Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

– Не пізнаєте, бачу. Я ж Антін, Семенюк.

– А-а… Тоді… тоді прошу. Тільки… тільки Зіни немає. До державних готується. Завтра здає останній екзамен.

На устах Антона сковзнула радість. Хотілося відразу запитати про все: як здала попередні екзамени, куди дістала призначення на роботу, але заспане обличчя Завадовича зі слідами мережаної подушки на щоці і холодний погляд зупинили його.

– Тоді я, може… завтра після екзаменів зайду. Щоб не перешкоджати.

– Та ви заходьте…

Менший пес не переставав брехати, другий – гладкий, з відрубаним хвостом підстрибував і лащився. Антін сів у крісло. В душі дивувався, як це Завадович так добре тримається. Не постарів, не зморщився. Такий самий, як був ще тоді, коли працював директором шестикласної школи і тлумачив дітям, що Пілсудський виграв Першу світову війну. Чомусь пригадалося саме це, і добродушність враз зникла з обличчя Антона.

– Якими вітрами? – почав розмову Завадович.

– Просто з тайги. Відпрацював після технікуму три роки, а тепер…

Завадович кахикнув.

– Ну, ну, а тепер?

– А тепер таки в Підберізьке лісництво.

– Так, так. Це добре. Повертатись у рідне село, так би мовити, в середовище, з якого вийшов – це благородно. Так… так… Повертайтесь, щасти вам Боже.

Антона пересмикнуло. Щось фальшиве й недоброзичливе відчув у голосі Завадовича. Він знав давно: Завадович його не любить. Здавна не любить.

…Колись, ще в четвертому класі… Клас комбінований. Молодші «другаки» прислухаються до відповідей старших, раді з них кепкувати. А він ніяк не розумів заплутаного польського речення: «Свєнти Ян шедл пшез ляс і одмавял пацєжи».[2] Антін переклав: «Святий Іван йшов через ліс і гнав пацята». Клас гримнув реготом. Сміявся і Завадович. Сміялися тільки його губи і два ряди золотих зубів, а очі були холодні, недобрі. Роздався тріск. Антін присів від болю, шматок лінійки відлетів до вікна. І раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Маленька Зіночка, що вчилась у другому класі, прискочила до батька, вирвала з рук переламану лінійку й викинула через вікно. Обурені оченята гнівно дивилися на збентеженого батька.

Відтоді душа Антона немов роздвоїлася. Завадовича ненавидів, а на його донечку крадькома поглядав і чомусь червонів. Часом йому хотілося сказати їй щось хороше, але не міг. Бо вона дочка Завадовича.

…Пам’ятає той незабутній вересень. Він ще не бачив червоноармійців, але учні зійшлися до школи й гомоніли, що панська Польща вже небіжка. Зіна до школи не прийшла. Не було й директора школи Завадовича. Глуха злоба заворушилась у серці Антона.

– За Польщею плачуть, – вирішив. І Антонові забажалося чимсь дошкулити їм сьогодні. Зірвав зі стіни криводзьобого орла й подався з ним до хати Завадовича. Довго ходив біля воріт, вичікуючи. Врешті побачив на подвір’ї Зіну. Покликав.

– Вашу Польщу дідько взяв, ти чула? Тепер твому татові дадуть за шляхту загродову!

– Мій татко зовсім не поляк, – промовила пошепки, не підводячи очей.

– Перекінчик! Перекінчик! Гаврила Безпалького до криміналу запакував! На тобі вашого орла. Повісь у хаті і молись тепер до нього.

Зіна гірко заплакала. Повернулась і миттю побігла в садок. Антін опустив орла. Стало соромно, гірко. Що вона винна? Хай би вже старому так… а то… Хвилинку постояв, повагався і враз погнався слідом за Зінкою. Догнав, схопив за руку і зніяковів. На нього дивились очі, голубі, як умите дощем небо, – тужливо, докірливо.

– Ходи до школи.

– Справді? – блиснув радістю її погляд. – А мене там не будуть бити?

– Ні, – запевнив Антін.

У ту ж мить хтось шарпнув його за плече.

– Забирайся геть! – гаркнув над вухом Завадович.

Антін стрепенувся, але вперше в житті відчув у собі сміливість і з ненавистю поглянув на учителя.

