Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

– Дякую, зайду.

У самому кінці вулиці Петра Скарги стояв одинокий, як сирота, будиночок. Старенький парканець і чотири кущики бузку відділяли його від довгого блоку високих будинків. Полупані стіни, протрухлі східці і старомодний шнурковий дзвінок на дверях.

За цей шнурок я смикав через два дні після пригоди з доктором Бровком.

За дверима хтось бубонів вірші Овідія. Я щиро засміявся з такої передвечірньої молитви, хотів було вже завернути, але цікавість таки перемогла. Смикнув ще раз за шнурок. Почувся кашель, відчинилися двері.

– А-а, моє поважання! Я вірив, що ви прийдете! Прошу, прошу!

Важкий запах плісняви, поту і прокислої їжі вдарив у лице. На столі купа книжок і немита каструля, на вішалці зимове пальто – все, мабуть, добро доктора Бровка.

– Ви самі будете брати в мене лекції?

– Так, з англійської мови.

– Маєте поняття про цю мову?

– Досить незначне.

– Сідайте, почнемо.

Мене вразили педагогічні здібності цього вченого дивака-доктора.

Я швидко опанував ази англійської мови.

Доктор Бровко вперто над чимсь працював. Я завжди заставав його за книгами. На мої запитання він не давав точної відповіді. Говорив про відтінки діалектів епохи вульгарної латини, про новий проект міжнародної фонетичної транскрипції, про мову есперанто, – видно було, що він пише якусь наукову працю.

Якось я досить необережно запитав, чи він вірить, що його дослідження опублікують. Доктор поглянув на мене, подумав хвилину й важко зітхнув:

– Ні…

– Розкажіть щось про себе, докторе.

Тоді він втупив у мене очі, і в них я помітив якийсь несамовитий вогник. Та зараз же він опустив безсило голову, прошепотів:

– До побачення, друже…

Минуло кілька місяців. Одного дня довелося мені довго чекати на доктора. Вже стемніло, коли з вулиці почувся крик, регіт дітей, гавкання собак. Я зрозумів, що сталося. Збіг з веранди, порозганяв дітей і завів доктора до кімнати.

Знесилений, він упав у крісло й заплакав, як дитина.

Заспокоївшись, сказав:

– Мій друже, я не можу сьогодні вести лекцію. Коли хочете… розкажу про своє життя.

Я радо погодився.

– Я нічого не зробив для безсмертя, мій друже. Це смішно звучить, правда? Але сама історія мого життя стала б безсмертною, якби на світі жили тільки щасливі люди. Та ба… багато таких, як я – ентузіастів, готових працювати в поті чола для людей і не здатних заробити шматка хліба для себе.

Я народився в убогій селянській сім’ї на Покутті. Мене віддали вчитися до шевця. Але я тягнувся до книжки. Крадькома, щоб не знав батько, прибігав до школи. Добра вчителька побачила мої здібності й порадила батькові послати мене до школи в місто. Він, пам’ятаю, подивився на неї здивовано й голосно засміявся:

– Я вас, пані, шаную, але коли ви будете такі дурниці говорити… – Лице його налилося злістю. – З кого? З жеброти, з вошей?…

Я розплакався і притулився до подолка моєї добродійки, немов хотів її оборонити від грізного батька.

– Я хочу до школи!

Батько замахнувся на мене, але худенька рука вчительки закрила моє обличчя.

– Не гарячіться. Я пошлю вашого сина в школу на свій кошт.

Так я опинився в гімназії. Потім з великими труднощами дістався на філософський факультет університету у Львові. І тут зустрівся я зі своєю долею, тут розпочалася трагедія мого життя.

Університет відкрив передо мною новий світ. Колись у гімназії я знав тільки книжку й більше нічого не хотів знати. Ні насмішки, ні добрі поради, ні гіркі образи не будили в мені бажання боротись, протестувати. Як віл у ярмі, я ніколи не задумувався над причинами власного горя.

