Пекло на землі

Стояли в Пилипинцях, як прикриття 2-ї запорізької батерії. У високих зрілих житах за селом фронт. Ворог прокинувся досвіта. Намацавши наш обоз, відкрив страшний вогонь. Шрапнелі гасали по селу, як метеори. Село обнялось непроглядним димом-пожежжю: займалися хати, палало збіжжя, пеклась-ревла худоба і люди в жасі ховались по льохах, тікали до ліса.

Опівдні ворог підійшов броневиками й розпочав наступ. Гайдамаки з резерви виступали на підмогу дорошенківцям, а наш загін стояв на виручку богданівцям. Запілля залишилось незахищеним. У наші часи було це небезпечно. З наказу сотника Кузьменка пішов я з 30 козаками на зади, на стежу.

Вийшли за село, минали рідкий молодняк. Немов з землі – велика валка на тачанках простувала до села. Я – недосвідчений вояк – розгубився. Тікати до села – сором, а збити, стримати – несила. Хвилю вагався…

Післав сповістити штаб, розкинулись під молодняком у розстрільну й чигали, щоб дружно привітати гостей. Хвилювався я страшенно. Наша невдача – скандал для дивізії, заберуть штаб, викличуть паніку по всьому фронті. Ні, прикласти всіх зусиль, а врятувати ситуацію: за всяку ціну стримати ворога.

Валка зближалась. Один кінець її зникав у долині, а другий виринав під горою. Долітали розмови, матюки, нарізувала гармошка «Яблучка», а кілька п’яно-розухабистих голосів горланили – вигецуючи на тачанках; щось подібне було на весільну церемонію. Це нам додало духа. Рішив підпустити якнайближче.

Наставав рішучий мент. Я давав незв’язні розпорядження, що мали більше моральний, як військово-технічний характер. Коли ж передні тачанки були вже на кроків 100, махнув пістолем.

Бризнула потужна сальва, і гучне «слава» рознялось по долині. Схопились на вдесятеро численнішого ворога. У валці знялась шалена шамотня. Люди кидались з возів, збивали один одного, коні, сполохані раптовим криком, скручували взад, перекидаючи тачанки з людьми, зброєю. А ми налітали, пахкали, сікли, кололи.

– Ви хто такі? – підбіг до трьох, збитих коло першої тачанки.

– Ох, Дячішіна… Таваріщу, пажалєй, ох…

– Дячишин?! Цей балтський братовбивця ще й досі оперує?!

І біг за лавою, бо робота просилась: ціляли на ходу, збивали коней, доганяли ранених, настигали живих, косили, розправлялись без розбору. Борецький витягнув з-під тачанки «Максима» і заграв у слід втікачам.

Захоплені успіхом, забігли ми аж на долину. Аж тут перемінилось. Задні тачанки, що вчасно дали ходу, мали змогу оглянути картину. Помітивши, що нас мало, вони стримали втікачів, на очах наших виладнались і з крикливими матюками пішли на нас.

Я не відважився кидатись серед поля на незрівняно більшу силу й велів перебігати на горб. І на нашому боці втрати: один ранений, другий.

Дячишин, помітивши відступ, налягав сміливіше. З горба ми брали, як ворон, на мушку. Було на кому випробувати меткість ока кожному стрільцеві. А ворог нахабно насідав. Ось вже збігали з диким криком у долину.

Ми скористалися з цього й кинулись назад до ліса. В кількох кроках до нього на нас сійнули з кулемета. Упав мій бойовий товариш Гриценко Антін.

Наше положення ставало безвихідне. Укрившись в захистку, уперто відбивались, але непевні були, чи не обходять. Пробиватися ж 25 багнетам було неможливо.

Занепокоївся. Коли б хоч Гарковець добіг до штабу своєчасно. А там гула невгомонна пальба. Гранати з ревом-розпачем розстріскувалися над селом.

Кілька разів зривались червоні, але ми влучно попадали – косили їх ряди.

Смеркало вже, як прибіг Гарковець, а разом з ним розстрільною чета Музики П. Підбадьорені підмогою, зразу кинулися в атаку й пігнали ворога долиною.

