Вітіко

Коли наступного дня над лісом зійшло сонце, вершник із шоломом на голові і мечем на поясі вже стояв перед хатиною. Коло неї, як і коло інших хатин, було трохи поля і лука. Чорні горбки, що були вогнищами для випалювання вугілля, горіли і диміли, як і вчора.

З хатини вийшла жінка з дітьми, які сьогодні були вбрані охайніше, і запросила:

– Ходіть снідати, любий пане.

Вершник зайшов до кімнати, і всі разом поїли з миски, повної теплого молока з житнім хлібом.

Поснідавши, вершник пішов до хліва й погодував коня. Впоравшись, мовив:

– Сьогодні неділя, тож кінь нехай спочиває! Я піду нагору в ліс і до скелі Трьох Сідал. Я бачив її вчора з краю широкої гори. Пополудні я повернуся. А ти, Матіасе, подбай опівдні про коня, ти вже знаєш як.

– Я дбатиму про нього, як і про того молочно-білого коня в Плані, якого ви мали.

– Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий, – мовив вершник.

– То візьміть принаймні шматок хліба з собою, – озвалася дружина.

Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.

– Як гарно тече Міхель коло вашої хатини! – в захваті мовив вершник.

– Еге ж, – кивнув головою чоловік, – але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.

– Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми, – побажав вершник.

– Бувайте здорові, молодий пане! – відказав чоловік.

– Не перегрійтесь і здорові повертайтеся! – вклонилася жінка.

– Та скоро й повернуся, – кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’яній кладці, а господарі хатини вернулися додому.

По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.

На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна кам’яна брила, майже така завбільшки, як хата, – здавалося, ніби її поклали там людські руки, – а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:

– Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

– Стою, бо це мій рідний край, – відповіла дівчина. – Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?

– Я тут зайшлий, – відповів вершник.

– Тож як ти можеш запитувати? – здивувалася дівчина.

– Бо хотілося б знати, – відповів вершник.

– А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш? – запитала дівчина.

– Можливо, я б відповів тобі, – мовив вершник.

– А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.

– Тож чого ти стоїш? – запитав вершник.

– А ти спершу скажи, чого ти хочеш, – не здавалася дівчина.

– Немає причин, щоб я промовчав, – стенув плечима вершник. – Я шукаю своє щастя.

– Своє щастя? Ти загубив його? – поцікавилася дівчина. – Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?

– Так, – підтвердив вершник, – я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.

– А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона? – запитала дівчина.

– Ні, – заперечив вершник, – не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.

– А ти, як ти кажеш, справжній чоловік? – запитала дівчина.

– Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік, – відповів вершник, – але хочу робити в світі все, що зможу.

– Тоді ти, напевне, справжній, – мовила дівчина, – бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.

– Мені можна стояти, – пояснив вершник, – бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.

– Зможеш, – запевнила дівчина, – туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.

– А ти вже була там? – запитав вершник.

– Авжеж, бо ж я тутешня, – відповіла дівчина.

– Що ж, – сказав вершник, – якщо ти була там, то і я доберусь туди.

– А коли ти сьогодні спустишся з Трьох Сідал, – запитала дівчина, – то завтра поїдеш за своєю долею далі?

– Поїду далі, – підтвердив вершник. – А чому ти з трояндами?

– Невже я маю відповідати, коли мене запитують? – і собі запитала дівчина.

– Коли батько-мати запитують, ти повинна відповідати, – мовив вершник. – І коли хто інший чемно запитує, теж повинна, і повинна, якщо пообіцяла.

– Тоді я скажу не більше, ніж ти мені, – відповіла дівчина. – Я ношу троянди, бо хочу.

– А чому ти хочеш? – не вгавав вершник.

– Коли хочуть, причини не шукають, – відказала дівчина.

– Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину, – заперечив вершник.

– Неправда, – не погодилась дівчина, – бо на людину, буває, щось находить.

– Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами? – запитав вершник.

– Не знаю, – мовила дівчина, – але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.

– Багато тут не розкажеш, – зітхнув вершник. – Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.

– Тоді і я тобі щось скажу, – полагіднішала дівчина. – Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.

– То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всміхнувся вершник.

– Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд, – пояснила дівчина, – тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

– Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.

– Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – відповіла дівчина, – але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.

Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.

– Таж кажи що-небудь, – трохи згодом заохотив вершник.

