Мертвому півню фагот не потрібен

Копонешро несамовито захитав головою, аж щоки залопотіли, наче фана на вітрі. Що то мало значити, сказати важко: може, висловлював у такий спосіб заперечення, а може, намагався прогнати спередочей мару і переконатися, що все це – лише поганий, дурний сон.

– Перестаньте, врешті-решт, трясти головою! – роздратовано гримнув Янґ-Ол. – Теж знайшли забаву! Я, до речі, прийшов у справах, а не так собі. Але якщо ви не налаштовані на конструктивну розмову, то можемо перенести її на інший час і в інше місце. Здогадуєтесь, куди?

Копонешро тріпнувся і застиг, відморожено втупившись у податкового інспектора. Його обезбарвлений погляд ні про що не говорив і, загалом, видавався порожнім та скляним.

Ця чудасія Янґ-Олу вже починала обридати, а випробовувати власне терпіння охоти він не мав. Гучно плеснувши долонями по колінах, інспектор досадливо зітхнув:

– Бачить бог, я цього не хотів! – і рвучко підвівся з канапи. – Що ж, прийдеться передавати діло по інстанції…

Це був відвертий, нічим не приховуваний шантаж. Примітивний, невигадливий, банальний, але разюче ефективний шантаж, що вмент вивів Копонешро зі стану глибокого шоку.

– Заждіть! – залементував з остраху, що Янґ-Ол візьме й направду піде. Або ж просто щезне, розчинившись у повітрі на кшталт нечистої сили (і якби так сталося, Копонешро анітрохи не здивувався б: уся дотеперішня поведенція податкового інспектора кого завгодно підштовхнула б до думки, що Янґ-Ол знається із дияволом). – Не поспішайте! Я згоден!

– Згодні? – Янґ-Ол спробував приклеїти на вуста вираз святої наївності. – Про що це ви?

– Ну… – зам’явся Копонешро.

Сполошено обернувшись, окинув доскіпливим поглядом двір. Там не було жодної душі. Ця обставина його трохи заспокоїла, але для більшої певності він ще й кілька разів смикнув защібку вікна.

– Якого біса ви там вовтузитесь? – невдоволено поцікавився Янґ-Ол.

– Та так, пусте, – озвався Копонешро, витираючи об штани спітнілі долоні. – Перевіряю, чи зачинене…

– Для чого? – зобразив глузливу посмішку податковий інспектор.

– Ну як же? – здивувався його нездогадливості Копонешро. – Обережність, самі розумієте, у такому ділі річ не зайва.

– В якому ділі?

– Ну… ну… Я про вісім тисяч… – пробелькотів Потер.

– А, ви про це! – забігали у Янґ-Ола очі.

– Тільки…

– Що таке? – насторожився Янґ-Ол.

– Може… – несміливо почав Копонешро. – Може б… того…

– Що ви там м’ямлите?

– Може б ми домовились про половину?

Копонешро склав руки на грудях і звів на Янґ-Ола сповнений вселенської туги погляд.

– По-приятельськи, так би мовити. Га?

– Стоп! Стоп! – замахав руками Янґ-Ол. – Я так розумію, що ви хочете відбутися лише чотирма тисячами?

– Авжеж!

Вселенська туга в очах Копонешро змінилася вселенською надією.

Однак збутися їй не судилося!

– Та що ви собі думаєте?! – не на жарт розізлився податковий інспектор. – Ми що, на базарі, щоб торгуватися?! – забігав вздовж стіни, кидаючи на Копонешро нищівні позирки. – Давайте порахуємо! Ви приховали від оподаткування двадцять тисяч, так? З цих двадцяти тисяч ви повинні сплатити тридцять процентів. Скільки це буде? Правильно, шість тисяч. Плюс тридцять процентів штрафу, а це ще шість тисяч. Разом вже дванадцять, так? Тепер додайте пеню. П’ять відсотків за кожен місяць множимо на дев’ять. Маємо ще дев’ять тисяч. Приплюсуємо до дванадцяти. Скільки вийде?