Аж опівночі відпочивали, а ранком звели підрахунки. В наших лавах три забитих та шість ранених, зате налічили 39 убитих дячишинців та з два десятки ранених, у додаток три парокінних тачанки й один «Максим». Дістав я тоді похвалу.

Та щастя нам всміхалося недовго. Збоку станції Константинова червона орда напирала на Проскурів. Нас зняли з-під Жмеринки. За день і ніч зробили 90 з гаком км, а справи не врятували. Проскурів з трьох боків облягла Богунська дивізія арештантів. Вступати в бій перед самим містом стомленій нашій дивізії було ризиковано.

Здали Проскурів. Почався відступ та півторамісячні поразки – змагання з незрівняно більшим ворогом. Дух у частинах упадав, танули сили. Крім фронтових невдач, деморалізували, гнобили сотні дошкульних причин: голод, змора, морально прикра атмосфера.

Здавалось, нічого не було в нас, що так потрібне воякові. Найголовніше – брак на зброю: козак мав так обмаль набоїв, що не годен був витримати середньої перестрілки; половину позицій залишали лиш через брак набоїв. Вояки голі, босі калічились по терниськах, лісах, дригоніли холодними ногами в лавах та вартах. Не було в достаток хліба, солі. Хвороба стала косити людей – цинга, тиф, малярія, пропасниця; хворих лягало більше як ранених у боях.

Далась втямки відсутність солі. Цілих три тижні їли несолене. Заб’ють годовану свиню: ситне мясо лиснить, аж очі вибирає, як кидають в котел. Коли ж береш до рота – ні товщу, ні смаку; жуєш, ковтаєш, а воно не йде, бо як трава. Прагнеш солі, на що не глянеш – бачиш сіль. Ех, коли б хоч крихта: солоний, ласий шмат…

Життя не було. По людях жебрали, хоч і в них не було. Міняли… за набої. Дорогі вони були, та голод і жага на це кидали. За грудку солі у хлопчини, що в мами вкрав, останню набійницю віддавав козак.

Найприкріший момент переживали в червні. Всі сили сконцентрували в районі Ярмолинець. Грудьми відбивали від більшовицької навали Кам’янець. Труднощі були переможені. В полках по кілька десятків людей; були часи, що Богданівський полк мав 38 вояків. На ворожу частину, щоб рівнятися в багнетах, доводилося цілу дивізію ставити. Викручувались, звивались, як вуж, у більшовицьких кліщах.

У додаток ще й село ставилось неспівчутливо, ховало харчі, часами й доносило більшовикам. Наприклад факт. Змагались коло Шарівки. Три дні товклись, здавали, брали, знову здавали містечко. Два рази ходили на багнети; раз мало-мало не наштовхнувся на багнет матроса – Гарковець вчасно підскочив – врятувався.

Оточені полком каторжан-таращанців, проривались Сутківцями. Під гору пристали гарматні коні, запрутивши обозам шлях. Звернулись до селян, а вони вовком:

– Не дамо. До смерти будемо битись. Знать вас не знаєм, – і з-за вуглів наставили рушниці.

Болюче це приймали. Бунчужний гармаш Басараб крикнув:

– Козаки! по набою.

І кожний з нас, знесилений до снаги, таскав під величезну гору по гарматному набою.

А село зловтішно усміхалось.

– Так вам і треба. Сидів би один з другим вдома та не колошкав світом. Ні, позбиралась ледач і гарманують по полях та топчуть хліб святий.

Прикро було чути таке від свого брата. Злість брала за байдужість, неспівчуття.

Було за Вербкою. З раннього ранку вицьвохкувало шість більшовицьких «бандероль». Ціляли гади влучно. А спека була нестерпима. Опівдні в селі заколот. Штаб оточили більшовики. В частинах переполох. Знялись Богданівці на виручку, а ми їх заступали. Та ще як слід не розташувались, не зв’язалися з сусідами-дорошенківцями, а проти нас зацокотало три «Максими». Похапливо загасли, і почалась перепалка. Водночас розгорілася пальба вздовж фронту. Вона то раз вщухла, то переходила в шалену тріскітню.

