуртках, конференціях, одночасно беручи широку участь в громадській роботі, як член-секретар редколегії стінгазети, що била рекорд усіх стінгазет міста, член правління Будосу[24], провідник учительського драмгуртка, постійний член РКК[25], групкому[26] та ін.
Були 1928 – 1929 роки – часи радянського роздоріжжя. Тоді вичерпувались вкрай заповіти Леніна і в комісарівських верхівках проходила люта гризня. Її намагались заглушити «п’ятилітнім пляном», але єдність керманичів тріщала. Не вщух троцькізм, а виник бухаринізм. Політика перестала бути послідовною й далекозорою, перетворившись в циклі сезонових заперечливих одна одній директив, що зводили на манівці окружні апарати та обурювали люд.
Країна швидким темпом сповзала до сьогоднішнього безладдя й краху.
Відірваний останніми роками від ширшого світу, не бачучи справжніх фарб життя, я не міг з «окружної колокольні» дати вірної прогнози «кон’юнктурі благополучія» влади; відчував лише, що щось не клеїться, але обняти цілости ланцюга заперечень і краху не міг.
Не долітали до моїх вух роптання робітничих мас: Куди йдемо? Де здобутки 12-річного будівництва соціялізму? Не дочував, як застогнало село під непосильними податками; не знав причин – звідкіль пішли арешти, заслання, розстріли; збагнути не міг – за що вислали, виснаживши п’ять місяців у Допрі[27], Мироновича – одного з найвидатніших інспекторів наросвіти, тихого й роботящого працівника. Я лише фіксував ці факти й з болем реагував на них.
І в міру того, як крутішала політика, як очевиднішими ставали злидні, як порожніли полички в кооперативах (приватні крамниці позакривали), як зникло в продажі сало, м’ясо, як довшали хвости за пайком хліба (3/4 фунта на душу), як обкладали село щораз більшими податками, облігаціями, хлібозаготівкою, як заносилась страшна гроза над церквою – так мої реагування ставали нервовіші. Почуття критицизму ставило питання: А чи ж це вірно?..
На всяких зборах, на нарадах я став постійним опонентом.
Осінню 1928 року на міській учительській конференції грубо скритикував нові програми Наркомосу. Де той комплекс, що його так уперто від нас вимагають? Це не навчальний систематизований матеріял, а справді недоробки кількох непогоджених між собою кабінетних працівників, що й не нюхали, як той комплекс виглядає в практиці. В них ні формальних знань, ні доцільного дидактизму. Коли Наркомос не має тямущих творів, хай не нав’язує сумбуру[28], хай доручить нам – практичним робітникам з життя живого створити програми.
Мене, звичайно, «покрили» прислужники Наркомосу й пляни приняли, як директиву, хоч за 5 місяців сам Наркомос їх відмінив, а редактора їх Волобуєва зняв з посади, як «утратівшаво класовую лінію».
З обуренням прийняв я курс політехнізму в школі. На окрнараді метод-активу в приявності представника Наркомосу вихопився: «Чи школа – лябораторія експериментів, чи місце науки? Як відважується представник Наркомосу проголошувати таку серйозну реформу в школі? Що, крім його красної промови, ми на це маємо, з чим будемо закладати лябораторії, коли в нас мапи, крейди нема? Як побудуємо майстерні, коли цвяха купити ніде? Ще не навчив нас той безоглядний революціонізм у школі? Чи ж не бачимо, що калєйдоскопічною зміною метод наша школа плодить неуків? У момент економічної скрути та педольогічної безпросвітности в школі запроваджувати нові реформи – це цілковитий абсурд».
Авдиторія пробувала плескати, але розчервонілий представник Наркомосу схопився, підняв руку і зі всім умінням безцеремонної красномовности та вихилясів центровика насів на мене. Назвав мене консерватистом у педагогіці, сліпим у житті, глухим до гігантичних кроків соціялістичного походу, змішав, Бог знає, з чим.
«Політехнізм» у школі таки почався: діти копали щодня по годині шкільні грядки, носили жмути патичків і робили модельки «соціялістичних хат», колективних дворів, вирізували з газет ромбики, п’ятикутні зірки й т. ін.
Я впертішав, викликаючи щораз нові інциденти.
