Вітіко

– А кому належить земля, на якій ми тепер стоїмо?

– Князю Собеславу з Богемії, – відповів Флоріан. – Він може порядкувати нею або подарувати її, як йому заманеться.

– А в чиїй країні живеш ти? – запитав Вітіко.

– Я людина князя Собеслава, – відповів Флоріан. – У Рихнові внизу навпроти гори Освальда стоїть моя лісова хижка з лукою і худобою. Ми на далекі гони не маємо сусідів і мусимо довго йти, щоб дійти до Міхелю. Проте ми не маємо над собою ніякого пана, крім князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка міститься за сім годин ходу звідси на річці Мальше в тому напрямі, в який ви завжди дивитесь.

– Так, я дивлюся в тому напрямі, – мовив Вітіко, – але ходімо далі.

Він спрямував свого коня на стежку по той бік пагорба вниз.

Подорожні знову зайшли в ліс, що був не менш гарний і густий, ніж той, крізь який вони виходили на гору.

Коли минула година і вже почало сутеніти, вони дійшли до річки.

– Це Влтава, – пояснив Флоріан.

– Вітаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе! – промовив Вітіко.

Вітіко і Флоріан перейшли Влтаву по місточку і підійшли на тому боці до невисокого й довгого пагорба.

– Це Фримбурк, – повідомив Флоріан, – і тут ми заночуємо.

Вони вийшли на пагорб, де стелились луки і невеличкі лани, і побачили чимало хат. Усі вони були рубані й мали широкі покрівлі. Одна, проте, була з каменю і мала масивну круглу кам’яну арку воріт. Флоріан повів вершника до того дому, господар вийшов до них і завів усередину.

У домі з круглою кам’яною аркою воріт Вітіко, старий і кінь розмістилися на ніч.

Коли зійшло сонце, Вітіко й Флоріан уже ладналися до дальшої подорожі. Вітіко попросив Флоріана провести його до краю лісу, і той погодився. Вітіко сказав, що хотів би їхати вздовж Влтави, і тому вони знову повернулися до місточка й пішли стежкою вздовж берега на схід. Дві години вони пробиралися тим густим і мокрим низьколіссям. Потім дійшли до місця, де на березі річки здіймалися круті скелі. Влтава клекотіла і вирувала серед порогів. Флоріан і вершник видерлися на скелі, потім знову пішли лісом, але по рівній місцевості. За годину вони дійшли до місця, де Влтава вже не текла на схід, а повертала на північ. А ще за годину дійшли до місця свого полудневого спочинку. На березі Влтави стояло багато хат. До однієї з них і зайшли подорожні. Вітіко побачив, що Влтава тут робить коло і одразу позаду нього видніє довга петля. На тому круглому закруті з північного боку височіли кам’яні виступи, які потім тяглися вздовж петлі. Вітіко сказав, що на тих виступах можна збудувати фортецю, яка буде добре захищена водою. Він пильно оглядав те місце.

Спочивши дві години, подорожні знову рушили на північ уздовж Влтави. Вкриті лісом гори дедалі меншали та дрібнішали, чимало їх із північного боку були пологі. За чотири години подорожні дійшли до місця свого нічного спочинку.

– Це Крумлов, – пояснив Флоріан, – і тут була б фортеця ще краща, ніж на Рожмберку, отому кам’яному виступі, який ви так довго оглядали. Влтава тут робить кільце, потім зовні від першого – друге кільце в зворотному напрямі, а потім ще одне, найбільше, знову в протилежному напрямі, і якраз на ньому стоїть скеля.

Флоріан повів вершника до однієї хати, що стояла в Крумлові.

Уранці ще до сходу сонця Вітіко вибрався на стелю і озирнув усе навколо. Потім спустився, підготував коня і поїхав разом із проводирем далі.

Порослі лісом гори дедалі нижчали, Влтава ще не раз петляла, а подорожні за три години ходу вийшли на безлісну рівнину.

Вітіко повернув коня і глянув назад на ліс. Потім подякував провідникові й винагородив його. Провідник пішов на південь назад у ліс, а Вітіко поїхав верхи далі на північ.

