Пекло на землі

І справді, в кінці канонади з окопів стріли значно порідшали. Наше дружнє «Слава» довершило справи. Майже без втрат убігли ми в окопи.

– Здаюсь, таваріщ, – здіймали руки.

– Бач, чортові червонці! Оташувались наче на віки, – дивувались ми, бо в окопах було всього: і їсти, і пити, і спати.

Казали в місті, що стояла 14-та дивізія. Живорізи страшенні. Три контрибуції накладали на мешканців: на гроші, на одяг-подушки, на дівчат-жінок.

Біла Церква особливо мені пам’ятна. Стояли ми в ній кілька днів. Отаборилась тут вся дивізія. Я виконував обов’язки сотенного командантської сотні. Другого дня відбулась зустріч з отаманом Зеленим. Вперше побачив я повстанське військо. Усі в чорному, як один, запалені, здорові. Обоз тягнувся містом з півдня, все дядьківські вози, а ззаду гармати у десять коней запряжені.

Десь четвертого дня на замилених конях прилетіли два засапаних дядьки, без шапок, у білих штанах.

– Рятуйте себе й нас. По селах повно большаків. Грабують, ріжуть. На Білу Церкву збираються. Будьте насторожі…

Передано по частинах. На мент всі насторожились. Але побідний настрій, атмосфера міста, спірт, розваги – розвіяли затрівожені чутки. Під вечір у місті гульня кишіла. Пили, співали козаки й старшина. Куняв напившись і наш курінний.

– Пане полковнику! Заставу за місто вислати, піти в розвідку. Чутки є небезпечні.

– Вишлем, виш… м… – бурмотів на стільці в комендатурі.

– З якого куреня накажете?

Полковник кивнув рукою й захропів.

Темна ніч облягла напівп’яне місто й навівала якогось таємничого несупокою. Не дай, Господь, наскочать, – переріжуть всіх.

Поденервований, не міг я спати, ходив вулицями. Змінив одну варту в кінці міста, а другої не знайшов. Насилу добудився трьох своїх непротверезених і не наказом, а просьбою вмовив піти на варту. Проходячи крайньою вулицею до залізничого мосту, почув пахкання паровика. Чий же це? Де б він узявся? Зняв дві стійки і гайда до моста.

Недалеко моста стояв і злегка поторкував невеличкий панцирник; як лукавий Демон, заглядав на сонне місто. Ми вп’ялились в його світляні очі, не знаючи, що чинити. Післати людей, думаю, чи самому бігти до штабу?

Та думка перервалась. З вагонів вилазили люди й підступали до моста.

– Увага, хлопці, – хвилево й тихо наказав: – Приділіться і за командою пали як найчастіше.

Хлопці нащурились.

Разом – вогонь! – і ми блиснули трьома вогнями. Одно скотилось, а кілька посунуло схильці до броневика. Він пчихнув і посунувся назад, залишивши слизьким і вогким цокотанням, мовляв, не чіпай, бо бризну рясними сльозами.

Ми поприсідали стежачи. Панцирник відліз, замовк і зник у пітьмі. Відомо, що це за відвідини. Я залишив хлопців вартувати, а сам побіг до комендатури.

Тут все хропіло очмареним сном. Курінного тричі волік по кімнаті, тягав за вус – ані мур-мур.

На сході стало паленіти. Тихий, погідний ранок віщував небезпеку. Не добудившися в комендатурі, кинувся до штабу.

– Козаче, – зустрів на вулиці заспаного, – не знаєте, де штаб дивізії?

– Ні.

– Якої частини?

– Богданівець, стоїмо близько станції!

– Так слухайте. Біжіть до полку й сповістіть, хай будуть на ногах. Більшовицький броневик підходив уночі.

– Ага, – догадувався козак. – Недаром мене збудили. Був у знайомих на Олександрівці. Там уночі була розвідка.

– Прошу ж вас. Спішіть до полку й сповістіть, бо буде лихо.