Вибори міськради. Спілка Робос має 4 місця, себто 4 вчителі мало б бути членами міськради. А кого виставила наша комячейка[29]? Місцевий жидок – завкабінету Агітпропу – раз; зав. окрженвідділу, жінка не вчителька – два; секретар ОПК та зав. Агітпропом ОПК, не вчителі – чотири. А де ж учителі? Хто подасть правдивий голос, хто заговорить душею школи, хто висловить біду вчительську на міськраді?
– Товариші! – виступив. – У списку нема ні одного вчителя. Там такі кандидати, що й порога школи не переступали. Що ж це за представництво буде? Невже нема діяльних вчителів, що знають, чим боліє школа?
І що ж мені на це? Вийшло, що проти комячейки виступаю. Один партієць натякнув, що я в списку волів би мати попа, дяка та двох петлюрівців.
В’яжуть мене з попом… На підставі чого ж це?.. А ось чому: Розглядали на РКК справу вчительки Остапенко. Закидали їй, що на Великдень у неї школа пусткою стояла, а другого дня, замість щоб з виконавцями зганяти учнів, вона поїхала до свояків – до о. благочинного Великдень справляти.
Наросвіта намагалась звільнити Остапенкову (до речі, за два роки їй належала пенсія-емеритура). Ми – робоча частина доводили, що вчителі іноді безсилі проти побутово-релігійних переконань батьків, особливо на селі. Як не вмовляли нас інспектори-комуністи, ми не погоджувались на звільнення і справу виграли, хоч за два місяці Остапенкову звільнили вже не через РКК, а через ГПУ. Отож за це мене в’яжуть з попами. Ага, іще одна подія:
Обмірковуючи справу антирелігійної пропаганди в школі, деякі вчителі-активісти внесли пропозицію працювати неділями, хоч би припадав день відпочинку (у нас п’ятиденка). Я заперечував: Це буде не антирелігійна, а релігійна пропаганда. Ми настроюватимем селянство проти школи. Діти не ходитимуть у неділю. А втратить день, другий – відстане від громади. Будуть другорічники. А з ними ж нас боротись заставляють усякими способами.
І тут запідозріли з мого боку щось непевне, хоч говорив я цілком щиро.
Щораз повставали навколо мене неприємності.
На свято Шевченка 1929 року вийшло таке:
Вивчив я дітей декілька деклямацій Шевченка. Доповідач – учень у рефераті характеризував діяльність поета, а водночас, для ілюстрації, діти деклямували значніші твори поодиноко та гуртом.
Під час програми влетів до залі вожатий піонерів – комсомолець Сімаков. Тоді саме Васько Шульга гнучкою й зворушливою інтонацією виголошував:
Настане суд, заговорятьІ Дніпро, і гори,І потече сторікамиКров у синє море…Вожатий підбіг до мене:
– Пачему нє согласовалі програми вечора са мной?
– А хіба це обов’язково? Я й не знав.
Він мінився на лиці.
А деклямація проймаючо – лилась:
Хто ми? Чиї діти? Яких батьків?Ким, за що закуті?– Дак єто же гнуснєйшая контрреволюція! Как ви смєлі пазволіть? – не міг стерпіти Сімаков.
– Чого ж? Шевченкові слова, а сьогодні його радянське свято. Я з літератури це студіюю.
– Да что ви мне літературой глаза замазиваєтє? Єто явная петлюровщіна. Я нє пазволю…
І побіг за куліси. Щоб він не псував настрою дітям, – я за ним. Немов би дурману напився, никав Сімаков за кулісами з кута в куток.
Діти виконували колективну деклямацію «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Коли дванадцять дитячих голосів зі страдницьким болем проказали:
На нашій… не своїй землі…Сімаков скочив до мене:
– Жовтоблакітнік, бандіт…
А як голоси піднесено-розпучливим тоном рецитували:
Та не однаково мені,Як Україну злії людиПрисплять лукаві і в огніЇї окраденую збудять, ох…він, не знаючи, що може бути далі, шарпнув завісу і без порозуміння з завідувачем оголосив вечірку закритою.
Другого дня викликали зава до Наросвіти, а потім до ГПУ. Тягали його зо два тижні, хоч як доводив, що в пораднику до улаштування свята Шевченка такі деклямації дозволені.
– Знаєм ваші деклямації, – натякали в ГПУ. – Цветной душок развівать началі в школє?! Доберьомся ми к вашім деклямаціям…
Дивувало нас побоювання отого «душка». Здається ж, національне питання розв’язане вірно, так бодай запевняли ще 1924 року, українізують в примусовому порядку – і разом з цим така настороженість до проявів націоналізму.