2

Вони були безтурботні й веселі

За три години їзди в північному напрямі Вітіко добувся до містечка Чинова, що був центром жупи. Аж раптом почув ззаду сміх і тупіт копит. Обернувся й побачив, як позаду їде кілька гарних вершників. Повернув коня на край шляху і їхав ступою й далі, давши вершникам змогу обігнати себе. З ним уже порівнявся перший вершник, юнак у яскраво-червоному вбранні на білому винохідці. Замість проминути Вітіко він притримав коня й проказав:

– Ти, самотній вершнику, певне, їдеш завоювати Богемське князівство!

Вітіко зупинив свого коня, поставив його впоперек дороги і глянув на незнайомця. Той теж зупинився і витримав його оглядини. То був молодий і гарний чоловік із білявим волоссям і синіми очима. На голові він мав чорну шапку, на якій стирчала орлина пір’їна. В стременах видніли важкі шкіряні чоботи, а на червоній перев’язі через плече висів ріг. Його одяг був брудний, закурений і заляпаний болотом, по якому він, напевне, їхав. Поки Вітіко дивився, над’їхала решта вершників. Усі були молоді і в гарному барвистому вбранні. Більшість були в червонястому або червоно-брунатному, інші в зеленому. Всі мали пір’їни на шапках: чаплині, півнячі й т. ін. Чимало мали мисливські роги, всі були з мечами, а дехто мав один, а то й декілька мисливських дротиків. Їхній одяг теж був брудний, як і в чоловіка в яскраво-червоному вбранні. Їх було кільканадцять чоловік.

– Якщо йдеться про завоювання Богемії, – відповів Вітіко, – тобі це вдасться набагато краще, ніж мені, бо ж у тебе такий почет, а я сам.

– Наші коники негодящі, щоб скакати на них, – відказав чоловік, – наш одяг благенька мішура, яку й палиця роздере, натомість твій сірий виноходець, на якому ти їдеш ступою, дебелий і дужий, твоє вбрання годі пробити, і ти міг би легко взяти фортецю Госту, яку тепер так поквапно вибудовує князь.

– Якби я міг узяти фортецю Госту, і багатий Вишеград, і всю Богемію, – заперечив Вітіко, – я б цього не робив, поки живе Собеслав, про довгі роки якого я повинен просити Господа, але, бачу, твоєму серцю було б любо правити тут, бо ти звернувся до мене зі словами, які тобі втовкмачив якийсь пройдисвіт.

– Послухай, сину мудрого Начерата, – мовив чоловік у червоному вбранні, обернувшись до одного з супутників, які під’їхали ближче, – оцей чоловік вважає, ніби тут ми всі, за винятком його, бажаємо взяти на себе тягар урядування в замку Крживоклат, або запанувати на з’їзді наших земель у Садскій, сидіти у Вишеграді чи деінде і дослухатися до думок та порад досвідчених старих людей і бути підпорядкованими їм замість жити на вільному повітрі, дати змогу володарювати розумним головам і перейматися радощами, які дав нам Бог у світі: веселою їздою верхи, полюванням, келихом і дівчатами, нехай то навіть буде сама вродлива австрійка Ґертруда, сестра честолюбного молодого маркграфа Леопольда, якому тепер наш славетний князь, що йому ми бажаємо вічне життя на цій землі, хоче віддати в дружини богемську княжну Марію, свою доньку. А ти, Одолене, сину Стрижижа, і Велиславе, невже ми не найкращі й не наймолодші, щоб обрати найгарніших дівчат, ніж отой хлопець, Вратислав із Брно, який років п’ять чи шість тому привіз собі князівну з Русі, яка була вродливіша за всіх смертних людей?

– Ти жартуєш отак, – виснував Вітіко, – то, певне, тобі хотілося б бути першим, тільки ти не можеш.

– А ти так завзято захищатимеш від мене князя Собеслава? – запитав червоний вершник.

– Марно сперечатися про всякий дріб’язок, – сказав Вітіко, – але я б захищав його до останньої краплі крові, бо він затверджений згідно з правом, добрий чоловік і справедливо урядує.

– Тобто якогось поганого князя ти б повалив? – запитав червоний вершник.