Козак побіг, а я не знав за що вхопитись. Пустився знову до комендатури. Та довгий постріл зупинив. За стрілом другий, третій, а в відповідь йому гримнула сальва.

Затріпотало серце. Куди летіти? Кого будити? Рвусь, мечусь… До полку, тут недалеко…

Прибіг засапаний, стусонув двері, – всі сплять, як порізані. Револьвер – бах-бах!..

До зброї, браття! Гайдамаки! Більшовики в місті! До зброї! – І бах-бах…

– Що… де… – схоплюються.

– На місто сунуть… Скоріш… Будіть один другого. В чому хто є… рятуйте всіх… – та знову бах-бах…

І вмить касарня закрутилася в дикім хаосі зборні. В життю подібної гарячки не видав. Дві сотні людей завертілись, як на вогні: не знали, чи штани вперед, чи набійницю, за черевики – чи за рушницю.

У п’ять хвилин курінь сипав надвір, інстинктово ладнався, хто в чім схопився. Оригінальне було військо: розпанахані, заспані, без шапок, в одному черевику, в самих сорочках. Десь взявся бончужний п’ятої сотні, а пізніш пригнався полковник. Бігли на гук стрілянини.

Більшовики городами в дві кольони перлися на місто. Ми безладно розкинулися й дали нерівну сальву, не злякавши їх. Навпаки, вдивившись, де жертва, зграями кинулись на нас. Куди там було стримувати – їх цілі маси. Відбігли ми на дільницю, тримаючись непевно.

На наше щастя, прибіг зі станції курінь богданівців. Це підбадьорило нас. Вирівнялись, але позиція незручна – спереду садки, а ззаду майдан.

– Відходь на дільницю і отаборюйсь, – передав полковник. – Кулемет, кулемет лаштуй, – побачив, що тягли «Максима».

Заняли зручну позицію, прилаштували кулемет і чекали червоних з-за садків. Вони гадали, що ми втікаємо, і лізли сміливо. На рівнині сипнули їм доброго перцю й примусили прилягти. До речі, наспів І-й курінь гайдамаків та невелика частина Зеленого. Моральний бік був за нами. Більшовики ще раз смикнулись на нас, та певне третя частина з них звалилася на місці.

Загорілась страшенна січа. Створився ад, в якому я ще не бував. Пара тисяч крісів та кілька кулеметів глушили все навколо, не чути було ніякої команди. Баталія тяглась хвилин з 15. Курінний Кузьменко виявив ініціятиву: знявши високо кріс, махнув кругом і кинувся в атаку.

– Сллла…ва! – підхопив увесь курінь і сунув на городи. За ним знялись богданівці.

Я біг невеличкою вуличкою попід дерева. Перед собою бачив двох: один зірвався, покинувши кріс, а другий вхопив бомбу. Щойно він замахнувся рукою, як похилився взад: бомба з дренькотом розскочилась, розпанахавши йому внутренності. Не пам’ятаю, чи вистрілив я. Встиг лише присісти за деревом, зігнувшись від вибуху. Вмить, зірвався й несвідомо побіг. Та в кількох кроках відчув гаряч. По тілі ринула кров. Зупинився, – що таке? Кров сочила й змочувала одежу, а ліве плече терпко щеміло: бомбою шкрябнуло. Вернувся; на валі побачив ще гарячого четаря Музику Петра. За мною йшло кілька ранених.

А в місті творилося таке, чого в практиці військовій ще не бачив. З диявольським жахом гналося все свідоме й несвідоме: вози, тачанки, гармати, авта, коні, люди. Наскакували одно на одне, перекидались, запружували шлях, мішалось живе з мертвим. І все летіло, де діру бачило, без упину, схаменіння, як від смертельної прокази…

А коли б не спохватились вчасно?! Хряснуло б тисячі людей, добра…

Другого дня ховали 16 жертв. Я перев’язаний салютував останнє «прощай» свойому співтоваришеві в борні – Музиці П. (з Полонного на Волині).

