Вітіко

– Я її син, – підвівся Вітіко, – а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.

– У цьому домі їх не було ніколи, – поправив його Генріх, – зате вони були в іншому.

– Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, – проказала Вюльфгільта.

– Шляхетна пані, – мовив Вітіко, – мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.

– Мій хатній клопіт – це моя радість, а клопіт задля гостя – подвійна радість, – запевнила жінка.

– Якщо я тільки заслуговую її, – додав Вітіко.

– Заслуговуєте, бо ви син своїх батька-матері, – сказала Вюльфгільта, – і заслужите ще й більше. А якби й не були їхнім сином, однаково були б нашим гостем.

– Вюльфгільта, – мовив Генріх, – вершник ще сьогодні хоче піднятися на Три Сідала, а ввечері повернутися до вугляра в Клафері. Подбай про вчасний обід.

– Тож дозвольте мені бути вільною до обіду, – попросила жінка.

– Ідіть, бо це ваше право, – кивнув головою Вітіко.

– А я піду з матір’ю, – заявила Берта.

– Слушно, – схвалив батько.

Мати і донька вийшли з зали.

– Якщо вам до вподоби, то ходімо до обіду на свіже повітря, – запропонував Генріх Вітіко.

– Ще й як до вподоби, – погодився Вітіко.

Господар дому повів тепер свого гостя через інші двері в сад. Підперезався й підсмикнув вище свій складчастий одяг, потім ступив поміж грядок. Вітіко йшов за ним. У саду росла городина, запашні трави, а з країв – кущисті груші. В кінці саду здіймався пагорб, з якого можна було оглянути сад, дім і ліс.

– Я ніколи не знав, – дивувався Вітіко, – що тут стоїть такий будинок, хоча вже бував у лісі.

– Він стоїть на відшибі, – пояснив Генріх, – стежка йде внизу повз Міхель, і ніхто, хто йде в дальші землі, не піднімається сюди, бо одразу за домом починається високий ліс, де немає жодної стежки. Отже, ззаду будинок обступає стіна, яку формують Три Сідала і гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком ліс тягнеться вниз аж до Міхелю. Якби викорчували ліси, тоді здалеку можна було б бачити, що на горі стоїть будинок. А втім, ліс на Трьох Сідалах і Плехах, звичайно, не викорчують ніколи, бо ці гори круті й придатні тільки для лісу, тож дім тоді б яснів на тлі темного лісу позаду.

– А дім давно вже тут стоїть? – запитав Вітіко.

– Я збудував його, – відповів Генріх.

– А чому ви збудували його на відшибі? – знову запитав Вітіко.

– Бо я так захотів, – відповів Генріх. – Одні будують на луках, другі на скелях, треті в лісах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований і непомітний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось міцно десь в іншому місці.

– Напевне, тут добре жити, – мовив Вітіко.

– Атож, тепер, а можливо, і в майбутньому, – погодився Генріх. – На широкій горі, що по той бік Міхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там є підходящі умови, а саме: добрий ґрунт і добре сполучення, можливо, тоді в багатьох місцях навколо збудують будинки і навіть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина відчуватиме меншу потребу в захисті, нехай білі стіни цього дому ясніють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гості й насолодитись відпочинком у домі.

– Нехай цей дім стоїть багато сотень років, – побажав Вітіко.

– Якщо ті, хто приходить до мене, думають так, як я, – відповів Генріх, – дім стоятиме. Можуть настати дні, коли який-небудь рід утратить могутність і авторитет, але ці риси можуть відродитись, якщо сам рід не згас. Коли-небудь цей дім можуть зруйнувати дощенту, але іншого дня він знову може постати на цьому місці, і якщо котрийсь мій нащадок житиме тут і радо господарюватиме серед своїх маєтностей, тут буде оселя, затишна для мешканців і приязна для чужинців, які прийдуть сюди зі щирим серцем.

– Я думаю так, як і ви, – мовив Вітіко. – Жоден рід не загине, якщо його члени праведні, він занепадає і підноситься, хіба що Господь покладе йому край, коли помре останній представник.

– Таж так, всяке буває, – кивнув Генріх. – Ходімо далі.

Обидва чоловіки зійшли з пагорба, через хвіртку вийшли з саду і пішли далі, і то приблизно в той бік, звідки прийшли Вітіко і Берта.

– Це моя лука для випасу корів, – сказав Генріх, показуючи рукою навколо. – Вона тягнеться аж до лісу, звідки ви прийшли.