– Якби я й міг повалити поганого князя, і то сам, – відповів Вітіко, – я б не робив цього, якщо він урядує згідно з правом, бо міг б прийти ще гірший і несправедливіший, але поганому я б не служив.

– Якщо ти каменотес або вчений, що повільно їде до Праги, – мовив червоний вершник, – то князь цілком міг би скористатися твоєю доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулиці під шнурок, обтесати купу каміння, яким він хоче вимостити підлогу у Вишеграді, а також панелі для церковних вікон, а ще й збирати книжки.

Після цих слів Вітіко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершників. Зупинився і крикнув:

– Якщо ви приїхали глузувати з чоловіка і його коня, які ніколи не ображали вас, то ваша дія ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмієте шанувати честь, щоб хтось один з-поміж вас відповідав за ваші слова проти одного, то я тут, пошліть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робіть; я краще побачу, як ллється тут моя кров як невідомого чоловіка, ніж зазнаю ганьби та дізнаюся, що слов’янська гостинність не шанує чужинця, що їде в країну.

Сказавши, Вітіко дістав меч, опустив вістря донизу і стояв разом зі своїм конем.

– Як він так швидко подав коня назад? – дивувався червоний вершник.

– Я Одолен, син Стржижа, – сказав серед гурту чоловік у зеленому вбранні й повернув голову свого коня до Вітіко, – і ні від кого в цьому світі не потерплю спротиву.

– Я Велислав, – вигукнув чоловік у брунатному вбранні й теж повернувся до Вітіко, – і не потерплю ніякої погрози!

– А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! – гукнули три голоси.

– Ох, – заговорив червоний вершник, – якщо тут має бути бійка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в ній участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивіться, як пташечка настовбурчує пір’я, а ще навіть пушку не має на підборідді і скидається на дівчину. Ану, відступіть, а ти, шкіряний, підходь, ми не заподіємо тобі лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти більше не почуєш таких. Ми веселі хлопці і кажемо один одному грубі слова, які не мають значення. Якщо ти ще глибше заїдеш у країну давніх чехів, то побачиш багато таких, як ми.

– Ви не повинні казати таких слів, – застеріг Вітіко.

– Казати чи не казати, – мовив червоний вершник, – так уже сталося, тож повір мені.

– Якщо ти кажеш, що й у думці не мав нічого поганого проти мене, і обіцяєш більше не казати ніяких лихих слів проти мене, то я віритиму тобі, якщо й твої товариші мають таку саму думку.

– Вони мають таку саму думку, – запевнив червоний вершник. – А тепер підійди і їдь з нами так довго, як тобі до вподоби.

– Я їду тільки ступою, – попередив Вітіко.

– Він уже видає закони, – мовив червоний вершник, – і ми дотримаємось їх і проїдемо з тобою якусь відстань ступою.

– Тож іди до нас! – гукнув хтось із гурту.

– Іди! – докинув ще хтось.

Водночас ті, хто загрозливо ставав проти Вітіко, повернули своїх коней, і всі зрушили та посунулись, немов щоб дати йому місце і по-дружньому прийняти його.

Вітіко вклав меча в піхви і повільно поїхав поміж ними. Аж тут утворилась вуличка аж до червоного вершника. Той кивнув Вітіко, і Вітіко під’їхав до нього.

– Ну, – мовив червоний вершник, – якщо ти хочеш їхати по праву руку від мене, то їдь. Одолен потім може їхати по праву руку від тебе, де даватиме змогу шлях, щоб ти був посередині. А ти, Велиславе, Касто, Мікуле, Радміле та інші, їдьте за нами. А ви, сини Сміла, що так полюбляєте мчати вперед, вам не зашкодить, якщо ваші коні не так тяжко сапатимуть.

– Доведеться їхати трохи ступою! – гукнув хтось позаду.

Отож Вітіко став по праву руку від червоного вершника, а той, кого він назвав Одоленем, став знову-таки по праву руку від Вітіко, і кавалькада рушила, як і казав червоний вершник. Коли вже поїхали, він запитав:

– Ну, шкіряний, скажи, хто ти, звідки їдеш і куди прямуєш у такому вбранні?

