Мертвому півню фагот не потрібен

Пад Люка нервово мотнув головою. Його великі банькаті очі неспокійно забігали, гарячкувато вишукуючи пояснення незвичній поведенції Старого Ірландця, однак ні за що підозріле зачепитися комісаровому погляду не вдавалося. На те ж, що у пивниці немає жодного відвідувача, збентежений Пад Люка, хоч як це фантастично не виглядає, чомусь не звернув абсолютно ніякої уваги.«Щось тут не те, – подумав він. – Схоже, цей клятий виродок, ця ірландська почвара замислив якусь каверзу!»[41]

Проковтнувши слину, Пад Люка пройшовся залою і мовчки усівся за столиком навпроти Юджіна.

– Віскі? – улесливо звів брови господар.

Пад Люка кивнув.

І поки Юджін, квапливо метнувшись за шинквас, видобував з холодильника пляшку та протирав серветкою склянку, ще раз обвів доскіпливим поглядом пивницю.

Лише тепер, та й то не одразу, до нього дійшло, що пояснення своєму «Щось тут не те…» треба шукати в незвичному для цього місця, та ще й такої пори, безлюдді.

– Що за хурня? – упівголоса пробелькотів Пад Люка, нервово пригладжуючи спітнілою долонею коротенького чубчика. – Юджіне, де усі ці виродки поділися?

– То ви нічого й не знаєте? – опечалено поморщив лоба Старий Ірландець.

– А що? – нащуривши вуха, подався вперед Пад Люка.

– Поперлися до О’Негрі, – проказав Юджін понурим голосом та, одвернувши голову, міцно стис зуби і застиг, дивлячись кудись у порожнечу.

Пад Люка засовався на стільці і ще більше подався вперед.

– Якої хури?

– Подивитись на прибульця, – тихо, ледь зворухнувши губами, озвався Старий Ірландець.

– Якого ще прибульця? – сторопів Пад Люка.

– То ви й справдінічого не знаєте? – здивовано заблимав на комісара Старий Ірландець.

– Та що я повинен знати? – не стримався Пад Люка.

Юджінова схарапудженість розізлила його не на жарт.

– Ти мене дістав! Можеш по-людськи пояснити?

– А що пояснювати? – розвів руками Старий Ірландець. – До ґанделика тієї рудої свині заявився якийсь приблуда, от вони і…

– Який ще приблуда? – аж підскочив Пад Люка.

– Звідки мені знати, я ж його не бачив.

– То й що? Бачив не бачив, який з того хур? – заверещав Пад Дюка. – Хто такий? Звідки взявся?

– Казали, приїхав на автомобілі.

– На машині?

– Так казали.

– Що за машина?

– Тобто?

– Легкова чи вантажівка?

– Кажу ж, що не бачив.

– Це якась хурня, Юджіне! – невдоволено вигукнув Пад Люка. – Ні хура не бачив, ні хура не чув!

Ліва брова комісара кілька разів роздратовано сіпнулася, лице перекосилося зловіщою гримасою.

– Але… – спробував чи то виправдатись, чи то заперечити Старий Ірландець.

Та вислуховувати його Пад Люка не збирався.

Заклавши руки за спину та широко розставивши ноги, Пад Люка хижакувато розправив плечі і грубо скомандував:

– Віскі! Прутко!

Одним махом виплюснувши у широкий, як халява його надраєних до дзеркального лиску чобіт, рот стограмову порцію аqua vita, комісар смачно хекнув, задоволено обтер губи долонею і несподівано доволі приязно поцікавився:

– Признайся, Юджіне, це правда, що ти ніколи не розводиш віскі водою?

– Як можна! – ображено підгорнув губи Старий Ірландець. – Ніколи!

– Ти, Юджіне, бовдур! – покрутив мозгівнею Пад Люка і зареготав, мов жеребець. – Це ж нерозумно. Ясна річ, солідним клієнтам ти повинен услужувати без усяких фіглів-міглів, але на якого хура втрачати приварок на інших?

– Для мене усі клієнти однакові, – гордо заперечив Юджін.

– Справді? – осклабив зуби Пад Люка. – То ти хочеш сказати, що немає ніякої різниці між мною і якимось виродком, від якого тхне потом і ще хур знає чим?

– Боронь боже, – зблід Старий Ірландець. – Нічого подібного? Я мав на увазі..

– На який хур мені знати, що ти мав на увазі! – здибився Пад Люка. – З вогнем граєшся! Розвів тут, бляр, димосратію. Знаєш, чим це пахне? Ні? А я знаю. Натуральний екскремізм! Неповага до влади! Я цього не потерплю, так і знай!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Шанобливе звертання до поважної особи чоловічої статі.

2

Заміжня жінка.