Чуднувато якось виходило. В програмах українознавства історію України названо «історією рев-рухів на Україні» і викреслено весь період козацтва та Гетьманату; програма починалася організацією РУПу[30] і зараз 17-й рік та боротьба з Центральною Радою й петлюрівщиною. З економічної географії України вилучено територію Донбасу та його багатства, не вставлено й цукрової промисловості. З літератури скасовано всіх клясиків (дореволюційних); з кількох вибраних творів Шевченка (антицерковних та антипанських) перескакували на ранню творчість Франка й Винниченка, а далі до революційних письменників. На них товклися цілий рік.
– Правдивіше назвати це комунізацією, а не українізацією – заявив я якось на засіданні педради Державних курсів українознавства. – Не дати слухачам уяви про цілу епоху козацтва, гетьманщини, про первопочини українства – таж вони самі цього шукатимуть.
– Чого нервуєшся? – заспокоював Миронович. – Хіба не бачиш, чого варта така українізація. Це лиш гра, щоб очі втерти. Петровський, Чубар та інші тузи центральні слова по-українськи не скажуть і не українізуються, а низовиків жмуть. Треба, бач, дядькові довести, що це ж ваша влада, навіть «пропонується» пише по-вашому, ніхто не скаже, що московська окупація.
І виходить, що «одержавші ваш обіжнік, прапонуєтся» – навчився всякий радянський діловод, а української розмови ніде в установі не почуєш. Вся кумедія зводиться на те, щоб лише 1-шу категорію дістати.
Літом 1929 року перевіряли стан українізації всіх окружних установ. Прийшла черга до ГПУ. З трьох членів комісії фахівців пішов я один з інспектором політосвіти; останні боялись іти в таку установу. З 43 агентів ГПУ лише один умів сяк-так по-українськи розмовляти, а в письмі кожного на сто слів 60 – 50 ошибок. Вліпили їм 26 з III категорією, а то значить, що за директивою уряду звільняються з посади.
Другого дня секретар ГПУ питає телефоном:
– Ну, как там результати вчерашней правєркі?
– Плохо, очень плохо, хуже всех, – відповідає з жалем інспектор політосвіти.
– Да нє может бить. У нас все ісключітєльно пішут по етому українскому. Ти, слушай, устрой там как-нібудь. Єто безобразіє…
– Да што ж устроїш? Саставілі протокол і в окркомісію атаслалі… Неудобна. Я здесь нє адін… спеціяліст бил… Он определял…
– Так ето тот спеціяліст? А что он за супчік?
– Член камісії, преподаватель українскаво язика.
– Преподаватель?! Петлюровец, сукін син. Аткуда он мог етому сабачему язику научітса? Только будучі в петлюровцях. Попадьотся он нам… Ми єво не так праверім…
Інспектор передав мені цю розмову жартом, але пізніше вона набрала дуже серіозного значіння…
Настала осінь 1929 року.
Ця осінь – незвичайний етап в «історії соціялістичного будівництва» та в долі українських мас під більшовією.
Хто знав, чи з будь-яких джерел склав собі уяву про радянщину до цього злопам’ятного часу, той категорично й грубо помиляється, малюючи стан сьогоднішньої більшовії фарбами – фактами недавнього минулого.
Ця злощасна осінь кардинально перевернула радянщину. Ця пацифікаційна осінь оголила економічно село, стероризувала його морально. Ця жахлива осінь сплила в ріках крови, сповнилася тисячами безневинних жертв, омита морем сліз матерніх – діточих. Ця «крівава осінь» увійшла в історію як варварсько-дикий правунок[31] захланної комунарії, незнаний в пам’яті цивілізованого людства.
У більшовиків вона означала: «виконати п’ятилітку в чотири роки», зміцнити «соціялістичні фортеці», зліквідувати «останки дрібновласництва». Во ім’я цього проголошено крутий перелім в політиці, небувалий ще в практиці «мирного соціялістичного будівництва».
Найдошкульніше він відбився на селі, виявившись у крикливих гаслах: «ліквідація куркуля як кляси, колективізація 60 % господарств за рік» та ін.