– Таж кажи ти що-небудь, – мовила дівчина. – Ти казав, ніби хочеш порозмовляти зі мною.

– Я вже й не знаю, що я хотів сказати, – знітився вершник.

– Що ж, я теж не знаю.

Минуло трохи часу, і нарешті озвався вершник:

– А ти правду казала, що до полудня тут затишно під сонечком.

Дівчина мовчала, а трохи згодом мовила:

– А ти ніколи не знімаєш з голови цей огидний шолом?

– Та ні, одягаю тільки тоді, як є потреба, – відповів вершник. – А втім, зняти його дуже легко.

З цими словами він легенько, почавши спереду, зняв шолом, і на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом він поклав на траву.

– Ох, яке у вас гарне волосся! – вихопилось у дівчини.

– А які в тебе щічки червоні! – в захваті мовив вершник.

– А які сині ваші очі!

– А які твої очі карі й великі!

– І як приязно ви говорите! – дивувалася дівчина.

– І яка ти мила! – віддячував вершник.

– Скажіть, як вам удається запхати таке пишне волосся в цей шкіряний шолом? – поцікавилась дівчина.

– Я роблю це так, – пояснив вершник. – Беру волосся, тримаю його однією рукою, а другою одягаю зверху шолом.

Сказавши, він узяв шолом, схопив лівою рукою волосся, підняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.

– Гарно, – похвалила дівчина.

– Тепер волосся накрите, – відзначив вершник.

– Гаразд, а тепер знову зніміть шолом, – попросила дівчина.

Вершник знову зняв шолом і поклав на те саме місце, волосся знову спало на шию.

– Якщо ви хочете йти на війну, – казала далі дівчина, – як ви зможете лякати ворогів, якщо у вас такий приязний погляд?

– А хто тобі сказав, що я йду на війну? – здивувався вершник.

– Я знаю, – відповіла дівчина.

– Що ж, у моїй долі можуть бути і війни, – погодився вершник.

– Війна – це честь, – додала дівчина.

– Війна дає честь тільки тоді, коли це не грабунок і не насильство, – поправив вершник. – І ще більшу честь, коли захищаєш від ворогів батька, матір, брата, сестру, сусіда й народ і треба битись на смерть і життя. А до цього треба готуватися.

– Ви забули ще одне, що треба захищати.

– Що? – здивувався вершник.

– Свою дружину, – всміхнулася дівчина.

– Я не маю дружини і тому не подумав про це, – виправдався вершник, – але, якщо захищаєш увесь народ, то захищаєш і свою дружину.

– Ні, дружину треба захищати насамперед, – поправила дівчина.

– Що ж, тоді її захищають насамперед, – не сперечався вершник.

– А як ви будете поглядати, щоб ворогу було страшно? – знову запитала дівчина.

– Не знаю, – відповів вершник, – але дивитимусь так, як казатиме серце, і ворог зрозуміє. На тебе я дивлюсь приязно, бо приязно ставлюся до тебе.

– Ви кажете, до захисту треба готуватись, тож ви підготувалися? – запитала дівчина.

– Я хочу бути вершником, – відповів юнак, – і тому навчився дбати про коня і їздити верхи на ньому. Я вчився і нападати, і оборонятися, вчитимусь і на війні й побачу, як командують загоном.

– Тож ви хочете бути проводирем? – запитала дівчина.

– Якщо зможу, так, – відповів вершник.

– А у вас гарний кінь?

– Ані гарний, ані бридкий, – відповів вершник, – але серед добрих він один із найкращих. Він здоровий і дужий, розумний і вірний. Я люблю його, і він любить мене і йде за мною.

– А якої він масті? – запитала дівчина.

– Сивої.

– А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки? – запитала дівчина.

– Я не високого роду, – відповів вершник, – і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не проб’є.

Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем м’якої шкіри.

– А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі? – запитала вона.

– Набагато гарячіше, коли волосся коротке, – пояснив вершник, – але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.

– А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? – запитала дівчина.

– Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, – відповів вершник. – Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.

– Ви взяли з собою меч навіть у ліс, – проказала дівчина.

– Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, – пояснив вершник. – Меч – це водночас і меч, і щит.

– А він гарний? – запитала дівчина.

– Дивись!

Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.

– Ох, що за знаки! – вигукнула дівчина.

– Це святий Петро з ланцюгом, – пояснив вершник, – бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, – прикраса.

– А ота інша штука? – запитала дівчина.

– Теж прикраса.

