Вітіко

– Мене звуть Вітіко, – відповів Вітіко, – я походжу з півдня країни, і не маю ніяких інших родичів, крім матері, що шляхетного роду.

– Що ж, Вітіко, – мовив червоний вершник, – якщо ти походиш із півдня нашої країни, то ти, напевне, був і в Баварії, і бачив Генріха Гордого, про якого всюди говорять.

– Я не бачив його, – відповів Вітіко. – У Рандсгофі, що стоїть неподалік від річки Інн і де ще до великого імператора Карла і його синів часто жили володарі франкської землі, в монастирі, що стоїть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Роре, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.

– А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як і багато зарозумілих панів, – зауважив червоний вершник. – Таж він ні про що інше й не думав, як про ласку, яку б він зробив Німецькій імперії: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на німецькому престолі сидить шваб Конрад і каже, що великий герцог мав би коритися. А великий герцог не хоче коритися, і тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонія вже йому не дістанеться, а Баварію той шваб дасть своєму єдиноутробному братові молодому маркграфу Австрійському Леопольду, який буде добрим союзником тільки тоді, коли хто-небудь домагатиметься його підтримки.

– У Баварії кажуть, що герцог не піддасться, і ще меншою мірою – Вельф, – вкинув Вітіко.

– Отак спалахне іскра, – мовив червоний вершник, – і пошириться вогонь. Наш великий князь будує тим часом замки на марках своїх земель і дбає, щоб усі можновладці мали людей, потрібних для роботи, й чекає свого часу.

– Він, мабуть, слушно чинить, – підтвердив Вітіко.

– Так, можливо, ти, шкіряний, здогадуєшся, – погодився червоний вершник. – Три місяці тому він поїхав до нового короля Конрада в Бамберґ і домігся, що його молодому синові Владиславу, якого він торік зробив князем Оломоуцьким, дали як лен богемську корогву, а два місяці тому він скликав панів Богемії на з’їзд у Садскій і там усі, і високі, й низькі, визнали молодого Владислава і підтримали його як наступника. Отже, ти, ясновидцю, бачиш, що в нас усі справи впорядковані та утверджені, тож нам, нашому гуртові вершників, не було б ніякої користі, якби ми теж, як ти кажеш, прагнули порядкувати в цьому краї. Ми могли б тільки вбивати оленів і вихваляти гарні очі дівчат, якби тут де-небудь були справді гарні очі; щонайбільше, до чого ми можемо бути придатні, – надати допомогу в тому, що задумали високі та низькі пани.

– Але навіть тоді, коли все добре впорядковане, а на престолі сидить князь, що править справедливо й по праву, – заперечив Вітіко, – це аж ніяк не заважає комусь іншому думати, ніби він може стати князем, і планувати, що́ він зробив би, якби престол належав йому.

– Тоді ми маємо мільйон князів, – скрикнув червоний вершник, – і всі вони думають, яка їм буде радість і насолода, коли князівський престол опиниться в їхніх руках! Але я тобі вже казав: кожен із нас і ми всі, увесь наш гурт, маємо перед собою щось вище, і саме воно цікавить нас: царство радості, яке охоплює увесь світ і супроти якого князівський престол – ослінчик, що про нього ніхто й не думає. Чи ти, може, хотів би стати ще одним Кроком, якщо ті, хто походить від нього через його доньку Лібушу та її чоловіка Пржемисла, погодяться з цим, і хотів би правити в мудрості й заснувати рід, що, неозорий, триватиме після тебе аж до кінця світу?

– Я про це не думав, – заперечив Вітіко, – та якби внаслідок війни чи якогось лиха всі, хто походить від Пржемисла, вимерли і Богемія та Моравія захотіли мене згідно з правом зробити своїм князем, я став би, якби думав, що зможу, князем і хотів би правити чесно і справедливо.

– Що ж, нащадки старого Пржемисла можуть опинитися в небезпеці, – мовив червоний вершник, – наш князь Собеслав і далі товаришує з уже зблідлим імператором Лотаром, давав йому людей для його імператорських подорожей, відвідував його, а одного разу з п’ятьма тисячами людей і з великою пишнотою та численними подарунками їздив на день народження імператора в Мерсебурґ. Він дружитиме і з королем Конрадом, що дав його синочку ленне володіння, а якщо між королем Конрадом і гордим герцогом Генріхом у Саксонії чи десь-інде спалахне війна, князь Собеслав зі своїми людьми поїде допомагати королю, і в такому разі війна може тривати дуже довго.

