Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Роман Іванович Іваничук

Тополина заметіль

Зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Кроки до себе, або Від тополиної заметілі до сивих ночей

Постать Романа Іваничука асоціюється в уяві читачів передусім з його історичними романами, що стали помітним явищем української літератури другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Автор поставив перед собою завдання подати цю історію від давнини до сучасності крізь сферу національного самоусвідомлення і духовного самоствердження. Починаючи від «Мальв» (1968) до «Вогненних стовпів» (2003) він таку інтелектуальну історію витворив, охопивши важливі етапи минулого України від Галицько-Волинської держави до Визвольних змагань українського народу і руху УПА.

Але сталося так, що в очах читачів історична романістика письменника дещо заслонила інші жанри, у яких письменник інтенсивно працював, зокрема його новелістику та повісті.

Коли окреслювати творчу особистість Романа Іваничука у всій повноті його творчого самовияву, варто виходити передусім від особи автора, тобто від притаманного його талантові ліричного начала, яке виявляє себе у способі мислення його персонажів, «прозирає» крізь оболонку історичних постатей, а також у незримій субстанції художнього тексту – настроях, натяках, підтекстах.

Цікаво простежувати шлях становлення творчої індивідуальності Романа Іваничука і через наростання усе нових і нових якостей його прози, через освоєння нових жанрів, що містять у собі приховані до того можливості, які допомагають долати опір матеріалу. Роман Іваничук, освоюючи різні аспекти історичної та сучасної дійсності, знаходить найнесподіваніші грані стику між ними.

Коли перед тобою митець, шлях якого в літературі вимірюється багатьма десятиліттями напружених пошуків, особливо цікаво звернутися до його перших творів, поглянути, з чого все починалося. Стежачи за появою нових рис творчої манери – часом усвідомленою, а частіше спонтанною, відчуваєш, як письменник позбувався інерції «випробуваних» прийомів, що гальмують рух уперед, і знаходив нові ресурси художньої мови.

Перша збірка Р. Іваничука «Прут несе кригу», яка вийшла у 1958 році, схвилювала читачів безпосередністю і ліризмом. Читаючи сьогодні оповідання і новели, які тоді схвально оцінила критика, приміром, «Бузьків огонь», тепло і вибачливо усміхаєшся, як усміхається статечна людина від юнацького спогаду. Усміхаєшся, прощаючись з милою серцю наївністю, уже, на жаль, безповоротно втраченою. Автор швидко переріс рівень своєї першої книжки. Однак не тільки вибачливості зрілого майстра заслуговує збірка «Прут несе кригу». Вона, як перша ластівка весну, засвідчила появу нової тенденції в українській прозі, зумовлену важливими передумовами, що виходять за рамки літератури.

Керована лібералізація суспільного життя після ХХ з’їзду КПРС, засудження культу особи Сталіна стали стимулом динаміки літературного процесу, передусім в утвердженні гуманістичного начала в художньому слові, самоцінності людської особистості. Відбулася складна перебудова не лише на рівні тематики та проблематики, вона охопила рівень стилів і жанрів, сферу художньої образності. Вона наче скинула з обличчя маску, а з плечей тісний кітель, застібнутий на всі ґудзики до самої шиї. З’явилося таке явище, як шістдесятництво.

Найперше – в поезії, яка є найтоншою мембраною нових настроїв. Але теж не відразу, не в готовому вигляді. Перші прояви її бачимо у поезії Дмитра Павличка, Ліни Костенко кінця 1950-х років, а вже на початку 1960-х повносило залунали голоси Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського…

А в прозі? В українській прозі 1950-х років домінували жанри роману і повісті, а оповідання й новела, як іронічно висловився тоді хтось із письменників, сприймалися як настроювання інструмента для серйозної гри. І ось збірка оповідань і новел молодого письменника Романа Іваничука викликає жвавий інтерес читачів, привертає увагу критики. Читачам заімпонували тоді щирий і довірливий тон автора, людяність і схвильованість, про які велася мова про такі прості і звичайні людські почуття, не наперед продумані й ретельно сплановані сюжетні ходи, розставлені так, щоб показати, як подолані «відсталість» і «пережиток», а справжні, складні стосунки між людьми, побачене й схоплене спостережливим оком – усе це прорвалося в літературу, як проривається скресла річка.