Ми рушили далі на Київ. Я перебував при лікарні. Хотілось бути з боєвиками. На столицю ж ідем. Спішили, раділи…

Але надії наші вітер злощасний по степах розвіяв. Не дала химерна доля спочити в рідній столиці. Замість переможних гимнів, довелось відходити перед новим завойовником – захланним Денікіним. Не хотілося дробитись на два фронти. Відступали, пускаючи собаку на собаку.

Вони ж клятущі зазіханці не кидались один на одного, а сунули на нас, на ласий шмат. І білий, і червоний гад знав, що без України немощний буде він. Отож забули про соціяльного ворога – і кидалися на нас з обох боків. Засліплений Денікін і хату власну на небезпеку залишив: більшовики лізуть на Дон, а він драпці хижі на Україну простягав. Підтриманий Антантою та всім чорносотенним кублом, кермований військовою стратегією численної офіцерської зграї – він перемагав.

До цього ще біда. Невдачі фронтові побільшували в стократ наші господарські недомагання. Настала осінь, а зброї, одягу нема. Почався тиф, що сатанинською силою косив людей.

Скосив він і мене. Десь у районі Вапнярки я занеміг. Був час поспішного відходу. Знесилений увечері в селянській хаті, я ранком звестися не міг, а другого дня втратив пам’ять.

Аж за місяць, знемощілий від зворотного тифу, добрався я до рідного села.

II У ПОВСТАНЧОМУ ОГНІ

Початок 1920 року. Армія розбита, територія захоплена. Безсило впали наші святі пориви.

А влада рад вбивалася в силу, справляючи весілля перемоги, очищуючи кордони.

Блукаю по місті, з болем аналізуючи все, що твориться.

Мітинги. Лунає українська мова, про Україну, про український люд-селянство. Фігурують боротьбісти[4], розпинаються за червону Україну, за єдиний шлях – з більшовиками.

Сумно. Думки тьмаряться. Невже правдивий українець може подати руку червоному загарбникові? Чи не повторюються часи Богдана? Намагаються збагнути.

– Чи й справді боротьбісти зійшлися з московськими комуністами? – зустрічаю свою людину – Підгайця Петра.

– Правда й не дивна, – розсудливо відповідає.

– Та ж це прийдіте поклонімось перед самодержавцями новими! – гарячусь.

– Помиляєшся: боротьбісти – тверді і вірні українці. Вони напомацки не йдуть. Є гарантія контакту з більшовиками-москалями.

– У чому ж та гарантія? Не бачу я її.

– Придивись краще. Маєш: державна мова – наша, в урядах на місцях сідають – наші, військо, кажуть, теж буде – наше, бо гайдамацької частини таки не розформовують; навіть грошілопатки ходять наші.

– І це задовольняє? А хто ж писатиме прикази цим нашим? Наші чи з Москви?

– Ти не базікай, а тягни до влади наших, та так поволеньки й до Харкова достукаємось, – перебиває Підгаєць.

– Не вірю я. Чи не пускають тумана червоні облудники, щоб в перші дні укоськати, а потім, як курчат, передушити небезпечних.

– Чудний ти, невіро. Ніхто тебе не зачепить. Усім вчорашнє прощається. Більшовики не ті, зрозуміли, що помилялися на Україні. Тепер і «Ще не вмерла» дозволяють. Та нам не до фільозофій. Ти десь працюєш?

– Ні, щойно прителепавсь.

– Приходь до Фінвідділу, посаду дам. На роботі скоріш розвидниться. Бувай. Спішу на збори.

І побіг, а я збаламучено дивився йому вслід.

– Не збагну, – почав, зустрівшись з другим, з Камінським.

– Не припускаю, щоб червоні варвари, які ще вчора з запіненою ненавистю нищили все українське, які лиш за портрет Шевченка до «стєнкі» пришпиляли, – щоб сьогодні так круто курс змінили. Хіба кілька десятків скапітульованих боротьбістів таку силу мають?