Кожна акція, кожна нова директива на село в кінці літа недвозначно промовляла, що нечуваний наступ на село розпочався швидким та впертим ходом: 20 % населення позбавили виборчих прав (цього ще не бувало); оголосили масове «розкулачення до рубця», виселяючи заможних селян з їхніх хат, а добро передаючи до колективів; збільшили до 30 % кількість експертних господарств (з подвійним оподаткуванням); ввели хлібозаготівлю, як узаконений спосіб забирати селянам збіжжя за нікчемну ціну; кинули на село 5 000 000 карб., облігацій і примусовим способом почали їх «розповсюднювати»; запровадили «контракцію» худоби, збіжжя, що без дозволу влади не маєш права нічого продати; заборонили під страхом кари та Допру (ув’язнення) забивати свині, худобу; поздіймали дзвони й хрести, стали масово закривати церкви; примусили багатьох священиків проголосити в пресі своє відречення від релігії; повиганяли зі шкіл дітей заможніших селян та ціла низка інших «соціялістичних» заходів.
У такий час мобілізували мене в район на кампанію хлібозаготівки. Наслідки нового курсу на селі я мав нагоду на власні очі побачити.
В’їжджаю в Косарівку. Бідне південне українське село, виснажене від кількарічних систематичних недородів: половина хат – землянки, нарід прибитий, обдертий, сумний. Цілковита правдоподібність слів Грінченка:
Убогії ниви, убогії села,Убогий обшарпаний люд;Смутнії картини, смутні, не веселі…І з цих нужденних сіл тягнути тисячі пудів, їх коштом підносити індустріялізацію…
Під’їжджаю до сільради. Гурт селян.
– Здорові будьте! – гукаю весело.
– Здрастуйте, – хмуро обзивається голос. А ззаду чую: – О, вже притаскало шкуродера. Один ще не сховався за село, а другий почне своєї співати.
– Як живеться, батьки? – злажу з воза.
– П’ятилітку в чотири роки будуєм, – злорадно відповідає той самий голос. А ззаду: – Ач, ластиться, щоб більше злупити.
– Ну й добре йде робота? – питаю.
– А нічого. Ледве-ледве по світі ходимо.
– Тож чого так? – не цілком вгадую дядькову думку.
– Від вашого темпу[32]. Вам там у місті видно кров грає шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рік, а що то буде в кінці п’ятилітки?..
– Ви, дядьку, щось невеселе сьогодні з’їли, – іронізую над дядьковою мовою.
– Скоро й смутного не буде: все на соціялізм піде. Хіба за вами, чорти рогаті, щось з’їси. Життя не стало. У вас у вухах трахкає індустріялізація, вирує жир, а ми сліпнем від нужди…
Зговоритись з дядьком «по-доброму» не можна було. Заходжу до сільради:
– Председатель, негайно сход, – наказую.
– В якій справі? Позавчора був сход, – невдоволено дивиться на мене голова.
– Привіз гостинця. Прочитайте. – І виклав обіжника: на Косарівку накладено 4000 пудів хлібозаготівки.
Голова пробіг очима й за голову вхопився.
– Чи показилися?! Що вони роблять? Це ж страшне… Тиждень тому витаскав 1500 пудів обкладання, позавчора одержав приписа на 3000 пудів контракції, ось лежить на 5000 облігацій… Ну, посудіть самі, ви чоловік, здається, з наших, чи можуть сільські злидні таке витримати? Звідкіль його брати? Ні… Не хочу головувати. Не можу бути здирщиком. Кінець, – і з серцем стукнув об стіл.
– Не хвилюйтесь, товаришу, й скликайте сход, – не хотів я піддаватись його настрою.
– Ну да, вам байдуже, ви своє знаєте. Один виставив цифру, другий приїхав, намолов, налякав, забив баки, проголосував та й поїхав. А тут переноси всі прокльони, гавкай собакою, стягай останнє ряденце, а виконай, хоч лопни. Добре вам казати. Побули б ви хоч тиждень у моїй шкурі… Це пекло, а не головування тепер. Що божий день, то смикають. Та ще як? За горло душать. Ну, де ж його стільки брати?!
– Слухайте, друже, – взяв лагідно його за плече. – Я все добре розумію, але вже пізній час. Потім поговорим, а зараз скликайте сход.
– Що ж? Я скличу, але навряд щось вийде…
Голова не помилився. Сход так-сяк стягнули десь коло 11 години вечора. Сам голова бігав з палицею попід хати та «штрафом» лякав. Прийшов кожен з лайкою, лютий за дванадцятьох чортів: Тут удосвіта до роботи, аж мамочко, а його – сукиного сина зі сходом судомить.