Герой Романа Іваничука – переважно ровесник автора. Позаду – покалічене війною дитинство, зовні огрублена, але всередині – безборонна душа, чуйна до чужого болю і кривди, готова прийти на допомогу, нехай часом уже й запізно, як у згаданій уже новелі «Бузьків огонь»:

«Де ти тепер?

Усміх любої дівчини, погляду незнайомки, інколи молода мати з дитиною заставляють мене зупинитися, приглянутись.

Може, це ти?»

Дійсне переживання стає переживанням естетичним лише з певної часової відстані, коли подолані безвихідність страждання, фатальність ситуації. Саме так у «Бузьковому огні»: зворушлива розповідь про те, як дівчина-пастушка марно просила у хлопчини квітку бузькового огню, а потім добровільно залишалася після уроків замість нього – не виконав завдання, – за що була покарана фізично й морально («Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!»), і зникла з поля зору героя, щоб потім прийти до нього пекучим болем, але й солодкою тугою. Хоч спосіб вияву ліричного чуття тут надто прямолінійний, однак зворушлива щирість обеззброює, примушує забути витончені і відточені досвідом способи психологічної ліризації. На тлі пізніших досягнень автора проглядаються професійні слабкості перших творів Р. Іваничука – однолінійність персонажів, категоричність суджень не раз вели за собою збіг обставин на догоду бажаній розв’язці.

Утім, це більшою мірою виявилося у романі «Край битого шляху», над яким письменник працював від 1957-го по 1963 рік. Його теж, як бачимо, не оминула спокуса утвердитися в літературі широкоформатним полотном. Роман цей відповідав канонічним вимогам жанру, утвердженим тоді в літературі, і був не гірший, а в деяких відношеннях кращий від багатьох тодішніх творів такого плану. Не применшуючи ролі цього твору у становленні Р. Іваничука як письменника, варто зазначити, що у жанрово-стильовому плані він стоїть якось осторонь у його творчому доробку, і згодом автор не передруковував його у жодному з видань своїх творів. Досвід показав, що неможливо повторити успіх ні Михайла Шолохова, вплив якого був помітний у цьому тексті, ні Петра Козланюка, ні Ірини Вільде. Тут треба мати на увазі, що західноукраїнська тема привернула тоді увагу й письменників-«східняків», але ні повісті Михайла Стельмаха «Над Черемошем» та Григорія Тютюнника «Буг шумить», ні «Буковинська повість» Ігоря Муратова не стали помітним фактом у літературі. Вони підходили до галицької дійсності з мірками полтавських ти подільських обставин, які далеко не співпадали. До того ж розкрити ці обставини у їх складності та драматизмі було неможливо. Згодом Роман Іваничук у творах сучасної тематики не вдаватиметься до такої панорамності подій і зосереджуватиме увагу на локальних площинах.

