Зелений Генріх

Потім нас провели на сцену, де нас радо зустріли дві великі «мавпи», які нашвидку пояснили нам, у чому полягатимуть наші обов’язки. Ми швидко зрозуміли, що від нас вимагається, й успішно довели своє вміння ходити колесом і стрибати, як мавпи, а також граціозно качати кулю, після чого нас відпустили до початку нашого виступу. Ми розгулювали з поважним виглядом серед строкатого збіговиська людей, які безладно товпились у вузькому проході між справжніми та намальованими стінами; я дивився, не зводячи очей, то на сцену, то за лаштунки і з захватом спостерігав за тим, як із безликого хаосу, що глухо та неспокійно гудів, безшумно і непомітно виникали стрункі живі картини та окремі фігури, які раптово з’являлись у просторій, яскраво освітленій рамі й розмірено рухалися там, немов у якомусь потойбічному світі, а потім так само загадково знову зникали в темряві. Артисти сміялись і жартували, мило базікали та сварились один з одним: але от хто-небудь із них несподівано покидає своїх співрозмовників; одна мить – і він уже стоїть в урочистій позі один на один зі знадливими чудесами чарівного царства, і його обличчя, звернене до моря невидимих для мене глядачів, виявляє таку смиренність, немов перед ним зібралася рада богів. Не встигну я озирнутись, як він знову з’являється серед нас і, як нічого не сталося, продовжує перервану розмову та знову розводить ніжні розмови або свариться з ким-небудь, а в цей час від натовпу артистів уже відокремився хтось інший, аби знову виконати те ж саме. У цих людей було два життя, й одне з них, напевно, тільки марилось їм; однак я ніяк не міг зрозуміти, яка з двох сторін цього подвійного життя була для них сном і яка – самою дійсністю. І в тій і в іншій були, як видно, свої радощі та прикрощі, змішані одні з одними порівну, але та частина сцени, яку було видно публіці, уявлялася мені світлим царством розуму та людської доблесті, де вічно світить сонце, і, поки не опускали завісу, це царство жило повним, справжнім життям; як тільки вона падала, все знову розпливалось у невиразний примарний хаос. Деякі мешканці цього похмурого, схожого на заплутаний сон світу справляли на мене враження людей поривчастих і пристрасних, і мені здавалося, що там, у кращій половині їхнього життя, вони були найблагороднішими і незабутніми героями; що ж до тих, хто зблизька мав спокійний, байдужий і миролюбний вигляд, то там, на тлі всієї цієї пишноти, їх роль була досить жалюгідною. Текст п’єси був ніби музикою, яка оживляла все, що відбувалося на сцені. Тільки-но вона замовкала, дія припинялась, як годинник, коли в ньому закінчується завод. Поезія «Фауста», що викликає трепет у кожного німця, тільки-но він почує хоч один рядок, цю вражаюче вірно схоплену соковиту народну мову, лилася безперервно, як прекрасна пісня, і я радів і дивувався разом з усіма її красі, хоча сенс усього почутого доходив до мене так важко, ніби я й справді був мавпою.

Раптом я відчув, що мене схопили за хвіст і тягнуть спиною вперед на сцену, перетворену на кухню відьми, де вже весело скакали всі інші мавпи. З партеру смутно біліла та виблискувала незліченна кількість облич і очей. Захоплений моїми спостереженнями, я й не помітив, як на сцені з’явилися декорації, що зображували кухню відьми, й упустив так багато цікавого, що тепер не знав, на що мені й дивитися: чи то на навколишню фантастичну обстановку, на страшні пики та примари, чи то на витівки Мефістофеля, відьми та моїх товаришів-мавп. Зовсім забувши, що й сам я теж мавпа і мушу грати свою роль, забувши розучені кривляння та стрибки і все на світі, я спокійнісінько почав спостерігати за тим, що робили інші. У цей час Фауст захоплено дивився в чарівне дзеркало, і мене розбирала цікавість, що ж таке там можна побачити. Наслідуючи йому, я подивився в той же бік; мигцем ковзнувши по порожньому, намальованому дзеркалу, мій погляд спрямувався далі, й там, у штовханині закулісного життя, переді мною постало те бачення, про яке говорив Фауст. Ґретхен саме готувалася до виходу; мабуть, вона була чимось глибоко схвильована, позаяк довго і ретельно витирала обличчя білою хусткою, немов бажаючи приховати сліди сліз, а потім почала накладати останні мазки гриму, час від часу обертаючись, аби кинути уривчасту фразу комусь, хто стояв позаду неї. Вона була дуже гарна собою, і я весь вечір очей із неї не зводив, незважаючи на те, що мої старанні побратими-мавпи півголосом лаяли мене і навіть намагалися непомітно дати мені стусана. І ось, опинившись нарешті в тих вищих сферах, куди я ще недавно так мріяв потрапити, я пристрасно бажав тепер одного: скоріше повернутися туди, де виднілася огрядна фігура моєї красуні.