– Двад… двад… двадцять одна? – вражено пробурмотів Потер й знесилено плюхнувся на стілець. – Ви не помиляєтесь?

– Ха-ха-ха! – одізвався рипливим сміхом Янґ-Ол. – Ви мене розсмішили! На штрафах, санкціях і пені я, мій дорогенький, зуби з’їв! Ось, погляньте, – піддер пальцем верхню губу, демонструючи поріділу шеренгу щербатих та гнилих зубів.

– Але як же це? – розпачливо простогнав Копонешро. – Ви ж нарахували більше, аніж я приховав!

– Все чин-чин, не сумнівайтесь, – «заспокоїв» його Янґ-Ол. – На що ж ви сподівалися? Жартувати з податками треба уміючи, бо інакше рано чи пізно ці жарти вилізуть боком. Ще й так вилізуть, що не зоглядишся, як опинишся у задниці африканського слона!

Копонешро відкинувся на спинку стільця, задер голову до стелі і знеможено склепив повіки.

Синя прожилка сонної артерії на його шиї неспокійно пульсувала, з кутиків рота продиралося глухе спазматичне хрипіння.

«Даремні потуги! – хмикнув Янґ-Ол. – Хочеш розжалобити? А дудки. Раніш треба було думати. Вкрав – поділись, щоб і тобі було добре, і мені не кепсько. А ти що? Тільки про свої інтереси дбав! Жлоб, одним словом. Натуральний жлоб’яра. Що ж, доведеться зайнятися твоїм перевихованням, ідіоте!»

– І ото не набридло вам ще стогнати? – гидливо поморщився. – Корчите, звиняйте на слові, дурника. Чи ви, може, розраховуєте, що все владнається само собою? Ну що ж, помрійте. Я бачу, що каші з вами не звариш, тож робіть собі як знаєте, а я вмиваю руки. Вже й так занадто багато часу на вас убив, пора й честь знати. Тільки майте на увазі, що тепер я й пальцем не поворухну. Викручуйтесь самі, як можете, а мене ваші проблеми більше не займають!

– Навіщо ж ви так? – подав благальний голос Копонешро. – Хіба ми не могли б домовитися, так сказать, полюбовно?

– Чого ж ні? Звичайно, можемо, – ствердно кивнув Янґ-Ол. – Було б тільки бажання. Але ваша поведінка, чесно кажучи, породжує сумнів, чи є воно у вас.

– Та є! Є! – поквапився запевнити Копонешро. – Як же інакше?!

– У такому разі, – лице Янґ-Ола осяялось вдоволеною посмішкою, – я не бачу жодних перепон. Скільки вам треба часу, щоб зібрати необхідну суму?

– Ну… – заметушився Копонешро.

Його все ще не полишала надія виторгувати бодай яку-небудь поблажку.

– А можна частинами?

Янґ-Ол заперечливо мотнув головою.

– Це виключено! Уявіть собі, що ви загнетеся, не розрахувавшись зі мною повністю. Хто мені відшкодовуватиме збитки?

– Але ж я не збираюся загинатися! – розпачливо вигукнув Копонешро.

– Хіба я казав, що ви збираєтесь? Але все може статися. Від смерті ніхто у цьому світі не застрахований і ніхто не може знати, коли і де вона його спостигне. Ви ж не можете ґарантувати, скажімо, що не розіб’єтеся на своєму «Форді» де-небудь по дорозі в Авкиніврак! Тим паче, що до мене доходили чутки, що ви надто ризиковано водите авто. Зрештою, то ваша справа. Хочете ризикувати – ризикуйте. Але я особисто ризикувати своїми доходами не бажаю.

Копонешро схвильовано засовався на стільці. Від Янґ-Олових пророцтв йому зробилося моторошно. В грудях похололо, серце обволік крижаний панцир.

Янґ-Ол же, ні на що не зважаючи, продовжував:

– Я повинен дбати про своє майбутнє. Хто його знає, як все обернеться! А раптом народ сказиться і усі поголовно почнуть справно платити податки? Хіба я зможу тоді прожити на свою мізерну платню? Дзуськи! І що? Прослужити стільки років, трудитися, як віл, і не забезпечити собі пристойну старість? Ні, я не можу цього допустити. Тож звиняйте, мій друже, але задовольнити ваше прохання просто не маю права.