А тут, немов полуду хтось зняв з очей. Я побачив, що книги, а з ними разом і студент, абстрагований від усього довколишнього, це ще не життя.

Воно зовсім інше. Яке, я ще не знав, але пізнавати мусив, бо воно стелило передо мною нову дорогу.

Лекції, диспути, гуртки – як усього цього було мало! Ми говорили про все. Наші молоді серця прагли до чогось високого й недосяжного. Ми готові були присвятити себе боротьбі, але за що?

Важко тепер сказати – за що. Я бився об стіни дійсності і не знаходив виходу. Міжнаціональна гризня, дешеві суперечки буржуазних партій, патетичні промови… Але правди, тієї китиці людської мудрості, я не бачив ніде.

І часом сумніви проникали в душу, як вода крізь пальці: а може, життя – суєта, мала хвилина страждання, недовгий шлях, по якому кожен проносить ярмо обов’язку, ярмо доброго тону, яке часом більше, ніж поліцейська палиця чи цензура – сковує дію, слово, думку.

Це було жахливо. Я задихався в отруєній атмосфері і ненавидів усе.

І от я зустрів людину. Це була проста дівчина, робітниця, полька Ґелька.

На одному з літературних вечорів я виступив з доповіддю про значення художньої літератури для розвитку індивіда і суспільства. Мені аплодували за мій нігілізм, який був тоді в моді. «Для нас нема авторитетів, у нас нема релігії, богів, – закінчував я свій виступ. – Ми віримо в правду. Але чи й правда не божок для нас? Хто бачив те, що повинно критись за цим словом? Хто може конкретизувати цю абстракцію? Хто знайде ключ, щоб відчитати цей відомий всім ієрогліф? Хто знайде отвір, щоб заповнити це пусте слово життям?»

Я не знав, від чийого імені говорю, не знав, до кого звертався. І ніхто не старався відповісти на мої запитання.

У коридорі до мене підійшла молода дівчина. Вона відрізнялась від інших простим одягом, зовнішністю і манерами. З обличчя – навіть невродлива, тільки темні, серйозні очі вразили мене.

– Дозвольте вас запитати, – вона збентеженим рухом провела по короткому кучерявому волоссю. Постать її здалась ще меншою, але очі дивились прямо: – Я не студентка, я небагато розумію, може, але цікавлюсь… Дозвольте вас запитати, що ви розумієте під словом «життя», яким ви хочете заповнити оту пустоту, про яку ви говорили?

Я не міг нічого відповісти. Та й справді, чи задумувався я до цієї хвилини глибоко над цим словом? А передо мною стояла вона, така проста й безпосередня, малоосвічена трудівниця з потрісканими пучками від праці і дивилась на мене, чекаючи відповіді. Але я мовчав. Перший раз у житті не міг відповісти на запитання. Думки кинулись до мого багажу знань, пролетіли мимо всіх філософських трактатів, які я знав, і повернулись до її очей.

– Я часто слухала вас… пробачте… ви самі не знаєте, чого хочете.

– А ви?

– Ми знаємо.

– Хто «ми»?

– Приходьте сьогодні на Цитадельну, 8, квартира 3.

…На Цитадельній я познайомився з особливими людьми. Тут були українці, євреї, поляки. Змучені роботою обличчя, невідмиті від машинного масла руки, липкий одяг сажотруса… Тут я не чув високопарних слів, не чув промов. Тут падали важкі слова, незграбні й тверді, як каміння з-під молота каменяра:

– Експлуатація… страйк… партія пролетарів… революція.

Це були не ті люди, що розпинались на словах, а ті, що вирішили боротись за правду. Я задумався над кожним словом, і кудись почали щезати мої сумніви. Ні, життя не суєта. Життя – це естафета. Кожен бере її у свого попередника, пробігає свій короткий шлях. І горе тому, хто пробіг до кінця і не має, що передати майбутньому поколінню.