Нарешті термін нашого перебування на сцені закінчився, і я безславно зійшов або, вірніше, в нетерпінні зістрибнув із підмостків, зробивши тим самим мій перший і останній вдалий стрибок, і постарався стати так, аби бути якомога ближче до прекрасного видива. Але тут наспів вихід Ґретхен, і через хвилину вона була на сцені, наодинці з публікою, так що і цього разу я міг бачити її тільки здалеку.

Вона була, як видно, чимось сильно розчарована, а тому її гра являла собою дивну суміш грації та явного гніву. Це поєднання погано в’язалося з образом Ґретхен, але зате воно надавало виконавиці своєрідної принадності, я від усієї душі співчував їй, ненавидів її ворогів, невідомих мені, і, здогадуючись, що вона тут головна героїня, щойно склав про неї цілу романтичну історію. Однак подальша доля Ґретхен складалася трагічно, і незабаром швидкоплинне породження моєї фантазії стало розпливатися й непомітно для мене злилося з дією самої п’єси. Сцену в темниці, коли Ґретхен лежить на соломі й говорить як у маренні, актриса грала з такою досконалістю, що мене від страху кидало в тремтіння, і все-таки, весь палаючи від хвилювання, я жадібно насолоджувався прекрасними рисами цієї вкрай нещасної жінки; адже я думав, що вона і справді нещасна, і був вражений і в той же час глибоко задоволений цією сценою, сильніше якої я досі нічого не бачив і не чув.

Завіса опустилась, і за лаштунками почалася метушлива, безладна біганина, а я нишпорив у всіх під ногами в пошуках аркушів паперу, які я ще раніше помітив у руках директора трупи і в акторів; нарешті я знайшов їх у куточку за однією з бутафорських стін. Мені не терпілося заглянути в ці списані аркуші, що таїли в собі таку величезну силу впливу, і незабаром я весь поринув у читання ролей. Але хоча я вже збагнув і відчув зовнішню, тілесну оболонку трагедії в особі її героїв, написані на папері слова, ця мова знаків, якою великий поет висловлював свою зрілу, мужньо-сувору думку, були абсолютно недоступні нерозвиненому розуму дитини; самовпевнений юнак, який дерзнув проникнути у вищі сфери, змирився, знову побачивши себе перед замкненими дверима, і незабаром я міцно заснув над моїми вченими заняттями.