– Мені ся не хоче! – крикнув. До Зіни: – А ти приходь до школи, ніхто тобі нічого не скаже. – І з незалежним виглядом пройшов біля Завадовича, презирливо чвиркнувши крізь зуби.

…Антін ходив до десятого класу, Зіна – до восьмого. Саме в той час батько Антонів відміряв Завадовичеві учительську присадибу, а п’ятнадцять моргів записав у колгосп…

Так, Антін знав, що Завадович його ненавидить. І все-таки переступив поріг цієї хати.

– Я також думаю, що це непогано, – промовив після короткої мовчанки. – Може, й Зіна забажає в рідне село?

Завадович стиснув зуби.

– Треба думати логічно. Ви ж знаєте, що ми давно звідти перебрались.

– Так, так. Пам’ятаю. У час колективізації. – І знову глянув гострим поглядом на малі, заплилі очі Завадовича. – А ви непогано влаштувалися, бачу.

– Дякувати Богу. Лаборантом в університеті.

Мовчанка.

– Значить, прийшли провідати старого учителя.

Антін нахмурив чоло.

– Зіну прийшов провідати.

– Якже, шкільні товариші… Тільки не знаю, чи вам доведеться з нею зустрітися. Маню, чуєш, Маню! (З кухні обізвався жіночий голос.) Чи не завтра в Остапа іменини? Так? Який жаль, – розвів руками Завадович. – Вона, напевно, піде до нього. Напевно.

В Антона кров прилила до обличчя.

– Так!.. А що це за Остап, якщо можна спитати?

– Ага, я навіть не сказав, – солодкаво заговорив Завадович. – Правда, ви не в курсі справ. Наречений, наречений нашої Зіночки. Інженер, прекрасна партія. Може, й ви загостите на весілля, ми повідомимо, – і єхидно залюбувався поблідлим обличчям гостя.

– Б…брехня! Підла брехня! – зірвався Антін. Рвучко вийняв з кишені листа і кинув ним в обличчя Завадовичеві. – Читайте, що вона писала місяць тому!

Збентежений господар швидко опам’ятався. Зім’яв листа, жбурнув його в кут і гримнув кулаком по столу.

– Правда! Правда, добродію. А ви як гадали? На село дичіти? Вона в аспірантуру здаватиме, у неї вища освіта, а ви… ви з лісу вийшли, у ліс і вертайтесь. Щасливої доріжки!

Хтось подзвонив, загавкали собаки.

– Напевно, Остап, – кинулась з другої кімнати господиня.

До кімнати ввійшов кучерявий юнак з ріденькими бакенбардами й тоненькими вусиками. Віддавав з порога низький поклін господарям.

– Добридень, професоре, добридень! Цілую ручки, добродійко. Я сюди і назад… – Глянув скоса на Антона. – У нас, тобто в мене, завтра пікнік, іменини. Зіна знає, Зіна йде. Я вас, панство, прошу. Не відмовте.

Він викручувався, розкланювався, довго прощався з господинею в передпокої.

В Антона потемніло в очах.

– Панство… Свинство, – процідив крізь зуби і, не помічаючи нікого, вийшов.

* * *

Другого дня Зіна здавала останній екзамен. У скверику перед університетом ждали її батько, мати і Остап з букетом троянд.

– Все повинно йти добре, – Завадович нервово потирав руки. – Я говорив з Денисом Лукичем, все в порядку. Він же приймає екзамен.

– Але ж її вже рекомендували, Владку. Значить…

– Значить, значить! От здасть на трійку, то про аспірантуру нема мови.

– Бійтесь Бога, – втрутився Остап, – як можна таке говорити? Зіна така здібна, розсудлива… О, ні! Зрештою, чого журитися? Ви тільки знаєте аспірантуру.

– А що інше, що інше? – з відчаєм прошепотіла Завадович. – Якби десь тут на роботу, то хай би, але ви знаєте: глухі села, без транспорту… Жах!

– У нас на заводі знайдеться місце. В лабораторії. Якраз хіміка потрібно. Доручіть цю справу мені.

У цей час Зіна відповідала на останнє питання. Голова комісії, професор, з кислою міною слухав відповідь. Зіну це бентежило. Денис Лукич підбадьорююче кивав головою.

– Тепер ще одно питання, – звернувся голова. – Скажіть, будь ласка, у вас було коли-небудь таке, сказати б, гаряче бажання працювати науково?

