Мертвому півню фагот не потрібен

– Рибонько!..

Їх тут завжди водилось достобіса. Далебі, їх можна було називати і зайчиками, і зіроньками, навіть кізками чи антилопками – все одно, аби лиш їхнім вушкам вчувалися ті ж таки заманливі, обіцяючі й бентежні інтонації…

Діставшись кав’ярні, Леон уповільнював ходу; нібито задля того, щоб докурити цигарку (яку чомусь неодмінно припалював за десяток кроків від «Акваріуму»), насправді ж – аби, неквапом дефілюючи вздовж вікон (всього їх було п’ять), профільтрувати очима натовп усередині приміщення, із цілком практичним наміром заздалегідь застрахуватися од небажаних зустрічей, це раз, а заодно висмикнути чіпким натренованим поглядом претенденток на жваве й недаремне – на предмет відомих перспектив – спілкування.

Під кав’ярнею Леон неминуче наштовхувався на Іґна Атьєва – приземкуватого товстуна, котрий мав звичку о цій порі «торгувати» тут побрехеньками. Були вони знайомі літ із двадцять, все й про все у них уже було перебалакано, тож спілкування їхнє тепер обмежувалося тим, що Іґн Атьєв розповідав двійко (чомусь саме стільки, не більше й не менше!) анекдотів, які Леон одразу ж забував. Забував не тому, що були вони не надто удатливими (у цій царині Іґн Атьєв був визнаним спецом), а тому, що над помислами Леоновими владарювали інтереси значно кардинальніші: пекло пірнути в пекло згубних випадковостей і випадкових згуб…

Переступав поріг кав’ярні повільно і поважно; на правах завсідника із багаторічним стажем обслуговували його тут без черги, тож, забачивши Леона, кельнерки мило усміхалися, а він, відповівши їм тим самим, відходив углиб зали зайняти місце за столиком під вікном і розгорнути прихоплену в кіоску по дорозі газету. Утім, читати йому, як правило, не доводилося. Ледве встигав пробігти очима заголовки на першій шпальті, як перед ним поставала стара в’єтнамка Же Ня.

– І коли ти начитаєшся! – шипіла прокуреним голосом, виставляючи на столик філіжанку з кавою, склянку віскі і хот-дог на фаянсовому блюдечку. – Лучче би на мадмульок п’ялився!

– Ти ж знаєш, Же, я не по цьому.

– Як же, не по цьому! – переходила на змовницький шепоток Ня. – Хіба, думаєш, не виділа учора, як ти, безстиднику, в обнімочку з тею чорною перед закриттям виходив! А ще говоре, що не по цьому…

– Помиляєшся, Же! Просто дама попросила показати їй дорогу до бібліотеки.

– За дурнувату мене держиш? – хитала головою, невміло намагаючись зобразити осуд, в’єтнамка. – Яка бібліотека в одинадцять ночі!

– То й що? Як кажуть росіяни, учення – світло.

– До мунґи мені твої росіяни! – лаялася Же, і у цьому випадку Леон не сумнівався у щирості її слів, бо знав, що стара в’єтнамка люто ненавиділа росіян, вважаючи їх головними винуватцями усіх своїх бід і поневірянь, й була певна того, що тільки через них мусила покинути Сайгон…

– Це я вже чув, – під’юджував Леон. – Ось тільки, Же, ніяк не можу уявити, як вони всі помістяться у твоїй… ну, не буду уточнювати… Ти ж така мініатюрна!

– Хай тебе це не хвилює! Якось постараюсь, тільки б їм напакостить…

– Гаразд, гаразд, – зупиняв її Леон, не даючи спалахнути русофобській пристрасті, що загрожувала Же нервовим стресом. – Облишмо цю тему й поговорімо про щось приємніше.

В’єтнамка на хвильку вмовкала, а тоді знову навертала розмову до його походеньок:

– Але ж і фруктик ти, Леоне! От мені інтересно, коли ти вже… ех-хе-хе!.. начитаєшся?! Скільки ти вже всяких книжок різних перечитав, хоч можеш полічить? І нащо їх тобі стільки?