Риси літературної недосвідченості стосується усе ж часу становлення письменника. Водночас уже в перших новелах намітилися риси, які виразно проявилися згодом, багато в чому визначивши напрям майбутніх пошуків письменника… Назву одну з них – «Батько». Немає тут несподіваного повороту сюжету, є лише щемна гіркота болю людини, що по вінця переповнила її душу. Болю, роз’ятреного випадковою схожістю молодої жінки з дочкою героя твору. Та й чи були вони, зрештою, схожі? Просто дядькові з села, розімлілому від чарки, ця молода жінка за сусіднім столиком вокзального буфету нагадала його дочку, насильно вивезену гітлерівцями на примусові роботи до Німеччини. Старому раптом здалося, що це справді вона, його Оленка, якимсь дивом опинилася тут. Молода жінка привітно подивилася на старого, посміхнулася йому. Ілюзія зростала, він пішов у «ларьок» і купив хустку, які вона колись любила, та коли повернувся, у залі було порожньо, і в руках залишилася хустка, а в роз’ятреному серці – біль. Ніякої незвичайної події, схоплено лише один настроєвий момент, але розкрито його психологічно переконливо: вогник надії, що зблиснув випадково, так само раптово погас, наче спалах уночі, після чого стає ще темніше. Настрій передано через красномовну, сказати б, навіть фольклорну деталь – хустки. Коли читав цей твір, чомусь пригадалися рядки народної пісні: «Втонула Ганнуся, утонула ладна, тільки не втонула хусточка єдвабна». Ситуація інша, але настрій передано не прямо, а через зовнішню деталь, в обох випадках – хустки. З іншого боку, тут явно проглядаються уроки Василя Стефаника, у новелах якого характер розкривається через призму душі при мінімумі зовнішніх подій.

Розвиток Романа Іваничука як новеліста не був, отже, прямим і не йшов тільки по висхідній лінії. Проблеми села, яке він добре знав, ніяк не вкладалися у ті рамки, які були визначені каноном, не співпадали з реальністю, у якій довелося жити, з настроями, які довелося переживати: живими були спогади про боротьбу УПА, арешти й депортації до Сибіру, примусову колективізацію, виключення студентів з навчальних закладів, долю яких поділив і студент Львівського університету Роман Іваничук.

Тому не дивно, що багато ситуацій, лише пунктирно окреслених у ранніх оповіданнях і новелах, повторно з’являтимуться пізніше, коли письменник уже не мав потреби щось замовчувати і на щось тільки натякати.

Втручання у логіку суспільних подій веде до експлуатації готових кліше, випробуваних прийомів. Наполегливе змагання з самим собою проходило з перемінним успіхом і відбивало складність творчого руху письменника, що згодом підкреслював і сам автор. У «Рододендрах», наприклад, є пряме зізнання: ліричний герой (бо твір ліричний) пробирається високо в гори, у край, овіяний легендами, щоб створити і свою пісню. Пісні, однак, не вийшло, бо автор приступив до її створення з готовим «кодексом естетичним», а справжнє мистецтво цього не прощає, у ньому все має бути вперше, все має бути не повторення, а осягання чи осяяння. Тим-то рододендрон у творі не той, що росте на важкодоступних гірських вершинах, а окультурений, оранжерейний. Натомість з’являються «Помста», «Побий мене!», «Сиві ночі»…

Утім, ці твори писалися у час, коли новелістика переживала вже загальне піднесення. Широкого розголосу набули імена шістдесятників-прозаїків Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, Ніни Бічуї… Ім’я Романа Іваничука природно вписалося у цей ряд, як і ім’я, скажімо, Івана Чендея.

Настала весна «малих жанрів» української прози. Важко сказати, чи то молодий письменник інтуїтивно відчув необхідність появи цієї тенденції в українській прозі, чи свідомо передбачив її появу. Мабуть, було і перше, й друге. А найголовніше, що це була вимога часу: ближче до правди, до конкретної людської особистості, потреба людської довіри і щирості. Це вже згодом з’являться літературознавчі концептології шістдесятництва. Зрештою, не можна оминути тут і національних джерел і внутрішньо-літературних чинників. Бо ж у шістдесятництві значною мірою повторилася ситуація, характерна для української прози кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли епічна проза поступилася місцем хвилі ліризму, а жанри роману і повісті – жанрам новели, образка, шкіца тощо. Іван Франко, аналізуючи тоді це явище, відзначив, що коли представники старшого покоління основну увагу звертають на момент зображення, то молодші основним засобом обрали психологічну призму, що відображало кризу позитивістського світогляду. Психологізм, ліризм, концептуальність – визначальні риси прози шістдесятників.