– А чому ви так питаєте?

– Чому? Як вам сказати. Ви хороша студентка, відповідь ваша була непогана, але мені здається… я знайомився з вашою дипломною… що студента Калишенка доцільніше було б рекомендувати…

Зіна до сліз почервоніла.

– Так у чому ж справа? Хіба я набивалася? Ви самі…

– Ні, ні… Я про вас мало знав. Це, от… Денис Лукич дуже настоював.

Зіна підняла голову. Енергійно відкинула товсту русяву косу. В синіх очах майнула іскорка гніву й образи. Кругле личко пашіло рум’янцем обурення. Вже без сліз подивилася на професора. Згадала часті візити Дениса Лукича в їх дім, надто прихильні висловлювання батька про нього… Протекція! Який сором! Як це гидко!..

Втомлена, розчервоніла й рішуча підійшла до скверика. Хвилинна мовчанка. Замість полегшеного віддиху і радісної звістки, кинула холодне:

– Я здала, йдіть додому. Прийду о дев’ятій.

Завадович здивовано глянув на дружину. Остап кинувся за Зіною.

– Ах, відчепіться, ради бога. Чого вам треба? – сказала так різко, що Остап оторопів. Такого тону від Зіни ще не чув. Не міг, правда, ніколи признатися, навіть самому собі, що Зіна ставиться до нього прихильно. Але ж завжди була ввічливою. Він ніколи не говорив їй про свої почуття. Та хіба це основне? Зате вона завжди могла відчувати його турботу. Він умів вести себе за столом (її мати цим просто захоплювалась!), Завадович обожнював його практичний хист. Остап знав: Зіна відповідна партія. Він – інженер, вона – науковець, у її батьків велика, гарна квартира, а вона – одиначка.

– Зіно, що за тон? Ми тут переживали, а ви навіть…

– Хто вас просив? Сховайте свої квіти…

– Я не розумію, що з вами? Ви ж обіцяли сьогодні прийти…

– Не чекайте, не буду. І взагалі, я прошу вас, не приходьте більше.

– Розумію… Це після візиту вчорашнього гостя в мундирі лісничого. Про нього ви якось згадували! Прощавайте!

Зіна зупинилась здивована: невже Антін?…

А ввечері Завадович кричав і, прискаючи слиною від злості, врешті розповів Зіні, як він випровадив з хати цього знахабнілого селюка. Важко було це слухати, але знала, що батька не переконає.

Зіна замкнулась у собі. Зайшла у відділ кадрів за призначенням. Там дивувались, чому вона міняється зі своєю подругою місцем роботи і вибирає такий віддалений район.

Вдома нічого не пояснювала, не розповідала. Люстри, килими, собаки почали її дратувати. Навіть батьки їй стали чужими. Від Остапа втікала і замикалась у своїй кімнаті.

– Зіно, ти тільки подумай, що робиш? – вирішив нарешті батько поговорити з нею. – Ти фанатик, ти взагалі ненормальна. Мати таку можливість залишитися у місті і…

– Татку, – рвучко піднялась з дивана. – Не смійте нагадувати. Як не соромно!

– І це ти говориш? Ти, від якої я слова лихого не чув?

Мовчала. Ковтала сльози.

– Доню, як же з Остапом?!

– Ах, відчепіться від мене зі своїм Остапом! Що між нами було? Він до вас приходив, а не до мене.

– Така партія! Боже мій, така партія!

Зіна спаковувала свої речі, мовчки слухаючи зітхання і докори матері.

Не чекала вересня. Швидше звідси. Геть. На свіже повітря.

* * *

Антін ішов стежкою попри вориння, переступив перелаз і подався над ріку. Вперше за два тижні роботи в лісництві вийшов побродити по старих місцях.

Нахилився над водою, вмочив руки і співчутливо кивнув до худорлявого обличчя, що відбилось у воді:

– Помарніли, постаріли ми останнім часом, друже.

Зітхнув. Пройшовся понад річкою, перебрався через кладку на другий бік. Колись тут пас він овець. А ось тут уперше побачив Зіну, дочку учителя Завадовича. Вона, худенька, з великими очима, спитала, чи це плесо має дно. Він відповів їй тоном знавця, що до неба треба тільки три смереки, а до дна ріки більше. Таке плесо! Їй було дивно, а йому приємно.