– А ти теж був у Садскій? – запитав Вітіко.

– Я там не був, і всі, хто тут їде, не були там, – відповів червоний вершник, – туди їздили тільки досвідчені, а також ті, хто хотів із якихось причин.

Трохи згодом червоний вершник озвався знову:

– А тепер я трохи розкрию тобі наші наміри. Я і всі, хто зі мною, їдемо на схід, глянь на оту рівнину просто перед нами, туди, де росте деревце, там шлях відходить убік до краю, який називають Моравією, а оскільки ти нам із власної волі повідомив, що ти їдеш на північ, тож ми, напевне, й розстанемося там.

– Так воно й буде, – погодився Вітіко.

– А коли ти знову десь натрапиш на нас, – запрошував червоний вершник, – то під’їдь до нас і будь нашим товаришем.

– Але він має зректися свого звичаю, – крикнув ззаду Велислав, – їхати ступою!

– Подорожуючи, я їду тільки ступою, – відповів йому Вітіко, – а в інші часи можу й по-іншому.

– А ми навіть у подорожах не їздимо ступою, – сказав Велислав.

– Тоді ви маєте коней для переміни, – зауважив Вітіко.

– Шкіряний має слушність, – погодився червоний вершник. – Він береже свого коня, а ми занапащаємо їх, він розумний, а ми легковажні.

Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.

– Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, – мовив червоний вершник.

– А я їду по тому, що йде просто вперед, – нагадав Вітіко.

– Ну, шкіряний, бувай здоровий! – попрощався червоний вершник.

– Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! – гукнув Одолен.

– Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, – відповів Вітіко.

– Веселої подорожі! – гукнув Велислав.

– І тобі! – крикнув Вітіко.

– Бувай здоровий! – попрощався Бен.

– Повертайся швидше до нас! – гукнув син Начерата.

– Бувайте здорові! – побажав Вітіко.

– Бувай здоровий! Щасливої дороги! – гукнули вершники, які їхали позаду.

– Бувайте здорові! – відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

– Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

– Коли ти справді такий… – заговорив Вітіко.

– То що, Вітіко? – запитав червоний вершник.

– То мав би бути поважнішим, – закінчив фразу Вітіко.

– Мій сину, – мовив червоний вершник, – ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій – на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.

Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.

3

Зала була дуже велика

Року Божого 1140-го захворів богемський князь Собеслав. Торік восени він їздив на східний кордон своєї держави. А ще рік тому він, і теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав зміцнив свою державу проти Польщі, збудував замок Госту й жив неподалік від нього на своєму дворі в Хвойно. Він захворів напередодні Святвечора і звелів завезти його в замок Госту. Настала Різдвяна ніч, проминуло новорічне свято і свято Трьох Святих Царів, наближався місяць лютий. Князь лежав у покої з потинькованими стінами і трьома вікнами. Два вікна були завішані полотном, а крізь третє князь дивився в той бік, де лежали землі його покійного приятеля короля Болеслава. Надворі був мороз, тож тіло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якої лежали його посивіла борода і руки. Поряд із хворим на дерев’яному стільчику сиділа жінка в темному вбранні. Князь заговорив до неї:

– Адельгайдо, дізнайся, чи юнак, який у неділю був у передпокої, ще є десь у замку або поблизу, і нехай він зайде до мене.

Жінка підвелася і вийшла. За хвилину повернулася й мовила:

– Він ще тут, його знайдуть і пришлють до тебе.

Сказавши, жінка знову сіла на своє місце.

Небагато минуло й часу, як слуга відчинив двері й завів Вітіко, що й далі був у шкіряному обладунку.

Князь кивнув слузі, щоб той вийшов, а потім сказав:

– Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазі. Підступи ближче, Вітіко.

Вітіко ступив кілька кроків від дверей і підійшов до князя.

– Ти повинен підійти аж до ліжка, – мовив Собеслав.

Вітіко підійшов, зупинився і дивився на князя. З його непокритої голови звисали на плечі русяві локони. Шкіряний шолом він тримав у руці.