– Розумієш, Ня, je veux un trésor qui les contient tous![11]

– Обзиваєшся вумними словами, да? – насторожувалась Же.

– Боже збав! – відхрещувався Леон. – Просто я хотів сказати, що погана та миша, яка знає лише одну дірку.

– А при чому тут миша? – ошелешено підсмикувала брови в’єтнамка. – Ясне діло, я, як і всяка женщина, боюсь мишей, но нащо мені цим пекти очі?

– Миша тут і справді ні до чого, – терпляче пояснював Леон. – Це варто розуміти так, що поганий той читач, котрий читає тільки одну книжку.

– Ти таки дочитаєшся коли-небудь! – добродушно сварилася пальчиком Же Ня й нарешті відчалювала у свої пенати, бережливо несучи під пахвою порожню тацю, як який-небудь дрібненький чинуша – безцінну для нього теку з крокодилячої шкіри; і подібність ця була настільки разючою, що від одного лише позирку на цей спектакль Леона починав розбирати сміх…

Але останнім часом, відколи спостигла його та незбагненна напасть, до причини якої не міг докопатися, Леон раптово й рішуче зрадив своїй багаторічній звичці вчащати до «Акваріуму», лише зазирав обідньої пори наскоро вихилити порцію віскі, запихнути в пельку хот-дога й запити його кавою. Не приваблювали його сюди вже ані теревені з благодушною в’єтнамкою, ані перспективи знайомства з рибками-кізками, ані будь-що інше, – нудьга, відстороненість, байдужість поволі заполонювали й вихолощували його душу, відчував, що твориться з ним щось страшне й непідвладне його волі та бажанням; його переполовинювало й ламало, світ відчужувався від нього, а він ставав чужим світові, і те уподвоєне відчуження перетворювало його на цілком протилежні мікроскопічні істотки (а може, і неістотки вже?), котрі з уподвоєною ж космічною швидкістю мчать напролам крізь усе до розчахнутих навстіж воріт непередбачуваного – до тієї Чорної Діри, у якій все никне й щезає назавжди.

Йому снилися дивні, схарапуджені й геть неймовірні сни, можливо, у тих маячливих видіннях і приховувалась відгадка чи бодай натяк на неї, але вони неодмінно закінчувалися різким пробудженням й одразу ж забувалися, стиралися з плівки пам’яті, полишаючи по собі лише невиразні емоційні сплески і тягучий розпач від усвідомлення власного безсилля зачепитися хоча б за якусь дрібничку, який-небудь крихкий відламок, що міг би стати поживою для роздумів чи, принаймні, утішливою ілюзією її.

Він нуртувався, хапався то за те, то за інше, але ніщо не приносило йому спокою, ні в чому не міг віднайти опертя, мучився і страждав, – треба було рятуватися, але чим? Випробував, здавалося б, усе – горілку, коньяк, пиво, заспокійливі пілюлі, висіння на турнику донизу головою, холодний душ, читання «дефективів» упереміш із серйозними науковими статтями, – але ніщо, ну геть ніщо, не діяло: попустить на якусь мить, а потім знову те саме, та ще й з більшою силою!.. «Який же біс тебе точить? – не раз, і не два, а десятки, сотні разів злостував на самого себе. – До чого ці копирсання в собі? Що, зрештою, сталося?..» Але відповіді не знаходилося…

Sekcio 3: altibajos

Багаті теж плачуть. Диявольська гра Янґ-Ола. Юті Моканеш жертвує своєю честю заради процвітання фірми.

Rien n'est plus difficile que de reconnaitreun bon melon et une femme bien.[12]

Потер Копонешро прокинувся ополудні з важкою головою і мульким неспокоєм.