…На зарінку пащів розпечений пісок. З невисокої скелі капали у воду камінчики, як дощ великими краплями. Неподалік від стежки шелестів лапатим листям клен. Той самий клен.

Антін підійшов до дерева, зірвав кілька листочків і склав їх хвостиками докупи.

«Я сплету тобі з них вінок і наряджу, як індіанку». Гуділи тоді бджоли над ромашками, пах чебрець, пахло зім’яте кленове листя, не допліталися віночки. Закривала очі і ховала голову на його колінах. Він розплітав її русяві коси і прибирав їх кленовим листям. Лагідні промені сонця гралися, ховались у золотому волоссі.

А потім… Все рушилось зі свого місця, як русло ріки після повені.

Весною розпочалась організація колгоспу. Батько Антона відмірював землю. Завадович позеленів від злоби.

– Забрали. На петрушку залишили. А я купував, тягнувся. Ччорт!

Настиг Зіну і зігнав на ній злість:

– Якщо тебе ще раз побачу з тим репаним Семенюком, поб’ю!

Тоді вона круто повернулась і, незважаючи на оклики батька, пішла… До клена.

Це було останньою причиною виїзду Завадовича з села.

Наступала рання весна, коли вони прощалися. Несла ріка каламутну воду, лопали бруньки на деревах, текли з гір потоки.

– Не забудеш, Зіночко?

– Ніколи не забуду.

* * *

…Гуділи джмелі, вітаючись з квітами, шелестів клен.

– Забула… Як вона могла все це забути?

Зв’язував листочки, доплітав віночок…

Внизу дзюрчала річка по камінні, за рікою принишк від спеки луг. За лугом – школа. Та сама школа. Якась дівчина в строкатому платті вийшла на веранду, зійшла по сходах, пройшла повільно кілька кроків і враз помчалась до річки, по-дитячому підплигуючи. Над водою зупинилася, закинула руки за голову. Потім простягнула їх вперед, мовби віталася з горами.

Антін придивлявся до стрункої дівочої постаті. Раптом здригнувся і, зірвавшись з місця, побіг до річки.

Дівчина помітила його й опустила руки. Нерішуче, вагаючись, підходила ближче до води. Ступала по кам’янистому дну. Швидка течія зачіпала плаття, сонце сліпило очі. Антін стояв на березі, вірив і не вірив, і окликнути не міг.

На самому краю річки спіткнулась, але міцна рука підхопила її і винесла на берег. Кленовий віночок холодною зеленню діткнувся її гарячого обличчя, гіркуватий присмак зім’ятого листочка розплився і затерп на устах.

Злочин

Білою змією в’ється сніг по дорозі. Ідуть телефонні стовпи один за одним, мов зажурені подорожні, виграє вітер морозну пісню на дротах. Я повертаюсь на своє передмістя. Мені не холодно, мене гріє моє щастя.

Бринить у дротах сумна мелодія, а в мене на серці – радість. Я йду, іду, а пітьма колишеться над землею, така морозна пітьма, різдвяна.

І раптом з темряви хтось кидає два слова, як два пекучі поличники: «Ти – злодій!» Кидає не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов від пострілу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – і все говорить мені мовчанкою:

– Ти – злодій.

Пригадую… Ці два страшні слова тінню, назирці йшли за мною вже довгий час, і знав я, що рано чи пізно вони стануть переді мною, як мої двійники. А тепер, коли вже відбувся суд, коли незримі погляди знайомих відвертаються від мене, схвалюючи вирок, дозвольте мені сказати останнє слово.

Так, я злодій. Я вкрав чуже щастя. Ба ні, чужого щастя я не крав, я тільки на чужому місці будую своє власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моєму вчинку хоч трохи благородства.

Одного осіннього дня сидів я в парку на лавочці. Пливли по небу білі хмаринки, розірвані на клапті, як мої думки. Любо було дивитися на них і бачити в них себе.

Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.

– Ти хто така?

– Я сховалася від мами, а…

Пальчиком водила по моєму коліні.

– У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.

Простягнула ручку до мого обличчя.

– Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.

– Чия ти?

– Мамина.

– А мама де?

– Там… Я сховалася.

– Вона знайде тебе?

– Знайде.