– Дуже гарне зображення, – похвалила дівчина.

– Повинно бути гарним, – казав вершник, – а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.

– Авжеж, – кивнула дівчина.

Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.

– А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, – сказав він.

– Берта, – відповіла вона. – А вас?

– Вітіко, – мовив він. – А скільки тобі років?

– Шістнадцять, – відповіла дівчина, – а скільки років вам?

– Двадцять. Я народився за дев’ять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.

– Я й думала, що ви дуже молоді, – мовила дівчина.

– І ти, Берто, живеш у лісі?

– У лісі, та ще й десь, – відповіла вона. – Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.

– А церква у вас є?

– Церква стоїть за п’ять годин ходу звідси у Фраюнґу, – відповіла дівчина. – А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока дерев’яна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть мені щось про себе.

– Мій рід невідомий, – відповів вершник, – але не завжди був таким.

– А куди ви подастеся, коли завтра виїдете звідси? – запитала Берта.

– У Богемію, – відповів вершник.

– У Богемію? – здивувалася дівчина. – А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генріха?

– Тому, – пояснював вершник, – що на півдні Богемії жили в Лісовому краї мої предки. За давніх часів, багато сотень років тому, коли ще не було Німецької імперії, а в країні франків, яка була дуже велика, панували сміливі мажордоми похилих літами королів, один чоловік із роду князів Урсіні в Римі, якого, як і мене, теж звали Вітіко, внаслідок цькувань ворогів, які вдерлися в країну, подався зі своєю дружиною, дітьми, родичами та військовим почтом у північні краї і дійшов аж до Дунаю. Звідти він хотів напасти на Богемію. Але Воєн, князь Богемії, первородний син князя Мнати, який був ще поганином і ненавидів християн, вийшов з військом назустріч Вітіко, завдав йому поразки й перебив майже всіх його людей. Тоді Вітіко уклав із князем Воєном союз, він хотів визнати його зверхність і захищати Богемську марку від чужинців, якщо князь дозволить йому жити в лісистих горах, куди він удерся. Князь дозволив, і відтоді Вітіко жив на одній горі в Лісовому краю. Його рід розмножився, став могутнім і запровадив християнство, охрестивши в Реґенсбурґу чотирнадцятьох лехів із півдня Богемії задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемії. А потім рід знову занепав, став невідомим, і я останній представник цього роду. Вітіко посадив на горі, де він жив, дикі троянди, бо й на горі коло його дому в Римі теж росли дикі троянди. Всі предки давнього Вітіко, яких можна простежити від часів, коли в усьому світі ще не було Христа, садили дикі троянди, бо ж ніяких інших ще не було, і всі його нащадки теж садили дикі троянди.

– Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди, – протягло мовила Берта.

– А ти часто береш ці квіти?

– Уряди-годи, – відповіла Берта.

– Просто диво, що такої пори року ще цвітуть троянди, – мовив Вітіко.

– Я знайшла їх лише в затінку і вставила у свій обруч, – пояснила Берта.

– Тямиш! – похвалив Вітіко.

– Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, – побажала Берта, – і нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб він дав вам провідника до Трьох Сідал, який покаже найкоротшу стежку.

– Гаразд, Берто, веди мене до батька, – погодився Вітіко.

– Ви справді хочете? – запитала вона.

– Хочу.

– Тоді ходімо, – запросила дівчина.

Запросивши, дівчина підвелася, вершник одяг на голову свій шкіряний шолом і теж підвівся.

Обоє пішли узліссям аж до місця, звідки вийшли дівчата. Там зайшли між дерева й побачили трохи далі другу дівчину, яка співала разом із Бертою. Коли Берта і Вітіко підступили до неї, вона втекла й бігла попереду них. Вітіко помітив тепер, що її коси, звисаючи на темний одяг, мали світлий, майже ясно-жовтий відтінок, тоді як Бертині коси були каштанові. Але подруга мчала так швидко, що невдовзі вони вже не бачили її. Вітіко і Берта йшли під високими ялицями і поміж замшілим камінням. Піднімалися вгору.