Він зробив паузу, аби перевести подих.

– Сподіваюсь, резонність моїх слів не може викликати у вас заперечень. На моє глибоке переконання, у вас немає підстав на мене ображатися. А втім, чого тільки не зробиш заради приятеля! Чесно кажучи, я міг би погодитися на те, щоб дещо підкоригувати суму. Шість тисяч замість восьми вас влаштує, мій дорогий Потере?

«Дорогий Потер» мало не очманів від милостивого дарунка долі[27].

– О, так! Так! – залепетав, не тямлячись од щастя. – Звісно! Звісно, що влаштує!

– От і славненько! – натхненно вів далі Янґ-Ол. – Я радий, мій любий друже, що ми нарешті можемо дійти згоди. Повірте, це для мене дуже важливо. Дуже! Не приховуватиму, ви мені завжди були симпатичні, і коли б між нами пробігла чорна кішка, мені по-спражньому було б прикро. Надзвичайно прикро! Я собі, мабуть, ніколи цього не простив би. Таким людям, як ми з вами, треба триматися купи. Сьогодні я вам чимось допоможу, а завтра, дасть бог, і ви мені у чомусь підсобите. Це життя, любий Потере, і від цього нікуди не подітися, не втекти, не сховатися.

– Та ясне діло, – підхопив Копонешро, – життя штука складна і заплутана.

– Нічого заплутаного якраз і немає! – повчально заперечив Янґ-Ол. – Все надзвичайно просто: ти мені – я тобі. Ось і вся премудрість. От податкові документи справді можуть бути дуже навіть заплутаними. Це я вам ручаюсь! Хто-хто, а я цю науку засвоїв досконало. Так при бажанні можу заплутати, що ніяка ревізія нізащо не докопається.

– Дивовижно! – захоплено вигукнув Копонешро, улесливо викочуючи очі. – Ґеніально!

– Перестаньте! – відмахнувся Янґ-Ол. – Я не потребую ваших компліментів. І взагалі! Облиште це підлабузництво, воно мені противне. Не пудріть мені мізки, я на таку дешевизну не купуюсь.

Яка муха укусила податкового інспектора, збагнути важко[28], але він раптом так розходився, що бідолаха Потер просто не знав, куди подітися.

– Отак ви всі! Сподіваєтесь лестощами відкупитися! Не раджу тримати мене за ідіота! Не раджу! Запам’ятайте, дорогуша: нічого у цьому світі не робиться за гарні словечка і лагідні погляди. А це значить, що за свою поступливість я маю повне право вимагати компенсацію!

– Та хіба я проти? – розгублено забелькотів Копонешро. – Як скажете… Чого ж ви хочете?

Здавалося, він згоден на все, аби лиш Янґ-Ол утихомирився.

– Вашу секретарку!

– Що-о-о-о?

Янґ-Ол тицьнув тонким, як у підлітка, пальцем у бік дверей.

– Вашу секретарку!

Копонешро остовпів і, безуспішно силкуючись збагнути зміст Янґ-Олових слів, бездумно глипав по-жаб’ячи виряченими очицями.

– А-а-! – плеснув себе по лобі. – Ви хочете узяти її до себе?

– Ви що, зовсім рехнулися? – Янґ-Ол покрутив вказівним пальцем біля скроні. – На який фрукт вона мені у конторі здалася?! Я тільки хочу побавитися з нею!

– Тобто як?

Щелепа Копонешро відвисла аж так, що здалося: ще трохи – і вона відвалиться.

– Елементарно, Ватсон! – підленько ошкірив зуби Янґ-Ол. – Як у пісенці:

Туди-сюди, туди-сюдиПо рейках ходять поїзди.Туди-сюди, туди-сюди,Немає ліпшої їзди!

– Але ж… – почав було Копонешро.

– Я не наполягаю, – зловісно обірвав Янґ-Ол, – я тільки пропоную!

Лице його при цьому врапт окостеніло, очі застигли і вимогливо приклеїлися до Копонешро.

