Цифровий, або Brevis est

– Відчепися від нього, – втомлено казала мама.

Канікули закінчилися.

На початку березня, злегка заляпавши Арсена водою з калюжі, поруч зупинився знайомий джип. Максим опустив шибку; був він, як і раніше, у жовтій куртці, так само небритий, вухатий і носатий; Арсенові знадобилася вся сила волі, щоб не заверещати від радості.

* * *

Машина заїхала на територію величезної промзони й довго блукала серед бетонних споруд, обплутаних антенами та залізними сходами. Двері ангарів, стіни майже без вікон, прожектори на дахах, цегляні будочки сторожів; був вечір п’ятниці, промзона стояла порожня, і ці величезні безлюдні простори вселяли Арсенові незрозумілу тривогу.

Батьки пішли в театр, і це було добре, бо брехати їм не хотілося. Це було погано: батьки гадки не мають, куди поїхав син і з ким він поїхав. Вони нічого не знають про Максима. Ніхто не знає. Арсен знову повівся, мов малолітній ідіот; людина в жовтій куртці якось незбагненно вимикала його охоронні системи. На внутрішньому уявному табло світилося «свій», і здоровий глузд нічого не міг з цим удіяти.

На підземній стоянці горіли лампи в залізних сітках, схожих на величезні намордники. Висів туман, як у душовій басейну. Поряд, здається, над головою, повільно й ритмічно прогуркотіли залізні колеса.

– Нервуєшся? – мимохідь запитав Максим.

– Ні. Чого це?

– Ну, ти ж ніяк не почнеш мені довіряти.

– Я?!

– Знаю, знаю, ти чесно намагаєшся. Але ти від природи хлопець недовірливий. І це правильно.

Зачинилися двері ліфта, кабіна сіпнулася, й Арсен упіймав себе на тім, що не розуміє, вгору вони рухаються чи вниз. Через кілька довгих секунд двері відчинилися з іншого боку, відкрився широкий коридор без вікон, тож, як і раніше, неможливо було визначити, під землею вони перебувають чи під небом.

За поворотом виявився пропускний пункт. Арсен сповільнив ходу. Коротко стрижений чоловік у синій сорочці повернув до них голову. Максим зупинився, запхнувши руки в кишені жовтої, бувалої в бувальцях куртки, широко розставивши ноги в білих кросівках, дивлячись люто, наче гопник-виконавець. На місці охоронця Арсен ніколи б не пустив такого суб’єкта на охоронну територію – проте чоловік у синій сорочці підхопився з місця й привітався з явною повагою, навіть улесливо. Мигцем глянув на Арсена, знову всівся широким задом у потерте крісло перед монітором. Поклацав, почекав секунду, витяг з принтера, вклав у пластикову обгортку й видав Арсенові нагрудний знак: смужечка штрих-коду, більше нічого.

Арсен мовчки прикріпив бейджик на грудях, ближче до плеча.

В офісах, де працювали його батьки, завжди було тісно, метушилися секретарки на височезних підборах, нудьгували відвідувачі, тинялися ледарі, походжало начальство. Тут же, крім сторожа в синій сорочці, не було нікого – порожнє приміщення, начинене сенсорами, замками, рачачими очима камер під стелею, системами спостереження, які не тільки не ховалися – навпаки, наче пишалися, радуючи відвідувача. За ким вони тут стежать? Утім, сьогодні п’ятниця, вечір, робочий день закінчився…

Сенсори ледь чутно пищали, приймаючи пластикову картку зі штрих-кодом. Ґрати, що перекривали прохід, роз’їжджалися. Максим ішов спереду, насвистуючи, крутячи на ланцюжку зв’язку ключів. Він мав дивний вигляд у цьому коридорі: наче бомж в офісі чи клоун у реанімації. Втім, може, тут усі такі?

Невідома «контора» серйозно дбала про безпеку. Арсен почав лічити ґрати й сенсори – і збився з ліку. Навіщо розробникам комп’ютерних ігор такі круті запобіжні заходи?