– Не тільки це, – толкував Камінський. – Самі більшовики набрали води у вуха. Перестали з національним вогнем на Україні ґратись і поправіли. Прислухайтеся: про Україну заспівали, про комуну стихли, замість неї вживають «радянська влада, соціалізм», терору не провадять, комбідів не закладають, людей грабують менше, до влади тутешніх закликають. Хитра політика. Отож і нам треба пристосуватись, а там побачимо, куди вітрець повіє.

Я недоумівав.

– Скажіть щиро: чи вірите ви в українську природу цієї влади?

– І вірю, й ні, – відповів Камінський по надумі.

– Так якого ж чорта схиляти голову під червоний налигач? Щоб вони мали наочні дані дзвонити, що, мовляв, вся національна інтелігенція за владу рад?!

– А що-ж зробиш? Збройна боротьба минула. Настав час ідеологічних змагань.

– Ви так думаєте?

– По всьому видко. Бувайте, спішу до комісаріяту.

Зістався я в важкій задумі. Чи я сліпий, чи консерватист запеклий, чи…

Що день, що спостереження, то все схилявся я перед фактом, що так воно вже й буде. Здибав десятки людей, які два місяці тому боліли за Україну, життя за неї віддавали, – а сьогодні преспокійно носять комісарські портфелі.

– Помиляєшся, друже. Наш шлях лише червоний. Погодься з тим та стань до праці, – навчав мене Мельник. Той самий Мельник Павло, що кілька разів проходив фронт з важними дорученнями від повстанців, той самий, що вихопився з зубів Чрезвичайки, вже ідучи з в’язниці на розстріл.

– Убий в собі дух націоналізму. Це – зло буржуйське. Ставай під прапор Інтернаціоналізму. Там право нації забезпечене; я щиро сам переконався, – запевнював мене Моргуненко, вчорашній запальчивий націоналіст.

Багатьох стрічав і всякий давав подібну раду. Спантеличився цілком. Вчорашні однодумці – сьогодні р’яні співробітники Чрезвичайки. На чиїм же боці правда? Що робити?..

І став я співробітником «Вістей» Ревкому та Парткому. З першого дня мене втягли. Забув, що робиться навколо, не здавав собі справи, що сам роблю. Зранку й до темної ночі будував українську робітничо-селянську пресу: два жидки шкрябають по-московськи, а я перекладаю.

По трьох тижнях опам’ятався. Чекай… моєю ж працею комуністи втирають світу очі. Мовляв, дивіться, ваша влада, ріднесенька, навіть газета вашим словом… Петлюра не зумів, Денікін був – не дав, прийшли більшовики – зразу на село газета українська. Не зрадник же я і не Юда?! Ненавидячи владу, щиро їй прислугую. Це ж злочин, великий злочин перед ідеєю, перед народом…

Не пішов на працю, виправдовуючися непосильністю. Та де там! Прибігли жидки на кватирю, вчепились, як реп’ях; натякнули, що «ми ж вас не мобілізуєм, а добровільно, без Чека». Подвоїли пайок, скоротили працю наполовину. Мусів працювати, бо інакше треба було тікати з міста.

Тим часом курс червоних відмінявся. Кордони очищено, панькатися не було з ким. Одного дня була у «Вістях» передовиця про ліквідацію КП(боротьбістів)У, другого дня почули ми про розформування єдиної в місті української військової частини (рештків Волоха), третьої ночі арештували ряд визначних українців (Степового, Рудика, Кравченка та ін.), четвертого дня запечатали Повітовий Союз Кооператив, а п’ятого перекладав я до газети статтю «Смерть сільським Просвітам – Петлюрівським кублам…»

Війнуло крутим духом. Українці нащурились, деякі втікали з міста: зник десь Камінський, шмигнув за кордон, зробивши збитка у Фінвідділі, Підгаєць Петро – той, що так безсумнівно збирався співпрацювати з більшовиками.

Зустрів якось Павловського (сотник гайдамаків).

– Тю на тебе! Ще дригаєшся? Казали ж, що тиф тебе вхопив.