Чоловіки йшли на схід по дорозі через луку.

– А то мої поля, – пояснив Генріх, показуючи на смужку землі, що позаду будинку тягнулася до лісу, – вони дають усе, чого потребує і вимагає дім. Джерела щедро дають нам воду, а ліс – своє багатство.

Чоловіки дугою стали повертатися до будинку й підійшли до його східного боку, куди Вітіко підходив разом із Бертою. Тепер він помітив, що поряд із дверима, в які він зайшов із Бертою, є ще й залізна брама в мурі, що відходив від будинку. Генріх повів його в ту браму, і вони вийшли на подвір’я.

– Тут коні, – пояснював Генріх, ведучи Вітіко до стайні, що стояла праворуч від входу. Вітіко зайшов до стайні й дуже пильно придивлявся до шістьох коней, які стояли там.

– А тут корови, – проказав Генріх, повівши Вітіко до хліва, що стояв поряд. Вітіко побачив десять добрих і гарно збудованих корів.

– А тут тяглова худоба, – розповідав далі Генріх, повівши Вітіко до ще одного хліва. Там було три пари важких волів.

– А там телята, дрібна худоба і птаство, – розповідав Генріх, лише рукою показавши на ще одну споруду й не засвідчивши жодного наміру йти туди. Він повів Вітіко впоперек двору до будинку, а в будинку – по коридору в залу, де приймав його.

У залі тим часом відбулися зміни. Стіл був накритий обрусом, на ньому стояли карафки, тарілки та столові прибори.

Чоловіки постояли трохи в залі, аж тут пролунав дзвіночок.

Одразу по тому відчинилися двері з коридору і до зали зайшло багато людей. То були слуги і служниці. Вони стали коло столу. Потім із дверей, що вели всередину дому, вийшли мати і Берта. Обидві були в тому самому одязі, що й раніше. Генріх тепер проказав уголос коротку молитву, люди під час відповідей приєднувалися до нього. Потім усі сіли за стіл. Генріх сидів на чолі столу, Вітіко показали сісти по ліву руку від нього, праворуч сіли мати і Берта. Далі сиділа прислуга. Потім дві служниці принесли страви на стіл. На верхньому краї столу поставили печеню з телятини, птицю, рибу і пироги, на нижньому краї столу – печеню з озаддя молодого кабана, квашену капусту і хліб. На верхньому краї налили вина в маленькі та вишукані срібні келишки, на нижньому краї розливали з великого відра пиво в сірі череп’яні кухлі з синіми квітами.

Вітіко помітив на нижньому краї столу кучерявого молодика, що підморгнув йому веселими очима.

Генріх припрошував їсти тих, хто сидів коло нього, а на нижньому краї столу хтось поділив свинячу печеню.

– Наш гість казав, що їде в Богемію, – озвалася Берта.

– Ти розпитувала його? – запитав Генріх.

– Ми розмовляли про всяку всячину і запитували одне одного, і тоді я, звичайно, запитала й про це, – пояснила Берта.

– Берто, гостя не розпитують, – зауважив Генріх.

– Він тоді ще не був нашим гостем і охоче відповів мені, – виправдалась Берта.

– Я охоче сказав їй про це, – підтвердив Вітіко.

– Коли я зі скелі Трьох Сідал або з Блекенштайну дивилася в бік Богемії, – сказала Берта, – мені завжди здавалося, що в тому краї не так ясно, як на нашому боці гір.

– Звідти на наш край дивляться в південному напрямі, – уточнив Генріх, – а коли дивитися на південь, місцевість завжди видається привабливішою.

– Не знаю, чи захотіла б я жити в Богемії, – проказала Берта.

– Найбільше свободи і світла можна мати лише тоді, коли живеш у лісі на горах, – мовив Вітіко.

– А от стародавні богеми завжди будували свої замки або дерев’яні фортеці свої жуп, де вони ховалися, коли надто могутній ворог плюндрував відкриту місцевість, на рівнині, – розповідав Генріх. – Вони будували ті фортеці в місцях, де були болота або де сходилися дві річки, щоб вхід був тільки з одного боку, який перекривали глибокими ровами. Але тепер, безперечно, і в богемів дещо змінилося, бо нові часи несуть із собою й нові звичаї.