Коли я прокинувся, в театрі було тихо й безлюдно, вогні були погашено, і місяць-повня лив своє світло через куліси на сцену, де панував химерний безлад. Я не міг збагнути, що зі мною і де я перебуваю, а проте, коли я усвідомив своє становище, мене охопив страх, і я почав шукати вихід, але двері, через які я увійшов, виявилися замкненими. Тоді я примирився зі своєю долею й вирішив іще раз оглянути приміщення та всі дивовижі, що були в ньому. Я торкав усю цю паперову пишність, яка шаруділа під руками, і, помітивши коротенький плащ та шпагу Мефістофеля, що лежали на стільці, надів їх поверх моєї мавпячої шкури. Вбравшись таким чином, я почав ходити туди й сюди в яскравому світлі місяця, час від часу оголюючи шпагу та роблячи випади. Потім я виявив блоки, на яких було закріплено завісу, і мені вдалося підняти її. Переді мною відкрилася темна, чорна зала для глядачів, що дивилася на мене, як око сліпого; я спустився в оркестр, де безладно лежали інструменти; тільки скрипки були дбайливо укладені в свої футляри. На литаврах лежали витончені точені палички; я взяв їх у руки і нерішуче вдарив по туго натягнутій шкірі, яка видала приглушений рокітливий звук. Тоді я осмілів і вдарив сильніше, потім іще сильніше, так що врешті-решт вибухнула ціла буря звуків, які розігнали нічну безмовність порожньої зали. З моєї примхи гуркіт то наростав, то завмирав, а моторошні, повні очікування паузи, коли він стихав зовсім, подобалися мені ще більше. Я тарабанив доти, поки сам не злякався; тоді я кинув палички, виліз із оркестру і, не наважуючись підвести голову, пробіг по лавках, які стояли в партері, й забився в найдальший куток. У порожній залі було холодно і страшно, й мені захотілося додому. У цьому кінці зали вікна були щільно зачинені, так що таємниче світло місяця осявало тільки сцену, де все ще стояли декорації темниці. Дверцята на задньому плані так і залишилася відчиненими, і блідий промінь місяця падав на постелену біля неї солому, де було ложе Маргарити; мені згадалася красуня Ґретхен та страта, що загрожує їй, і, дивлячись на безмовну, залиту чарівним сяйвом темницю, я відчував іще більше благоговіння, ніж Фауст, коли він вперше увійшов до спаленьки Ґретхен. Підперши щоки обома руками, я почав із тихим смутком дивитися на сцену, особливо часто зупиняючись поглядом на напівосвітленій ніші, де лежала солома. Як раптом у темряві щось заворушилося; затамувавши подих, я подивився в той бік, – у ніші стояла біла фігура; це була Ґретхен, точнісінько така, якою я бачив її востаннє. Холодне тремтіння пробігло по моєму тілу, зуби у мене зацокотіли, але в той же час серце сильно стислося від несподіваної радості, й на душі стало тепло. Так, це була Ґретхен або, можливо, її привид, хоча здалеку я й не міг розгледіти риси її обличчя, від чого вона здавалася мені ще більш схожою на привид. Вона напружено вдивлялася в темряву, наче шукала когось у залі. Я встав і з серцем, що голосно калатало, попрямував до сцени; переступаючи через лавки, я раз у раз зупинявся, але потім знову йшов далі, немов якась невидима рука владно штовхала мене вперед. Хутро, в яке я був зашитий, робило мої кроки нечутними, так що вона помітила мене лише тоді, коли, вилазячи із суфлерської будки на сцену, я потрапив у смугу місячного світла і постав перед нею в моєму дивному вбранні. Я помітив, як вона з жаху повернула на мене свої очі, що яскраво блищали, а потім відсахнулася, хоча й не видала жодного звуку. Я тихенько наблизився на крок і знову зупинився; очі мої були широко розкриті, простягнені до неї руки тремтіли, але гаряча хвиля радості, що захльостувала мене, підігрівала мою мужність, і я сміливо пішов просто назустріч примарі. Але тут вона вигукнула: «Стій! Звідки ти такий узявся?» – і в її голосі й у загрозливо витягнутій руці було так багато владної сили, що я негайно ж зупинився, як заворожений. Ми пильно дивились одне на одного; тепер я добре впізнавав її риси; на ній був білий пеньюар, шия і плечі були оголені та м’яко світились, як сніг у зимову ніч. Я відразу ж відчув, що переді мною жива людина, і показна хоробрість, яку я напустив на себе, думаючи, що маю справу з привидом, перетворилася на природну боязкість, на збентеження хлопчика, що ненароком побачив так близько жіноче тіло. Що ж до її самої, то вона все ще не вирішила, чи слід приписати мою появу нечистій силі, та про всяк випадок запитала ще раз:

– Хто ти, хлопчику?