Копонешро зрозумів, що Янґ-Ол загнав його у безвихідь й нізащо від свого не відступиться.

Опиратися не було сенсу…

Він мусив змиритися з цим. І змирився. Єдине, що непокоїло його – як умовити Юті. Він чомусь був упевнений, що це неможливо, і заздалегідь налаштувався на важку й безрезультатну розмову, і навіть готовий був змиритися з тим, що доведеться через секретарчину непоступливість розкошелитися на повну котушку…

І тому був немислимо вражений тим, що Юті майже не опиралася. Важко сказати, чого більше було у тих його почуваннях – подиву чи розчарованості. Все-таки він сподівався, що юна мимзя Моканеш протестуватиме проти такого ґанебства. Навіть уявив, як вона уся тремтітиме, і тремтітиме не так од сорому, як від обурення. Йому ввижалася гримаса огиди на її гостроносому личику. Можливо, у пориві праведного гніву вона надає йому ляпасів, пригрозить поскаржитися окружному судді або хоча б розплачеться і, кинувшись у ноги, благально квилитиме: «Потере, одумайся! Я люблю тебе і ніхто, крім тебе, не володітиме моїм тілом!»

Але нічого такого не трапилося.

Вислухавши Копонешро, Юті лише поцікавилась:

– Де і коли[29]?

– Ти не повіриш, але він хоче зараз, – пролепетав Потер. – У моєму кабінеті…

– Зараз так зараз, – байдуже повела плечем Юті і діловито розпорядилася: – Іди покарауль на вулиці, щоб ніхто не приперся.

Й зацокотіла каблучками до дверей кабінету.

…Коли Янґ-Ол з’явився на ґанку, його обличчя світилося щасливою посмішкою п’янички, котрому поталанило похмелитися.

Sekcio 4:Big Vivo estas mallonga, kaj eterna ve[30]

Старий Ірландець згадує минуле. Комісар Пад Люка. Запаморочлива ідея Юджіна Кіллі.

Uxor contenta est, quae bona est, uno viro[31].

Годинник над дверима пробив восьму вечора.

Тримаючи спорожнілий келих у випростаній на рівні зіниць руці, Юджін Кіллі зосереджено роздивлявся краплі вина, що, ніби кров, облямовували тонкі стінки боґемського кришталю. Усякий, хто глянув би цієї миті на Юджіна зобіч, наразі дійшов би висновку, що ніщо інше, окрім цього зачудування, його не турбує і не займає.

Та насправді думки Старого Ірландця блукали деінде, біля брудного ґанделика рудої свині О’Негрі.

Сильва та Дане, надававши цілий лантух порад і добряче причастившись за Юджінів рахунок, розійшлися по домівках, залишивши бідолаху наодинці з його невеселими роздумами. Але ображатися на них причин він не мав. Навіть навпаки, бо тільки завдяки їм Юджін і не занепав остаточно духом. Вони примусили його повірити у те, що справи його аж ніяк не безнадійні, а отже для того, щоб прихилити до себе фортуну, потрібно не так вже й багато: всього-навсього не опускати руки.

«Можеш на нас розраховувати!» – запевнили наостанок, і навіть якби то був лише благородний жест, Юджін однак прийняв би його із вдячністю. Але то був не просто жест, Старий Ірландець це знав напевне. Тож, провівши приятелів до дверей, мало не пустив сльозу: «Які милі хлопці! Дарма, що писаки!» – й поклав собі з наступного місяця передплатити «їхню нікчемну газетку»[32].

Нарешті він опустив руку, поставив келих на стіл і перевів погляд за вікно. Вечірній туманець, протятий рожевими променями сонця, що поволі закочувалося за лисий череп гори, стелився північним схилом її підніжжя, поволі сповзаючи вниз, у долину Ка-М’янки. На хвильку замилувавшись тією майже ідилічною картинкою, Юджін особливо гостро відчув сум за сповненим турботами буттям, коли час летів непомітно й ніколи було приязнитися із печаллю. Йому здалося, що час той бозна-як давно відійшов, і Юджін нізащо не хотів повірити в очевидність, що відтоді, як лиха вість про чужака перетворила цей гамірливий оазис на німотну запустінь, спливло всього-навсього якихось кілька годин. Кожна хвилина видавалась йому тепер нескінченним і сірим, змарнованим марудним неробством днем, і він відчував просто таки нестерпну втому, що намертво прицвяшила його до мулького стільця, відібрала сили бодай зворухнутися, вихолощила думки і важким кіптявим рядном огорнула душу.