Та коли перше після учорашньої гульби, що затягнулася до глибокої ночі, було річчю закономірною (надто якщо взяти до уваги гримучу суміш спожитого спиртного – шампанське, бренді, віскі, знову шампанське, а настанок ще й пиво), то для другого важко було знайти хоч яке-небудь пояснення. Потер увіч не бачив причин для занепокоєння і був певен, що тривожитися немає з чого. Бізнес його йшов угору, гаманець з кожним днем все тугіше набивався грошвою, вдоволена давно омріяним статусом заможної дами дурепа Мейра, здається, нарешті заспокоїлась і перестала діймати ревнощами та усілякими несусвітніми претензіями, а молоденька Юті Моканеш виявилася доволі тямливою не лише в конторських справах. Чого ж, питається, ще бажати, коли й так усе складається якнайкраще? Зрештою, він і не бажав. І не складав ніяких грандіозних далекосяжних планів. Звичайно, було б зовсім не кепсько розвернутися ще крутіше, але навіщо надриватися без нагальної потреби? І так заздрісників розплодилося довкруг, все не можуть заспокоїтися, як це йому вдалося за такий короткий час збити непоганий капіталець.

«Ух, ненавиджу!..» – люто скреготнув зубами Потер, й одразу ж був за це покараний: необережний різкий рух відізвався страшенним болем у скронях та потилиці, і крізь стражденно викривлені уста продерся скімливий, як рип старої половиці, мимовільний стогін: «Оh shi-i-it…»[13]

Потер знеможено склепив повіки й завмер, боячись навіть пальцем поворушити. Неабиякий досвід підказував йому, що будь-яка необачність може обернутися нестерпною пекельною мукою, тож найліпший вихід у цій безрадісній ситуації – відлежатись пластом, поки не попустить.

Але дочекатися вистражданого полегшення Копонешро не судилося: тільки-но лещата, що стискали його нещасну голову, ледь-ледь ослабли, до кімнати, грюкнувши дверима, влетіла осатаніла Мейра.

– Негідник!

Очі її палали неврастенічним збуренням.

– Скотина!

Мейрине обличчя перекосила гримаса несамовитого гніву.

– Merde, quelle merde!..[14]

То вже було більш ніж серйозно: коли Мейра починала лаятися французькою, це означало, що в ній прокидається лихий норов її навіженої матусі, яка уславилась тим, що добряче попила крові не тільки зі свого нещасного благовірного і з усіх близьких та далеких родичів, але й залляла сала за шкіру не одній сотні каїруанців.

– Кнуряка некастрований! – Мейра погрозливо замахала кулачками і рушила на Потера.

– Ти що, рехнулася? – цілком реальна небезпека змусила Потера умить забути про болячки і зготуватися до відсічі. – Якого чорта?! У мене й так голова розколюється на шматки!

– Zut alors![15] – заверещала Мейра, бризкаючи на всі боки слиною. – Виставив мене на посміховисько та ще й дурника клеїть! Через тебе мені хоч на вулицю не потикайся! Падлюко! Дійшло до того, що навіть та курва Дане з мене глузує! А все через твою сучку секретарку! І це я, поважна дама, повинна терпіти знущання через якусь кривоногу шмаркачку?!

– До своїх спершу придивись! – огризнувся Потер.

– Що-о-о? – сторопіла Мейра.

Чого-чого, а такої зухвалої підлості вона аж ніяк не чекала.

– Ти на що натякаєш? – обличчя її вкрилося лататтям кривавих цятринок, губи ображено задрижали, а у раптово змарнілому погляді застигло тривожне вичікування.

– Та провались ти крізь землю! – намацавши слабинку у бойових редутах ворога, Копонешро заволодів стратегічною ініціативою і, не даючи Мейрі отямитися, перейшов у наступ. – Що ти собі дозволяєш? Думаєш, я терпітиму твої вибрики? Подивись, подивись на себе! Забула, у чому ходила ще рік тому? Теж мені леді вискіпалась! На чиї гроші одягаєшся? На чиїх харчах від’їла задницю? Я кручусь, як білка в колесі, щоб у домі був достаток, а ти цілими днями вештаєшся по знайомих, тринькаєш гроші на що попало, ще й набираєшся нахабства влаштовувати мені скандали!

Потер на хвильку замовк, аби перевести подих перед тим, як завдати вирішального удару, що повинен був, за його задумом, остаточно деморалізувати і знешкодити противника.