Нарешті, Максим одімкнув залізні двері й завів Арсена у великий кабінет, заставлений і обвішаний екранами, дисплеями, моніторами. Пахло ізоляцією й старим тютюновим димом. Тихо гули помпи. Під вентиляційними трубами шелестіла «локшина» з цигаркового паперу.

– Кави хочеш? – уривчасто спитав Максим. – Візьми в автоматі, задарма. І падай осюди, в крісло. Подивимось кінце.

* * *

Один за одним загорялися екрани – монохромні, з дуже чітким зображенням, як у стародавньому кіно. На одному Арсен побачив супермаркет – з-під стелі, застиглим поглядом камери спостереження. На іншому був вихід з метро, суцільним потоком ішли люди, камеру було встановлено на рівні їхніх облич. На третьому, четвертому, п’ятому теж щось відбувалося чи, навпаки, не відбувалося нічого: застиглі обриси коридорів і складських приміщень, повзучі ескалатори, поверхня великої калюжі, вкрита дрібними хвильками.

– Подобається якість картинки?

– Супер, – обережно похвалив Арсен. – А… навіщо?

– Зараз розкажу.

На другому праворуч екрані молочним світлом горіли ліхтарі. Мерехтіла вивіска – Арсен раптом упізнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пішов, розчарований. Проходили зрідка перехожі, іноді проїжджала машина; неподалік входу в клуб стояв автомобіль, здається, старий «Опель». У тіні будинку мерехтіли вогники – можливо, там хтось курив. На монохромному екрані не розбереш.

Максим упустив на скляний офісний стіл свій крутий мобільник:

– Новини «Балу» знаєш?

– Квіні з’їла Канцлера.

– Ага. Молодець дівчинка. Вони вже шкодують, що стратили Міністра, замість того, щоб використати. Добряче ти їх розлютив…

– Вони не могли використати Міністра, – сказав Арсен, і голос його пролунав зверхньо. – Все одно, що використати мене.

Максим відкрив «Королівський бал» на своєму ноутбуці; в Арсена защеміло серце від вигляду знайомої заставки. У кімнаті очікування нудьгував єдиний персонаж на цьому акаунті – неголений рибалка, що колись заговорив з Міністром коло фонтана. Того разу Максим хотів, щоб його впізнали, і лице рибалки було сконструйовано на основі фотографії. Зараз Максимові не хотілося світити фізіономією; редагувати персонажа він не став, а просто вибрав у спорядженні крислатий капелюх і надів на рибалку, цілком закривши обличчя.

Відкрилися вулиці міста. Кімнату наповнили дзенькіт підків та гуркіт дерев’яних черевиків, далекий стук, іржання, дихання, скрип. В Арсена сіпнулися ніздрі: в його уяві запахло свіжим сіном, деревом і димом.

– А тебе, вважаєш, використати неможливо? – неуважно запитав Максим.

– Використати персонажа – значить просто водити його, клацати мишкою, – Арсен дивився, як рибалка в крислатому капелюсі йде по вулиці намальованого міста. – Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боїться. Людина настільки складніша за свого комп’ютерного персонажа…

Максим кивнув:

– Усі так думають.

– І не мають рації? – обережно запитав Арсен.

– Авжеж. Водити людину легше, ніж люди собі гадають.

– Не всяку.

– Усяку, – Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. – Якщо ти вважаєш, що не піддаєшся маніпуляції, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумніший за багатьох – ти на гачку. Тобою вже маніпулюють.

– Я знаю.

– Що?

– Що мною маніпулюють. Це ти. Ти використовуєш мене або намагаєшся використати.

– Молодець, – Максим усміхнувся великим тонкогубим ротом. – Якщо ти пливеш і знаєш, що тебе несе течія, то можна боротися з нею, або пливти вбік, або просто розслабиться – ану ж винесе на мілке? Але якщо ти впевнений, що не піддаєшся течії, а вона зі страшною силою несе тебе, всіх навколо, зносить береги, будівлі, машини…

– Моторошна картина.

– Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маєш право на мене наплювати, і то вже мій клопіт – зробити так, щоб ти захотів лишитися. Я ж розумію, який стрес ти пережив.

– Я?

– Ти впав з неба на землю, – продовжував Максим, і очі його у півтемряві стали темні, шоколадні. – Ти спершу набув, а потім утратив справжню владу. Справжню, хоч і у віртуальному світі. Був всесильний Міністр, став хлопець-школяр, ніхто, людина без імені…

– А тобі що до того? – відгукнувся Арсен грубіше, ніж би хотів.

– Які твої плани на майбутнє? – запитав Максим тоном шкільного завуча.

– Ну…

Арсен ніколи не знав, що відповідати на це питання. На щастя, йому не дуже часто його ставили. У дитинстві простіше: ким ти хочеш бути? Пожежником! І всі зворушуються.

– Ні, серйозно, Арсене. Ти хлопець не останній. Судячи з досвіду Міністра… Політика? Бізнес? Що?

– Я не знаю, – пробелькотів Арсен. – Не вирішив.

(Він знав наперед, як це буде. Його спільно «вступлять» у якийсь крутий виш, і доведеться кілька років там киснути, вивчати якісь дурниці, постійно ризикуючи, що тебе причавить чиясь роздута зарозумілість. А потім сидіти в просунутій конторі, вічно нервуватися, вичавлювати усмішку, дотримуватись дрес-коду, дбати про статус, і все це роки, роки, перш ніж удасться досягти рівня якого-небудь Чебурашки. З якою радістю він став би хоч сторожем, аби не працювати, а день і ніч присвячувати грі…)

Він не втримався й зітхнув.

– Розумію, – вкрадливо сказав Максим. – Тепер послухай мене. Я пропоную тобі роботу. Дуже, дуже цікаву й прибуткову. І з колосальною перспективою.

– Так буває? – недовірливо запитав Арсен.

– Забув? Я тобі розповідав про нашу контору: ми працюємо, серед іншого, над психологією та соціологією мережевих ігор. Співпрацюємо з розробниками. Йдеться про серії ігор нового покоління: таких, що поруч з нею «Королівський бал» здасться будиночком Барбі.

І він глянув несподівано гостро, з-під лоба. Арсен подумав, що замолоду Максим, напевно, займався боксом – не дарма такі великі круглі вуха так щільно прилягають до голови.

– Так, і все-таки, – непевно почав Арсен, – у чому ця робота… полягає?

– Багато аспектів. Тестувати ігри, випробовувати за завданням окремі фрагменти та властивості. Робити, по суті, майже те саме, що ти робив своїм Міністром: жити в грі. У багатьох іграх.

– Вау, – тихо промовив Арсен, ще не готовий вірити своєму щастю.

– Отож-бо й воно, що «вау». Є нюанс: я не гарантую, що ти одержиш це місце. У нас дуже конкурентний бізнес. На одне місце наразі претендує кілька десятків душ народу.

– Мені їх наперед жаль, – подумавши, сказав Арсен.

Максим розсміявся:

– Не варто занадто серйозно до всього цього ставитися, це гра: ти надієшся на виграш, але маєш бути готовий до програшу. А якщо ти переможеш… Ти здобудеш владу, таку саму, а то й більшу, ніж влада Міністра. У реалі. Тут і зараз.

Він обвів кімнату широким жестом, ніби запрошуючи Арсена царювати серед запилюжених стелажів, моніторів та офісних столів.

– Так буває? – повторив Арсен ще недовірливіше.

– Запевняю тебе.

Максим перевів погляд на екран свого ноутбука. Рибалка вже підходив до ринкового майдану й саме пробирався в юрбі.

– Як тільки сервер не висне? – пробурмотів Максим.

– Чого так багато людей?

– Сьогодні п’ятниця, пора приносити жертву Чорній Богині.

– Вони й досі…

– Так, і щоразу глядачів дедалі більше.

– Гидота.

– Авжеж. Хочеш подивитися?

Арсен завагався.

– Я вже бачив. Коли Міністр востаннє йшов на Асамблею…

– І як тобі?