– Вітіко, – заговорив князь, – ти був розумним у нашому з королем Конрадом поході в Саксонію, ти не належиш до жодного шляхетного роду моєї держави, в тебе чесний погляд, і ти не зрадиш мене. Візьми найкращого коня, що є в замку, захистися добре від холоду та їдь у Прагу. Там у Вишеграді скликали з’їзд і радяться, що буде після моєї смерті. Дізнайся, що вони кажуть і що наміряються робити, і привези мені назад докладну звістку. Я дам тобі золотого хрестика, покажи його єпископові Сильвестру, він допомагатиме тобі. Ти заприязнився з людьми навколо мене і виконаєш моє доручення.

– Ясновельможний пане, – озвався Вітіко, – якщо я привезу тобі правдиву звістку, чи будеш ти потім карати ті землі, які діють проти тебе?

– Ні, мій юний вершнику, – відповів князь, – я лише почую, що діється, а потім помру.

– Тож я йду і принесу тобі правдиве повідомлення, – пообіцяв Вітіко.

– Нехай Господь береже тебе, – побажав князь. Потім сягнув рукою до дерев’яної скрині, що стояла за ліжком, і дістав звідти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Відкрив її і взяв золотого хрестика: – Ось хрестик, – додав він.

Потім знову закрив скриньку й подав її Вітіко, що взяв її й заховав у куртці. Потім уклонився князеві та жінці й пішов до дверей. Жінка підвелася, підступила до нього і сказала:

– Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, і зберігай вірність, допоки житимеш.

Вітіко промовчав, а жінка пішла попереду нього до дверей і першою вийшла. В кімнаті, до якої вони зайшли, на численних простелених на підлозі оленячих шкурах гралося троє хлопчиків. На лаві сидів священик.

– Собеславе, – сказала жінка одному хлопчикові, – глянь у кімнаті, чи є там Бореш, і погукай його. Твій батько хоче послати цього чоловіка.

– Добре, мамо, – відповів хлопчик, підскочив і вибіг за двері.

– Мамо, батько спить? – запитав другий хлопчик.

– Ні, Вацлаве, – відповіла жінка, – але йому треба спочити.

– Та ми завжди тихенько сидимо, – скривився хлопчик.

– Треба ще якийсь час посидіти тихо, – наполягла жінка.

Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводі озброєного чоловіка.

– Бореше, – сказала жінка, – князь відправляє цього вершника посланцем. Він має вибрати собі коня і отримати все потрібне.

– Я підготую все якнайшвидше, – запевнив Бореш.

– Де Владислав? – запитала жінка.

– Поїхав у ліс і невдовзі повернеться, – відповів Вацлав.

– Скажеш, коли він повернеться, – попросила жінка. – Бувайте здорові, велебний отче, а тобі, Вітіко, щасливої дороги.

Жінка знову пішла до кімнати хворого. Священик, що був підвівся, знову сів, а Вітіко і Бореш пішли до іншої кімнати. Там товклося багато людей: слуг, священиків та інших. Чоловіки перетнули кімнату, вийшли в передпокій, спустилися сходами вниз і пішли до стайні.

Минула година, Вітіко відчинили браму, і він поїхав на чорному князівському коні по засніженій стежці на захід. Вітіко обмотав собі ноги в стременах у грубі тканини, прикрив хутром шкіряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежої шкури, руки теж замотав у хутро. В правій руці він тримав коротенький дротик, а на поясі в нього висів меч. Він їхав так прудко, що вранці четвертого дня доїхав до Праги.

Пошукав заїзду, завів коня в стайню, почистив одяг і з’їв щось на сніданок. Потім пішов до дому єпископа. Постукав молоточком у двері. Воротар відчинив, повів Вітіко до сходів, а потім сходами до передпокою, де передав його чоловікові в сутані. Той запитав, чого хоче гість. Вітіко відповів, що він князів посланець і назвав своє ім’я. Потім його завели в теплу кімнату, де під балдахіном стояв великий хрест Спасителя. Двері коло хреста, сказав чоловік, ведуть до єпископа, проте Вітіко має зачекати, бо єпископ саме розмовляє з одним високим паном.

Вітіко став коло вікна й чекав. Чоловік сів на лаву.

Згодом двері коло хреста відчинилися, і вийшло двоє чоловіків. Обидва були у фіалково-синіх сутанах. Один мав високе чоло й темні очі, а каштанова борода спускалася йому на сутану. Другий мав сині очі й сиву бороду. В кожного висів на грудях золотий хрест.

Виходячи, чоловік із каштановою бородою сказав другому:

– Навчіться пізнавати його.

– Я знаю його, знаю, – запевнив чоловік із сивою бородою.