– Тобі щось не подобається? Нема проблем! Пакуй свої манатки і забирайся геть, хоч до чорта в зуби, хоч до своєї біснуватої матінки! І то негайно!

Одначе його упевненість в перемозі виявилася поспішною. Ворог ще мав достатньо сил для опору і так просто здаватися не збирався. Навпаки, Мейра не тільки вистояла, але й перейшла в контратаку.

– Volontiers![16] – розітнув повітря войовничий клич і блуза на масивних Мейриних грудях напнулася й затріпотіла, немовби бойове знамено. – Mais oui![17] Я так і зроблю! Але не думай, що тобі це легко минеться! Так тебе знеславлю, що довіку не одмиєшся! Варто тільки натякнути кому-небудь, що не ти мене прогнав, а я сама тебе покинула, бо ти немічний у ліжку і від тебе тхне, як із бочки з сечею! О, будь певен, після цього жодна каїруанська шльондра не спокуситься на твої крадені грошики! Та це ще не все! О, далеко не все! Досить мені шепнути кому слід, звідки до тебе ті грошики прип…

Удар пудового кулачища обірвав Мейрині погрози на півслові, а сама вона, відірвавшись од підлоги, пролетіла кілька метрів і брикнулась навзнак на модерний, a la Ludowik XIV, розкішний фотель з масивною високою спинкою, оздобленою інкрустаціями і химерними візерунками, що був доставлений на днях аж із столиці за спеціальним замовленням і який, власне, й був приводом учорашньої гульби: Копонешро давно вже знемагали жадобою похизуватися чимось рідкісним і незвичайним для тутешніх країв, отож щойно випала нагода, не поскупилися на щедрі витрати і влаштували звану вечірку для найвпливовіших і найдостойніших каїруанців, до яких належали, ясна річ, перші чини мерії, поліцейський комісар Пад Люка, податковий інспектор Янґ-Ол, директор департаменту бізнесу і торгівлі Хабаряну-батько, старший чиновник представництва федерального комітету дозволів і заборон Хабаряну-син, а також ще дехто з менш солідних місцевих клерків та діячів, підтримувати приязні стосунки з якими Потер вважав далеко не зайвим…

– Досмерділась, гівнючко?

Нокаутована хуком справа Мейра розпласталась на осерді сімейної гордості, карачкувато розкинувши ноги і знетямлено вирячивши очі, й скигливо постогнувала.

– Бач що скотина надумала! – прошипів, хижо либлячись перекошеним ротом, Потер. – Зажди, я тобі не таке ще справлю!..

Мутний позирк його банькуватих очей вихопив під задертим краєм Мейриного плаття рожеву смужку мереживних трусиків, і Потер раптом відчув просто таки дикий позив. Гаряча хвиля спохоті плюхнулась в скроні, обпекла мозок і двигочучи, ніби вулканна лава, стрімко поповзла донизу.

– Зараз узнаєш, який я слабак! – залящав у Мейриних вухах мстивий регіт.

Нещадно розправившись з тендітною матерією одним посмиком руки, Потер накинувся на Мейру з таким знавіснілим оскаженінням, на яке навіть не кожен звір здатен. Вона спробувала боронитися, але Потер брутально ухопив її за патли, і нестерпний біль – ніби з тебе заживо здирають скальп! – умить згасив Мейрин опір…

– Задоволена?

Мейра принижено схлипувала, її губи вивергали лайку і прокльони, а очі палали ненавистю.

– Ще б пак! – Потер не збирався обмежуватися лише фізичним збиткуванням, для повного задоволення йому потрібно було добити жертву морально. – Запам’ятай, сучко, що зі мною жарти кепські! Добре запам’ятай!

Він неквапом перетнув кімнату з виглядом людини, що не почуває за собою жодної провини та цілковито впевнена у власній правоті, і зупинився перед вікном.

– Остерігайся мене дратувати, бо іншого разу я з тобою церемонитись не буду. Якщо коли-небудь почую ще бодай одне криве слово, зроблю з тебе криву. Зрозуміла, ma chere?[18] Не чую? Ну-мо ж! Як це там на твоїй клятій французькій: je comprend?[19] Так, здається? Oui?[20]

Мейрине схлипування посилилось, поволі переходячи у ридання.