Коли це ззаду нас, десь за селом, гримнула – тарахнула сальва. Хвилина тиші. Нараз довга розстрільна, а далі несамовите «Урра». У відповідь йому «Слава», а там змішалось все у дикі крики.

Стрільня враз стихла. На нашому відтинку робота теж спинилась, неначе прислухались – чия бере.

Однак наше положення було прикре. Хто ж переміг: чи ворог прогнаний, чи ми окружені?!

Аж ось прибігли зв’язкові:

– Більшовики вступають у село. Захопили частину нашого обозу. Відступаймо.

Знялись, відходячи напів панічно. А вслід за нами шугнули червоні.

– Ліворуч городами, – передавалося по лаві. Вскочили в садки, збігаючись гуртами. На одній вулиці на нас кинулась стежа. Порснули по городах.

Поруч мене біг Власюк. Погнались, щодуху було, серединою села, повільніше пішли на околицях, спускалися в долину. Я зажахся від спеки і втоми із спрагою став пити з джерела. Власюк пішов під гору й сховався у подвір’ї.

Задовольнив снагу і стало легше. Оглянувсь навколо: холодок, розкішна благодать природи. З такою насолодою приліг би, відпочав, забув би все. А за плечима строчить кулемет. Певне десь стялись наші. І так щодня, ні хвилини супокою…

– Ай, за що ж це?! – почув, скочив крізь перелаз, поминув клуню й бачу: Власюк мій впав, а дядько хмолостяє ціпакою.

– Волоцюги! Вам воювати захотілось. Оце влада, панування.

Кров люттю заграла. Підбіг і, не чуючись в руці, вгатив прикладом в карк. Настиглий дядько брикнув з підскоком. Власюк піднявся та за кріс.

– Остав! Нехай його Господь поб’є. Як не тепер, – колись скарає совість. Біжім…

– От супостат, – задихувався Власюк. – Я до порога «води подайте, а він, гадюка, з-за вутла ломакою вбамбурив. Ну й Поділля…

Досадно було. Женуть нас. Кладемо життя за них. Жертвуємо себе, щоб відвоювати право батьківщині. І замість помагати, кленуть нас, волоцюгами називають, ціляють з-за вугла. Яка трагедія нашого вояка. Душею линем до народу, за його щастя б’ємося, а він за ворога тебе приймає…

Були й відрадно-світлі моменти щирої допомоги з боку селянства. Фронт у Глушківцях. З четою розвідчиків пішов я під Ковалівку (праворуч Глушковець), щоб забезпечити можливий наскок ззаду. Такі «номері» – нам не диво. «Червонці» скубали нас зі всіх боків, а найчастіше сіпали ззаду.

Пішли і забарились. Доходимо до Ковалівки, а з другого кінця здіймається кубло куряви. Вглядаємось – більшовики. Не так то вже й багато, село в садках – пригідне для піхоти. Отже перетинають – рішили.

Скочили в садки, складаючи плян наскоку. Головне, куди намірились чорти. Коли б знаття, що вдаряться на Глушківці: в оцій дірі б їх притиснути.

Сільську тишу прорізало кілька глухих стрілів.

– Савко! – гукнув до Гарківця. – Пройдемось селом, а ти, – наказував Петру Музиці, – будь напоготові. Можливо, розминемся, і сунуть сюди – чеснути їх густим пшоном.

Пішли попід тином. З-поза перелазу обізвалось:

– Козаки! Не йдіть в село. Рятуй, Боже, там большаки. Оце влетіли і хазяйнують у попа, – злякано таємничив дядько.

– Скільки їх? – підступаємо.

– А коней зо три десятки буде. Та ухарі такі, що рятуй, Боже. Я оце звідти. Влетіли у подвір’я і – бах, бах, рятуй, Боже. «Виходці, церковний пес. Дайош монєту й самогону». Вибігла служниця, а до неї і зразу трьох та до комори, і рятуй, Боже…

Ми слухали й міркували, що робити.

– Скажіть, чи вони розташувались там надовго?