Потім обидва мовчки пройшлися по кімнаті до вхідних дверей. Там вони попрощалися, чоловік із каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кімнату, з якої обидва були виходили. Тепер у ту кімнату подався й проводир Вітіко. За хвилину повернувся й завів Вітіко всередину.

Вітіко зайшов і побачив, що чоловік із сивою бородою та синіми очима стоїть серед кімнати. Проводир вийшов.

– Я єпископ Сильвестр, – промовив господар.

– Мене послав князь Собеслав, – пояснив Вітіко.

– Тож будь благословен і сідай на стілець, – запросив єпископ.

Вітіко сів, єпископ сів на другий стілець і запитав:

– Ну, а тепер скажи: як я розпізнаю твоє послання?

– Бо його кажу я, – відповів Вітіко, – а завдяки цьому знакові ви допоможете мені.

Вітіко витягнув із куртки червону оксамитову скриньку, дістав із неї хрестика й подав єпископу. Єпископ узяв його, поцілував і віддав Вітіко.

– Коли він дав тобі цього хрестика?

– Чотири дні тому вранці, – відповів Вітіко.

– Він дістав його з ліжка?

– Він підняв руку від ведмежої шкури на ліжку, сягнув до скрині за ліжком, дістав звідти скриньку з хрестиком і вклав її мені в руку, – розповів Вітіко.

– Добре, – схвалив єпископ. – Чого ти хочеш?

– У Вишеграді провадять нараду, – відповів Вітіко, – і я повинен дізнатися, що вони кажуть і що задумують, і доставити князю правдиву звістку.

– Тож я, дитино, розповім тобі, що знаю і що можу розкрити, а ти тоді їдь до князя й перекажеш йому, – запропонував єпископ.

– Це означатиме, що я не дізнаюсь, які їхні наміри, і не принесу князеві правдивої звістки, – заперечив Вітіко. – Адже ви, превелебний єпископе, самі сказали, що не знаєте всього і не все можете розкрити.

– Що ж, і як ти хочеш дізнатися про це? – запитав єпископ.

– Я піду на з’їзд і слухатиму, що там кажуть і що вирішують, – відповів Вітіко.

– Хочеш піти туди! – вигукнув єпископ. – Бідолашна дитино, вони оголосять тобі вирок, а потім виконають його.

– Не знаю, – стенув плечима Вітіко, – але я повинен намагатися виконати свою обіцянку князеві.

– І як я можу допомогти тобі? – запитав єпископ.

– Щоб вони впустили мене і дали змогу слухати, – припустив Вітіко.

– Про це, напевне, я зможу подбати, – мовив єпископ, – і вони швидше погодяться з цим, ніж якби ти сам сказав їм про свій намір. А от те, що станеться потім, впаде вже на твою голову.

– Може впасти, – кинув Вітіко.

– Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немає потреби, – відраджував єпископ. – Ти впізнав чоловіка, який вийшов від мене?

– Ні.

– То був Здик, єпископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Він має великий вплив на нарадах наших народів і запевняє, ніби вже знає, хто буде князем. Ти бачив лікаря коло князя?

– Ні, – відповів Вітіко, – тільки його помічників.

– Він у Празі й заходив до мене, – сказав єпископ, – і розповів, що не мине й півмісяця, як князь помре.

– Лікар, може, й знає про це, – стенув плечима Вітіко, – а моє завдання зовсім інше.

– Це буде великий з’їзд, на який збереться багато людей, – розповідав єпископ, – і якщо на цьому з’їзді Господь Бог не подбає про утвердження правди, а далі випробовуватиме її, князь тут уже нічого не змінить. Ти ще маєш батька-матір?

– Тільки матір.

– Тобі, мій сину, було б краще, – порадив єпископ, – посидіти коло матері, поки це все минеться.

– Це вже неможливо, – мовив Вітіко.

– А князеві байдуже, чи він ще тепер уже знатиме, що відбувається, а чи дізнається потім, – зауважив єпископ.

– Я ж пообіцяв йому, – нагадав Вітіко.

– А якщо я тобі анітрохи не допоможу? – запитав єпископ.

– Тоді я сам виконуватиму своє завдання, – не поступався Вітіко.

– Ти дав надто поквапну обіцянку, – дорікнув єпископ.

– Я обдумав її, – захищався Вітіко.

– Як обдумує молодість, – зітхнув єпископ. – Тож як тебе звуть?