– Перестань ревіти! – гаркнув Потер. – Я сказав, перестань! Бо інакше…

Можна лише здогадуватися, у що могло вилитись те «інакше» і скільки ще відер сліз коштувало б воно мимрі Копонешро, якби не раптова поява у проймі дверей рудої чуприни водія, котрий приніс звістку про те, що у конторі на Копонешро чекає інспектор Янґ-Ол.

– А чого йому треба?

– Не знаю.

Водій розвів руками і вкрадливо зиркнув на зарюмсану мимру Мейру. Потер спаленів: не вистачало ще, щоби усяка дрібнота тицяла носа у його сімейні справи!

– Забирайся геть!

Нещасного ніби вітром здуло, а Мейрі дісталася чергова порція злостувавання.

– Догралася? Тепер цей бовдуряка казна-що може подумати! Я ж попереджав тебе, щоб припинила!

Мейра відвернулася, підтягла під себе ноги й скупилася калачиком, ховаючи обличчя в долонях. Тіло її здригалося від беззвучних схлипів, та даремно було сподіватися, що вони спроможні викликати в Потеровій душі хоч би краплину жалю. Навпаки, пригнічений і нещасний Мейрин вигляд наюджував його до нових капостей, і Потер, безперечно, з величезним задоволенням продовжив би екзекуцію, але просто не мав на те часу, бо мусів поспішати: як би там не було, а примушувати Янґ-Ола нудитись очікуванням не варто.

«Хоч би Юті вкумекала чогось йому налити!» – занепокоївся, не маючи ані йоти сумніву, що приперон[21] Янґ-Ола викликаний нічим іншим, як бажанням поправити здоров’я.

Бідолашний Потере!

Наївний злодієро Копонешро!

Як же ти, сердего, жорстоко помилявся! Коли б ти лишень знав, як!..Учора (власне, сьогоднішньої ночі), коли ви з Янґ-Олом ніяк не могли розпрощатися й разів зо три вхлюпували на брудершафт у свої ненаситні пащі келихи шампанського, тобі здавалося, що віднині Янґ-Ол у тебе на гачку й ніякі каверзи з податками тобі вже більше не загрожують. Правда ж, ти думав саме так і саме про це? І хоч тебе нудило від слинявих Янґ-Олових губ[22], ти ладен був терпіти ту жертовну процедуру ще і ще, скільки б того вимагав урочистий момент братання бізнесу з фіскальними органами. А натомість? «Який мерзотник, який мерзотник! – за якусь годину скреготатимеш безсило зубами, гасаючи, мов кіт, якому наступили на яйця, вздовж стіни своєї конторки, час від часу спиняючись, насторчуючи вуха, під щільно запнутим вікном свого ж кабінету. – Який підлотник! Яка скотина! Нелюдь!» Але то буде запізніле прозріння, у якому рідко хто і коли віднаходить утіху. Бо ж сказано: запізніле…