3

Дівчина або неодружена жінка будь-якого віку (у називному відмінку – мимзя).

4

Тут мається на увазі, зрозуміло, ніхто інший як Шекспір.

5

Треба сказати, що уживання множинної форми «хроніки» поруч із заверстаними у «шапку» профілями Сильви і Дане (a la Маркс і Енгельс), зіграло із «батьками-засновниками» злий жарт: і до них самих, і до газети одразу ж (ще й не висохла друкарська фарба на сигнальних примірниках першого номера!), міцно і назавжди приклеїлося назвисько «Каїруанські алкаші».

6

Насправді ж пригодка була так собі, нічого особливого. Дівиці виявилися звичайнісінькими шльондрами, що невідомо з якої притики затесалися на вечірку «Дубового листя». Цілком ймовірно, що вони не дуже й розуміли, куди втрапили і що там відбувалося. Поки Болє Славич метушливо скеровував літературний процес у «правильне русло», одна з них солодко дрімала в куточку, а інша через кожні десять – п’ятнадцять хвилин вислизала на перекур до… чоловічої вбиральні. Там її і зацапали Сильва із Дане. Обміну кількома фразами цілком вистачило для з’ясування намірів сторін і зближення позицій. (Історичний тріалог у клозеті проходив приблизно у такому дусі: Сумуєте? – А шо? – Просто цікавимось. – А нашо? – Хіба обов’язково задля чогось? – А то нє? – А якщо у нас є пропозиція? – Яка? – А не образитесь? – З какої статі?..) Подальший перебіг подій навряд чи заслуговує на детальний виклад. Неважко здогадатися, що сюжет розгортався за випробуваними шаблонами примітивного бульварного романчика: ВУЛИЦЯ (запах тополиного листя і пасма туману на гілках дерев) – ДЕШЕВИЙ ГОТЕЛЬЧИК (старий будинок із облупленою місцями штукатуркою і давно не фарбованими дверима) – ХМІЛЬНА ВЕЧЕРЯ (закуска лишилася майже нечепаною, а за випивкою довелося двічі ганяти до буфету) – ЧИТАННЯ ВІРШІВ (дівиці намагалися удавати із себе цінительок поезії, а кавалери намагалися робити вигляд, що це їм вдається) – БАНАЛЬНЕ ПАРУВАННЯ… Жриці кохання, як на те, абсолютно нічим себе не проявили. Вони навіть не погодилися займатися «цим» в одній кімнаті. Відтак можемо висловити небезпідставне припущення, що більшість із оповідуваного одне одному Сильвою і Дане було, м’яко кажучи, лише виплодом неабиякої творчої фантазії.

7

Практично щоразу, заходячи до цього дворика, Леон Коузак мимоволі усміхався від згадки про назвисько «гільдія дворян», яким влучно і дошкульно хтось із дотепників сукупно охрестив і саме місце, і специфічний контингент, що тут постійно (а дехто й безвилазно) кучкується.

8

Приблизно $0,7.

9

1 пуствик = 1/100 кучмеро.

10

Тут: на халяву.

11

Я хочу володіти багатством, яке увібрало у себе все! (фр.)

12

Немає нічого важчого за намагання розпізнати стиглість кавуна і порядність жінки. (фр.)

13

Лайно (англ.), але в грубішій формі.

14

Лайно, яке лайно! (фр.)

15

Начхати! (фр.)

16

Охоче! (фр.)

17

Атож! (фр.)

18

Моя люба (фр.)

19

Я розумію (фр.)

20

Так? (фр.)

21

Несподіваний, без попередження візит, здебільшого небажаний (жарг.)

22

Якщо чесно, автора обломує витрачати час, зусилля і папір на опис зовнішності Янґ-Ола. Хоч нібито закони жанру того й вимагають, однак маю у своєму розпорядженні аргумент, що дає повне право зі спокійною совістю зневажити у цьому випадку усталені літературні канони. Передовсім візьмемо до уваги, що Янґ-Ол належав до племені податкових чинуш, а що це за братія – читачі, безперечно, і самі добре відають. З добропорядністю, як водиться, вони не дружать, натомість мають достоту пихи, нахабства і цинізму, аби вбачати сенс свого існування у повсякчасному псуванні настрою і шарпанні нервів безневинним пересічним громадянам. Декому з них вдається відточити це жорстоке ремесло до філігранної досконалості, справжнісінького диявольського мистецтва. Ці риси в основному й формують їхнє oblico amorale, заодно з тим зумовлюючи деякі антропологічні ознаки виду, як-то: непоказність, миршавість, добре розвинені жувальні м’язи, гострий рухливий ніс із неспокійними, постійно щось винюхуючими ніздрями, неприємний слизький погляд, що зазвичай шугає, мов шуліка, врізнобіч у пошуках поживи etc. Янґ-Ол, безперечно, був яскравим репрезентантом свого виду, тож усі наведені вище риси, з дуже незначними доповненнями та вкрапленнями, були особливо йому притаманні.