Пізно почали. Не скінчив я своєї короткої розмови, ледве вимовив тихо я й мягко цифру 4000, як заля заревла в сто голосів.
– Що за здирство, за грабіж?!
– Доки це буде?
– Що воно, по десять разів у нас родить?
– Який чорт не приїде, та й дай і дай…
– Душіть нас зразу, коли пішло на те.
– Ведіть усіх до ГПУ, куди дванадцятьох позавчора забрали, однаково життя нема.
– Але чи бачив світ коли таке?
– Не дамо, ні фунта не дамо, годі. Скільки не дай – все мало. Нехай з нас шкуру луплять, все одно пропадати.
– Товариші селяни, – намагався я втихомирити. – Ви ж знаєте, в якому стані республіка. Нам треба забезпечити робітничі райони…
– А моя сім’я що буде їсти? І так звели на свинячий пайок: 18 пудів зерна на душу річно.
– Чи ж знаєте ви, що в мене й до Різдва хліба не стане, а мені 60 пудів контактації треба здати? Чим я сім’ю прогодую? Ви мені дасте з міста?
– Еге, спосудишся в них. Деруть з нас тисячами, а як позичати прийдеться, то по 10 фунтів дають на двір…
І гули, кричали без упину. Марна справа була закликати до порядку. Ніяка, мабуть, сила не змогла б їх вгамувати. Стали розходитись. Я захвилювався. Провал сходу – ганебна річ для уповноваженого: скажуть – «белоручка», кваша, а не робітник.
Рятуючи прикрий стан, я запропонував резолюцію, підказану головою сільради: зважаючи на те, що в селі недород і злидні – просити РВК та ОВК, щоб зняли з села цю суму хлібозаготівки, а вивезе добровільно хто скільки зможе.
Село вислухало й прийняло одноголосно. Та не прийняв ні РВК, ні ОВК. Ще протокол не дійшов до ОВК, як мене враз з уповноваженого зняли й багатозначно погрозили, мовляв, аж тепер ясно, хто я такий.
Не розумів я їхньої погрози. Мене більше займало становище села.
– Ти знаєш, які жахи чиняться на селі? – явився я з району перед завідувачем школи.
– Що робиться, то видно. А от ми то нічого й не думаємо.
І сповістив, що приїжджав з Київа один добродій, питав дуже про мене; прізвища не сказав, мовляв, я догадуюсь, і просив, щоб, як повернусь, негайно скочив до нього в Київ у дуже важливій справі.
Узяв я відпустку на три дні й гайда до Київа. Зайшов до Лемішенка – не він. Хто ж би це? Степаненко? Вовківський? Забіг до першого – не був у мене. Відпитав кватиру другого – нема вдома; жінка (незнайома мені) зустріла злякано; тільки й добився, що чоловік виїхав давно і не відомо, коли буде. Почекав два дні й ні з чим назад, бо в школі праця.
А в місті вже накльовувалось. Ясенюк їздив до Одеси й привіз інструкцію про СВУ. Я встиг на перше засідання; було всіх 7 душ. Розглянули інструкцію, зібрались вдруге – намітили тактику й об’єкт діяльности та кого вербувати до організації. А втретє зібратися не довелось…
Події бігли швидким темпом. Село загомоніло, заворушилось. Зачались підриви сходів, бунти на ярмарках, вбивства партійців, комнезамців, групові наскоки на агентів по дорогах; пішла голосна чутка про загін «Сивої Бороди». Виявлялися наявні симптоми контрнаступу з боку села.
Це передбачили пронози-комуністи й запобігли стихійному вибухові. Вдарили на сполох. Закликали до «роботи» вірного свого пса-тілохранителя – ГПУ. Воно з хижою радістю розгорнуло сатанинську акцію.
Полетіли зграї круків-чекістів по районах. Почалась нечувана ще на селі й в історії ловля «контрреволюції». Десятки «злочинців» у кожному селі, хуторі. Переповнені арештарні в міліціях. Безперестанні денні й нічні валки пов’язаних, збитих «контрреволюціонерів» до Допрів, а там набиті всі казні, коридори, льохи… Розстріли, етапи, Сибір, Соловки…
Завмерло село, прибите страхіттями…
Торкнулось це й учительства та інтелігенції. І тут почалось виловлювання «бувших», «підозрілих», «непевних». Видно було, що ГПУ добре знає «непевний елемент».