І поки ти оце зараз щодуху збігаєш сходами, застрибуєш в авто і гаркаєш водієві: «Газуй!», – податковий інспектор Янґ-Ол, зручненько примостившись у кріслі навпроти юної мимзі Моканеш, неквапливо посьорбує чайок з лимончиком (запропонувати чогось міцнішого Юті таки не здогадалася) і в паузі між ковтками кидає більш аніж відверті позирки на гостренькі колінця твоєї секретарки. Колінця, правду кажучи, так собі (розмірковує Янґ-Ол), та й груди (підводить погляд вище) теж не дуже… однак, чорт візьми (прицямкує й облизується), молоденька ж яка! Можна сказати, дівча ще зовсім! (В голові Янґ-Ола трохи макітриться, очі встилає легенький туманець). Цікаво, це правда, що вона шуримурить з цим пузатим пацюком? (Янґ-Ол чмише носом і трясе головою. Це дивно, але згадка про зв’язок Юті Моканеш та Копонешро, що вже устиг стати в Каїруані притчею во язицех[23], сколихнула в душі податківця несподіване й не зовсім вловиме відчуття, чимось схоже на неприємний осад). Препаршиво улаштовано світ! (Янґ-Ол дратівливо смикається, виловлює пальцями із чашки кружальце лимона і, заздалегідь скривившись, закидає його до рота). Геть паршиво!.. (Лице Янґ-Ола перекошується, вії дрібко лопотять, наче крильця метелика, вибиваючи з очей сльозу). І що такі молоденькі кізки знаходять в тих товстих смердючих козлах?! Фу-у-у!.. (Янґ-Ол збриджено хитає підборіддям). Гроші! Тільки вони їх і манять! Яке безглуздя… Сьогодні вони є, а завтра їх може і не бути. Та варто мені тільки захотіти – умить цього вискочку Копонешро перетворю у жебрака! (В прояснілих очах Янґ-Ола з’являється войовничий зблиск). І цю розсунь-ніжку варто було б провчити! Он як бундючиться. Сидить, уваги на мене ніякої не звертає, ніби я для неї пусте місце. Нічого, нічого! Не довго пташечці літати! (Янґ-Ол вдоволено потирає руки, відкидається на спинку крісла і благовійно усміхається, тішачись передчуттям скорої розради).

Копонешро раптом забракло повітря. Ухопившись рукою за серце та пробелькотівши щось невиразне, він позадкував до вікна, з неабияким зусиллям переставляючи здерев’янілі ноги.

Янґ-Ол, ніби нічого й не сталося, спокійно доцмулив бренді і, по-єзуїтськи либлячись, провадив далі:

– Ви ж розумієте, дорогий мій Потере, що цього вимагає від мене службовий обов’язок. Я нітрохи не сумніваюсь, що ви поставитесь до цього як годиться. Коли б ви тільки знали, як мені іноді важко доводиться. Гадаєте, ці перевірки така вже й приємна річ? Де там! Ніде правди діти, багато хто ладен мене живцем зарити в землю. Ці людці вбачають у моїй сумлінності казна-що! І ненажерливим псом обзивають,і шулікою, цідять крізь зуби, що я любитель копирсатися у чужій білизні і таке інше. А за що, спитаю я вас? За що? Чим я заслужив такого нешанобливого ставлення? Хіба людина, яка прагне чесно відпрацьовувати свою платню, варта зневаги? От уявіть хоч би й себе на моєму місці. Як би ви поводились? О, знаючи вас, я впевнений, що чинили б ви так само, як і я. Бо людина ви добропорядна і призвичаєна до закону. Кому ж, як не вам, знати, що у будь-якій справі, тим паче у пов’язаній із фінансами, без ретельності і самовіддачі нізащо не обійтися. Як жаль, як жаль, любий Потере, що більшість наших співгромадян цього не усвідомлюють. Справді, жаль! Але ж ви, слава богу, не такий. І я, слава богу, не такий. От хоч би й сьогодні: я міг би, звісно, не квапитись, відкласти цей візит на якийсь час, тим більше після такого прекрасного учорашнього прийому, яким ви з мимрою Мейрою потішили еліту нашого містечка… До речі, передавайте вашій дружині найпалкіші вітання!.. Так-так, міг би, але ж ви чудесно розумієте, що наші приятельські стосунки не можуть стояти на заваді справам. Справжня і щира чоловіча дружба не визнає поблажливості. Друзі повинні дбати про реноме одне одного, друзі не мають права давати підстави для звинувачень у потуранні протизаконним діям. Ви згодні зі мною, мій дорогий Потере?

Пика Янґ-Ола світилася цинічним блюзнірством, гострі вилиці блищали, ніби ретельно вилизаний дубовий паркет у приймальні каїруанського мера.

– Чого ж ви мовчите, любий Потере?

Руки Копонешро тремтіли, і голос його, коли він нарешті наважився заговорити, здригнувся:

– Т-т-так, злодієро… е-е-е…

Потер затнувся й розгублено закліпав повіками.