Мені довіряли, але ніхто не втягав мене в організацію. З Гелькою ми проводили вечори, в розмовах і суперечках. Ми доповнювали одне одного: я – знаннями, вона – життєвою практикою. Нас в’язало щось глибше, ніж наука, поезія чи філософія, щось більше, ніж кохання. Ми тужили, не бачившись добу, зустрічались з неприхованою радістю…

Я багато завдячую їй, що не полінувалась вона підняти половину терну з мого шляху…

Доктор плакав… Не втираючи сліз, продовжував:

– Згодом я вмістив статтю в одній газеті: «Як треба боротися або чому ми бідні?» Вона наробила багато шуму, з’явилося багато відгуків, хвилею пронеслися дискусії по клубах, кав’ярнях, студентських гуртках. Зі мною знайомились, мене запрошували на засідання представників різних партій, вслід мені кидали каміння в темних вуличках, мені приходили анонімні листи з погрозами. Я був героєм дня у каламутному ореолі слави. Гелька жила тоді в якомусь особливому піднесенні. Її очі були повні неспокійного щастя, в її розмові не раз губилась логіка – видно було, вона зважується на щось важливе. На Цитадельній до мене почали ставитися з повагою, просити моєї поради, рахуватися з моєю думкою.

Нарешті Гелька сказала: організується загальний страйк.

У цей день мене викликав ректор на аудієнцію. Він запропонував написати до цієї самої газети статтю, в якій я мав би розкритикувати самого себе, відмовитись від своїх думок, визнати свої твердження про необхідність профспілкової організації робітників помилкою молодого розуму.

– Це неможливо, пане професоре.

– Тоді вам доведеться залишити стіни університету.

– Це наробить більшого фурору, ніж моя стаття, професоре. Вам невигідно.

Далі ректор повівся зі мною на диво спокійно. Навіть попросив пробачення, але його колюча усмішка змусила мене замислитися. Якесь передчуття не давало мені спокою цілими днями. Я хотів поділитися з Гелькою своїм неспокоєм, але боявся, що вона назве мене боягузом. Хотілось поговорити хоч з ким-небудь.

Через кілька днів на Академічній я зустрів знайомих з університету. Була четверта година після обіду – час, коли я повертався додому. Вони немов ждали мене. Стояли на розі, курили, а побачивши мене, підійшли й засипали запитаннями: що нового, які відгуки про статтю, чи я не маю наміру писати нову в порядку дискусії.

Тут були мої явні недруги. Лозінський, студент прав, що кілька днів тому назвав мене прилюдно провісником хамських ідей, тепер розпливався в дружній усмішці, сипав похвали мені і врешті запропонував пиво. Ми зайшли в бар. Замість пива на столі з’явилось шампанське, і в мене, незвичного до хмільного, відразу закрутилося в голові.

А Лозінський від політичних тем переходив до жартів, розповідав двозначні анекдоти, всі реготали, а я не знав, яким способом вирватися з цієї компанії.

– Панове! – підняв Лозінський келих. – Дозвольте мені подякувати панові Бровкові, що не погордував і зайшов з нами розпити чарочку.

Всі стихли.

– Ми всі його знаємо. Це людина, якщо не прекрасна зовнішністю, то золота внутрішнім багатством душі. Це здібна і, я сказав би, трохи що не геніальна людина нашого часу.

Я піднявся, щоб зупинити його, але Лозінський продовжував:

– Батьківщина його – село Дубовина – прекрасна, майже казкова місцевість. Це – країна романтики, пісень, добрячих мужланів і ведмедів!

– Замовкни! – крикнув я не своїм голосом, але у відповідь піднявся регіт і свист. Навкруги зібралося багато незнайомих людей. Я зрозумів, у чому справа: прилюдна компрометація, трюк ректора. І вирішив вирватись, але…

– Пустіть його! – хтось протяжно вигукнув. – Він поспішає до Гельки!

