Цифровий, або Brevis est

Онімілими пальцями він узявся за слухавку:

– Алло.

– Не панікуй, Арсене, – тихо сказав знайомий голос. – Я не з цих. Навпаки, можу прикрити, якщо буде треба. Давай у реалі зустрінемось – є розмова.

* * *

– Хто ви?

– Кажи мені «ти». Коли мені кажуть «ви», я почуваюся старим чиновником. З лупою на комірі.

Арсен поперхнувся.

– Е-е-е… Хто ти?

– Мене звуть Максим. Я працюю на одну серйозну контору. Щиро кажучи, я її очолюю.

Максим сидів, розвалившись, за столиком у кав’ярні – ще небритіший, із запаленими очима, в розстебнутій жовтій куртці з червоними нашивками на рукавах. Під курткою виднівся потертий зелений светр. Люди, що очолюють серйозні контори, так не вдягаються, не сидять ночами в Інтернет-клубах і не велять підліткам звертатися до себе на «ти».

У маленькій кав’ярні «Агат», звідки видно було вікна Арсеновоï квартири, крутилися під стелею два ледачі вентилятори. Картина над столиком зображала білу чашку, намальовану в абстракціоністській манері й тому схожу на затонулий пароплав. Під раму давним-давно заповзла зелена мошка – та так і лишилася там, муміфікувалася, тільки крильця стирчали.

– Я, серед іншого, виловлюю в мережі цікавих людей, складаю психологічні портрети віртуалів. Недавно мене зацікавив такий собі Міністр з «Королівського балу – 4», – Максим поклацав запальничкою, милуючись вогником.

– Тут можна курити, – сказав Арсен.

– Я не курю. Курці вмирають молодими. Занадто успішні гравці – теж. Ти підставився, коли заліз у мережу з клубу. Ура: ця помилка врятувала тобі життя.

– В якому сенсі?

Арсенові було важко говорити: язик задерев’янів і переповнював рот, наче юрба маршрутку в годину пік. Він узяв зі стола чашку з охололим чаєм і наказав руці не тремтіти.

– У тому сенсі, що я тебе знайшов перший, – м’яко сказав Максим. – А не вони.

– Як я знаю, що ти – це не вони? І… хто вони такі?

Клац – над запальничкою здійнявся довгий язик полум’я.

– Вони б не стали з тобою розмовляти. Промацали б, довідалися, хто такий, потім вивезли б у ліс і замочили. А перед тим перехопили б персонажа, щоб використати.

Арсенова рука з чашкою все-таки здригнулась. Максим задоволено примружився:

– Це не дитяча гра, от. У «Королівському балу» останнім часом крутиться така грошва, що ой-ой-ой… За Квіні грає четверо, і курирує їх відома в бізнес-колах особа. А ти – ти прогулюєш школу, тиняєшся по Інтернет-клубах і торгуєш цуценятами?

Арсен мовчав.

– Я правду кажу? Доктор Ветті – це теж ти?

– Що тобі треба? – Арсен відчув себе загнаним у кут. – Від мене?

– Ти сам.

– У якому сенсі?!

Голосніше зазвучала попсова пісенька з білого динаміка над головою. Голосно сміялися дві тітки за столиком навпроти. За барною стойкою впала й розбилася склянка.

– На жаль, я не людожер, – оголосив Максим, – і, на щастя, не педофіл. Ти мені цікавий як гравець.

– Я?

– У свої чотирнадцять сопливих літ ти професійно маніпулюєш людьми. Он як талановито відпрацював з Темним Блазнем: вирахував, купив і підставив Варяга. Якби з тобою грали за правилами – ти переміг би без питань. Але в них інші правила й інша гра. У цій грі прибити школяра – однаково, що стерти програму з диска.

– Ти грамотно мене залякуєш, – сказав Арсен. – За твоїм планом, я маю розм’якнути й кинутися до тебе по допомогу.

Максим знову клацнув запальничкою. Вогник підсвітив його гостре, у дводенній щетині лице:

– Арсене, ти тільки не нервуйся. Розслабся, прошу тебе. Я, як гравець, за тебе сильніший, це природно, я досвіду маю більше. Ти вибач.

– Усе правильно, – Арсен раптом охрип. – Я зрозумів… я вже розм’як і кинувся по допомогу. Ти мене виручив… заступився… і я дозволив одвезти мене додому, прямо попід вікна… Вікна світилися… Батьки ледь не збожеволіли… Який же я ідіот.