– Дуже натуралістично, – зізнався Арсен. – Не знаю, як вони це роблять.

– Передові технології, – рибалка, корячись ледь помітним рухам мишки, просувався по вулиці, брукованій кругляком. – Уяви, що буде, коли почнеться повальне переоснащення: не просто ґеймерські окуляри та рукавички, а стенди-тренажери з цілковитим ефектом присутності.

– Кому це треба? – Арсен присунувся ближче до екрана. – Запаришся бігати з мечем. Спробуй, примусь маминого синка відірвати зад од м’якого крісла й реально помахати бойовим молотом…

Рибалка на екрані комп’ютера наближався до майдану, оминаючи перешкоди. Юрба з кожним кроком густішала.

– А постав себе на місце маминого синка, – запропонував Максим. – І уяви бойову лють. Екстаз. Трапляються в нього в реальному житті такі переживання? Зрозуміло, потім у нього болітиме кожен м’яз, зопалу, може, ще й вивихне собі що-не-будь. Але він пам’ятатиме, який був сильний. Який сміливий. Навіть якщо його поб’ють, він почуватиметься тимчасово переможеним героєм, а не жалюгідним невдахою, як у житті.

– Це наркотик.

– Це вітамін. Мамин синок відчує свого персонажа – всередині. Піде в інститут на пари, несподівано сильний. Внутрішньо вільний. Цікавий жінкам.

– Щось я не бачив у пацанів, любителів стрілялок, особливої внутрішньої волі.

– Я кажу про те, чого нема, але що неодмінно буде… Дивись, починається.

На поміст перед храмом вийшли два намальовані жерці й між ними вибрів, спотикаючись, хлопець років вісімнадцяти, гладкий і незграбний. Арсена знову вразила якість промальовування; цей пухкий парубок здавався чужорідним елементом у грі. Неначе в глянсовому журналі знайшлося місце аматорському знімкові провінційної дівчини з невиразним круглим лицем.

– Мені гидко дивитися, – сказав Арсен. – Є в цьому якесь… збочення.

Максим кивнув:

– Згодний… І зв’язок гальмує. Сервер перевантажений.

«Ви справді хочете вийти з гри»? Максим клацнув підтвердження. З’явилася заставка «Королівського балу»; Арсен відкинувся на спинку крісла, і підняв очі на великі чорно-білі монітори.

На екрані, що транслював картинку з супермаркету, з’явився чоловік з візком, зняв з полиці банку, почав читати етикетку. На екрані, що показував вулицю коло входу в Інтернет-клуб, беззвучно відчинилися двері. Вийшов довговолосий хлопець років п’ятнадцяти, в потертих джинсах і дешевій куртці, накинув каптур, побрів, утягши голову в плечі, до порожньої автобусної зупинки.

– Навіщо це тобі потрібно? – запитав Арсен, спостерігаючи, як іде хлопець. – Навряд чи ти стежиш, щоб у супермаркеті хтось не вкрав пачки масла. Чи щоб в офісі не гралися в іграшки в робочий час. Або…

На другому екрані миттю все змінилося. Тінь метнулася з темного закутка, де Арсенові раніше ввижався вогник сигарети. Наздогнала пацана прямо коло чорної машини; розкрились дверцята. Секунда – і підлітка, що пручався й виривався, затягли в машину, й дверцята захряснулись. Розійшлась у вогкому повітрі хмаринка диму з вихлопної труби.

– Ну от, – меланхолійно повідомив Максим.

– Це… як?!

Максим кивнув на сусідній екран. Там ожила темрява; веб-камеру було встановлено в машині над вітровим склом, де звичайно чіпляють іграшки, іконки чи талісманчики на ниточках. Максим підняв пульт, і Арсен почув важке дихання, звуки боротьби, голоси.

– …Оглух, шмаркач? У що грався?

– «Лицарі й маги»…

– Давай лоґін-пароль, справжній, я перевірю. Швидко, а то сідало порву!

– Я забув…

– Нагадати?