– Хто їх зна. З коней позлазили всі.

– А чи далеко до попа?

– Та тут же зараз, під горою. Та, рятуй вас, Боже! Уб’ють анцихристи. Там крик такий зняли та стрілянину, що рятуй Боже. Верніться, чи заховайтесь десь, садки густі.

– Ну да. Садочки у вас гарненькі. Скажіть, хороший дядю. Чи до попа садочками добратись можна?

– А чом же ні. Лівим боком та через річку та й просто в батюшків город. Тільки ще раз кажу: рятуй вас Боже, не попадайтесь бісурманам в руки, тож не люди, а рятуй Боже.

– Гаразд, дякую, дядю.

Не треба тратити ні хвилини. Післав Гарківця забрати чету й городами ударити.

– Коли маєте, дядюню, час, то може пройдемось на лівий бік і вкажете дорогу до батюшкового садка.

– А чом би й ні, рятуй, Боже…

Перейшли дорогу, вступили подвір’ям у садок, пройшли зеленим холодочком і стали на стежці під загатою з бадилля.

– Оцею стежкою, козаче, прямісінько до річки, а там долиною трішечки й ліворуч криниця. Від неї стежкою просто в панотців двір. Тільки глядіть, як п’яні будуть ті харцизи, не йдіть, бо вбють іроди, рятуй, Боже.

– Ні, дядюню, а лиш так. Спасибі. Вернімося назад.

Попід тином сунула гусаком чета.

– То ви тут не один! А рятуй, Боже, – радісно здивувався дядько.

– Як бачите, гурток. Хочем комуні втерти маку.

– А дай Боже. От молодці, рятуй нас Боже, – оживився дядько. – Сюди, за мною хлопченята, аж до криниці проведу. От потіха буде, рятуй, Боже. Та не щадіть їх, бузувірів. Доволі назнущались над хрещеним миром. Чули, як батюшку Александрівського намучили: їздили живорізи на ньому, як на скотині. І грому Божого на них нема. О, рятуй, Боже.

Ми тихо й шмалко йшли, а дядько розповідав про лицарства комунарські. На долині присіли.

– Котрий же то город, дядюню?

– Садок он під горою, груша висока, а далі тополі між ними й подвір’я. Але чи не краще було б вуличкою, ось недалечко, та забігти з воріт, а то ще випорснуть лихі, рятуй, Боже…

Вагалися, садком, чи вулицею. Нас 16, а їх зо 30. Е, рятуй, Боже, як дядько каже.

– Гусаком на вулицю й попід загату швидко!

І схильці, підскоком, затаївши лоскотне хвилювання, подріботали вулицею, загнули трохи праворуч і з гучним «Слава» влетіли в попівський двір.

З-під лип у холодочку обізвався нервовий стріл.

– Кидай зброю, руки вверх! – крикнуло кілька наших голосів. І одинадцять пик, заскочених, дійсно, що на слизькому, в телячім переляку дивились на цівки крісів.

– Зв’язать та міцно. Варту на дорогу, бо тут не всі.

– Братва, что за ш… – вибіг з хати розпанаханий один. З комори вилетіло два напівроздягнених.

– Петлюровци?! – роззявив багрову рябу пащеку один.

– Так, братішечка. Не сподівався? Ану, ставай-но під налигач, – порядкували хлопці.

– Что? Меня! Красногвардейца! Петлюровская свора вязать?! Да я краснознамьонєц…

– Давай злодійську лапу, бо як тарахну, то зразу в очах сіро стане, – нетерпелививсь котрийсь.

З комори вийшла знемощіла служниця.

– Боже, що я бачу! – припала вражена до дверей. Нараз верескнула: – В’яжіть собак, ріжте, катуйте, – кричала в розпуці. Підбігла до козака: – Дайте, дайте рушницю, хай помщусь.

І вхопила кріс. Ми не перечили. Картина була незвичайна.

– Де перший злодій! Де? – шукала божевільними очима. – А, це ти, харцизо, починав?!

– Тавар… братци, дак етож самосуд… За…

Та блиснув перед очима вогонь, і він брикнув на траву у клубі диму. «Братішкі» всі побараніли.