– А я завжди думав, що там, де до крутої скелі підступає вода, яка тече або розливається навколо неї, тож ту скелю тільки ззаду пов’язує з суходолом вузенький перешийок, – сказав Вітіко, – можна спорудити добре житло, яке легко оборонити. Великий ліс, що не дає пройти численним ворожим загонам і не забезпечує їм харчу, теж може бути захистом.

– Тож так і збудовано цей дім, – підтвердив Генріх.

– Дитино моя, – озвалася Вюльфгільта, – ми жінки залежні й ніколи не знаємо, де житимемо, і те місце, де ми потім живемо з нашою родиною, таки подобатиметься нам.

Обід тривав недовго, а коли скінчився і люди попідводились, Генріх, як і перед обідом, знову проказав молитву, а потім звернувся до слуги:

– Вольфраме, цей юний вершник, наш гість, хоче побачити Три Сідала, ти проведеш його туди, а як він захоче, то й до Блекенштайну, до озера, а потім знову приведеш до нас.

На ці слова озвався кучерявий хлопець:

– Гаразд, пане!

Коли вщух гамір, спричинений відходом слуг і служниць, а господар із родиною і його гість якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був відходив, повернувся і сказав, що він уже споряджений. Тепер він накинув сіренький плащ на буре вбрання, в якому сидів за столом, мав арбалет і сагайдак зі стрілами й подав Вітіко ратище. Вітіко взяв його й мовив:

– Дякую за обід, дякую за турботу про мою подорож і я приймаю вашу пропозицію.

– Ідіть із Богом і швидко повертайтесь до мого дому, – побажав Генріх.

– Вольфе, поводься добре, – промовила Генріхова дружина.

– Ви не пошкодуєте, – запевнила Берта Вітіко, – він знає ліс і всі шляхи в ньому.

– Скоро пора виходити, – нагадав Вольф.

Усі вийшли в двері передпокою, а потім крізь залізні двері на піщаний майданчик. Там попрощалися, і хлопці пішли своєю дорогою. Від дому вони пішли на північ.

За домом стелилися лани. Хлопці проминули їх, і кучерявий невдовзі підійшов до Вітіко й мовив:

– Я радо йду з вами.

– Ти радо йдеш зі мною? – здивувався Вітіко.

– Так, – відповів Вольф, – бо ви маєте такого гарного коня і добрі.

– Ти вже розповідав мені, як ти собі коли-небудь здобудеш коня, – мовив Вітіко.

– Так, якби ж тільки була війна! – відповів Вольф.

– Війна майже завжди є, – зауважив Вітіко.

– Я вчора шинкареві в Гауценберґу зробив одне добре діло і, якби ж я лише здогадався, що ви їдете до нашого пана, я б пішов із вами й показав би дорогу. Але вашого коня немає в нашій стайні, – мовив Вольф.

– Я не їхав до твого пана, – пояснив Вітіко, – а мій кінь стоїть на Міхелі у вугляра.

– У вугляра погане місце для вашого коня, – заявив Вольф. – У нашого пана я виконую всі доручення посланця і тому знаю багато людей та їхніх коней, але жоден кінь не має такого поганого місця, як ваш.

– Я задоволений місцем, де стоїть мій кінь, і сам став на постій у вугляра, – мовив Вітіко.

– Бо ви такі добрі? – дивувався Вольф.

Хлопці дійшли до краю лісу, де росли ялиці, й повернули на захід. Знову проминали багато кам’яних брил, що так безладно лежали на землі, немов їх поклали людські руки. На одній з тих величезних брил стояла хатинка, яка супроти неї видавалася крихітною.

– Тут живе Труда, подружка нашої панни, – пояснив Вольф. – Її батько дуже бідний чоловік.

Хлопці проминули хатинку, потім зайшли в ліс і йшли далі лісом.

Поміж каміння і скель клекотів, збігаючи вниз, струмок. Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебіг на той бік і озирнувся на Вітіко. Той переходив по стовбуру.

– Ох, та ви вмієте! – вигукнув Вольф. – Тоді все буде добре. Дивіться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Міхеля, він упирається в поперечну стіну і змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзає ту стіну і по той бік від неї збігає в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навіть Дунай перепливав туди і назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить діру в глинистій стіні й через луку потече на Міхель. Коли-небудь про нього ніхто вже й не знатиме.