– Гельки? Швейниці? Це новина для нас. Пан Бровко тягається з повіями!

Один нахаба заточився від удару в лице, другому дісталося пляшкою пива.

Далі я отямився, як мене в’язали й несли на вулицю.

– Що сталося? – питали в натовпі.

– Он зварйовал, – відповіли.

– О Матко Боска!

Ви, напевно, не допускаєте, любий друже, що я потрапив до будинку божевільних, де пробув місяць. Все було зроблено чисто. Психіатри визнали мене хворим. А далі… Ні, не буду розказувати, це надто важко. Я не переніс всього. Щось надломилося в моїй душі… у моїй свідомості, туди влились отрутою слабість і переляк.

Вже нікому не страшний, я знову повернувся в університет. Погодився написати реабілітаційну статтю. Через недовгий час вийшла друга замітка – «Блукання молодого ентузіаста». Після появи цієї статті я довго лежав – без думки, без бажань, без життя – на своєму тапчані й нічого не хотів, крім смерті.

І враз без стуку відчинилися двері. Я думав – марево, але ні, це була Гелька. Маленька, з худими плічками, темними очима. Вона поволі підходила до мене, не зводячи з мене погляду. В її очах я читав собі вирок, у її зіницях останній раз побачив правду, ту правду, якої шукав усе життя.

Підвівшись, ждав слова, ждав удару в обличчя, ждав усього, тільки не тієї погордливої мовчанки.

Шукав сліз у її очах, але даремно. Нічого, крім презирства, не побачив.

Вона пішла. Назавжди. А я залишився сам. Одинокий на все життя, зі своїм хворим, розбитим серцем.

Ну, ось і все, мій друже. Я міг би розказати ще, як захищав магістерську, потім докторську дисертацію, як врешті не дали мені роботи. Та це не цікаво.

Тепер я підходжу до кінця своєї естафети, а іншим передати нічого. Хто винен у цьому? І з ким же розрадити своє серце, повне любові й ненависті, повне образи і нестерпного жалю? Я стою перед стіною дійсності, як сліпий старець, одинокий, як жебрак, простягаю руку і кричу голосом душі своєї: «Кому розкажу про свою розпуку?»

А в приступах душевної слабості шепочу: «Вернись до мене, любов моя». Але вона не вернеться, як моя юність, як чудовий сон весняної ночі…

Я пильно глянув на доктора. Обличчя його було дуже бліде. Раптом він схлипнув і схопився рукою за груди.

– Ой! – зойкнув і закинув голову на спинку крісла.

Це було для мене зовсім несподіване. Я кинувся, тряс доктора, розтирав рукою груди, кликав. Але він був мертвий… Очі відкриті і, на диво, спокійні. Немов знайшов те, чого шукав ціле життя, і передав тепер у надійні руки.

Скиба землі

Оповідання

Осінь. Барвиста, прозора, тепла осінь. Прикарпатські ліси, вкрились строкатим одягом, а вітер роздягає їх. Сумовито шелестить пожовкле листя, зриваючись з гілля.

Ріка шумить, але не так, як влітку. Вона тепер тиха, вода в ній чиста, як сльоза. Небо ласкаво пестить землю, всміхається задумане сонце.

А поле жовтіє стернями; по ньому бігають польові смугасті миші, дбайливий хом’як забирає останній колосок і несе поспішно до своєї нори; по кукурудзищах бродять корови, пастухи палять ватри, гріють ноги й печуть бараболю.

Поле просить плуга.

Міцно взявшись за чепіги руками й погукуючи на коней, зігнувся хлібороб і розорює поле.

Яким оре не свою ниву. Його нива облогує, він заробляє в дідича коня та плуга, щоб потім собі виорати.

А Повзонюк оре на своєму березі. Добре йому: його коні, його плуг, його й правда. Сам оре, щоб даром не тратитись на робітників. Багато поля в Повзонюка! Вся обочина аж до самого лісу – його, вся царина аж до ріки – також його. Мабуть, не здужає всього своїми руками, прийдеться боржників скликати, адже не з милостині давав він людям хліба на переднівку.