Мабуть, так вже влаштована людина, що у такі миттєвості зарадити їй можуть тільки пекельне відчуття самотності, біль за утраченим, туга за справжнім і світлим, що було у житті і що було віддано на поталу дрібному, ницому і нічого не вартому.

Мабуть, такі миттєвості прозріння рано чи пізно (далебі, таки пізно!) навідуються до кожного. Навідуються по-різному, за різних обставин, але навідуються. Приходять раптово чи поволі, але завжди – непідкупні, невблаганні і суворі, як Терміна Тор[33].

Однак занурення у минуле витягло з глибин Юджінової пам’яті не так вже й багато. Кілька незначних епізодів, які й споминами назвати важко. І як він не силувався пригадати щось яскраве і важливе, ті його потуги були безуспішними. Якоїсь миті Юджін відчув пронизливий холодок у всьому тілі, і услід за тим розпалений мозок зродив жахливе відкриття: усе його життя – суцільна смуга невдач. Він невдало появився на світ – саме тоді, коли батько, проциндривши сімейні статки, звіявся світ за очі, залишивши немічну дружину і тримісячного сина без будь-яких засобів існування. Він невдало пішов до школи – першого ж дня на нього звалився з підгнилого дерев’яного помосту посеред вестибюлю важезний бронзовий бюст президента, з ушкодженим хребтом Юджін п’ять літ пролежав у нерухомості без будь-якої надії на одужання, і хоч все-таки якимось дивом вичуняв, до школи вже більше ніколи не ходив. Він невдало одружився – покійниця Месаліна його не любила, ще й виявилася рідкісним стервом, невгамовно охочою до чужих чоловіків, отож життя із нею перетворилося на безкінечну муку, та Юджін, одначе, героїчно терпів її вибрики, тішачи себе надією, що все минеться, що Месаліна одумається і, врешті-решт, зважить на його почуття (бо хоч там що, а він таки її любив: спершу нестямно, згодом просто любив, ще пізніше намагався переконати себе у тому, що таку жінку, як Месаліна, любити неможливо, але докінечно схолодніти до неї так і не зміг – варто було їй лишень приязно усміхнутися чи мовити лагідне слово, вогонь кохання умить спалахував в Юджіновому серці з новою силою); коли ж Месаліна таки одумалася, було вже пізно – певно, у покару за безпутність її з усіх боків обсіли болячки, вона то розпасалася до непристойності, то марніла і перетворювалася в жалюгідну, худу і змарнілу подобизну жінки, весь прибуток з пивниці йшов на її лікування, по яких тільки лікарях та санаторіях Юджін її не вивозив, але таки домігся свого: Месаліна знову розквітла, набралася здоров’я. Але на ту пору їй уже добігало до сорока, про дитину не могло бути й мови, та й навряд чи вона змогла б завагітніти… А потім… Хто б міг подумати, що вистраждана і виплекана неймовірними зусиллями і жертовним Юджіновим терпінням тиха сімейна ідилія урветься так нагло і безглуздо! Легке нездужання, на яке ні він, ні Месаліна не вважали за потрібне звертати увагу, обернулося запаленням легенів, що за кілька днів поклало Месаліну в домовину…

Гірке зітхання (чи радше стогін) сколихнуло німотний присмерк пивниці.

Старий Ірландець підвівся. Дрібочучи, прочовгав у закут за стійкою. Намацав рукою ширму, що прикривала вхід до підсобної комірчинки, наосліп дотягнувся пальцями до прикритого ширмою вимикача.

Спалахнуло світло. Але на душі від того не прояснилося…

Годинник над дверима показував за чверть дев’яту.