Тіні сіпнулися. Тонкий голос плаксиво заскиглив:

– Н-ні…

– Згадуй, стерво мале, а то гірше буде. Не бреши! Перевірю!

Арсен швидко глянув на Максима. Той неквапливо розкрив на моніторі простеньку мережеву гру, популярну в аматорів «прокачувати рівні» й лупити один одного мечем по голові. Тим часом жертва, замкнена в машині, белькотіла букви й цифри.

– Хе? Ме? Хе – як наше «не»?

Мобільник на столі коротко нявкнув, приймаючи СМС. Максим узяв телефон, кивнув і, одним оком читаючи повідомлення, почав набивати лоґін і пароль на своєму комп’ютері.

«Пароль не підходить до лоґіна. Перевірте й спробуйте ще».

Максим підняв брови. Відіслав СМС. Минула секунда.

– Ах ти падло! – вибухнув напасник у машині. – Брешеш!

Почувся глухий звук удару й тонке, майже собаче скиглення.

– Може, ти неправильно набирав? – припустив другий голос, добродушний і басовитий.

– Правильно! Так, стерво, кажи, або я тобі твою флешку в дупу запхну!

Арсен ковтнув слину.

– Зараз, – бурмотів той, у машині. – Я… Я переплутав.

– Я тобі кишки переплутаю!

На Максимів телефон прийшло нове повідомлення. Він набрав комбінації у відповідних рядках – і на екрані з’явився персонаж нещасного слабака, затиснутого зараз у машині: здоровенний лицар в обладунках, з левом на нагруднику, з драконом на шоломі.

Допомогли тобі твої леви й дракони, сумно подумав Арсен. Захистив тебе твій панцир? Там, у грі, ти виходиш один проти ворожого війська, а тут ти шмат сопливого м’яса, і добре, якщо тебе просто так відпустять…

Максим, підкреслено незворушний, знову відіслав СМС. Через кілька секунд її прийняли там, на екрані.

– Тільки дзявкни комусь, – просипів напасник, – тільки засвітися. Знайду й поріжу, як свиню. Вали звідси!

Дверцята машини відчинили. Напасник – Арсен побачив його мигцем – витяг за комір жертву, відкинув на тротуар, заскочив назад, і машина рвонула з місця. Арсен побачив, як тікає назад вулиця. Зображення сіпнулося – це захиталась камера, вмонтована в талісманчик над вітровим склом. Світло ліхтарів упало на лице водія, ковзнуло по фігурі напасника, що сидів на задньому сидінні. Максим, не дивлячись, вимкнув монітор.

– Не міг би ти взяти мені кави в автоматі? Без цукру. Подвійної.

Він говорив – і міняв пароль персонажеві на екрані. Парубійко, побитий і кинутий зараз десь на безлюдній вулиці, назавжди втрачав свого лицаря в обладунках – разом з панциром та амулетами, зброєю, сумкою, гаманцем…

Арсен мовчки взяв з автомата чашку кави. Поставив на офісний стіл з матовою й холодною, мов лід, стільницею.

– Ти ба, – Максим зацікавився. – Панцир у пацанчика заліковий. Меч аматорський, а панцир добрий. Усе разом потягне тисячі на півтори місцевих талерів, майже сто євро…

– От, виходить, над чим «працює» твоя славна контора? – тихо запитав Арсен.

Максим обернувся до нього. Круглоголовий, хрящовухий, з близько посадженими запаленими очима, – з іскорками на дні цих очей. Він сміявся, не розтискаючи губ, не видаючи ні звуку. Потім знову обернувся до монітора – закінчив міняти паролі.

– Я грабую малоліток, – проворкував з неповторною іронією. – Отаман, Хрещений батько. Заробляю по сто євро на безбідну старість.

– А серйозно?

– Серйозно? Це як?

– Серйозно – це значить, що я тобі довіряв… – почав Арсен.

Максим здійняв руки, обороняючись:

– Ти не дружина мені? Ні? Мені здалося, ти мене дорікаєш обманутою довірою? Ні, цього не може бути, мені привиділося, тому що ти мені точно не дружина.