– Бачиш, брикаю. Що чувати? – питаю.

– Те, що й видати. До комячейки ще не вписався? Який портфель носиш? – натякає.

– Та де там. Оглядаюсь, щоб в Чека не потягнули.

– Так от, дружок! У такі часи позапартійним бути не слід: або пишись, або тебе запишуть. А щоб за нас не розписувались, бо ми хоч трішечки письменні, – і тихше: – приходь увечері на Пушкінську, № 16. Бувай та ша, ти ж гайдамака.

І того вечора не хотів я вливати в слова костромського комісаря Манілова українського духа (перекладати відозву УПК та УРК до братів селян України) і… пішов на Пушкінську. Там замірялося серіозне. Засідав комітет (Чубатий, Ларій, Павловський, Моргуненко – той, що вчора в Інтернаціоналі був переконаний). Інформували організатори з трьох волостей: завербовано готових до зброї 120 чоловік. Надії є, що в разі виступу сила подвоїться; у Вільшаниці два «Максими», в Погорілій кольт та ручний кулемет; чекають виступу. Інформації затяглися, не було Одинця, тому план виступу відклали, доручивши Чубатому й Павловському розробити проект операцій, а Моргуненкові вивідати про мійську залогу.

Зворушений вертав я з засідання Повстанкому. Робота не брала, саботував. Через кілька днів забіг Павловський і шепнув, що Одинець і Дерещук прибули, буде нарада. Мої співробітники підозріло глипали на нас.

Вже смеркло, як повертав я на Пушкінську. Сирий, весняний вечір обгортав холодними дрожами. Несвідома боязкість збільшувала холод. Наближаючись до № 16, став оглядатись, придивлятись до прохожих. На поперечній вулиці шмигнула постать і присіла.

Насторожився. Пройшов трохи й прикляк до тину. Постать висунулась на розі раз, другий. Е, щось непевне. Схопився й кругом кварталу на другий кінець вулиці. Йшов обережно, хвилювався.

На середині обірвався. Коло тину заманячіло три тіні. Одна з них сунула до мене. Тріснув штахет, і я зник у городах.

Засідка, нема сумніву. Накриють, як мишей. Попередити, щоб не було. Але як?! Підлізти?.. Зняти трівогу!?

Скочив у третій по сусідству сад проти будинку зборів. Взяв каменюку, підліз на грушу і щосили брязнув у вікно. На щастя, попав. Рванули двері. Подав три стріли й драла. За мною загупотіло кілька пар ніг.

Як ховався в гущі садів другого кварталу, почув: «Стой, стой, іначе смерть не мєстє», – і бах, бах. По стрілах плач і біганина.

Боязко підходив я до дому. На всякий випадок, у себе не ночував. А ранком місто все гуло, що вночі розгромлено Петлюрівський повстанський штаб, йдуть масові арешти. Щоб не встрягнути в халепу, зібрався й вуличками з міста на село.

За тиждень одержав лист:

«Вас призначено сотником повстанчого загону села Гордащівки й околиць. Збирайте хлопців, забезпечуйтесь якнайбільше зброєю; звяжіться з надійними в околиці людьми, доручаючи їм роботу, і будьте напоготові. Виступ за тиждень-два.

Полковник Одинець».

Збоку приписка: «Того вечора попалися не всі».

Листа прийняв як відповідальну директиву. Другого дня поїхав з Савою (мій щирий приятель і однодумець) до Краснопілки й дав завдання Рудому викликати з Клинової Паламарчука й втягнути до роботи.

Йшло добре. За тиждень звербував я 18 добрих хлопців, а кожен з них обіцяв «мобілізнути» ще по товаришеві. В неділю призначили нараду на леваді. Зійшлось душ з 40.

Травневого вечора, під шелест верб і осоки, розказував я хлопцям про Україну, про давні лицарські діла козачі славні, про самостійність, про боротьбу з кацапською комуною.

– Підем усі, не хочем скніти у ярмі, – заприсягнулись щиро.