Невдовзі обоє почули, як дзюрчить струмок, що біг, напевне, десь по ліву руку від них. Берта повернула тепер ліворуч і пішла до струмка, який виднів крізь дерева внизу в глибокій ущелині. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямі, але краєм урвища. Обоє всякчас піднімалися вгору. Трохи згодом ліс порідшав, і нарешті вони вийшли на відкриту місцевість. Перед ними стелилася лука, далі йшли лани, а за ними стояв великий білий будинок. За будинком ліс піднімався вгору, утворивши широку густу смугу. Зблизька годі було побачити гребінь, до якого він піднімався, але на сході з тієї смуги виступали інші гірські гребені. Лука була очищена від кущів і каміння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по ній можна було б їхати навіть на возі. Пройшовши по стежці досить далеко, Берта і Вітіко, коли до будинку лишилося кількасот кроків, підійшли до місця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схід до стежки. Двері хижки були замкнені, але вгорі був отвір, у якому виднів образ Богородиці, розмальований золотою, червоною, синьою та іншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколішки на одну лаву й помолилася. Потім підвелася, й вони пішли далі. З ущелини долинав клекіт струмка, та й недалеко від хижки з трави на луці витікав ще один струмочок і невдовзі спадав униз.

– А у вас тут багато чистих веселих джерел, – мовив Вітіко.

– Тут є ще більше, праворуч і ліворуч, – сказала Берта, – вони течуть із Трьох Сідал та зі скель.

– А це той образ, про який ви розповідали мені? – запитав Вітіко.

– Так, це він, – кивнула головою Берта.

– А то ваш дім?

– Так, дім, – підтвердила дівчина.

Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дійшли до будинку.

На схід від будинку лежав піщаний майданчик, а на південь – тягнувся сад. Будинок був дуже довгий. Був змурований із каменю і побілений вапном. Вікна, що тягнулися рівненьким рядочком, були захищені залізними штабами. Будинок був одноповерховий, але високий, і мав пласку покрівлю з численних великих каменів. На торці будинку, що виходив на піщаний майданчик, видніли окуті залізом двері. Крізь ті двері, що були незамкнені й піддалися легенькому натиску, Берта завела Вітіко в дім. Одразу за дверима був просторий передпокій, від якого тягнувся коридор уздовж усього будинку, а з передпокою Берта і Вітіко вийшли ліворуч в іще одну залу. Зала була велика, з чотирма вікнами вздовж торця будинку і шістьома вздовж фасаду. Підлога була з ялицевих дощок, стіни були побілені, а стеля була з морених грубих ялицевих колод, які забарвились у брунатний колір. На стінах висіла зброя, в кутках теж стояла притулена до стін зброя. Посеред зали стояв довгий буковий стіл.

На верхньому краї того столу сидів чоловік, що мав десь від сорока до п’ятдесятьох років. З-під його складчастого чорного плаща визирав світло-коричневий нижній одяг. На плащ спадало довге каштанове волосся. Перед ним стояло ще двоє чоловіків, і він розмовляв із ними.

– На луку Ґлур ідіть о п’ятій годині, – казав він, – тоді з половиною ви зможете впоратись.

– Авжеж, – мовив один із чоловіків.

– Ви повинні обстругати зрубаний ліс з сонячного боку і зміцнити кутки, – наказував він далі.

– Так, – мовив другий чоловік.

– Ну, а тепер ідіть і повідомте мені, коли зробите.

Чоловіки пішли до дверей і вийшли.

Чоловік, що сидів за буковим столом, тепер дивився на Берту і Вітіко двома великими синіми очима.

Берта ступила кілька кроків до нього й промовила:

– Батьку, ось хлопець, що прийшов у ліс, іде за своїм щастям і хоче скувати собі долю. Сьогодні неділя, тож він спочиває і молився в лісі. Я розмовляла з ним на луці Шпер і привела його тобі.

Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:

– Ласкаво прошу до мого дому!

– Я приймаю ваше запрошення, – сказав Вітіко, – і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.

– Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, – припрошував господар, – і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.

– Мене звуть Вітіко із Пржица, – представився Вітіко.

– Я Генріх, – назвався господар.

– Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, – пояснила Берта.

– Якщо ви, Вітіко, – сказав господар, – по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.

– Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, – відповів Вітіко.

– Тут ви маєте слушність, – погодився Генріх, – а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?

– Завтра вранці я їду далі, – заперечив Вітіко, – та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.

– Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генріх.

Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:

– Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.

Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.

– Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? – запитав батько.

– Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, – відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.

– Вюльфгільто, – звернувся до неї Генріх, – наш гість – молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.

– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вітіко.

– Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, – відповів Генріх.

– Ми знаємо добру й милу Вентілу, – додала жінка, що зайшла, – а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.