– Цього я вам не скажу, – мовив Вітіко, – бо я не знаю, хто ви і які ваші наміри.

– З тобою ніколи кінця не дійдеш, – усміхнувся червоний вершник, – тепер ми вже повинні покаятись і сказати, хто ми. А потім ти або скажеш, хто ти, або й не скажеш. Той, хто їде по праву руку від тебе, – це Одолен, син Стржижа. Він хоче змінити увесь світ, отож було б шкода, якби ти проткнув йому зелений жилет чи серце, а він хотів убити тебе, бо ти кинув нам виклик. Було б шкода й тебе, твою молоду кров.

Вітіко глянув на чоловіка по праву руку від себе. Той їхав на чорному коні. Мав гарне смагляве обличчя, чорне волосся і очі. Був у зеленому вбранні, чорній шапці з чаплиною пір’їною, мав меч і мисливський ріг.

– Ну, шкіряний, – мовив він, – невже я справді схожий на розбійника, який прагне вбивати людей, що їздять отак самотою?

– Ні, – відповів Вітіко, – але ти міг би бути надто поквапним.

– Він такий і є, – докинув червоний вершник. – А тепер глянь на того, хто їде позаду мене, – розповідав він далі. – Це Велислав, він завжди каже, що вірний, проте не знає кому, він ще такий молодий, що навіть не почав бути вірним. Тож озирнись на нього.

Вітіко озирнувся. Велислав їхав на рудому коні, мав каштанове волосся і очі, брунатне вбрання, пір’їну шуліки на чорній шапці, меч і ріг.

– Що ж, я підозр не викликаю, – сказав він Вітіко.

– Так, – погодився той.

– А тепер, шкіряний вершнику, глянь просто назад, – казав далі червоний вершник, – це син Начерата, він завжди син Начерата і завжди буде сином Начерата.

– Таж озирнися! – гукнув чоловік позаду Вітіко.

Вітіко крутнувся трохи на коні й побачив чоловіка, що гукав. Він їхав на гнідому коні й був дуже гарним юнаком із білявим волоссям, синіми очима і рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з білою пір’їною, він мав меч і ріг.

– Я не загрожую нікому, – запевнив він Вітіко.

– Хіба що всім гарним дівчатам! – усміхнувся червоний вершник.

– Я міг би підтримувати шляхетну дружбу і з лицарем, наприклад, із цим шкіряним вершником, – мовив юнак.

– Може, а може, й ні, я тим часом ще не можу сказати, – стенув плечима Вітіко.

– А тепер іде другий ряд позаду нас, – пояснював далі червоний вершник. – Це Бен, його ще звуть Полководець, але він не полководець. Правда, Бене, ти ж не полководець чехів? – гукнув він назад товаришеві.

– Я скоро буду ним, – відповів той.

Вітіко озирнувся. Той чоловік їхав на вороному коні, мав світле волосся, зелене вбрання, чорну пір’їну на чорній шапці, меч і ріг.

– Того, що праворуч від Бена, звуть Каста, – розповідав червоний вершник. – Ти тільки глянь на нього, він завжди піде на смерть задля своїх друзів. Касто, ти помреш за нас усіх! – гукнув червоний вершник.

– А ви всі за мене! – відповів Каста.

Каста їхав на вороному коні, мав русяве волосся, сіру пір’їну на чорній шапці, ріг і меч.

– А ті двоє позаду їх – сини Сміла, великого полководця князя Собеслава, – знову заговорив червоний вершник, – вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання і ще повинні признатися нам, чи їхні любки мають однакові очі. Ти бодай глянь на них, мій шкіряний.

Вітіко озирнувся і тільки побачив, що обидва вдягнені в зелене, мають червоні пір’їни на чорних шапках і кожен їде на буланому коні.

– А ще далі ззаду їдуть Мікул, Радміл та інші, – пояснював червоний вершник, – тепер немає сенсу озиратися на них, а якби ми замість кавалькади знову зібралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них і побачив би, чи вони подобаються тобі.