Йому перемикнуло пам’ять і він, хоч як не старався, ніяк не міг пригадати імені цього самовдоволеного віслюка, що розсівся на канапі у глибині кабінету, недбало закинувши ногу на ногу, підкреслено демонструючи усім своїм виглядом зухвалу зверхність та безперечну перевагу свого становища. Серце Копонешро калатало у грудях, ніби камінець у прив’язаній до котячого хвоста бляшаній банці[24], в занедбаних нетрях свідомості безпорадно скавуліли кволі, наче старий облізлий пес, думки, а голова налилася такою тупою важкістю, що навіть сповна усвідомити весь трагізм та нікчемність власної безпорадності Потер був безсилий.

У цій ситуації Янґ-Ол повівся як тонкий психолог і досвідчений інквізитор. Спершу він засміявся. Засміявся коротко і сухо. Затим вишкірив зуби, зображаючи презирлливу гримасу. І, нарешті, знову обернувся в люб’язного, щирого й задушевного співрозмовника.

– Заспокойтесь, мій друже! Вам нічого боятися. Я, повірте, не прагну вашої крові. Звісно, прикро, що ви забули записати до декларації двадцять тисяч кучмеро. Але то не така вже й велика біда, все можна поправити. Який мені резон тягнути вас до суду?! Що я з того матиму? Подяку від начальства? Подяками не наїсишся, ви й самі це добре знаєте.

– Умгу! Умгу! – спробував вичавити з себе посмішку Копонешро, але зробив це обережно, можна навіть сказати делікатно. Після останніх слів Янґ-Ола від серця йому дещо відлягло і поволі поверталася здатність більш-менш адекватно реагувати на виткувате плетиво фраз, що злітали з вуст податкового інспектора.

Разом з тим Потер розумів, що беззастережно довіряти Янґ-Олу після уього, що сталося, не можна, з такими покидьками треба добре пильнуватися, аби знов не ускочити в халепу.

– Знаєте, мій дорогенький, – поміж тим вів далі Янґ-Ол, стишивши голос і надаючи йому інтимних відтінків, – бувають дні, коли я майже нічого не їм… Ні-ні, борони вас боже, нічого такого! – замахав руками, встеживши Потерів погляд, що було метнувся до сейфу. – Не тому, що немає за що. Просто за цією клятою роботою інколи немає коли навіть угору подивитися, не те щоб думати про сніданок чи обід. А втім, чого критися! Чесно кажучи, коли й випадає вільна хвилина, і апетит, здавалося б, розіграється такий, що й слона з’їв би, то не дуже й розженешся. Самі знаєте, які нині ціни… А ви, мушу вам сказати, молодчина! Такий диванчик файний відхапали, що аж-аж! Усіх в Каїруані переплюнули, навіть самого мера. Та що там в Каїруані, всій окрузі показали, де раки зимують! Це ж подумати тільки, які гроші ви вгепали! Вісім тисяч! Я такої суми ніколи і в руках не тримав. А хотілося б, їй-бо, хотілося б! Якби хто дав мені такі гроші хоч би день-два поносити у гаманці, похизуватися перед знайомими, я для такої людини пішов би на що завгодно! До біса декларації, несплачені податки, все до біса. На все заплющив би очі. Все-таки вісім тисяч! Така сума будь-кому заплющить очі. Що б ви не сумнівалися!

Янґ-Ол умовк, але у вухах Копонешро усе ще настирливо лящало: «Вісім тисяч!.. Вісім тисяч!.. Вісім тисяч!..» Лящало, доки до нього не дійшло: цей знахабнілий ірод, цей безсовісний козел[25] вимагає хабаря!

Потер відчув, що ноги остаточно зраджують йому. Гаряча кров шугонула в скроні, перед очима застрибали темні м’ячики. Непідвладне його волі тіло почало осідати, і, аби втриматися, Копонешро широко розкинув руки й відчайдушно ухопився за металеве пруття віконної решітки.

Янґ-Ол пирхнув, мало не захлинувшись нежданим смішком.

– Ну, йопеме[26], ви як Христос на розп’ятті, хай мене господь простить! – насмішкувато прорік, відкашлявшись. – Що це з вами? Ви ніби сам не свій. Невже після учорашнього ніяк до тями дійти не можете, га?