23

Доречно буде сказати, що для каїруанців немає нічого більш захоплюючого і поживнішого, аніж обсмоктування добряче приправленого домислами і коментарями якого-небудь скандальчика з амурним душком. У скупому на емоції щоденному раціоні будь-яка подібна оказія цим загалом милим і добродушним людям замінює найвишуканіші столичні делікатеси.

24

До речі, улюблена розвага каїруанських дітлахів.

25

Цікаво, чи хтось здибав коли-небудь «совісного козла»?!

26

Інтелігентна форма надзвичайно непристойної лайки.

27

Тут Копонешро явно перегнув палицю: Янґ-Ол навряд чи заслуговув на те, аби його ототожнювали з Долею. Та не будемо надто суворими! У пориві щасливої ейфорії Потер ладен був приписати податковому інспектору які завгодно чесноти.

28

Така собі заувага з претензією на вершинність філософської мислі: найцікавіше в людях те, що вони ніколи не бувають послідовними – ні у словах, ні у вчинках, ані навіть у думках.

29

Насправді ж погодилася вона не так вже й швидко. Цій фразі передував досить-таки примітний діалог, що його Копонешро (певно, через надмірну схвильованість) просто забув. Що ж, пробачимо злодієро Потеру цей дрібний грішок, але це аж ніяк не означає, що ми відмовимо собі у задоволенні скрадливо припнути (за прикладом Янґ-Ола) вухо до щілинки у дверях і, затамувавши подих, сповна насолодитися невидимим проникненням у чужі таємниці. Безперечно, розмова Копонешро із Юті варта того, щоб зневажити докори сумління (якби воно з якогось дива раптом прокинулося) і підслухати її:Ти, Юті… ось що… одне слово, треба… – Що треба, Потере? – Ну це… як це… – Та кажи! – Зараз, зараз… Зажди… Ти от що… Така, значить, ситуація… – Та що сталося, Потере? – Розумієш, нашій фірмі загрожують неприємності. – Які ще неприємності? – Ну, це неважливо, які… Але великі! І тепер все залежить від тебе. – Від мене? – Від тебе. – І що ж я маю робити? – Та нічого особливого… – А все-таки? – Ну… те саме, що й зі мною… ну це… тільки не зі мною… – А з ким? – З податковим інспектором. – Янґ-Олом? – З ним… А що ж такого? – Ти вважаєш? – Розумієш… Я б нізащо, ти ж знаєш, як я тебе люблю… Але, повір, що ситуація й справді безвихідна. Цей козел уперся, мов віслюк! Думаєш, мені легко? Я ж навіть пропонував йому замість тебе дурепу Мейру,* але він і слухати не хоче! Погоджується тільки на тебе… – Що ж, якщо ти наполягаєш… – Не я, не я наполягаю! А цей примахолений! – Зрештою, яка різниця!.. Кажи, де і коли? (* І це таки правда!)

30

Біг життя короткий, а горе вічне (еспер.)

31

Та жінка добра, котра задоволена одним чоловіком (лат.)

32

Аби у повній мірі скласти уяву про надзвичайну непересічність цього рішення, треба взяти до уваги, що Старий Ірландець взагалі преси не жалував, і то з цілковито зрозумілої причини: хоч як це не дико, він просто не умів читати.