Я смиренно відповів:

– Мене звуть Генріх Леє, я грав у вас мавпу, і мене тут замкнули!

Тоді вона підійшла до мене, відкинула мою маску, взяла моє обличчя в свої долоні і сказала з гучним сміхом:

– Ах ти, Господи Боже мій! Та це та сама мавпа, що цілий вечір очей з мене не зводила! Ах ти пустун! Так ось хто наробив тут такого шуму! А я-то подумала, що це грім гримить!

– Так! – відповів я, не зводячи очей із вирізу її сорочки, де біліли її груди, і душу мою знову охопив радісний молитовний настрій, якого я не знав уже давно, з того часу, коли я дивився в роззолочені заходом небесні далі й мені здавалося, що я бачу там самого Господа Бога.

Я довго ще спокійно і неквапливо розглядав її гарне обличчя, з наївною відвертістю замилувавшись чарівними лініями губ, які дихали ніжністю. Деякий час вона мовчки і серйозно дивилася на мене, потім промовила:

– А ти, як видно, славний хлопчина, та тільки ось виростеш і станеш таким же негідником, як і всі.

З цими словами вона пригорнула мене до себе й кілька разів поцілувала в губи, так що вони завмерли й тільки в проміжках між її поцілунками тихо ворушилися, шепочучи молитву, яку я таємно посилав до Бога, від усієї душі дякуючи йому за казкову пригоду, що випала на мою долю.

Потім вона сказала:

– А тепер залишайся-но ти у мене, поки не розвидниться, це буде найрозумніше: адже зараз уже далеко за північ! – І, взявши мене за руку, провела у віддалену кімнату; після закінчення вистави вона влаштувалася тут на нічліг і спала, поки її не розбудив учинений мною нічний переполох. Вона перестелила своє ліжко, залишивши місце в ногах для мене, і, почекавши, поки я там влаштуюся, щільно закуталася в оксамитову королівську мантію й уляглася так, що ступні її маленьких ніг легко спиралися на мої груди, від чого моє серце радісно закалатало. Так ми й поснули, точнісінько в тій же позі, як ті кам’яні фігури на стародавніх надгробках, де зображено на повний зріст лицаря, що спить зі своїм вірним псом у ногах.

Розділ дванадцятий

Любителі читання. – Брехня

Не з’явившись додому до ночі, я завдав матінці стільки занепокоєння та клопоту, що вона суворо заборонила мені гуляти вечорами й відвідувати театр; та й в денний час вона наглядала за мною більш ретельно, ніж раніше, і не дозволяла мені водитися з дітьми бідняків, яких чомусь було заведено вважати поганими та розбещеними хлопчаками. І от приїжджі актори закінчили свої гастролі в нашому місті, а я так і не побачив свою нову знайому, яка остаточно заволоділа тепер моїм серцем. Почувши, що трупа поїхала, я сильно засумував і досить довго був невтішним. Чим менше я знав про ту країну, куди вони верстали дорогу, тим більш бажаним уявлявся мені світ, який лежав по той бік гір, – заповітний край туманних мрій і невиразної туги.

Приблизно в цей час я близько зійшовся з одним хлопчиком, сестри якого, вже дорослі дівиці, були великі любительки читання і зібрали у себе вдома безліч поганих романів. Зачитані томи з платних бібліотек, жалюгідний мотлох, який дістався у подарунок від подруг зі знатних родин або придбаний у лахмітника, – всі ці досить брудні на вигляд книги валялись у них на підвіконнях, лавках і столах; по неділях усе сімейство віддавалося читанню, причому за цим заняттям можна було застати не тільки дівчат і їх кавалерів, а й батька і матір, усіх інших мешканців будинку і навіть випадкових гостей. Старі батьки були люди пусті й бачили в читанні забаву, яка давала їм привід поплескати язиками, а молодь підігрівала цими вульгарними, позбавленими смаку книжечками свою уяву або, вірніше, шукала в них якийсь інший, прекрасний світ, не схожий на навколишню дійсність.