Арсен мовчав, спантеличений його блазнівським тоном. Максим уважно глянув на нього й раптом перемінився цілковито.

– Ну добре, – сказав суворо, майже різко. – Що відібрали в цього шмаркача? Слова без сенсу, набір символів?

– Панцир, меч, сумка, два персні, чоботи, шолом…

– Намальовані.

– Ага, намальовані! А сто євро? А сам персонаж – він же його прокачував місяцями! Рівень нарощував!

– А хлопчик не повинен місяцями сидіти біля компа, – вкрадливо підхопив Максим, – він повинен учитися, дихати повітрям і займатися спортом, щоб вступити в інститут або піти в армію, зайняти потім своє місце в офісі чи біля верстата!

– Знаєш, – Арсен ковтнув густу слину. – Я, мабуть, на тебе не працюватиму. А то ти рано чи пізно почнеш за мене вирішувати, що я повинен робити і яке місце чекає мене в житті.

– Дурник ти, – Максим усміхнувся.

Увімкнені екрани транслювали картинку. Затяглася хвильками поверхня калюжі. Потік пасажирів з метро рідшав. У супермаркеті біля полиці стояла дівуля-гот з чорними нігтями, крутила в руках упаковку сосисок.

– Навіщо ти мені це показав? – запитав Арсен. – Це ж не випадково? Ти нічого випадково не робиш?

Максим усміхнувся й знову став колишнім. Очі потеплішали:

– Я не дарма в тебе вірив. Ти вмієш думати.

– Добре, – сказав Арсен. – Я запитаю по-іншому. Якщо ти не керівник банди… Робиш це не заради здобичі, не заради якоїсь там сотні євро… Тоді навіщо ти це робиш?

Розділ другий

Відчуй себе оселедцем

– Отже, дорогі здобувачі, як чудово, що всі ми тут сьогодні зібралися, – Максим, чисто побритий, одягнений у червону сорочку навипуск та м’яті сині джинси, стояв коло зеленої шкільної дошки, погойдуючись з п’яти на носок і назад. Він був наче яскрава пляма на картині імпресіоніста й поводився відповідно: широко жестикулював, приваблював погляди й заповнював собою аудиторію. Його задоволена усмішка контрастувала з чіпким поглядом запалених, червоних, мов його сорочка, очей. Він майже не спить, подумав Арсен. Мабуть, таблетки ковтає.

– Ви зараз новачки, – Максим йому підморгнув. – Кожний з вас привернув увагу нашої компанії й домігся реальних успіхів на віртуальному полі. Проте зараз ви – «нуби», щойно створені персонажі першого чи навіть нульового рівня. Мене звати Максим, якщо хто не знає. Я тут найголовніший, хоч у це важко повірити.

Важко, мовчки погодився Арсен.

Вони сиділи в маленькій кімнаті без вікон, з лампами денного світла під стелею. Два круглі столи: за одним Арсен та дівчина років вісімнадцяти, тонка, стрижена під хлопчика, в обтислій майці. Дівчину звали Аня. За другим столом сиділо троє: підліток, Арсенів ровесник, Ігор. Двоє дорослих, що називали себе зменшувальними іменами: Толік і Вадик. Те, що відбувалося, нагадувало заняття на банальних мовних курсах: кабінет, столи й стільці, зелена шкільна дошка.

Толік, широковидий і низьколобий, мав звичку гойдатися на стільці. У Вадика на лиці була написана здивована бридливість: він наче питав себе, яким вітром його занесло в таку дивну компанію – його, людину серйозну, небідну й розважливу. Дівчина Аня сиділа, напружившись і скорчившись, наче стиснутий у кулаці кистьовий еспандер. Низько схилившись над столом, малювала візерунки на аркуші паперу: квіти, здається, орхідеї. На її шиї ззаду, у вирізі майки, виднілося татуювання – такі самісінькі квіти. Арсен не міг відвести від них погляду.

– Наша компанія відкриває робоче місце для ґеймера-випробувача, – інтимно понизивши голос, повідомив Максим. – Ви – претенденти, дібрані з кількох тисяч душ.