33

Ще один надзвичайно цікавий персонаж, що, можливо, десь вигулькне у подальшій оповіді. Власне, персонажиха – древня як світ, але достоту ще бадьора непорочна святениця Адабельґердина Терміна Тор. Химерний символ Каїруана. Якщо коли-небудь комусь прийде в голову змудраґелити герб містечка, то, безперечно, одним із визначальних його елементів повинен стати леґендарний дубовий ціпок Терміни, яким вона користується не так задля вправнішої ходьби (у цьому сенсі він їй загалом не потрібен, бо нікому із каїруанців ще не вдавалося примітити, щоб вона, попри незначну вроджену кульгавість, надто налягала на нього), як задля того, щоби грізно або пророчо вимахувати ним у бік відступників та анцикристів. Це її єдине заняття. У всякому разі, ніхто й ніколи не бачив, щоб Адабельґердина мала якісь інші клопоти, окрім невпинного снування вулицями Каїруана. Вона не підмітала подвір’я, не підстригала газон, голі і роками немиті віконця її ветхої хатинки матово сліпали до світу, немовби заслані поволокою визорки незрячого жебрака, залізну огорожу навколо обійстя з’їдала вогненно-руда іржа, дерева в саду зачахли і здичавіли, та й від самого саду залишилась одна лиш назва – там, де колись, за попередніх господарів, квітували і плодоносили яблуні, груші, персики, сливи і абрикоси, тепер хазяйнували непролазні чагарники, що кишіли усякою бридотою. Як і з чого жила Терміна Тор, було для каїруанців таємницею за стонадцятьма засувками. Вона ніколи не бувала на ринку і не навідувалася до крамниць, не тримала ніякої живності, а на занедбаному городику лише буйно росли бур’яни. «Не за святим же духом вона існує?» – вражалися одні. «Відьма!» – виголошували скорі на присуд. «Що ви верзете! Де це виджено, щоб відьми були набожними?!» – обурювалися їм у відповідь треті. «Яка там побожність! – заперечували четверті. – Схибнута вона, ото й усього!» Найпоміркованіші підсумовували: «Всього у ній потроху! Далебі, вона й сама не знає, що й до чого. А все ж пережила не одне покоління каїруанців і, ось побачите, ще й нас переживе…» Подібні розмови точилися не один десяток літ, але бодай підступитися до розгадки таємниці Адабельґердини Терміни Тор не вдавалося ще нікому.

34

Не так давно його покинула дружина, і тепер він, одійшовши од удару та звідавши смак справжньої свободи, відтягувався по повній програмі, небезпідставно дивуючись, заради чого було гробити п’ятнадцять літ, якщо холостяцьке життя – річ набагато приємніша і менш обтяжлива?

35

Утім, вибір у них був невеликий: більшість марнославців намагалися відцуратися надокучливих братів, вважаючи, що між цілістю гаманця і потішеним самолюбством перевагу варто віддати таки першому.

36

Колись Михай Лосич аж цілий семестр відвідував лекції з філософії, і це не минулося для його психіки даремно.

37

Обоє викладали в ґімназії, а у кожного з присутніх хтось там вчився – якщо не дочка чи син, то онуча або, принаймні, племінники. І кожному хотілося не так довідатися про успіхи чад, як на всяк випадок задобрити учителів.

38

Варіант завезеної переселенцями з України пісні «Дай ми, мила, дай ми». Співставлення ориґіналу та варіанту цього пісенного твору дає підстави зробити досить характерні висновки щодо наріжних особливостей двох національних стихій:

ОриґіналДай ми, мила, дай миХоч сім раз до рана,Гей-гой, червленого винаЗ білого погара.Дай ми, мила, дай миХоч сім раз до ночі,Гей-гой, щоби наші дітиМали чорні очі.Дай ми, мила, дай ми,Доки у м’я стоїть,Гей-гой, та кінь вороненькийУ твоїй стодолі.Погаричок заспав,Пляшечка ’го будить:Гей-гой, вставай, погаричку,Йди помежи люди…ПереспівДай мені, шинкарко,Вісім раз до ранку,О’кей, кривавої меріПромочить горлянку.Дай мені, шинкарко,Вісім раз до ночі,О’кей, кривавої мері,Щоб роззулись очі.Дай мені, шинкарко,Доки дна не видко,О’кей, кривавої мері,Щоб не було бридко.Шинкарка заснула,А мені не спиться:О’кей, піду пошукаю,Чим би похмелиться…

Не важко помітити, по-перше, що українці позбавлені зажерливості (порівняйте: «Хоч сім раз до рана» та «Вісім раз до ранку»). По-друге, більш вибагливі, сказати б аристократичніші, у виборі напоїв: червлене вино, безперечно, вказує на витонченість смаку, у той час як кривава мері є ніщо інше, як сумнівної якості сурогат (шмурдяк по-нашому). Третє (і найголовніше!): для українця вживання такого трунку, як червлене вино, є лише прелюдією до самовідданої ночі романтичного кохання, покликаного, до того ж, продовжити славний козацький рід (зверніть увагу на слова «Щоби наші діти мали чорні очі»!). У апологетів кривавої мері, навпаки, на думці лише пиятика, вони не відчувають не тільки потреби у коханні, а й навіть не мають потягу до примітивних статевих контактів. Коментувати тут, як ви і самі здогадуєтесь, нічого!

39

Тут можна було б ужити порівняння «як на собаці», але навіщо принижувати безневинних тваринок?

40

Зрештою, помітної різниці між комісаром і дияволом увіч не спостерігалося.

41

До речі, якщо справа стосувалася рядових каїруанців, інших слів, окрім «виродок» та «почвара», у його лексичному запасі не віднаходилось. Зрештою, якщовзяти до уваги, що на пересічних мешканців містечка він звертав увагу тільки тоді, коли відчував спраглу потребу замати якийсь зиск, то це навряд чи й повинно дивувати.