Максим кивнув:

– Це не ганебно. У реалі ти шмаркач, що цілком природно. Але в грі дуже вправний, CruelHamster. Навіть я спершу за тобою побігав, і тільки потім, не без зусиль, вичепив.

– П’ятдесят євро виграв, – пробурмотів Арсен.

Ситуація вийшла з-під контролю. Блазня вони так просто не простять, тебе шукають у реалі… На краю білої тарілочки лежала зім’ята серветка – він не пам’ятав, як устиг її взяти, як склав «кораблика», м’якого й непридатного для плавання, як спресував потім у кулаці.

– Що ж, – сказав Арсен, дивлячись на кораблик. – Я віддав би всі паролі… майже добровільно.

Максим примружився:

– Мені не потрібні твої паролі. Нащо мені Міністр? Я не граюся в «Королівський бал», у мене абсолютно інша гра. І дарма ти мені не віриш.

Він дивився через стіл – не те щоб зі співчуттям. Він дивився заклопотано, і в його погляді було розуміння. Арсен уже забув, коли на нього хтось востаннє так дивився. Батьки? Він давно виріс. А друзів у нього немає й не було – принаймні в реалі.

– Зізнаюсь, я хотів за тобою поспостерігати, – Максим почухав кінчик великого носа. – Чесно кажучи, я хотів пасти тебе довго й обережно. Якби не ситуація навколо «Балу». Там гостро пахне смаленим, Арсене.

– Це гра, – сказав Арсен непевно.

– Усе гра. Політика, бізнес. Ти виграв партію в шахи – а виявилося, що все відбувається на ринзі. Чи на бойні. Залежить од калібру гравця.

– І… що тепер?

Питання вирвалось раніше, ніж Арсен устиг придержати язика. Вийшло якось жалюгідно, ніяково вийшло, наче він просить допомоги.

Максим усміхнувся.

– Тепер я тебе прикрию. Я своїх людей не кидаю, навіть якщо вони банк пограбують.

– Своїх людей? А я твій?

– Будеш, якщо захочеш. Але, в принципі, я все одно тебе прикрию, погодишся ти зі мною працювати чи ні… Занадто далеко все зайшло. Варягові, кажуть, усі пальці на правій руці переламали. Добували на тебе компромат.

Арсен закашлявся. Максим схилив голову до плеча:

– А ти думав, усе жартома?

– Думав, – придушено зізнався Арсен. – Це гра. Варяг – персонаж. Ніякий не менеджер з Херсона, а просто столичний крамар, розбагатів, купив собі місце серед друзів Темного Блазня…

– Як ти знаєш, що він менеджер з Херсона?

– Мишка на хвості принесла, – Арсен перевів дух.

– Що вона ще тобі принесла? Арештоване майно? Трибунал? Знаєш?

Максим усміхнувся самими очима – близько посадженими очима кольору диму. Арсен раптом злякався так, що аж живіт заболів. Ні вчора, на темній вулиці, ні сьогодні, зустрівши коло фонтана рибалку, він не відчував такого жаху.

– Не треба. Нервуватися, – роздільно промовив Максим. – Я ж сказав: прикрию.

– А ти можеш?

– Я можу.

– А що зажадаєш взамін?

Максим вишкірив зуби:

– Що за постановка питання: взамін… Роботу тобі хочу запропонувати. Дуже цікаву. За гроші. Щось вийде – буду радий. Не вийде – розійдемось друзями.

Жах відпустив, як, буває, відпускає судома. Максим говорив легко, погойдував ногою в кросівці, і Арсен раптом відчув до нього довіру, таку довіру, що хоч яблуко клади на тім’я і вручай Максимові пістолет.

– Наша контора, – Максим потягся, наче кіт, – працює над дуже цікавими, дуже перспективними розробками. Пов’язаними з психологією, соціологією, інформатикою, а також… Ой, ні-і-і!

Арсен підстрибнув од цього крику.

Трохи не перекинувши стільця, Максим метнувся до дверей. Арсен теж підхопився і тільки тоді побачив білявку років двадцяти, котра заплуталася, схоже, у своїх височенних каблуках і зараз падала, мов газель – або дуже струнка корова – зі зв’язаними ногами. Максим підлетів саме вчасно: дещо приголомшена падінням, вона легко дозволила себе підняти.

– Ой-ой, – воркотав Максим, обнімаючи білявку за плечі. – Обережніше… Тут сходинка, бачите? Обурливо, не можуть зробити рівну підлогу… Ви не забилися? Ноги, руки?