У будинку були книги двох сортів. Одні носили на собі печатку розбещених вдач минулого сторіччя: листування закоханих, амурні пригоди; інші являли собою грубуваті лицарські романи. Для дівчат головний інтерес становили романи любовні, які вони читали зі своїми шанувальниками, на кожному слові дозволяючи їм то потиснути собі ручку, то поцілувати себе; ми ж, хлопчаки, на щастя, були ще абсолютно байдужі до цих книг, сповнених відверто чуттєвими сценами найгіршого штибу, які нічого не говорили нашій уяві та здавалися нам нудними; зате, поцупивши ту чи іншу книжку про пригоди лицарів, ми були дуже задоволені своєю здобиччю і негайно ж віддалялися в який-небудь затишний куточок. Ці вульгарні твори, де всі мрії та бажання героїв були такі виразні й настільки легко збувалися, прийшлися мені дуже до ладу, позаяк там говорилося про любов, і я знайшов у них назву для моїх неясних поривів, які я досі сам не зумів би визначити. Найцікавіші історії ми незабаром запам’ятали слово в слово і довго, з неослабним інтересом розігрували їх в особах; ми давали наші вистави всюди – то на кам’яних плитах дворів, то в лісі, то в горах, – а склад виконавців поповнювався просто по ходу дії, за рахунок поступливих малюків, яким ми в двох словах пояснювали, що їм треба робити. У ході цієї гри ми помалу приточили від себе так багато нових епізодів і пригод, що від первісного сюжету не залишилось і сліду, – тепер лицарями були вже ми самі, й один із найсерйознішим виглядом розповідав іншому довгу, нескінченну історію свого кохання і скоєних ним подвигів; зрештою, ми самі безнадійно заплуталися в сплетеній нами жахливій сіті брехні: адже, оповідаючи про свої вигадані пригоди, кожен із нас удавав, ніби він розраховує на цілковиту довіру слухача, а той у своїх же інтересах прикидався, ніби й справді вірить оповідачеві. Мені було неважко підтримувати цю видимість правдоподібності, оскільки головну роль у наших оповідках неодмінно грала якась блискуча красуня з числа найбільш знатних дам нашого міста, і незабаром я й справді став щирим прихильником і обожнювачем моєї обраниці – тієї дами, яку я зробив героїнею мого вигаданого роману. Були у нас і могутні вороги, і небезпечні суперники, – так ми називали між собою поважних, по-лицарськи галантних офіцерів, яких ми нерідко бачили на вулицях гордо гарцюючими на своїх конях. У схованках у нас лежали величезні багатства, ми повновладно розпоряджалися ними, будували чудові замки у віддалених куточках країни, і то один, то інший з важливим і заклопотаним виглядом заявляв, що їде оглядати свої володіння. Одначе помисли мого приятеля були спрямовані скоріше на збагачення та своє особисте благополуччя, і його уява було зайнята різноманітними хитромудрими планами на цей рахунок, на які він був надзвичайно винахідливий, у той час як я зосередив усю силу фантазії на своїй дамі серця; що ж стосується тих дріб’язкових турбот про грошові справи, які він невпинно вигадував, то я вирішив перевершити його та розправився з ними раз і назавжди, пустивши в хід іще одну грандіозну брехню – нібито я знайшов скарб із незліченним багатством. Мабуть, це його дратувало, в усякому разі, якщо я був задоволений породженим моєю фантазією світом і не дуже-то турбувався про те, наскільки достовірні його хвалькуваті вигадки, то він уже почав сумніватися в достовірності того, що розповідав я, і приставав до мене, вимагаючи доказів. Одного разу, коли я мимохідь зауважив, ніби у нас в погребі стоїть ціла скриня, набита золотом і сріблом, йому загорілося зараз же побачити її, і він довго наполягав на цьому. Я звелів йому прийти в певний, зручний для мене день і годину, він з’явився точно в призначений час, і лише тоді, в останню хвилину, я раптом зрозумів, у яке делікатне становище він мене поставив. Не розгубившись, я відразу ж попросив його почекати біля дверей, а сам побіг у ту кімнату, де у матінки була захована в письмовому столі дерев’яна скринька зі скромними коштовностями у вигляді старовинних і сучасних срібних монет і декількох золотих дукатів. Ця скарбниця складалася наполовину з сувенірів, подарованих колись матінці її хрещеними, наполовину з подарунків моїх хрещених, і її повноправним власником вважався я. Кращою прикрасою колекції була масивна золота медаль завбільшки з талер, яка становила значну цінність; її піднесла мені в нападі щедрості пані Марґрет, наказавши віддати її на збереження матінці та не забувати мою благодійницю, коли я виросту і коли її вже, напевно, не буде на світі. Користуючись даним мені правом у будь-який час самому відчиняти цю скриньку, я частенько милувався яскравим блиском моїх скарбів і не раз уже показував їх іншим мешканцям нашого будинку. Тепер я взяв їх із собою, зніс шкатулку в льох і поклав її в порожній ящик, де лежала тільки солома. Потім я впустив мого скептика, з таємничим виглядом підняв кришку ящика і вийняв скриньку.