А срібний місяць у горі і соловейко на калині, єдині свідки нашої присяги, благословляли нас на боротьбу.

Обчислили кріси, кулі, пригадали, хто на селі яку зброю має – і з першим покликом усім стати до зброї. Потішив і Рудий: два десятки козарлюг і кулемет має. Чекає виступу.

Він не забарився. Одного вечора в суботу підбігла під мої ворота бричка, а з неї Чубатий, Ларій і два козаки.

– Здоров, лобуряко. Вітай гостей.

– Оце й усі? – дивувався зразу я.

– Ні. Якраз удванадцятеро стільки на хуторі: 60 крісів і 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стільки, то завдання виконав бездоганно.

– Та вже два тижні раків не ловив.

За три годині поза городи гусаком рушало 32 наших з однокінкою припасів: дядько Андрій кобилу пожертвував «для України», а старий Амос подарував візок.

Щиро віталися повстанці – виноградівці й байбаківці з нашими.

– Здорові будьмо. Запоріжців нема нікого?

– Хто мазепинець, а покажись!

– Здоров, Семене! Як ся маєш? Вже рана зажила?

– Значиться, знову комуну бити будем разом?

– А де ти дівся, як Жмеринку здавали?

– Та де ж? У полон попав, а звідтіль чкурнув додому.

– Запродав сукин син полковник. Нас у бій послав, а сам за касу та до золотопагонців.

– Еге, та в тебе все добірні, – оглядав моїх молодців Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацької табаки?

– Є всякий сорт, – хтось обізвався. – Є такі, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнішали і хочуть боржок комуні повернути. Краще пізно, як ніколи.

– Зібрав батько кумпанію хоч маленьку та вартненьку, – радів Олешко.

– Маю за честь сповістити, що ще не всі, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопці. Надія є, що буде більше сотні, а може й з соловейком (кулеметом).

– Хіба? – підскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?

– Та коли в тебе нетерплячка, сідаймо на тачанку, як коні не стомлені, та й будем знати.

Послали Саву з двома виноградівцями до Клинової, а я з Чубатим поїхав до Краснопілки. Опівночі стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали її, що ми не ті, кого на думці має. Сестра відшукала Івана в сусідській коморі: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибіг до нас у підштанцях, заспаний.

– Юрченко?! А бодай тобі ні дна ні покришки. Не найшов кращої години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.

– Ходімо десь тісніше.

У клуні Чубатий виклав справу. Іван чухався й підкидав плечима.

– Або я знаю? Такий час. Собак усіх побудиш, а їх до ранку не збереш. Крім того, кулемет ще в охрані (місцева самоохорона – тоді в кожнім майже селі була). Самі віддати не рішаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаєте звідціль рушати?

– Хотіли б завтра.

– Почекаймо до завтрішньої ночі. До речі, неділя. Зранку я підготую хлопців, вартуватимуть у самоохороні наші. Ви підскочите й по-військовому вкладете кулемет на віз. Ще й крісів з десяток підхопите та набоїв.

– План рентовний, – погодився Чубатий.

Умовились в деталях, підкусили й на досвіток вернулися в загін. Хлопці спали солодко. Картина нагадувала сцену з «Тараса Бульби» – під дубом.

– Ех, – вирівнявся Чубатий на тачанці, – коли б усі, кому при зброї треба бути, та вийшли у такі загони, – полетіла б комуна, лиш зашуміло б.

– Що зробиш, коли не водночас свідомість нам приходить, – з сумом констатував я. – Бачиш, одні пішли на перший поклик – трагічно програли, другі ще сьогодні змагаються, а треті й десяті сплять в облуді, аж поки більшовицький рай не притисне гудзом.

– Правда твоя. Тяжко дочекатися такої хвилини, щоб всі повстали одностайно за державність.

Опівдні зібралися на Краснопілку. Кіннота з тачанкою захопить кулемет, а піхота за селом на всякий випадок; хлопці Рудого приєднаються вночі в Кругляцькім лісі.