А біля Повзонюкового поля вузенькою смужкою простягнулася Якимова нивка. Вона з’їжилася стернею, немов від страху, що зорють її чужі люди, що ніхто не стане на її оборону, що топтатимуть її не Якимові ноги.

Повзонюк доорює до краю свого поля. Чому ж ще раз повертає коней? – думає з тривогою у серці й опускає чепіги.

– Мабуть, поправляє, – зітхнув полегшено, але скоро побачив, як масна скиба землі, политої його власним потом, землі, яка годує його численну сім’ю, переливалася на Повзонюкове поле.

Якимові зашуміло в голові, до лиця підступила кров. Не пам’ятаючи себе від злоби й обурення, він помчався на Повзонюків берег.

– Ви що, Пилипе, ласку мені робите? – крикнув, важко дихаючи Повзонюкові в лице, – я й сам своє виорю!

– А я не твоє орю, а своє.

– Ви, може, п’яні, що межу забули?

– А де межа? – Повзонюк повернув коней і почав різати другу скибу.

– Як, де межа! А кілочки!

– Кілочки! Можеш собі забивати їх, де хочеш, тільки не в ріллю. Я знаю, що межа через чотири скиби, не бачиш, де вільшина росте?

Якимові кривда й біль стиснули серце, і він кинувся до коней.

– Ні кроку далі, розбишако! – крикнув він, шарпаючи коней за вуздечки. – Ні кроку!

– Вйо-о-о! – ударив Пилип коней батогом, і вони, зваливши з ніг Якима, шарпнулись уперед. Яким піднявся, позеленілий від злості, і кинувся на Пилипа. Довго вони тягалися по ріллі, потім попадали й товкли один одного, поки не змучилися.

Спльовуючи кров’ю з розбитої губи, піднявся Повзонюк і прошипів:

– Ти поплатишся за це, жебраче паршивий!

– Ти поплатишся, й на тебе прийде час!

– Побачимо, як завтра будеш говорити з поліцією!

– Свистіти мені на твою поліцію. Бог дасть, і на неї також прийде свій час.

– Політикою граєшся, москалів ждеш?

– Когось діждемося, кровопивцю! А тобі не довго панувати.

– А-а! Комуніст! Добре, дуже добре. Завтра ти за все будеш відповідати. А тепер нема часу. Вйо-о! – він не звертав з Якимової ниви, а смикнув поводи, щоб поганяти далі. Але Яким знову скочив:

– Марш звідси, я сказав!

– Що ж ти мені зробиш, голодранцю? Хочеш процесуватися?

– Мій процес один! – і Яким, піднявши зі стерні кіл від копні, замахнувся на Повзонюка.

Кинулись убік коні, відскочив Повзонюк, і кіл переламався об плуг.

– А-а! То ти так… – прошипів Повзонюк. – Завтра ти будеш зі мною говорити в суді.

– То буде завтра, а нині – марш звідси!

Яким сам не знав, звідки в нього набралось стільки сили та рішучості. Повзонюк завернув коней і поплівся на своє поле, сиплячи прокльонами.

* * *

Пізно ввечері повернувся Яким додому. Пропив у корчмі останні гроші з горя. Бродив хміль у голові, але на душі чомусь стало легше. Може, тому, що перший раз у житті сміливо підніс руку на того, перед ким схилявся весь вік? Він не думав уже про поліцію і про суд. У шинку шепнув йому стиха Микола Калиняк, що Польща війну програла. Якимові пригадалися слова Повзонюка: «Що, москалів ждеш?» І він вголос подумав.

– Тепер, напевне, діждуся…

Коли повернувся додому, троє малих дітей спали вже на печі під рядном. Брудні, голодні, заснули без материного подиху, без колискової пісні, без пестощів. Хто приголубить сиріт? Яким їх любить, він радий живого серця їм вкраяти, але пестити не вміє.