Хлопці йшли тепер знову лісом на північний захід під розлогими буками, а потім під високими ялицями. Перебуваючи в дорозі вже години півтори, вони по вкритому лісом гірському хребту дійшли до скелі Трьох Сідал, що від лісової трави здіймалася вище від верхівок дерев. Вітіко поліз по драбині, Вольф – за ним. Угорі був відкритий майданчик і три високі виступи, поверх яких можна було визирати. Вітіко глянув у бік Баварії. Коло своїх ніг він побачив великі ліси, потім побачив річки Інн, Ізар і Дунай, а на обрії Альпи. Потім розвернувся і глянув на північний схід, на темні вершини близьких лісів, які здіймалися там.

Трохи згодом озвався Вольф:

– Якщо ви завжди дивитесь у бік Богемії, то було б краще, якби ми пішли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навіть на Блекенштайн, звідки можна побачити набагато більші простори тієї країни. Блекенштайн вищий за оці скелі, і з нього можна побачити якнайбільшу частину Богемії.

Вітіко ще якийсь час дивився в той бік, а потім проказав:

– Ходімо на Унчин.

Хлопці спустилися зі скелі і пройшли невелику відстань на північ. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопці піднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вітіко побачив перед собою вищі та дальші гори Богемії, ніж зі скелі Трьох Сідал, побачив і нові лісисті схили, але далі в глиб країни вже нічого не бачив.

– Ходімо на Блекенштайн, – промовив він.

Хлопці спустилися і пішли в східному напрямі. Йшли крізь низькорослі ялиці, через коріння, болота, каміння і кущі жерепу. Години за дві дійшли до височини й вибрались на неї. Зупинились на гребені, й Вольф сказав:

– Ми на Блекенштайні.

Звідти Вітіко і Вольф бачили широкі й далекі простори на схід і на північ, але там були тільки ліси. В багатьох місцях видніла річка Влтава, тьмяно полискуючи в сяєві небес. Вітіко заціпенів і прикипів очима до Влтави.

Вольф показав рукою ліворуч і мовив:

– Отам угорі, де круто загинається ліс, ми б побачили, якби не було лісу, гору з багатим камінням. Там є камені, в яких знаходять золото. Золото спливає з водою і у Влтаву, де воно є серед піску, і його можна вимити звідти. Там тепер на горі збудували хатинки й хочуть видобувати багате каміння. Далі внизу ми б побачили Вімперк, якби не отой зубчастий лісистий гребінь. А просто отут унизу – долина Єлені, де з озера витікає струмок. А потім він тече вниз, але через густий ліс його не видно. А отам, прямо, – Горні Плана. Якби не ліс перед нами, ми б побачили там далі ліс святого Хоми, а ще далі вже немає нічого, крім неба.

Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.

– А отут близенько є ще Чорне озеро, – розповідав далі Вольф.

Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на кам’яний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.

Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.

Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той відмовився:

– Від вас я не візьму нічого.

– Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня, – зауважив Вітіко.

– Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом, – мовив Вольф, – і мені цього досить.

– Я думатиму ще й про те, – додав Вітіко, – що ти дуже добрий провідник.

– А я – про те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.

– Я навчився, – відказав Вітіко.

Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:

– Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.

– Отак найкраще, – всміхнувся Вольф.

Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.

– Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас, – мовив Генріх.

– Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний, – похвалив слугу Вітіко.

– А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте, – припросила Вюльфгільта.

– Шановна пані, я таки почастуюсь, – відповів Вітіко, – а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.

Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:

– А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.

– Я ще трохи проведу вас, – підвівся Генріх.

– А вам, шановна пані, – звернувся Вітіко до Вюльфгільти, – я кажу спасибі за вашу турботу і працю.

– Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь, – побажала жінка.

Потім Вітіко звернувся до Берти:

– Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!

– І ви, Вітіко, – сказала дівчина. – Щасливої подорожі!

– Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу, – мовив Вітіко.

– Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс, – заявила дівчина.

– Це мене тішить, – усміхнувся Вітіко, – бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.

Потім уклонився Труді й мовив:

– Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.

– Бувайте здорові! – зашарілася дівчина.

Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.

Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:

– А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.

– Якщо небу буде вгодно, я не промину, – відповів Вітіко.

– А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, – пообіцяв Генріх.

– Ще раз дякую, – подякував Вітіко.

– З Богом! – попрощався Генріх.

Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітіко – на південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.

Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.

– А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття, – мовив Вітіко.

– Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, – попросив вугляр, – то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.

– Розповім, – пообіцяв Вітіко.

– Від Міхелю далі йде гірська стежка, – розповідав вугляр. – За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.

– Добре, – кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.