Роман Іваничук відчув «дух часу» і відгукнувся на нього. У його новелістиці ліричний струмінь усе більше проникає у глибину, і на місце безпосереднього вияву почуттів і настроїв приходить внутрішня заглибленість погляду, психологічна мотивація вчинків. При цьому цікаво простежувати і таку закономірність, яка виявляється у новелах Іваничука. Головний герой його творів постійно дорослішає разом з автором, що теж можна назвати одним з проявів ліризму. Навіть назви збірок відображають характер цих змін: «Тополина заметіль» і «Сиві ночі» (до слова, Роман Іваничук дуже швидко почав сивіти) – символіка цих назв дуже прозора.

Чим же збагатилися герої письменника, які «обрії сподівань» відкривав їм життєвий плин, наскільки виріс з ними автор? Розширення проблемно-тематичного спектра породило пошуки нових способів їх реалізації, зокрема у сфері психологічного аналізу. Звернемо увагу на роль двопланового зображення, що можна вважати ще одним підтвердженням автобіографічного ліризму: пам’ять, спогад втручаються у долю його героїв на теперішньому етапі їхнього життя. Ця двоплановість реалізується по-різному: то через чергування картин дійсного й уявного («Байкал»), передачу події крізь призму поглядів двох персонажів («Сиві ночі»), переплетіння давнього і теперішнього («Бузьки на Семеновій хаті», «Настуня»). Такий прийом, ущільнюючи «корисну площу», згущує подію, хоч інколи веде до певної уніфікації в її трактуванні. І все ж опіка автора над його персонажами поступово слабшає, натомість посилюється внутрішня логіка характеру з непередбачуваними поворотами долі, концентрація вибухової енергії в одній точці. Ну хоча б «Настуня»: герой твору випадково потрапив на весілля у родинних місцях і, вловивши схожість молодої з її матір’ю, пригадав її весілля, на якому теж був. Ціла гама настроїв, переживань. Грань поділу між весіллями – «поза кадром», бо час ущільнився, впритул наблизилися картини, які можуть стояти поруч лише за законами людської пам’яті. І тимчасова влада над часом – тонка і тремка, як павутина бабиного літа.

Прикмети часу у творах Р. Іваничука – передусім у самих людях, у їх внутрішній суті. Письменник наполегливо шукає рівноваги між фактом, речовою реальністю і її відображенням у внутрішньому світі своїх персонажів. Йому необхідні для цього, як засвідчує, наприклад, «Зелений гомін», не лише психологічний мікроаналіз, а й широкі площини простору й часу, зіткнення досвіду різних поколінь. Так, останні дараби на Черемоші, викликаючи щем за романтикою небезпечного сплаву розбурханою рікою, подібно як переправа човнів запорозькими порогами, усе ж відходять у минуле, передаючи свої функції сучасним технічним засобам. Але чи передають вони моральний досвід, сконденсований у легендах – фольклорних архетипах, своїм нащадкам, чи є у них почуття провини за чиєсь утрачене життя через необережність або байдужість товариша, як це бачимо, приміром, в оповіданні Івана Франка «Терен у нозі»? Стара хата своїх домовиків, антипків переважно не передає. Тому нове приходить не лише із зустрічами, але й прощанням, не раз болісним.

Ця проблема хвилювала не тільки Романа Іваничука. Вона була порушена ще у сценарії Олександра Довженка «Поема про море», попри його зовнішній пафос. Чому у старих хатах горян були маленькі вікна? – ставить собі питання селянин у романі Івана Чендея «Птахи полишають гнізда», переселяючись зі старої хати в нову, бо місце, де була стара, буде затоплене водою для гідроелектростанції (до слова, роман цей був опублікований перед появою повісті Валентина Распутіна «Прощання з Матьорою). Бо для них було потрібно небагато скла, довше трималося тепло взимку, крізь нього не міг пролізти злодій. Але все це міфологізувалося, заселялося витворами людської уяви, які й сьогодні зворушують нашу уяву та містять немало повчального.