Найстарший, Юрчик, сидить у куточку. До нього сягає слабеньке світло каганця, він потихеньку виймає книжечку із-за пазухи й починає читати.

Шелеснув листок.

Яким оглянувся, але, осліплений полум’ям, не побачив нічого і далі втупив очі у весело палаючий огонь у печі. Юрчик забув, що батько може почути, й почав вимовляти слова півголосом.

Яким підійшов до нього і, побачивши книжку в руках дитини, спитав здивовано:

– Це що?

Юрчик розгублено мовчав.

– Що це, питаю?

– Кни… книжечка…

– Звідки?

– Школярі дали…

– А хто читати навчив?

– Сам… від хлопців…

Колись Яким вихопив би книжку з рук дитини й кинув би в піч, – хай не забиває собі голови пустим, а вчиться ґаздувати. Але тепер… тепер Якимові стиснулося до болю серце, з очей капнули дві сльозинки на голову Юрчика.

– Дитинко моя… – прошепотів він здавленим голосом. Хотів просити пробачення в свого малолітнього сина, але сам не знав, за що той повинен був йому прощати.

– Юрчику… Пішлю тебе скоро до школи…

– Таточку!

Та зараз же вогник радості згас в очах дитини.

– А взимі хто дасть постолів? У чім ходити буду?

– Якось воно буде! – сказав Яким багатозначно, пригадавши слова Миколи.

Яким ще спав, коли прийшла поліція. Юрчик збудив його тривожним шепотом:

– Тату!

– Що таке?

– Поліція…

Яким зблід. Він забув про те, що вчора пив у шинку і що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втіхою п’яного, а нині життя показує всю свою жорстокість: сьогодні прийшла поліція, сьогодні мститься Повзонюк, а завтра – тюрма. А діти голі остануться під зиму, голодні, без опіки. Він хотів упасти на коліна й просити пощади або кинутись на поліцая і задушити його, хотів накласти на себе руки, щоб не мучитися.

Але нічого не зробив. Поліцай надів йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.

– Язда! – крикнув поліцай.

У дверях Яким стрінувся з Пилипом Повзонюком.

З-під навислих брів єхидно сміялися його очі.

Яким плюнув йому в лице. Поліцай ударив Якима прикладом у спину.

* * *

На протилежному березі ріки, біля переправи – якісь два вершники і бричка. Поліцаєві Гартику легко було пізнати уланську форму. Рогатівки зсунулись на потилицю, один втирає піт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.

– Куди панове так спішать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.

– А пан комендант куди спішить? – молодий улан глянув на арештованого й цинічно засміявся: – Боюсь, що ви поміняєтесь ролями в повітовій тюрмі.

– Не розумію пана…

– В повіті – більшовики!

– Цо пан муві?!

– Як Бога кохам!

Поліцай зблід, у нього затрусилися руки, він не міг витиснути слова з горла.

– Що робити? – прошепотів безпомічно Гартик і благально дивився на військових.

– У Румунію з нами, пане комендант, у Румунію. Там нас жде вже «непереможний» Ридз і пан Мосціцький.

Гартик не роздумував довго. Скочив у бричку, і курява з-під копит та коліс піднеслась слідом за ними.

– На всі чотири вітри! – зареготав Яким, стиснув кулаки, сіпнув руками, і ланцюжки впали в придорожну пилюку.

* * *

Оре Яким ниву, наспівуючи. Міцно держать руки чепіги плуга, крає леміш пахучу землю скибу за скибою.

Повзонюк почорнів зі злоби й страху. Довго не показувався в село, а тепер поволі починає смілішати, приязно всміхається до людей, низько кланяється Якимові.

«Хитруєш, куме!» – думає Яким, але мовчить. Він знає, що скоро прийде час, щоб звести всі рахунки з Повзонюками.