Я відчинив її, й перед ним яскраво засяяли блискучі срібні монети; а коли я став показувати йому золоті дукати і вийняв нарешті велику медаль, яка засяяла в напівтемряві дивним переливчастим світлом, так що можна було розгледіти вибитого на ній стародавнього швейцарця з прапором у руці та обрамленням з вінка із геральдичних щитів з гербами, – тоді він витріщив очі й простягнув руку, збираючись схопити пригорщу монет. Але я відразу ж зачинив шкатулку і сказав, ховаючи її в ящик: «Ну що, бачив? Весь ящик наповнений такими штучками!» З цими словами я випровадив його з льоху і замкнув двері на ключ. Тепер-то йому довелося здатися: він, щоправда, відмінно знав, що всі наші баляндраси – суцільний вимисел, але тон взаємної довіри, якого ми досі дотримувалися, не дозволяв йому пускатися в подальші розпитування, – адже і на цей раз житейський такт і ввічливість вимагали від нього, щоб він не спростовував так спритно і вміло піднесену йому брехню. Але якщо зараз він великодушно прийняв мої слова на віру, то це було зроблено тільки для того, щоб прискіпливо вимагати від мене надалі все нових і нових доказів і змусити мене ще більше заплутатися в брехні.

Незабаром після цього, – в той час якраз був ярмарок, – ми зустрілися, тиняючись по берегу озера, де вишикувалися цілі вулиці дріб’язкових крамничок, і, як макбетівські відьми, вітали один одного запитанням: «Що зроблено відтоді, як бачились?» Ми зупинилися перед крамницею італійця, розклали у вікні свого закладу ласощі південних країн разом із блискучими ювелірними штучками та дрібничками. Інжир, мигдаль і фініки, ящики з білосніжними макаронами та особливо цілі гори величезних ковбас викликали у мого приятеля нестримну гру уяви, а я розглядав тим часом витончені дамські гребінці, флакончики із запашними оліями та чорні свічки для обкурювання, розмірковуючи про те, як має бути добре там, де люди користуються цими речами.

– Я щойно купив таку ось ковбасу, – заговорив мій партнер по брехні, – я ж скоро влаштовую банкет, так от хотів скуштувати, чи не закупити мені цілий ящик. Препогана ковбаса – я тільки відкусив шматочок, і відразу ж викинув її в озеро; вона там, напевно, ще плаває, я її щойно бачив.

Ми обидва подивилися на блискучу водну гладь, де тихо погойдувалися ярмаркові барки, а між ними там і сям плавали то яблуко, то салатний лист; одначе ковбаси щось не було видно.

– Та ну її, мусила бути, її щука проковтнула! – добродушно зауважив я.

Він погодився з цим припущенням і запитав мене, чи не збираюсь я щось придбати.