Блондинка вражено дивилася на небритого галантного залицяльника й не квапилася вивільнятись. З-за дальнього столика вже спішив студент в окулярах, на вигляд типовий відмінник, – навіть дивно, що білявка з’явилась на побачення до такого «ботана». Максим випустив жертву, наостанок ніжно стиснувши її в обіймах, і повернувся за столик, дуже задоволений:

– Ти бачив? Ох, яка киця дісталася дурникові… Слухай, я скажу тобі неприємну й важливу штуку. Міністрові кінець.

Арсен кліпнув. Він завжди пишався швидкістю реакції, однак тепер події вирвалися з-під контролю, він відчував, як зісковзує з крижаного схилу – і не має за що зачепитися. Жах, довіра, падіння дівулі, «ботан», Міністрові кінець…

– Ти ж сказав, що мене прикриєш!

– Тебе, але не Міністра. Його вже з’їли. Твій Міністр зараз – оголений провід, не займай його. Не займай свій акаунт. Не заходь на «Королівський бал» ні під яким приводом.

Арсен знову вп’явся очима в зім’ятий паперовий кораблик.

У кабінеті Міністра сонячно, і мозаїка грає під промінням, палає червоним, синім і бірюзовим. Ніде більше не знайдеш таких чистих фарб, таких сутінків, таких ночей, палаців та шинків, майданів та вулиць… таких можливостей. Такої влади.

– Ти мене чуєш? Не ходи в мережу. Це моя умова – якщо ти хочеш, щоб я тобі допоміг.

Арсен схилився над захололим чаєм:

– А як ти мене знайшов? Як довідався, що я саме в цей день прийду в «Магніт»? У цей єдиний падлючий «Магніт», а ти ж сам сказав, що то дупа? Що ти там робив?

За дальнім столиком істерично розреготалася білявка. Ліниво, як у фільмі жаху, оберталися два вентилятори над головами, і труп зеленої мошки в щілині між стіною та рамою ледь ворушив крильцями. Життя після життя.

– Я серйозна людина, – м’яко сказав Максим. – Ось Міністр – він у грі серйозна людина, а я… в іншій сфері. Дурний адмін дзенькнув своєму шефові, похвалився здобиччю, а дехто відразу попередив мене. Це як павутина: муха торкнеться ниточки, і дзвіночок задзвенить.

Арсен подивився на нього через стіл. Отак стоїш, з яблуком на голові, довірливий, відкритий, навіть веселий. А людина піднімає пістолет… цілком незнайома людина, цілком чужа, якщо чесно.

– Чому я повинен тобі вірити? – пробурмотів Арсен. – Ти… просто хочеш видавити мене з гри!

– Твоє вбивство має здаватися прозорим, побутовим, не пов’язаним з грою, – м’яко сказав Максим. – Інсценують напад маніяка, наприклад, – це значить, що твоє тіло знайдуть у лісі у відповідній кондиції… Розумієш, так?

– Ти мене залякуєш, – сказав Арсен, і голос його неприємно здригнувся.

– Так, – Максим кивнув. – Я тобою зараз маніпулюю. І водночас – я кажу правду.

Надворі, за вікнами, визирнуло крізь хмари сонце, і Максимові очі стали медово-жовті, наче в кота. Арсен похнюпився.

Кинути все. Грошей він іще заробить. Якщо працювати тільки з собаками – року вистачить, щоб покрити збитки. Поміняти лоґін, усі паролі, деінсталювати гру на диску. Якщо він зараз зникне – трибунал пройде, як по нотах, його засудять, але не знайдуть. Це ж тільки гра, гра та й годі, хай навіть на гроші. Схоже, мама свого домоглася – він ходитиме до школи, він учитиметься, як бджілка…

Максим ворухнувся. Арсен швидко підняв очі й побачив, як той лізе в кишеню куртки. Арсен очікував побачити мишу на обрізаному проводі – однак Максим дістав усього-на-всього м’яту сигарету. Нерівно, уривчасто закурив. Арсен недоречно згадав Квіні: якщо Руда, закурюючи, демонструвала статус, то Максим просто забув у цю мить, що покинув курити. Щось турбувало його в цю мить, щось важливе. Він ворушив губами, наче подумки рахував.

Білявка на височенних каблуках процокала до виходу, червона, з надутими губами. Нещасний «ботан» залишився, похнюпившись, сидіти за столиком.

– Ні, – сказав Максим. – Не вистачить.