Юджін журливо захитав підборідком, окинув тлумним поглядом порожній зал. За чверть дев’ята! Якби не той триклятущий чужак, зараз би гульба у пивниці була в самісінькому розпалі: попід стелею снували б руді пасма цигаркового диму; Коцибуль Ялубиц розважав би компанію байками зі свого холостяцького життя[34]; брати Тітофф вишукували б, перед ким розщедритися компліментами з єдиною і більш аніж прозорою метою – напитися і наїстися надурняк[35]; Алекс Вольськи чмихав би безперестанку носом і з усіх сил пнувся би зав’язати з ким-небудь суперечку – про що саме, йому було байдуже, аби лиш зчепитися; Михай Лосич сидів би набундючений, мов сич, спогорда зиркаючи на галасливе ґурбище за сусідніми столиками, вичікуючи, коли хтось надумається до нього звернутися, бо із власної ініціативи долучатися до нікчемних балачок вважав не гідним свого статусу[36]; Ґієн Капшо, Рим Арук і Матія Маріос уболівали б за долі світу, тавруючи постіндустріальне суспільство та пророкуючи Новий Апокаліпсис, заодно переймаючись тим, аби до його настання їхні заґартовані організми засвоїли якомога більше винайдених людством божественних напоїв – віскі, бренді, коньяків, бальзамів, джинів, текіли etc; Вальдемар Вайсброу та Мойсей Коен, прихопивши по пляшці пива, починали б торувати шлях до виходу, що завше було для них справою непростою, бо полишити пивницю, не зачепившись на коня чи не біля кожного столика, їм рідко коли вдавалося[37]; опинившись врешті-решт на вулиці, вони неодмінно всілися б на сходи і, обнявшись, заревли б у два голоси «Повзуть злодієро із салуну рачки» або «Дай мені, шинкарко!»…[38]

Юджін на якийсь час знову відчув, що весь світ для нього спорожнів, зробився чужим і безцільним, відчув, що йому в ньому до такої міри самотньо, ніби він уже поза ним, начебто втратив будь-який зв’язок з усім, що оточувало донині. Знову згадав і знову щиро пожалкував за минулим днем, і позаминулим, за тими зазвичайними вечорами, коли затримувався у пивниці далеко за північ і коли навіть уві сні (хоч вкладався спати, утомлений до краю, не раніше третьої й одразу засинав) його не полишали думки про дрібні буденні клопоти.

Як тепер бути, як усе обернеться, з ким поділитися сумнівами, у кого спитати поради? Якби була жива Месаліна, певно, йому було б набагато легше… Хоча хто його знає! Він стільки натерпівся з нею, стільки разів вона утоптувала його душу і почуття в багнюку, стільки разів наштовхувався на її крижаний, неприховано ворожистий погляд, стільки разів його щирість розбивалася об стіну нерозуміння й байдужості, що важко сказати, чи змогла б вона у такі хвилини, як зараз, підтримати його, допомогти, зарадити чутливим, заспокійливим словом.

На думку йому раптом прийшло те, про що ніколи раніше не замислювався: адже Месаліна була єдиною в його житті жінкою! Інших жінок, навіть легковажних хвойдочок, він не мав ані за її життя, ані після її смерті. Спробував пригадати, чи хоча б коли-небудь, бодай мимоволі, навідувалися до нього думки про зраду. І не зміг…

Він був далекий від того, аби приписувати собі бозна-яку ґречність, тим паче був далекий од думки про власну винятковість і безгрішність, але мозок його спалахнув: «А Месаліна? Чи хоча б коли-небудь, хоч би ненадовго, навідувалось до неї почуття провини? Чи картала себе за зради? Чи визнавала хоча б у глибині душі, що це ґанебно?»

– Ет! – відмахнувся од стражденних запитань, як від незносної мухи. – Чого тепер цим мучитися?

І раптом сполошено здригнувся, не упізнаючи власного голосу, що пролунав у порожньому залі непринадно і глухо, ніби із діжі.