– Вітіко.

– Далі я не розпитую, – махнув рукою єпископ. – Іди до свого заїзду, не спілкуйся з людьми і не втручайся в розмови, скажи одному з моїх людей, де тебе знайти, і я потрібної години пришлю тобі звістку.

– Гаразд, – кивнув головою Вітіко, – я слухатиму вас.

– Ну, поводься добре, мій сину, – попрощався єпископ і легенько поклав руку на тім’я юнака, а потім прибрав її. Вітіко низько вклонився і вийшов.

У передпокої тепер було багато людей. Один чоловік провів Вітіко сходами вниз. Вітіко назвав йому свій заїзд. Потім воротар відчинив йому браму й випустив на вулицю. Тією самою дорогою, якою прийшов, Вітіко повернувся до заїзду.

Вітіко довелося чекати кілька днів. Він ходив у місто, придивлявся до кам’яниць, які стояли між дерев’яних будинків, виходив на довгий дерев’яний міст над Влтавою і знову повертався в свою кімнату. Він бачив багатьох людей і помічав, що вони приїхали здалеку, а в заїзді говорили, що, оскільки князеві недалеко до смерті, слід провести вибори і обрати його наступника.

Третього дня місяця лютого до заїзду Вітіко прийшов чоловік від єпископа Сильвестра і переказав прохання єпископа, щоб юнак наступного ранку був ошатний, бо прийде один священик і поведе його на з’їзд лехів. Вітіко пообіцяв.

Наступного ранку, коли почався четвертий день місяця лютого, Вітіко вдягнув свій добре вичищений шкіряний обладунок, шкіряний шолом на голову і почепив меч на пояс. Прийшов священик, і він пішов із ним по вулицях Праги. Всюди було повно людей у святочному вбранні, які сновигали в різні боки й розмовляли про події, які мали відбутися того дня. Священик і Вітіко ступили на шлях до Вишеграду. Люди йшли в той самий бік. Деякі вершники їхали з великим почтом. Дехто йшов самотній по дорозі. Отак Вітіко зі священиком дійшли до Вишеграду і пройшли крізь браму.

На подвір’ї скупчилося вже багато людей. Священик повів Вітіко до сходів, потім сходами вгору й вивів у довгий коридор. Якщо десь стояли озброєні люди, священик казав якесь слово, і, почувши його, їх пропускали. З коридору Вітіко і священик зайшли до кімнати. Вона була простора, і там зібралося дуже багато людей. Серед них були і слуги, і пани, ба навіть жінки та дівчата. З тієї кімнати ще одні двері вели до другої кімнати, обидва зайшли туди, і там теж усюди стояли люди.

– Тут ми повинні зачекати, – мовив священик Вітіко.

У тій другій кімнаті були ще одні дуже високі двері, коло яких стояли озброєні люди.

Вітіко і священик прочекали десь годину, і з високих дверей вийшов чоловік і гукнув:

– Вітіко!

– Туди ти повинен іти сам, – шепнув священик.

Вітіко пішов повз озброєних людей у високі двері, оповісник – разом із ним, двері за ними зачинили, і Вітіко постав перед з’їздом.

Зала була дуже велика. В задній частині і з боків купчилися люди. Тільки там, де стояв Вітіко, був чималий вільний простір. Вітіко міг бачити всіх, і всі могли бачити його. Попереду зборів, там, де стояв довгий стіл із письмовим приладдям, сидів єпископ Празький Сильвестр. Ліворуч від нього сидів єпископ із темними очима і каштановою бородою, якого Сильвестр назвав Здиком, єпископом Оломоуцьким. Далі сиділи численні абати і духовні особи. Збоку сиділи священики, що належали до підлеглих єпископів і абатів. Попереду зборів сидів ще й чоловік в оксамитному темно-пурпуровому широкому вбранні, підперезаному поясом, на якому, проте, не було меча. На голові він мав темно-пурпуровий шолом з білою пір’їною. На його вбрання спадала сива борода. Поряд із ним сидів чоловік у сірому вбранні та зеленому шоломі з білою пір’їною і сивим волоссям. То був Сміл, один із воєнних проводирів, Вітіко бачив його під час походу в Саксонію. Поряд зі Смілом сидів чоловік у чорному вбранні, чорній шапці з сірою пір’їною і сивою бородою, а потім ще багато інших людей у дорогих шатах. Позаду них сиділи рядами ошатні й прикрашені шляхетні богемські пани. Кожен мав меч. Вітіко не знав нікого або ж нікого не міг упізнати серед такого скупчення. Серед тих, хто сидів у найдальшому кутку, Вітіко, як здавалося йому, помітив обличчя вершника, якого коло Чинова назвали сином Начерата. А ще побачив чоловіка, якого, здавалося, тоді назвали Велиславом. Помітив і ще одного чоловіка з того товариства, проте не знав його ім’я.