– Чого?

– Потужностей, щоб відмити твого Міністра й залишити в грі. Зрозумій, моя контора з цим не працює. Нас цей «Бал» зачіпає бортиком, тільки тому, що в ньому знайшовся ти. По ідеї, якщо всі ресурси перекинути на «Бал»… Усе одно буде пізно. Крім того… Ну, пограєш ще місяців два. І заради цього – довічний страх, що тебе от-от уб’ють? Ходити з охоронцем, озиратися й здригатися від кожного стукоту, нікому не вірити? Га?

Він говорив, затягуючись, затишно попихкуючи, насупивши брови. Потім раптом усвідомив, що в нього в руках сигарета, поморщився й погасив недопалок. Ця деталь сказала Арсенові більше, ніж слова.

– Я тобі не ворог, – Максим помахав рукою, розвіюючи дим перед очима. – Тобі не можна в мережу.

– У мене захист…

– Не сміши мої капці. Я можу зламати твій захист прямо зараз, звідси, з ноута.

– У мене собаки…

– От-от, собаки. Якщо я вирахував Доктора Ветті, то й вони знайдуть.

– Я не можу їх кинути просто так, – Арсен ковтнув слину.

– Кого?

– Собак. У мене зараз двоє щенят на вихованні, вони вмруть, якщо я не прийду!

Максим подивився уважно:

– Дурнику, немає ніяких щенят. Ніхто не вмре, бо ніколи не народжувався. Вони намальовані!

Арсен похитав головою:

– Я їх повинен… хоч передати комусь.

– Втратиш гроші? Багато втратиш?

– Це ж малесенькі щенята. Вони сьогодні сидять цілий день… самі… в темряві. Чекають, поки я прийду.

Максим перестав усміхатися.

– У темряві, – повторив він замислено. – Чому – в темряві?

* * *

На дев’ятій хвилині після того, як Арсен залоґінився, в приймальні Доктора Ветті з’явився незнайомий відвідувач. Максим, що скоса поглядав через Арсенову руку на екран ноутбука, ледь чутно гмикнув.

– Це пастка? – запитав Арсен.

На екрані перед ним була його приймальня, знайома до останньої складки на портьєрах. Щенята вовтузилися, відбираючи одне в одного гутаперчеву кістку. Відвідувач сидів, закинувши ногу на ногу, і лице його було незворушне.

– Безперечно, – Максим говорив пошепки, хоч відвідувач не міг його чути. – Він хоче, щоб ти дав йому реквізити рахунку, адреси для листування, щоб засвітив свої контакти в собачих клубах…

– Та це ж складно, – сказав Арсен. – Таких контактів повно, адреси весь час змінюються, що він може довідатися?

– Варяга знайшли менше ніж за добу, – Максим вставив у автомобільний програвач новий диск.

Він сидів на водійському сидінні джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сів до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто він такий? Гадки не маю. Проте сів до нього в машину. Мов теля.

Десять хвилин тому джип зупинився під боком великого готелю. Максим за дві секунди настроїв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсенові:

– Нехай пошукають тебе серед мешканців. Давай, що скоріше впораєшся – то краще.

І от – вони сиділи мовчки, в колонках грала «Карміна Бурана», Арсен зв’язався з клубом і оформив передачу, і тепер гарячково прощався зі своїми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого білого Спартака, а ті стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фігурку.

– Вам буде добре, – бурмотів Арсен, – я віддам вас гарним людям, ви не бійтеся, усе буде добре…

Отоді й з’явився незнайомець і захотів купити «оцього, біленького».

– А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? – запитав Доктор Ветті, п’ятдесятилітній лікар з Чернівців.

Покупець назвав голову одного з відомих клубів. Дуже правдоподібно.

– Ану ж це справжній клієнт? – запитав Арсен уголос. Максим гмикнув.

– На жаль, – сказав Доктор Ветті, – цього, біленького, вже продано. Усіх продано. Спробуйте завітати до мене на тому тижні – я візьму в розпліднику нову партію й можу врахувати ваші індивідуальні побажання… Якої статі щеня? Якої масті? Буде легше, якщо ви розповісте мені про вашого улюбленого собаку або надішлете фото – ви ж тримали собак у реалі, чи не так?

Покупець відповідав короткими репліками, з великими перервами між фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справді зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» – і акуратно видворив відвідувача з віртуального кабінету.

– Професіонал, – з повагою сказав Максим. – Пам’ятаєш, я в тебе цуценят купував?