З появою у 1968 році роману «Мальви», який здобув широку популярність серед читачів, новела і роман у творчості Р. Іваничука немовби ділять між собою «сфери впливу». Історія зовсім не інваріант сучасності чи навпаки, але думки сучасників часто вкладаються у вуста історичних осіб, яким було більше дозволено думати і говорити про те, про що говорити не можна було героям творів на матеріалі сучасного життя, зокрема трактувати Київську державу як історію українського народу, а її культуру як його духовну спадщину. Для нього важлива історія не так подієва, як духовна, інтелектуальна, мисляча. Ця особливість історичних романів Р. Іваничука дала про себе знати уже в «Мальвах», а потім була продовжена у романах «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Шрами на скалі» (1982), «Четвертий вимір» (1984), «Орда» (1992), «Вогненні стовпи» (2003) та ін.

Прагнення зафіксувати історичний момент, у якому минуле й сучасне виступають як ланки складного, але єдиного історичного процесу, завдяки чому на зміну панорамному та батальному зображенню приходить історичне осмислення уроків минулого, було продиктоване потребами часу і проявилося у багатьох творах історичної тематики Павла Загребельного, Романа Федоріва, Валерія Шевчука…

Так, ідучи назустріч одне одному, двома руслами розвивалися у творчості Р. Іваничука лінія новелістична і лінія романна, то перетинаючись між собою, то переходячи одне в одне, бо ж частина його романів має новелістичний характер, а згодом новела, яка з’явилася як самостійний твір, стає частиною роману, вписується у його структуру, не втрачаючи свого новелістичного характеру. Повторюються місця подій, ситуації, але поглиблюється їх сприйняття і розуміння, бо кожен крок письменника – це крок до самого себе, самопізнання і самореалізації. Рання новелістика Романа Іваничука є саме таким кроком.

Микола Ільницький

Прут несе кригу

(1958)

Бузьків огонь

Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квіти.

Це бузьків огонь.

Густо, одна біля одної, як коноплі, – і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж.

Не можу ніколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтінням у грудях, як на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце.

Це було давно, ще в сільській школі. Я залишався після уроків мало не щодня. Було боляче. До сліз. Вискакували з класу діти, як сполохані польові коники з трави, сміялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тільки маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.

Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки – доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.

…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися крізь вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.

Учитель, пам’ятаю, сказав з насмішкою:

– А може, хто залишиться за нього?

Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:

– Я лишусь.

І залишилась.

Було дивно: чому?

Я пас свої корови, вона – чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона – вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.

І все ж вона залишилась.

А одного разу я нарвав букет бузькового огню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.

– Дай лиш одну, я закосичуся.

З-під полинялої хустини очі питали:

«А мо’, не хочеш?»

Я відвернувся.

– Чого тобі треба?

– Нічого…

І все ж вона залишилась!

А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:

– Ну, чого стоїш?

І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.

Мені не хотілося йти додому. Зі школи – на леваду. А там повітря під дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По леваді поважно ходить бузько, клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір’ї, та немає часу. Бузько шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сутінки густо наливаються між гори.

…Анничка ще в школі. Я вертаюся, я мушу її застати, дати їй не одну квітку – цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.

Але її вже в школі немає.

Я – стежиною через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.

Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю – в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:

– Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!

Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.

Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.

Вона вже не піде до школи.

А в моїх руках – бузьків огонь. Якщо не розділю букет, згорить у мене хата. Так люди кажуть…

А в Аннички хати немає, їй можна все віддати.

Але вона сидить у кутку на ослінчику і плаче.

Розкидаю букет огнем по стрісі і втікаю. Ой, щоб зайнялась! Але стріха не зайнялась.

На другий день вранці я біг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежиною, попри царини, віддалялася маленька постать у полинялій хустці з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Білунка й бігло вслід телятко. Зупинилась, окраєць хліба витягнула, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною.