Арсен дивився на дівчину й думав, що орхідеї, мабуть, витатуювані в неї не тільки на шиї. Дуже тонке, ажурне татуювання. Хто вона така, ця Аня, чому сидить згорбившись, її що, ніхто в дитинстві не ляскав по круглій спині?

Він схаменувся, що занадто відверто розглядає сусідку, відвів очі й наткнувся на Толіків погляд. Потупився; Толікові очі були схожі на олов’яні калюжі. Побачивши його перед початком тренінгу, Арсен у першу секунду подумав, що помилився. Ніяк не міг опинитися в цій кімнаті гопник, вибивайло лоґінів та паролів, напасник, і просто бандит, якого Арсен бачив один раз на екрані чорно-білого монітора. Толік ще й кивнув йому, наче знайомому. А в наступну хвилину Арсен побачив Ігоря, того самого довговолосого хлопчика, якого кілька місяців тому затягли в чужу машину, пом’яли, залякали й одібрали персонажа. Ігор зайшов у кімнату останній, роззирнувся, побачив Толіка й упізнав його, і виявився до цього не готовий. Арсен бачив, як відлила кров од запалих щік, од блідого лоба з мережками переможених прищів. Ігор позадкував, ніби збирався непомітно вислизнути з кімнати, але Максим змахнув червоним рукавом, широким жестом указав пацанові його місце, і Ігор сів, втягши голову в плечі, зі своїм мучителем за один стіл. «Гавайська» сорочка з речового ринку сиділа на Ігореві з вишуканістю лікарняної піжами. Її, здається, давно не прали.

– Ви пройдете тренінг, набудете нового досвіду й нового вміння, а ми, спостерігаючи за вами, визначимо, хто з вас більше за інших підходить для цієї роботи, – Максим доброзичливо кивнув. – Річ у тому, що серія наших ігор досі не має аналогів. Іспитові роботи, які вас очікують, теж… нестандартні. Нічого, що я такий пишномовний?

Вадик поморщився. Толік гмикнув. Аня не підняла голови від малювання. Ігор нервово ковтнув слину.

Позавчора Арсен підписав контракт на сорока сторінках – як належить, у присутності батька і з його згоди. Компанія називалася «Нові іграшки», і представляв її Максим; батько неабияк напружився, вперше побачивши його, такого яскравого й розкутого, проте вже через кілька хвилин вони базікали, мов давні знайомі. Максим умів схиляти до себе людей, угадувати очікування і їм відповідати. Якщо контакт з якоїсь причини не складався – Максим вишукано вибивав співрозмовника з колії, приголомшував, потім налагоджував зв’язок уже на новому рівні. Арсен не здивувався – він сам це вмів. Ніколи не вчився. Але використовував, у житті й у грі, максимально.

Батьки три дні пересіювали договір крізь сито, радилися з юристами й не знайшли підступу: неповнолітньому було запропоновано взяти участь у конкурсі на місце випробувача нової комп’ютерної гри. Не потрібно було платити ніяких грошей – навпаки, за участь Арсена щедро винагороджували. В разі успіху його чекала «цікава робота у вільний від навчання час» (про себе Арсен вирішив, що обов’язково наплює на школу й піде в екстернат). У разі невдачі він, крім грошей, здобував досвід, який потім можна буде використати деінде. Договір можна було розірвати в односторонньому порядку, у будь-який момент. Батьки здивувалися, потім зраділи, цілий тиждень то захоплювалися, то тривожились, і все допитувалися: невже тепер усім школярам таке пропонують? А якщо не всім – то чим він, Арсен, вирізнився?

Цікаво, думав Арсен, вивчаючи візерунки на стільниці. Чим вирізнився грабіжник Толік? Яких успіхів досяг на віртуальному поприщі? І яких успіхів досягли Ігор, Аня, Вадик? Чому Аня явно нервується й не хоче ні на кого дивитися? Ну, з Ігорем усе зрозуміло – сидить, наче кролик в одній клітці з вовком…