– А це той гаспид, що й душив, – і коцнула другого.

– Панове, хлопці! Згори летять вершники, – надбіг Славенко з варти.

– Утрьох лишіться тут, а решта на шлях у лаву швидко.

Щойно ми за ворота, а вершники в великій хмарі походу були вже в кількох кроках.

Разом вогонь! і бризнули в куряву. Двох хропнуло. Хвилева мішанина, крик – і банда вмить крутнула назад, аж іскри сипались коням з копит.

Це решта комунарів, що бігали по здобич на село. Скільки їх, – не час було лічити. З-за Глушковець зближалась шпарка стрілянина: інак був, що наші відступають.

Не гаялись і ми, хоч дуже не спішились, бо кожний мав коня, ще й одного в запасі. Більше мороки завдали бранці. Було сміху і одного гуляки що, ледве волочив ноги, преспокійно йшов у подвір’я, розмахуючи пляшкою й вигукуючи:

Ми петлюрцов расабйомІ в камунє жіть будьомЕх, ма, комуна, на-на-на-на…

Не лякався він, хоч ми рекомендувались йому справжніми петлюрівцями, хоч приставляли кріса до самого його червоного носа.

– Плевал я на Патлюрца с високой калакольні. Я сам єдінственна панду на цєлую їх сотню гайдамаков.

А час минав, було не до комедій. Тут спробували пословиці, тільки навпаки: і тяжко кидати і шкода нести. «Залишили» за селом цих відважних розвідчиків.

Минувши Глушківці, за Тарасівкою найшли своїх. Дорогою обганяли штаб 7-ї дивізії. Якась благородна штабістка, вилазячи на бричку, виявила радість.

– Я очень рада, Колєчка[3], что проєдємся. Засідєлісь больно в етом грязном мєстєчке.

– Воно, щоправда, мало приємности їхати назад, – байдужо відповідає Колєчка, підпомагаючи пані вилізти на бричку.

– Нє всьо лі равно?! Ліш би прокататься. Свєжая атмосфера, новиє впечатлєнія.

– Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мій Гарковець і зняв кріс.

– Чекай. Притримай злість. Цим справі не поможеш.

– І така погань по наших штабах водиться?! Тут серце крається з досади, кожну п’ядь землі лишаєш, наче себе частину, а їй любо проїхатись, однаково – куди б не їхати. А по колінах би ти їздила, кацапське стерво. Убити суку, щоб не наносила зарази. А штабіст теж вояка, що гниль таку погану возить…

– Не суши, хлопче, даремно серця. Хіба в нас мало є старшин, що, крім «частіна, курєнь, утрімання», більш нічого українського знати не хочуть! Хіба їм Україна дорога? Вони за неї тільки ховаються до часу, а про «Златокаменну матушку Москву мріють».

І справді. В наших військових верхах засіло багато чужих людей, шкурників, запроданців чи активних хитрих ворогів, що підтинають нашу справу. Чого, наприклад, полковник. Виноградов руйнував Гайдамацький полк? Не дбав про добробут козака, без набоїв кидав у тяжкі бої. Почув, що на «Юге Росії» заворушився Денікін. Отож знищити кращу частину, щоб, на випадок зустрічі з білими завойовниками, Україна не мала добрих бойових частин, військової слави, гордині нашого козацтва. Або який лиходій в так прикрий час видумав військову форму – «пагони» козакам?.. Рік тому наш вояк їх здирав, з ненависного царського офіцера-держиморди, а сьогодні йому чіпляють знову їх. Здалось це лиш на те, щоб збаламутити козака, збудити в ньому непевну думку, мовляв панки українські хотять пагонів, лиш пофарбованих на інший кольор. Неспроста ж і бій виник у Наливайківськім полку, як форму видавали: козаки самі один в одного з матерією пагони зривали. Немилим оком глянуло й село: буржуї, старорежимні жовто-блакитні.