– Щоб вам судились справді великі справи! – побажала жінка.

– Як захоче Господь, – відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив: – Дякую вам ще раз! – і поїхав.

– Їдьте з Богом! – крикнули люди.

Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.

Дивлячись праворуч, він бачив довгий лісовий покрив широкої гори, ліворуч бачив ліс зі скелею Трьох Сідал, Блекенштайн і дальші гори на сході. Міхель дзюрчав поряд із вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, і тоді Вітіко був змушений пускати коня ступою.

Він їхав повз гостроверху, вкриту лісом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святої Гульдріки, а потім проминав по ліву руку від себе великий ліс, який називали Хохфіхт.

На шляху Вітіко ще до полудня ліси поділила долина, з’явилися луки і лани, і він під’їхав до хати, що стояла край стежки. Хата була дерев’яна, а її крокви, пофарбовані в червоний колір, далеко відступали від стін. Вітіко зупинився. З хати вийшов чоловік у сірому вбранні з сивою бородою.

– Це таки Айґен? – запитав Вітіко.

– Так, а я Флоріан, дядько Марґарити, дружини вугляра Матіаса, – відповів чоловік.

– А я той, кого ти чекав, – мовив Вітіко, спішився і за вказівкою старого повів коня до клуні. Там кінь отримав свій полуденний харч, пообідав і Вітіко за дощаним столом перед домом господаря.

Вітіко пробув там дві години, потім загнуздав коня, заплатив за гостину і поїхав далі в супроводі старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкіряній шапці, грубих штанах і великих чоботях.

Неподалік від дому, де спочивав Вітіко, вони побачили ще кілька дерев’яних хатин із луками та ланами. Потім дорога знову повернула в ліс.

Ще дві години подорожні йшли вздовж Міхеля. Інколи по дорозі траплялася хижка зі шматком викорчуваного лісу, або осідок вугляра, або ділянка вирубаного лісу з хижкою лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало світла, землю вкривало почасти каміння, почасти чагарники, почасти зелені тіньовитривалі рослини. Жодне з тих дерев ще ніколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревині, проте чимало дерев попа́дало від старості або ж були уражені блискавками, інших ушкоджень не було видно, бо навіть вітри не могли проникнути в глиб тих лісів.

Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожні вийшли на гребінь лісів, і там простерлася вільна від дерев місцевість. Не було навіть кущів, тільки низенька трава і великі гранітні брили. Вітіко їхав угору стежкою поміж камінням, аж поки виїхав на височину, а потім на пагорб, що височів над верхівками всіх дерев, які росли нижче. Там він зненацька зупинився, і його очі мали змогу оглядати широкі і далекі простори. Він глянув на південь, на Баварію, що синіла своїми лісами, луками і відкритими місцями аж до ще синіших Альп, де чимало гірських лук полискували снігом. На сході він бачив Австрію з синіми луками, лісами і полями, там правив молодий Леопольд. Вітіко оглядав величезний край, а коло його ніг стелився ліс, у якому він виїхав на вершину, а також інші ліси. А коли Вітіко повернувся на північ, ліс, на гребені якого він стояв, тягнувся далі не менш густий і неозорий, ніж той, по якому він їхав нагору. А нижче текла Влтава, але видніли вже не короткі відтинки, як учора, а довгі звиви, що тяглися від лісів на верховинах униз у долини. По той бік річки лежала Богемія, вкрита гарними лісами, і знову лісами, а потім рівнинами, де чергувалися ліси і поля, що давали поживу людям. Вітіко бачив ліс, у якому він стояв учора, ліс, у якому було Чорне озеро, а далі знову сутеніли ліси. Та й на схід тягнулись ліси і ліси.

– Тут мала б стояти королівська фортеця, – мовив Вітіко.

– Так, а міг би жити і якийсь високий пан, – додав Флоріан.

– Цей ліс набагато більший, густіший і непрохідніший, – зауважив Вітіко, – ніж ліс коло будинку Генріха під Трьома Сідалами, і тут він широкий, вільний і пишний.

– Тут колись уже щось було, – мовив Флоріан, – не житло, а якась свята споруда, місце для молитви. Тут на найвищому місці в хатині з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давніх часів, коли в Лісовому краї панувало ще багато християнських володарів. Тут жив могутній рід. А потім люди почали справляти тризни, які тоді ще були поширені в Богемії, святу будівлю розібрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанівець, і тільки це місце ще досі називають вершиною Хоми.