– А я заберу тебе з собою.

– І маму забереш?

Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.

По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:

– Любко! Любочко!

Дівчинка шепнула.

– Сховаймося за кущик.

Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своєї мами, затуляла ротик, щоб не засміятись. Я також приглядався через гребінь галузок до молодої жінки, темноволосої, невисокої, зі стурбованим обличчям.

– Досить бавитися, Любко, обізвися.

– Мамо, ми тут!

Усмішка тільки на мить розпогодила стурбоване обличчя жінки.

– Що ти тут робиш? Ніколи більше не піду в парк з тобою!

Тоді мала випурхнула гороб’ям і сховала голівку мамі в подолок.

– Не сердься, ми з дядьком…

Я обтрушував пісок зі штанів і винувато розводив руками.

– Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.

Мама розсміялася дзвінким дівочим сміхом.

– Вона в мене така! – сказала з гордістю. – Ну, пробачте, нам пора додому.

Я вклонився.

Любка підбігла до мене.

– Дядю, а ти не підеш з нами?

– Любо, як тобі не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.

– Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.

Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

– Я ж іду з тобою, певно, що так.

Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.

– Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…

Мати глянула на мене.

– Це неправда, – кинув я зніяковіло.

– Любка ще не вміє говорити неправди.

– Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…

– Так, погода сьогодні як улітку, – сказала вона з ноткою приязні в голосі.

Можливо, думка про мою слабість розбудила в ній прихильність до мене – люди люблять бути в горі не самотніми, – жінка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я відповідав скупо. Час від часу поглядав на її вигнуті щоки, на чорні брови, що густо збіглись на переніссі, та стурбовані навіть при усмішці очі. Життя вже встигло накласти на неї свою печать, з очей світився нелегко здобутий досвід, і при тому всьому була дуже молодою і вродливою.

Мене цікавило тільки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Діти нічого даром не говорять.

– Хто ваш чоловік?

Вона зніяковіла, по обличчю пробігла тінь обурення, повні образливих сліз очі виклично глянули на мене. Я каявся і готовий був вирвати собі язик за таке питання, але було пізно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це має значення? Моє питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокійне:

– Мій чоловік працює з вами… в редакції…

Це мене ще більше здивувало. Чому ж тоді вона так збентежилась?

– Як його прізвище?

– Андрійчук, Петро.

Тепер мені все стало ясно. Петро – мій колега по роботі… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жінок. На думку спливли Петрові слова в задушевній зі мною розмові: «Нема гірше, колего, коли з дружиною не знаходиш спільної мови. Це страшно. Женись і ти нарешті, але шукай собі жінку за освітою».

То була розмова про людину, яка йшла тепер поруч зі мною. Тоді я щось заперечував товаришеві. Тепер пильно дивився на неї.

– Ми вже прийшли, – сказала жінка біля під’їзду на вулиці Шопена. – Прощавайте.

– Всього найкращого.

Але Любка тягла мене за руку.

– Ходи до нас. Будемо хлібчики ліпити з пластиліну.

– Іншим разом, Любочко.

– Коли – іншим? Ну, коли?

– Завтра, добре?

– Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!

Наші з матір’ю погляди зустрілись довше, ніж звичайно.

– Не приходьте, – прошепотіла вона тихо, щоб Любка не почула.

Я мовчки погодився.

Минали дні й тижні, а зустріч та не виходила в мене з пам’яті. Сама згадка про неї робила моє життя цікавим. Дорогі мої судді, мене почало нудити від згадок про наші дискусії. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?

А чужа тінь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-різному: іноді сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, іншим разом я кипів від його цинічних висловів, часом на вулиці ввижалась мені маленька Любка, і я мимоволі шукав тоді її матері.

Одного дня без ніякої причини я пішов на роботу по вулиці Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, ніби й швидко пройшов вуличкою, і все-таки був розчарований, що не побачив нікого.

Відтоді я вже не ходив іншою вулицею. Це справляло мені дивну радість. Краще працювалося, ніби я вже не був самотнім. І сам не знав, кого більше хотілось мені бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сімейного щастя, мати її…

Зовсім несподівано я зустрівся з ними знову.

На другому поверсі у вікні, притулившись чолом до замерзлої шибки, сиділа моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впізнала. Застукала кулачком у шибу.

– Дядьку, дядьку, ходи до нас!