І робилось це в найскрутніший час, у липні. Армія трималася на волоску. Дух зневіри, безнадії захланно опановував найтвердіших. Ще й провокаційні чутки в частинах множились. Одного дня ширилась в полках трівожна вістка: Щербаков (рос. генерал) з Румунії наскочив з великою армією на Кам’янець, знищив всю Директорію, а самого Петлюру забрав з собою.

– Пропало все. Кидаймо фронт, рятуймося самі, – чулося голоси козацтва. Мусив головний отаман посилати по полках спеціального листа та закликати вояків змагатись до останнього, ще справа, мовляв, не програна.

Одначе військовий дух козацтва падав. Стомлені щоденними боями, обходами й переходами, виснажені від безсоння, злих харчів, від щохвилинних небезпек – під настирливим насіданням ворога здавали село за селом.

Куди йдемо? Знов у Галичину? А що ж далі? Не одного обдавало силою розпуки. Загинем ми, загине й наша боротьба, впаде Україна…

Та доля нам ще усміхалась. Прийшли на допомогу галицькі брати. Програвши в себе, врятували нас.

Цілющою росою все козацтво окропила вістка: галичани йдуть на допомогу. Піднявся дух, десь тая сила взялась. Гураганом налетіли на комунарів і погнали, як отару, без спочинку і перестанку.

– На Київ! До серця України! – у кожного було на устах, в душі. Творили переможний наступ.

Наш загін прилучили до 3-го Гайдамацького полку. Вся шоста дивізія йшла в напрямі – Проскурів, Межибіж, Летичів, Літин, Вінниця. Сутичку з червоними мали ми аж під Вінницею. Під вечір налетіли двома куренями на більшовиків у кількох верстах від Вінниці. Збивши ворожу лаву на гостинець, обійшли червоних із задів та захопили полонених.

Ранком вступили до Вінниці. Я мав розвідочну чету. Випередивши полк, ми встигли в касарнях захопити цілу сотню червоних, багато зброї та 69 коней.

На кілька годин довелось нам вийти з центру міста, бо зі Жмеринки сунула ціла більшовицька група добре озброєна. Вдаривши збоку, ми скоро відтиснули фронт, захопивши велику добичу.

У Вінниці лави поповнялись: прилучався до війська свідомий елемент. Ішли знову селами. На Київщині обстановка помітно відмінилась. Села зустрічали нас хлібом-сіллю. Що село, то десяток-два нових козаків. Ще й досі в пам’яті живі картини:

Вступаєм у село, а на воротях многолюдна процесія з хлібом-сіллю. Палкі промови, гарячі-щирі побажання. Відрадно, зворушливо. Ростуть надії, на серці радісно: нарід зрозумів, хто його захисники. А молодь масами лине до лав.

Ідем полями. Жнива, на нивах люди. – «Боже поможи»! – «Боже й вам поможи». – А козаки навипередки забігають до женців, і серп у дужих руках ходить – жне, як бритва. Наскучилось козакові за рідним ділом.

З-поміж женців виступає парубійко.

– Піду і я, благословіть, мамо.

– Та як же так не приготувавшись?

– А що мені? Тепер літо!

– Старий, а йди сюди! Нехай тебе Господь благословить, – сина – перехрестила, поцілувала і сльозу несміливо згорнула.

Під’їхав полковник, став.

– Передаю вам, отамане, сина. Боріться, нам кращу долю завоюйте, та живі домів вертайте.

Полковник оглянув козака, показав на другу сотню: «Іди здоров. Шануйся сам та матір-Україну борони. Спасибі, паніматко», – і поцілував стареньку в руку, а до всіх:

– Щасливі залишайтесь!

– Здорові повертайтесь, – обзиваються засмучені жінки.

Таких картин я бачив чимало.

Сльози ставали в очах…

Йдучи навпростець, наша дивізія випереджала фронт. Ще Козятин у більшовиків, а ми підходим до станції Зарудинці. Селяни (з Олійників, здається) передали, що на станції їх з тисяча. Після урочистої зустрічі 2-й та 3-й курені пішли у наступ. Прилучилось ще з 30 селян-«новобранців».