Що я в числі підозрілих – сумніву не було. Факти останніх тижнів це стверджували: комячейка зняла мою кандидатуру зі списку під час виборів до правління Робосу, скасувавши те, що пройшов я на виборах по всіх групових комітетах; не стояло чомусь моє прізвище в списку обраних на зборах вчителів міста 19 засідателів[33] до народнього суду, не зважаючи на те, що по більшості голосів мені належало третє місце; завідуючий агітпропу партійного комітету демонстративно зняв мою кандидатуру, сказавши мені, «что ето наше дєло», коли Окружний з’їзд висунув мене до складу Ради т-ва «Геть неписьменність»; дивно стало, що мене – секретаря редакційної колегії стінної газети, найактивнішого дописувача враз виключили зі складу редколегії і не приймали моїх дописів…
Мене нервувало, обурювало це ігнорування, явний похід на мою особу.
Відомості про труси, арешти, поглядання на те, як щодня гнали до Допру цілі гурти по 40 – 80 душ селян, підозрілі зиркання на мене знайомих комуністів та «авторитетних» безпартійних – заповідали небезпеку. Завідувач 9-ї школи – партійний недвозначно натякнув про мене на педраді, що «цього загадкового активіста скоро розвінчають». Треба було сподіватися «гостей», чи тікати з міста.
Не почуваючись до жодного злочину проти громадянства, я навіть в думці не мав будь-яких репресій щодо моєї особи. Проте… гірко помилився.
Вночі на 31 жовтня я схопився від гучного стуку рушницею в двері. Інстинктово відчув, що це ГПУ. Вибігла з другої кімнати перелякана дружина, хотіла щось ховати, але було ніколи та, власне, не було чого, хіба листи приятеля-засланця та пару книжок.
Переборов я в собі несвідомий страх і пішов відчиняти. Ввійшло мовчки двоє озброєних агентів – один рушницею, а другий револьвером – і подали мені наказ ГПУ на «обиск і арест».
Я навіть не здивувався, бо відомо було, що давно вже сидить у Допрі коло 30 вчителів.
Один з агентів пішов до спальні «порядкувати», розбудив дитину, що почала плакати, а другий став оглядати поличку з книжками.
– Пачему у вас всьо єті украінскіє кнігі?!
– Мій фах українська мова, – відповів я.
Агент скривив губу і став зиркати на стіни, де висіли портрети українських письменників, малюнки національно-українського змісту.
– Да, відно сразу, что ви служілі у Петлюри.
– А може помиляєтесь, – відказую.
– Ну, ето ми увідім! – процідив чекіст і став швидко переглядати та відкидати вбік книжки, перекинув постіль, перерив у шафі, став глядіти за портретами; одного з них скинув і розбив досить цінну скляну оправу.
По двох годинах «роботи» в кватирі став рейвах цілковитий. Жадібним «ловцям» нічого особливого не вдалось «сцапать». Написали акт, забрали скриньку з паперами, 200 карб. грошей, кілька книжок і наказали мені йти з ними.
Вийшов я спокійний. Хотів заговорити, але агенти йшли понуро мовчки.
Коло 4 години вартовий ГПУ провів мене до арештантської казні. Надзвичайно підбадьорився я, побачивши перед собою зігнуту на стільці постать засмученого завідувача школи Гавриленка.
Він теж зрадів. Стали розгадувати, що воно означає, і очікували ще когось з нашого кола, але їх приводили на другий, третій дні.
Наше товариство в низенькій кімнатці складалося з 21 душ: 8 «шкідників» з фінансового відділу, що своїм «антиклясовим» правуванням підірвали бюджет округи (попросту сказавши, невміло крали); 9 селян з Кальниболота, що відмовилися взяти податкові листи, бо таких сум, які їм назначено, виплатити була несила; нас два інтелігенти, хлопчак Мефодь, якого ГПУ другий тиждень маринує – водить то до Допру, то назад і намагається, щоб хлопчина признався, хто наносив цегли на залізничний тор, спричинивши ушкодження вантажного поїзду, та один непевний тип, що ніяк не міг найти собі місця і ввесь час товкся по ногах дядьків та прищурював вуха до нашої розмови.