Я завагався.

– Дядьку, я сама. Ходи, бо мені скучно. Я відчиню двері.

Тоді я пішов.

Вона сиділа в мене на колінах і щебетала:

– Мама пішла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тільки вночі приходить. Я маю багато пластиліну. Він уже засох, бо я не вмію ліпити. На, розімни і зліпи мені ляльку.

Я м’яв пластилін, а вона не вгавала:

– Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсім не приходить, а мами вдень немає. Але мені нудно лише тоді, коли киця засинає. В тебе нема киці, а в мене є… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пізно лягає, а рано встає… Мені вже шість років, дядьку. Я скоро піду до школи. Буду добре вчитися, щоб ніхто не називав мене дурною.

– А хто кого так називає?

– Вчора тато кричав на маму, що вона нічого не розуміє. Кинув у неї книжкою. А мама сьогодні дала мені, бо сама не має часу читати. Тільки книжка нецікава, без малюнків.

Розмову перервав скрип дверей. Увійшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я підійшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки і тінь страху в глибоких очах зрадили її на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокійно і навіть холодно:

– Ви до чоловіка?

– Ні, мене запросила Любка.

Мовчала. Я підвівся.

– Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.

Вона спалахнула, сльози мало не бризнули з її очей, але все це тривало тільки мить.

– О ні, мені приємно, – прошепотіла жінка, не підводячи очей.

– Можна мені буде ще зайти до Любки?

– Краще – ні…

– До побачення.

Мені ніхто не сказав й слова на прощання, ніхто не провів до дверей. Та коли я був уже внизу, за мною, мов вихор, помчалась Любка, вона повисла в мене на шиї, міцно притискаючись до грудей, спрагла батькової любові.

Я цілував її личко. В коридорі ридала мати. Вона вже не в силі була володіти собою.

Я перший раз у житті повертався багатим. Я втікав, не обнявши навіть матері, боявся, що наберу надто багато щастя і розгублю його по дорозі.

І аж дома зрозумів, що воно, те моє щастя, подароване поцілунком дитини і сльозами матері, вросло коренем на чужій ниві, і ніхто ніколи не збере його плоду.

Я не міг заходити в їх дім, але не міг і без них. Мені потрібні були вони, їм був потрібний я.

Не сміючи заходити до хати, я ждав на вулиці, заглядав у вікна, годинами, мов безумний, стояв на розі, щоб побачити її.

Врешті я її побачив. Сьогодні ввечері вона сама вийшла на вулицю й покликала мене в коридор.

– Так не можна далі, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте більше, бо це нестерпно. Це нестерпно!

Вона безсило горнулася до мене, мовчки благала не кохати її, мовчки просила прощення за своє кохання.

Я спитав:

– Як ви будете жити?

– Тепер мені буде легше… – І не боронилася від моїх поцілунків.

Просила, щоб я вже йшов.

– Тільки з вами.

– О, це безглуздя…

Так, це говорило безглуздя. Не можна такий злочин робити крадькома. Треба всім оголосити, хай судять. Вголос.

І я повертаюсь. Повертаюсь один, але з коханням, горем, мукою – відплатою за крадене щастя. Вертаюся, залишивши частину свого «я» дорогим людям на чужому полі.

«Ти – злодій!» – чую німий вирок людей і власної совісті. Так, я злодій. Але, може, у ваших серцях, судді мої, знайдеться хоч на макове зерно виправдання для мене?

Кожний з нас має право на щастя. Хіба винен я, що воно всміхнулося мені з чужої хати, що спіймати його важко, як ртуть, розсипану по землі, як сонячний зайчик, кинений світанком на стіну?

1957

Порвана фотокартка

Вислухай мене спокійно, прошу тебе. Ти ревнуєш мене до всього, навіть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофіційним тоном із знайомою жінкою, мені не можуть подобатися навіть артистки кіно… З мого альбому позникали майже всі фотографії колишніх моїх знайомих дівчат, тих, що вже давно мають власні сім’ї й люблять своїх чоловіків, може, іншою, ніж ти, любов’ю, тих, що залишили в моїй пам’яті теплий спогад юності. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двоє малих дівчаток, яким ми передали свою власну молодість, у мене стільки клопотів і праці, і навіть до праці ти мене ревнуєш. А сьогодні ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Ліди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я її кохав?