Зайшовши до зали, Вітіко лівою рукою зняв свій шкіряний шолом, уклонився, правою рукою пригладив локони і стояв, спрямувавши очі на збори.

У залі, коли Вітіко заходив до неї, панував гучний гамір, як звичайно буває, коли багато людей збираються в одному приміщенні, і той гамір, коли він зайшов, лише погучнішав. Багато хто підводився, щоб побачити його, а чимало людей позаду стали на ноги, щоб мати змогу краще дивитися вперед.

Коли гамір трохи вщух, підвівся один священик, що сидів коло єпископа, вийшов на вільний простір перед столом і гукнув:

– Я абат із Кладрубів!

Потім замовк, а оскільки ніхто не заперечив і запанувала майже цілковита тиша, заговорив:

– Дорогі можновладні та добромисні! Ми зібралися сьогодні в цьому замку на такий важливий і поважний з’їзд, яких було дуже мало в нашій країні. Коли лихо, яке видається тепер близьким, здавалось, уже загрожувало, чимало вірних людей почали радитись, яких заходів можна було б ужити, щоб не постало лихо, яке вже не раз виникало в наших землях під час зміни на князівському престолі. Коли серед людей поширилася чутка, що так само може статися й тоді, коли наш ясновельможний князь Собеслав буде покликаний до вічного життя в товаристві своїх братів, батька-матері й предків, то прийшло дуже багато шляхетних планів нашої держави, які розповіли про своє становище та маєтності й вимагали пустити їх на з’їзд. Отож сьогодні в цій залі зібралась нарешті рада для поважних міркувань про справи і пошуків виходу. Але, перше ніж рада змогла зосередитися на предметі своїх роздумів, сталась одна оказія, яку й треба насамперед якось вирішити. Приїхав молодий вершник, якого прислав наш могутній князь Собеслав, щоб він дізнався, що вирішили шляхетні пани держави, і повідомив йому. Тому він хоче звернутися до з’їзду з проханням дозволити йому послухати всі обговорення і постанови. Але його перше клопотання полягає в тому, щоб рада дозволила йому самому викласти своє прохання. Оскільки внаслідок опитування розважливих людей, а потім на нашій раді ми вирішили, що його треба вислухати, і оскільки я сам провів це опитування і порушив дане питання на з’їзді, я повідомляю тепер, що оцей юний посланець стоїть перед вами, щоб сталося те, чому судилося, і щоб ті, хто ще хоче висловитись, перше ніж слухати його, сказали своє слово.

Виголосивши цю промову, абат з Кладрубів повернувся на своє місце й сів.

Після нього підвівся чоловік у чорному вбранні з сивою бородою, що сидів коло Сміла, вийшов на вільний простір й вигукнув:

– Я Бен, військовий проводир і другий голова цих зборів. – Коли люди приготувалися слухати його, він знову заговорив: – Тепер нехай виступають ті, хто зголосився говорити про допуск посланця. Перший знає своє місце, а кожен наступний знає свого попередника.

Сказавши, Бен знову сів.

Одразу по тому серед зборів підвівся чоловік у чорному вбранні, на його чорній ведмежій шапці стирчала вороняча пір’їна, він мав чорне волосся на голові й чорну бороду. Не сходячи з місця, він вигукнув:

– Я Богдан! – Хвилину почекавши, заговорив далі: – Превелебний абат із Кладрубів повідомив, що посланець, який стоїть перед нами, прийшов, щоб дізнатися про постанови князівського з’їзду, а потім повідомити про них князю Собеславу. Розвідник під час війни намагається дізнатися про дислокацію й наміри війська, щоб повідомити про них ворогові. Розвідник під час миру намагається дізнатись про думки й постанови, щоб повідомити про них туди, звідки може прийти війна і ще більше лихо, ніж війна. Тому я й кажу: киньмо цього молодика у в’язницю, вчинімо над ним суд, щоб він отримав вирок, а потім виконаймо той вирок.