Вже давно полетіли через вікно школи портрет Пілсудського і кігтистий орел. Юрчик сам кричав їм услід, повторюючи за старшими: «В Румунію, пани, в Румунію!», хоч сам не знав гаразд, що таке Румунія.

А тепер вчиться.

Вже не ховає книжок, білим клубочком котиться зі школи і галасує на всю хату, тикаючи пальцем на великі букви в букварі.

– Тату, тату, дивіться, що ми сьогодні вчили!

Яким дивиться на незрозумілі йому закарлючки, приглядається і всміхається.

Юрчик не знає, чому батько такий дивний.

– Прочитали, тату?

– Прочитав, сину. Аякже… – і так, ніби сам до себе: – Тут про все написано, Юрчику. Про тебе і про мене, і про нашу земличку. Все тут є, читай, синашу.

Юрчик читає. А Яким і без грамоти знає, що там записана доля його сина, світла, ясна, не та щербата, що не розлучалася з ним з похмурих дитячих літ.

По-братерськи

Ескіз

Розказував мені недавно дядько Яким таке.

…Бувало часом у війну, а фронт був ще далеко, заходив Яким у гості до брата Павла, що мешкав аж за Прутом. Павло рідко приїжджав, хоч і коней мав, бо:

– У тебе, братчику, і для своїх не стає тої кулеші, ти вже краще в мене посидь. Пий, їж, бо ми – рідні.

І Яким їв та пив. Наїдався, щоб і на завтра вистачило.

А часом починав про політику.

– Б’ють, брате, німоту, – шептав Яким.

Павло мовчав. Затягався димом, похмурий, злий.

– То скоро й тут фронти будуть.

– Га, все може бути.

Курили смердючий сколоздрій.

– А якби так колись треба було дітей або й сам від фронту, то вже певно, що до мене, в гори, – пропонував Яким.

– Аякже…

– Тоді вже в мене будеш гостити.

– Та так…

Та й справді скоро загриміло, пішла понад Прутом фронтова лінія. Тоді-то Павло запряг коней у віз, наладував зерна, муки, та й столи навіть, посадив наверх дітей і поїхав до Якима в гості. Довго гостював. Спав із жінкою на печі, Яким настелив на землі соломи й ночував там зі своїми. Бо одна хатина.

Їв Павло Якимову кулешу, а свою пшеницю приберігав на чорну годину.

А потім фронт посунувся в гори. Тоді Павло забрав своє добро та й попрощався з Якимом.

– Дякувать, брате, хай Бог заплатить. Якби колись що до чого, то я вже тобі по-братерськи…

А в горах довго гуло зловісно. То ближче, то дальше, то знов зовсім близько лизали вечорами заграви небо.

Не спали червневі ночі. Одного дня появились у селі червоноармійці. Сказали вибиратись всім за Прут, подалі від фронту.

Зібрав Яким добро в бесаги,[1] завдав жінці на плечі клунок, дітей – наперед себе, та й за Прут подалися.

Павла не було дома. Мабуть, косив. Посідали в хаті на ослінчику та й ждали господаря.

Прийшов увечері.

– Таке-то, Павле, як видиш… сталося. Німці і мадьяри, чорт би їх побрав, та й ми, як видиш…

– Та виджу. Не повилазило.

Павло сидів за столом похмурий і курив сколоздрій. Якимові дуже хотілося затягнутись, але свого не мав, а просити не смів.

Прийшла братова, добрий вечір сказала і щось сердито поралася коло кухні.

Павлові діти постояли напроти Якимових, штурхнули одне одного, ніби для забави, але забави не виходило. Потихеньку одне за одним залізли на піч куняти.

Павло мовчав.

– То скоро тота вечеря буде? – гримнув потім.

Жінка не відповідала. Яким зі своєю та з дітьми мовчки сиділи на ослінчику.

Яким вирішив хоч що-небудь заговорити.

– То ти косив нині, Павле?