Вітіко помітив, що всі ті чоловіки вдягнені однаково: не дуже широкий верхній одяг із поясом, тугі штани і шкіряні чоботи з коротким грубим шипом ззаду. Всі були в дуже вузьких шапках, позаду яких волосся спускалося на шию, а потім було зрізане навскіс.

– Що ж, шкіряний, я тобі вже трохи розповів, – мовив червоний вершник, – ми аж ніяк не відмовчуємось, а от ти прибув із країни Офір або з країни цариці Савської і туди ж і їдеш у такому вбранні.

– Я обрав собі такий обладунок, який вважав за добрий, – відказав Вітіко.

– І ти візьмешся за великі справи, – припустив червоний вершник.

– Ти, може, теж, – відповів Вітіко.

– Ти, певне, вже бачиш, – пояснював червоний вершник, – що ми не хотіли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштовані на багато важливих справ, на завоювання не тільки Богемії, а й таких дрібних країн, як Австрія, Баварія, Саксонія, Німеччина і цілий світ, а саме: світ задоволень. Ми королі та управителі того господаря, що володіє всіма країнами. І навіть земля йому замала, навіть на зорі й небо він прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше і має там своїх людей, хтось у горах коло Саксонії і має там своїх людей, хтось у Баварському лісі і має там своїх людей, хтось на благословенній луці коло Ельби і має там своїх, і всі вони такі, як ми.

– Одяг, у якому ви ходите, я бачив і в інших країнах, – мовив Вітіко.

– Не тільки одяг, а й звичаї і традиції та все інше поширені в усьому світі, і ми живемо з усім світом, ми не можемо сидіти за нашою дубовою колодою, щоб вона затінювала нас. Звісно, старі люди розказують, що наш народ колись жив відрубно, був собі сам по собі і не прагнув пориватися назовні, любив пісні й танці, шанував гостинність і обробляв землю. Розум вважали за найбільшу цінність, а присуд, який вирішував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашій країні належала не військовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий від усіх і він усім міг порадити й допомогти. Напади ззовні просто відбивали. Князь Само в давноминулі часи знищив військо франкського короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім’я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім’я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

– Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, – мовив Вітіко.

– Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! – вигукнув червоний вершник.

– Я не нестиму корогви, – заперечив Вітіко, – який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.

– Може, твій Собеслав? – запитав червоний вершник.

– Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, – відказав Вітіко.

– Чому він випустив короля Лотара, коли оточив і розбив його під Хлумецом, і задовольнився тим, що лишився князем Богемії?

– Він знає, – відповів Вітіко, – і знає, чому обстоює німців, але це не завадить йому колись зі славою повести наш народ за кордон.

– Тож ти їдеш не з країни цариці Савської чи країни Офір, а належиш, як чую з твоїх слів, до нашого народу, – виснував червоний вершник.

– Ти ж бачиш, що я їду на північ, отже, приїхав із півдня, – відповів Вітіко.

– Ми всі їдемо з тобою на північ, отже, приїхали з півдня, – пожартував червоний вершник.

– Таж так, – погодився Вітіко. – Лишається тільки питання, хто здаля, а хто зблизька.

– Тож ти, мабуть, мандруєш із лісу, де ростуть ялиці та журавлина, – мовив червоний вершник.

– Ялиці, журавлина та інше, – підтвердив Вітіко, – і там є багато місць, де невибагливий чоловік може спорудити добрий лісовий замок.

– Та вони там такі невибагливі, що їх і жаби задовольняють, – усміхнувся червоний вершник.

– Їм досить і жаб, і в цьому є перевага, – мовив Вітіко.

Почувши ці слова, червоний вершник напівобернувся на коні й гукнув своїм товаришам:

– А що, друзі, якби ми коли-небудь поїхали на лови в південні ліси нашої країни, звідки тече гарна Влтава, бо ось шкіряний каже, що там було б не так уже й погано?

– Якщо вовки, ведмеді та олені взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! – гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.

– І ми зі списами в руках та в міцних чоботях на ногах підемо через каміння, болота і плутане коріння, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.

– Хтозна, чи відбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, – крикнув Одолен збоку від Вітіко, – а якщо ми будемо перші, хто запровадить там справжні лови, нас чекає слава, і тим більша слава, що більше труднощів нам доведеться подолати. Перемога справжня тільки тоді, коли перекидають гори, щоб дістатися до ворога.