– Певно, саме так починають виживати із ума, – кисло усміхнувся. – А що ж! Як нема людині чим зайнятися, так всякі дурниці і лізуть до гол…

Обмовк на півслові. Здалося: важко гупаючи, хтось піднімається сходами.

Юджін укляк, напружено вслухаючись у звуки за дверима.

Ні, радісно забилося серце, таки не причулося!

В душі Старого Ірландця здійнявся сущий шквал обнадійливих почуттів. А може, запульсувало у скронях, насправжки сталося диво? Може, ніякого прибульця не було, і ватага одурених чоловіків, добряче нам’явши боки рудій свині О’Негрі, повертається оце зараз до милої їхнім серцям затишної пивниці старого друзяки Кіллі?

Що ж, Юджін не триматиме на вас зла! Не товпіться в порозі, проходьте. Це добре, що ви провчили того облудника. Бач, що надумав негідник – водити за носа пристойне панство! Це ж треба таке! Певно, бовдуряка сподівався, що такі штуки йому легко минуться? Коли б не так!..

Двері прочинилися і перед зором Старого Ірландця постала огрядна постать поліцейського комісара Пада Люки.

За інших обставин його з'ява пробудила би в Юджінові хіба що осоругу та мулький неспокій: так вже повелося, що навідини цього одіозного типчика неодмінно завершувалися якою-небудь капостю.

Загалом, такі ж емоції приберігала для Пада Люки переважна більшість мешканців Каїруана, за винятком малолітніх дітей, з яких йому нічого було здерти (вірніше, він ще просто не додумався до того, що і з них можна мати бодай якийсь нікчемненький зиск), а також мера, окружного прокурора, судді та ще кількох осіб, що посідали вищі од нього щаблі в тубільній владній ієрархії і, відповідно, всіляко заохочували Пада Люку до належних їх становищу виявів лояльності. Не можна сказати, що такий стан речей його не влаштовував, та однак коли приходив час засвідчувати комусь із них повагу, Люку ввижалося, що заодно із презентом чи конвертиком, напханим новенькими купюрами, він передає у чужі загребущі руки скривавлений окрайчик власного серця. І хоч рани на понівеченому серці затягувалися доволі швидко, не лишаючи й рубця[39], ним оволодівала хижа жадоба на комусь відігратися. І хай би як тоді не намагалися, знаючи його лютий норов, догодити йому, хоч би як гостинно не приймали, Пад Люка все одно віддячував чорною неприязністю й не проминав найменшої нагоди розжитися бодай на якийсь дріб’язок. Не гребував нічим, і докори сумління йому були невідомі.

Багато хто схильний був вбачати причини такої його поведінки у тому, що нинішню посаду Пад Люка здобув порівняно недавно, а до того вічно потерпав від нестатків, отож коли з'явилася можливість покращити свій добробут, накинувся на ці можливості, як зголоднілий вовк на здобич.

Так воно, ймовірно, і було.

Принаймні, чимось іншим його ненажерливість та патологічну заздрість, що розповсюджувалися на все і всіх, пояснити важко.

Вседозволеність та безкарність розбещували Пада Люку з дивовижною легкістю, не зустрічаючи в його зіпсутому нутрі жодного спротиву. І, як це часто буває, він не лише утратив почуття міри, але й позбувся елементарної обачності. Складалося враження, ніби Пад Люка абсолютно не задумується над наслідками або ж, навпаки, як ніхто інший передчуває, що довго так тривати не може, і поспішає сповна скористатися моментом.

Тепер, мабуть, вам зрозуміло, чому іншим разом при появі комісара настрій у Старого Ірландця неодмінно зіпсувався б. Але ниньки Юджін із чистим сумлінням радо привітав би кого завгодно, навіть нечистого[40].

Хоч Пад Люка і звик до запопадливості перед його персоною, та все ж йому вистачало в голові оливи не брати на віру щирість подібних виявів. Тож не дивно, що неймовірна люб’язність, яка світилася на Юджіновому обличчі, видалася йому підозрілою, тим паче, що Старий Ірландець ніколи раніше явною улесливістю не грішив і обмежувався у стосунках з комісаром лише сухою, сказати б чисто формальною, ввічливістю.