Я з четою мав кінець правого крила. Душа підносилась, як глянув на широченну нашу лаву. Еге, та з такою силою хоч на самого чорта вдарити. Йшли бадьоро і впевнено. Я дістав наказ пройти вперед, заатакувати ворога, щоб відтягнути його увагу від нашого лівого крила.

Відділившись від куреня, ми взяли праворуч і гусаком помежи копи підступали до станції. Було труднувато, бо навколо рівнина, як на долоні. Загін двоє нас обстріляла розвідка. Відтиснули її й нахрапом лізли ближче. Станція була вже на виду. Перескочили балку й хотіли прямувати до станції, не бачучи перешкоди.

Враз виринула з-за рогу прегуста лава і з сальвою кинулась на нас. Ми залягли й відстрілювались. Не з медом прийшлося нам. За п’ять хвилин – три ранених. Ні лежати, ні відступати, бо сиплять, як дощем; кулемети січуть землю, що й глянути не можна.

Я наполошився. Прилипши до полукіпка, думав, коли б хоч людей живих вивести. Десь взялося панцирне авто і ну ж гатити картечами, роблячи навколо кашу. Ще два ранених. Біда…

Вгатило стрільно й коло мене. Очунявся по кількох хвилинах з ошмаленим лівим боком. Головою не поверну, а в правому вусі гуде, вся ліва щока в остюках. Ранило снопом, чудернацько трохи. Мені кричать, – не чую.

Коли поглянув, – на нас біжать червоні. Хлопці зірвались без команди, кинувши двох ранених. Побіг і я, пригинаючись від куль, як від джмелів.

– Ліворуч балкою, – кричав панічно. – Та помагайте Борецькому.

І хапаючись один наперед другого, летіли в пострасі, як ніколи.

Враз машинально спинились. На лівому крилі запалала перестрілка. Проясніло, а дехто став підлазити на горб.

– Хлопці, червонці відступають.

– А кулемети аж закашлювалися.

– Слава! – гримнуло й луна долиною скотилась. Кулеметам наче пельку позатикало.

– Вперед! В обхід, – рішив я, і знов подались до станції.

На горбі бачили все поле бою. Середина червоних зірвалась, кидаючи зброю, а ліве крило держиться. Ось наші рванулись в атаку. Червоні не піддаються. Наші зірвалися вдруге на багнети. Летять із криком, по них сиплять. Ось якась чета добігає. От стялись, змішалося життя зі смертю. Ось сипнула вся наша лава, стоголосе «Сллла…ва» – і ворог у паніці летить, кидаючи усе на полі.

На станції вже нікого не було. За огорожею ховався в паніці хвіст піхоти. Ми пробігли до лісу, кількох підстрілили й вернулись.

Тут наш курінь. На пероні лежало дві бочки сирового спіритусу. Пробили багнетами дірку й черпали в казанки.

– Не пити – отрута. Червоні навмисне лишили! – хтось чи жартував, чи правду казав.

Але спокуса перед давно небаченим питвом перемогла ризик смерти. Смикнув один, другий – нічого, і за кілька хвилин десятки козаків валялися п’яні в муку. Надійшов курінний і поставив варту, але пізно: у кожного повний казанок.

Весело минула та ніч на станції. Я з четою ночував у селі на відпочинку за те, що полегшив наступ. На щастя, мої хлопці ранені не поважно. Борецький скакав з тиждень, але з лав не вибував. Більшовиків другого дня назбирали навколо станції кілька десятків.

Рушили на Білу Церкву. У Ружині вдруге бачив С. Петлюру, – приїжджав на многолюдний мітинг. Аж цвів, вщасливлений успіхом. Почувалось, що він живе подіями боротьби, приймає їх всім єством, радіє успіхам, боліє невдачами…

Під Білою Церквою заковика. Тримаючись у Фастові, червоні постановили не здати її. За лісом заняли прекрасну позицію, окопи поробили. Довелось нам позмагатись. Поміг братко Басараб: з сільської дзвіниці він намацав окопи і з чотирьох запорізьких гатилив прямісінько по лаві. Пройшовши три рази, передав: сміливо беріть – багато з них потовчених.