– Коли?!

– Галина Дмитрівна Корзун з Києва. Купив у тебе таксу з сумними очима. Відпрацював контакт.

– І кинув?!

Максим кліпнув:

– Що?

– Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!

– Ні. Подарував дівчині, з якою тоді зустрічався.

– А вона…

– Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидає на смітник цуценят.

Через кілька хвилин на дверях кабінету Доктора Ветті з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручності». Арсен закрив вікна й мовчки передав комп’ютер Максимові.

В один день втратити й статус, і бізнес, і всі статки. Саме так, напевно, відбувалося з людьми під час революцій – та й не тільки; такий собі Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й літературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багатті просто тому, що король йому позаздрив. Потім виявилося, що й від багаття Пейрак урятувався, і кар’єру зміг зробити заново. Арсен сподівався у своїй тузі, що й у нього життя ще не закінчилось.

Він перебирав подумки всі справи, які не встиг доробити. Він тужив за Міністром, за світом, який утратив, за життям, яке так і не прожив. У машині дуже тихо звучала «Карміна Бурана», так тихо, що часом ставала бурмотінням. Ззовні йшли пішоходи у своїх справах, обличчя їхні ставали то червоними, то зеленими залежно від настрою найближчої неонової вивіски.

– Як ти думаєш, – сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, – всі ці люди, що платять реальні гроші за віртуальних собак, – вони божевільні?

– Чому?

– На ці ж гроші вони могли б купити щось справжнє.

– Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радість життя? Максим всміхнувся:

– Все, у що ми віримо, існує. Так?

Арсен здивувався, бо Максим майже слово в слово повторив його власні думки. Все, у що ми віримо, – існує.

Його прорвало.

– На результат трибуналу якось можна вплинути?

– Думаю, ні. Вважай, що Міністра засуджено.

– Якщо він не з’явиться…

– Ще простіше. Обвинувачам буде легко.

– Він існує. Міністр. Це частина мене. Розумієш?

– Чудово розумію. Всі вмирають. Міністри теж.

Якщо пароль не буде активізовано за три місяці – акаунт анулюють і Міністр умре своєю смертю, подумав Арсен. У ліжку, один, далеко ще не старий… Державні турботи рано звели його в могилу…

Ох, якби ж не ховатися! Якби з’явитися на трибунал, прийти потім на страту, подивитися на юрбу з ешафота! Сказати на прощання кілька слів… Нехай анулюють акаунт в урочистій обстановці, нехай Міністр умре на очах у юрби, так, як жив…

Максим тримав на колінах комп’ютер, синюватий відблиск лягав йому на лице.

– Ого, – він дивився на екран, неясні тіні відбивалися в блискучих очах. – Все, як я й боявся.

– Що?

– Твого Міністра зламали.

– Що?!

– Перехопили акаунт. От зараз, якби ти ввійшов зі своїм лоґіном і паролем, – тебе б і вирахували, й одразу в гості… Ти не бійся. Я на твоєму боці. А це вже дуже багато.

Він розвернув екран. Арсен побачив знайому рамку «Королівського балу», вогку катівню, голу людину, підвішену за ноги. Голова була побрита наголо, але закривавлене лице ще можна впізнати: орлиний ніс, шрам на вилиці, роззявлений криком рот… Рядки у віконці чату стрибали, мов скажені – ішли зізнання, зізнання, зізнання, Міністр зізнавався в злочинах, у вчинених і у вигаданих, у кутку сиділи писар та кореспондент «Нашого балу». Писар строчив, а кореспондент збирався, очевидно, просто скопіювати лоґ, умістивши на першу сторінку скріншот з камери допитів – оцю ось картинку з підвішеним за ноги голим Міністром…

Хтось чужий, перехопивши керування Міністром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.

– Дякую, – сказав Арсен. – З мене досить.

Його нудило. Думка про те, що його віртуальну оболонку голісіньку підвішено в камері тортур, була нестерпна.

– Гра, – Максим провів долонею по клавіатурі, наче погладив. – Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу відвідувачів у суботу, в день страти.

– Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!

– Ти що ж, сумніваєшся, що трибунал пройде, як їм треба?

Арсен замружився:

– У мене… тобто в Міністра є прихильники.

– Після цих зізнань?

– Багато хто мені завдячує! У Міністра є агенти, друзі…

– Були, – вкрадливо зазначив Максим. – Цю гру для тебе закінчено. Змирися.