…Де ти тепер, білява, синьоока дівчинко? Я минаю левади – чи поїздом, чи пішки – а всюди воно, те рожеве марево, багрянець розсипаний по соковитих левадах.

Може, ти знайшла своє щастя і тепер так, як і я, з мрійливою усмішкою на устах згадуєш? Чи загубилась по наймах і на твоїй могилці засіялась наша квітка?

Де ти тепер?

Усміх любої дівчини, погляд незнайомої, інколи молода мати з дитиною примушують мене зупинитись, приглянутись.

Може, це ти?

Тонконогі, високі, головки – зірочками, червоні й незапашні, минаю я, зриваю, кладу на свій столик розкішним букетом, дарую своїй коханій квіти…

Це бузьків огонь.

Доктор Бровко

Останні промені осіннього сонця освітлювали почорнілі дахи будівель. Блідли, сковзались і гасли. Осідала на вулицях курява, на площах міста стихав гамір, з гуркотом закривали крамарі вітрини крамниць.

Я поспішав із гімназії до гуртожитку. На повороті перед ратушею наткнувся на людину.

– Прошу пробачення.

Середній на зріст чоловічок, змарнілий, обличчя – у зморшках. Сірі, блискучі, немов скляні, очі глянули поверх насунутих на самий кінчик носа окулярів і розгублено всміхнулись.

– Добрий вечір, пане.

– Доброго здоров’я… – я відступив убік, щоб обминути його, але чоловічок знову загородив мені дорогу. Правою рукою запихав шматок хліба в рот, лівою зробив жест, немов хотів щось запитати.

Я придивився пильніше до цієї дивної фігури.

Старе зимове пальто, підперезане шнурком, обвислі криси капелюха, черевики, перев’язані телефонним кабелем попід підошву. Під пахвою – туго набитий книгами портфель, звідти виглядав старий словник латинської мови.

– Я дуже радий, пане, що вас бачу, – говорив чоловічок швидко, наче боявся, що я його переб’ю, – ви давно мені подобаєтесь, тільки ніяк не можна було вас зачепити на розмову.

– Чим можу служити?

– Я володію шістьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловік на пальцях. – І… і… французькою, німецькою, англійською і… і… італійською. Крім того, знаю чеську, сербську, словацьку. Я дуже радо взяв би учня за низьку ціну. За рік-півтора оволодіє чужою мовою. Може, ви мені знайдете кого-небудь?

Я подивився на незнайомого, як на божевільного.

– Ви дозволили собі пожартувати, добродію. Всього найкращого, мені ніколи.

Він поглянув на мене очима, повними докору й образи. Здається, у них тремтіли сльози.

– Прошу прийняти до відома, – підняв окуляри на чоло, – що я доктор філософії. Моя адреса: Петра Скарги, 16. Доктор Бровко. До побачення! – обернувся і пішов. Я стояв спантеличений і дивився вслід нещасній постаті. Раптом з бічної вулички з шумом висипала юрба дітей.

– Доктор Бровко, доктор Бровко! Дзяв, дзяв, дзяв! Бровку, ходзь ту! Гав, гав, гав! – Вони сіпали його за поли старого пальта, тягли, кидали грудками.

Доктор Бровко кинувся тікати, але даремно. Вуличники оточили його з усіх боків. Тоді він глянув навколо безпорадно й заскиглив:

– І чого ви хочете від мене знову?

Збоку стояв поліцай і заходився від сміху.

Я підбіг до нього.

– Наведіть порядок!

– Пан хце биць патроном тего ідіота? Нє жичи я тего пану!

Тоді я сам з криком кинувся до дітей, розігнав їх, узяв під руку доктора і повів бічною вуличкою. За рогом він вдячно глянув на мене, витер з обличчя сльозу й міцно потис мою руку.

– Зайдіть до мене колись, добродію.