– Та ти річку вип’єш, щоб дістатися до нього! – засміявся червоний вершник.

– Це було б надто повільно, – заперечив Одолен, – я кинуся з нашими людьми в річку й перепливу на той бік.

– Ми підемо туди, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Беном, – бо ще не були там!

– А коріння і трави ми, звичайно, знайдемо, щоб мати приправи, коли будемо змушені пекти на вечерю борсука, – гукнув той, кого назвали Кастою.

– А ведмежі шкури привеземо жінкам і дівчатам, щоб мали м’якенькі укривала! – крикнув котрийсь син Сміла.

– Еге ж, твоїй матері, щоб ноги зігріла, – кинув Велислав.

– Коли-небудь ми поїдемо туди, – крикнув червоний вершник, – але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо і чого зазнаємо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорікати нам за наші звичаї і вихваляти давні часи.

– Поїдемо! – гукнув чийсь голос.

– Атож, поїдемо! – гукнув ще хтось.

– Авжеж! – гукнув третій.

– А наші звичаї – справжні чисті білі ягнятка супроти вовків, якими були ті звичаї давніше, – сказав червоний вершник, знову повертаючись на коні обличчям уперед. – Якби старий Космас не мав уже вісімдесятьох років, коли записав на багатьох пергаментах дії нашого народу, то б побачив, якими були ті давні: вони були лихі, а ми тепер добрі. А ти, шкіряний лицарю, вже чув про два великі роди нашої країни, які були такі великі, що не було більших від них і навряд чи буде коли-небудь більший?

– Я чув про багато родів цієї країни, – відповів Вітіко, – і не знаю, кого ти маєш на увазі.

– Тож слухай, – почав розповідати червоний вершник, – був колись у країні чоловік, що жив у замку Лібіц і мав синів та доньок і володів землями, які тягнулися впоперек князівства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славників. Коли від спасіння світу ще не почався тисячний рік, один його син, що звався Войтех, був єпископом Праги. Він був другим у низці єпископів і прибрав собі ім’я Адальберт. Космас вихваляв його і написав про нього на пергаменті, що він був високого роду, мав гарну статуру, був привітним у спілкуванні, дотепним у житті і його всі любили. А ще за давніх часів жив чоловік на ймення Врш, від якого походять врші. Одного разу дружину одного врша заскочили під час перелюбу. Існував звичай, що жінка, винна в такому переступі, мала загинути від руки свого чоловіка. Та жінка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свій гріх, Адальберт послав її до жінок монастиря Святого Георгія. Врші прибігли до Адальберта і шукали ту жінку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця і захисника перелюбу. А він сказав їм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхітливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смерті грішника, а його поправи», аж тут проводир вршів кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоїм братам і твоєму дому я згадуватиму це до останнього родича». Потім врші побігли далі, а коли їм виказали місце перебування провинної жінки, обступили облогою монастир, аж поки їм видали ту жінку. А оскільки шлюбному чоловікові було страшно вбивати її, врші наказали, щоб їй відітнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршів, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Врші почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в країні, вони володіли неподіленою спадщиною Славника і жили в замку Лібіц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичі втратили все, крім Лібіцу, та й Лібіц опинився в облозі. Анастасій, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичів, був у тому замку й порадив, коли смілива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всі нащадки Славника подалися до церкви та вівтаря, а коли врші вдерлися до замку і обіцянками виманили втікачів із церкви, то повбивали геть усіх: чоловіків, жінок, дітей і дівчат. А слуг і людей, які належали вбитим і були в замку, закріпачили. Абат Анастасій утік до Угорщини і вже ніколи не повернувся. Врші забрали всі маєтності Славниковичів і проводир вршів жив тепер частіше в Лібіці. Тільки троє Славниковичів уникли долі свого роду: Адальберт, що був у Римі, Радим, його наймолодший брат, що поїхав разом із ним, і Собібор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським військом разом з імператором Оттоном проти північних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщі і здобув там маєтності та повагу. Але рід уже не піднявся і згас.