* * *

Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомні болі. Він бачив сни, які мали снитися Міністрові. Він ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужі уважні погляди; на щастя, до четверга він занедужав – або вдало прикинувся хворим, він і сам не розумів. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати – і Арсен окопався вдома, у своїй кімнаті, з термосом теплого чаю на підвіконні й відімкненим модемом.

Він намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментів. Нічого не виходило; в суботу, забувши всі обіцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримітного персонажа й з’явитися на страту Міністра – щоб хоч у юрбі постояти.

Зв’язку не було. Дзвінки в службу підтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його раніше понеділка ніхто чомусь не брався.

Арсен ліг у ліжко серед білого дня. У нього була занадто багата уява: він бачив міський майдан, розкішний ешафот, споруджений зі свіжого дерева – аж краплі живиці виступали на струганих боках. Він бачив, як піднімається по сходах Міністр, одягнений у лахміття, як починають рухатися численні пристосування для довгої страти, які розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських історичних романах. Коли Міністр умер, в Арсена зсудомило ліву ногу. Він довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальці на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скільки років тому? Сім, вісім?

Потім настало полегшення. Наче Міністр, пройшовши чистилище, заспокоївся нарешті, скинув тлінну оболонку й полетів у свій віртуальний рай. Життя закінчилось; тепер почнеться нове життя…

І він заснув.

* * *

Новий рік вони зустріли в Парижі – як батько й обіцяв. Снігу не було, сонця теж. Ейфелева вежа стояла, впершись у землю чотирма впевненими ножиськами, й під кожною зміїлася черга. На понтоні коло берега знайшлася непафосна кав’ярня для втомлених туристів, чайки й голуби гидили на дерев’яні нефарбовані столи, а мимо пропливали прогулянкові катери – «батомуші», і моргали лампочки на мосту, і горів яскравий вогонь на верхівці вежі.

Батьки були щасливі, особливо перші кілька днів. Туристська гарячка підхопила й Арсена, на якийсь час дозволила забути про свої втрати. Сьогодні екскурсія по місту, завтра по Сені, післязавтра – Монмартр; він не звик так багато ходити пішки й незабаром відтоптав собі ноги.

У Луврі він тупо дивився на Джоконду, маленьку й темну, відгороджену від загальної жадібної уваги непробивним склом. В електронному путівнику не було навіть російської, не те, що української, версії. Цілісіньку годину намагалися збагнути навігацію, а потім виявилося, що паперовий каталог кращий. Згори, на площі, не працювали фонтани. Мама захотіла покататися на оглядовому колесі, але на вершині був такий вітер, що в Арсена закрижаніли вуха, й батьки трохи посварилися.

Він давно не бував так багато часу поруч з мамою й татом. Вони й самі відвикли одне від одного в суєті нескінченної роботи, днів і тижнів, покраяних на фрагменти дзвінками будильника. І ще – Арсен уперше це помітив – обоє страждали без звичних розваг майже так само, як він без своєї гри.

Ноутбук був тільки один. Мама під’єднувалась до готельної мережі і з головою поринала в блоґи друзів та знайомих. Вона в такі хвилини жвавішала, вкривалася веселим рум’янцем і взагалі вигляд мала щасливіший, ніж на Єлисейських полях. Батько нервувався й мало не ревнував:

– Навіщо ти читаєш усі ті дурниці! Це ж сміття, сміттєва інформація!

– Аж ніяк, – мама ображалася. – Це життя. Це значно цікавіше й потрібніше, ніж твій телевізор, машинка для промивання мозку!

Обоє звикли командувати, і, за інерцією, намагалися керувати одне одним; вони сварилися, потім мирились, і Арсен почувався на диво зайвим.

Після чергового примирення батьки замикалися в номері, а він ішов у Інтернет-кафе, розташоване в готелі, на поверх нижче, за разовим гостьовим паролем заходив на «Королівський бал». Бродив по місту безіменним персонажем, вступав у розмови, десятою дорогою обминав давніх знайомих; од цих відвідин йому не легшало – навпаки, здавалося, що він намагається вгамувати спрагу морською водою. Арсен пробував одну за одною нові мережеві ігри, проте жодна не могла зрівнятися з його прекрасним покинутим світом.

– Його ніщо не цікавить, – говорив батько при Арсенові, наче той був маленька дитина. – Він, по-моєму, навіть «Трьох мушкетерів» не читав.

– Читав, – мляво заперечував Арсен.

– Мільйони хлопців мріють про такі канікули! А ти, здається, на ходу засинаєш…