Кіннота основне зробила. Але вийшла замішка. Ще не вибігли з кулеметом за село, як нагло забаламкав дзвін на сполох. Збіглася вся самоохорона. Її начальник Хомяк (фельдфебель і непоправний чорносотенець), розпитавши, хто взяв кулемета, настроїв охорону. Кинулись доганяти. До них прилучились селяни з вилами, киями.

Два хлопці Рудого прибігли настрашені поза городи й попередили. Ми приготувалися, хоч не припускали, щоб дійшло до братовбийства. Пробігла кіннота з кулеметом, а їй по п’ятах довга валка озброєного люду з криком і галасом. Передні підводи вгналися аж в нашу лаву.

Олешко спинив переднього воза, зняв шапку:

– Стійте, браття! Проти кого ви йдете? – мовив проймаючо.

– Кулемет верни, злодій, бандит, – закричали й поскакували з возів.

Ми повставали, тримаючись напоготові.

– Браття селяни! – озвався Олешко ще чуліше. – Що думаєте робити? Схаменіться!

Хомяк вихопився наперед і заявив: «Ні в какіє разговори с бандами ми нє вступаєм. Давайте сейчас кулємьот, в протівном случае начінаєм бой».

Чубатий скипів:

– Селяни братя! – виступив. – Чи вашою мовою він говорить? Чи виявляє вашу думку? Хто він такий? Царський блазень, чи комунарський посіпака? Ми – повстанці селянських трударів проти комуни, за Україну, за її долю, за вас – батьків, дітей. На це ми взяли кулемет. Невже ми ваші вороги? Хіба вам корисніше буде, як зброю цю дістануть комуністи? Хто скаже, що чиним по-бандитськи? У кого здійметься на нас рука? Браття! Вертайтесь з Богом; нехай цей кулемет поможе нашій спільній справі. Хай він співає по степах і нищить комуністів…

Селяни поспускали голови й слухали, ніяково зиркаючи один на одного.

– Нє бить сєму, – опирався Хомяк далі. – Меня ізбралі, чтоб охранять імущество й порядок. Я нє позволю.

– Який там дідько тебе вибирав, – заговорили позад нього. – Приїхали чекісти та й вибрали. Біжи до них та й радься, чи віддати.

– А направду, – загомоніли сміливіше. – Нащо він нам? Однако стоїть, а в них він піде в діло.

– Проти нас не поставлять, бо ці – селяни ще й, видно, недалекі. Хай іде, – підтримували хором.

– Как так? Да ето явная поддержка контрреволюції! – обурювався Хомяк.

– Чия б казала, а чия б мовчала, – сердито відрубав дядько. – А сам давно людей на бочку ставив? Чекай, чекай, тобі це не мине. Гадаєш, службою вірною загладиш?

– Так це такий супончик? – сердито дивувався Олешко. – Вшивайсь, негіднику, з очей, бо щоб не договорився. Спасибі вам, браття селяни, за підмогу. А цього Каїна женіть. Він і чортові рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.

– Шомполів йому, – крикнув хтось з селян.

– Припнять печатку, як розписку – хто кулемета взяв, – підкинули вже з наших лав.

– А й справді не мішало б, – погоджувалися дядьки.

– Де він, котрий, – зірвався з лави Дубенко Андрій, вицьвохкуючи шомполом.

Селяни з цікавістю позадирали голови. Хомяк сунувся в гурт.

– Ану, ставай, пришмалю. Та стій, не пацайся, – і цьвохнув кілька разів по спині. – Е, та він при повній амуніції, – глянув пожадливо на револьвер: – Чий це?

– Чека подарувало як начальникові, – обізвалися за нього.

– Чека? То хай Чека чекає, поки повернем, – і шарпнув з кишені револьвер. – Скидай штани та прийми за револьвер подяку комуністам.

– Андрію, досить жартів, – наказав Чубатий і звернувся до всіх: – Загін, на дорогу, кроком руш. – А до селян: – Прощавайте, браття! Дяка вам велика.

– Щасти, доле, з поворотом.