– Аякже! Я, мабуть, куплю ось це намисто для моєї коханої, – відповів я, показуючи йому на намисто з фальшивих каменів у яскравій позолоченій оправі.

Тепер він зловив мене на слові та, обплутаний цілою сіткою лестощів і погроз, змусив негайно виконати мій намір; а цікавість, – чи дійсно я можу вільно розпоряджатися моїм таємничим скарбом, – підігрівала його красномовство. Мені довелося збігати додому і звернутися за допомогою до моєї скарбничці, бо іншого виходу в мене не було. Через кілька хвилин я знову вийшов із дому і, міцно затиснувши в кулаці кілька блискучих срібних монет, з калатанням серця підійшов до ринку, де мене підстерігав мій злий демон. Ми зібралися було поторгуватись, але все-таки сплатили за намисто стільки, скільки запросив італієць; крім того, я обрав іще браслет з агатовими пластинками і перстень із червоною печаткою; торговець із подивом дивився то на мене, то на мої новенькі гульдени, але все ж таки прийняв їх; не встиг я розплатитись, як мій приятель уже потягнув мене у напрямку до тієї вулиці, де жила моя дама серця. У відокремленому глухому куті стояло п’ять чи шість особняків, власники яких, нащадки знатних родин, вели успішну торгівлю шовковими тканинами, що дозволяло їм зберігати спосіб життя, гідний їх славних предків. Ні корчем, ні будь-яких торгових закладів не було видно в цьому охайному кварталі, що ніби дрімали в тиші та самотності; бруківка була чистіша й рівніша, ніж на інших вулицях, і була відділена від тротуару вигадливими чавунними перильцями. У найбільшому солідному будинку жила героїня вигаданих мною небилиць, одна з тих юних, чарівних дам, які полонять рішуче всім – і своєю стрункою, витонченою фігурою, і рожевими щічками, і великими усміхненими очима, і чарівними устами, і пишними локонами, і своєю легкою, повітряною вуаллю, і шовками, які облягають їх стан, підкоряючи недосвідчених молодиків, розгладжуючи суворі складки на чолі старигана та являючи собою саме красу в її, так би мовити, чистому вигляді. Ми вже підійшли до прекрасного під’їзду, і мій супутник довго умовляв мене передати подарунки володарці мого серця, – я мусив зробити це зараз же або ніколи, – зрештою зухвало взявся за яскраво начищену ручку дзвінка і потягнув за неї. Однак, незважаючи на його плебейське нахабство, – як сказав би в цьому разі аристократ, – у нього все ж не вистачило рішучості дати довгий і енергійний дзвінок; пролунав тільки боязкий, ледве чутний звук, який одразу ж завмер у глибині величезного будинку. Через кілька хвилин одна стулка дверей ледь помітно прочинилися, мій супутник заштовхнув мене всередину, і я безмовно піддався йому, бо найбільше боявся наробити шуму. І ось я стояв у невимовному сум’ятті перед широкими кам’яними сходами, які йшли високо вгору і губилися там серед просторих галерей. Браслет і перстень я затиснув у руці, а намисто не вміщалося в ній і визирало між пальцями. Нагорі почулися кроки, віддані гучною луною зусібіч, і чийсь голос голосно запитав: «Хто там?» Але я не відгукувався, зверху мене не було видно, і людина, що поставила запитання, знову віддалилася, зачиняючи за собою двері. Тоді я почав повільно підніматися сходами, обережно озираючись на всі боки; по всіх стінах висіли картини – величезні полотна з химерними ландшафтами та незграбними натюрмортами; білі стелі ліпної роботи були місцями прикрашені фресками, а праворуч і ліворуч од мене, на рівних відстанях одні від одних, виднілися високі двері з темного, гладко відполірованого горіхового дерева, обрамлені однаковими колонами та фронтонами з того ж матеріалу. Кожен мій крок будив відгомін під склепіннями будівлі, я йшов, насилу долаючи страх, і так і не знав, що мені сказати, якщо мене тут застануть. Перед усіма дверима лежали прості солом’яні постилки, і тільки перед одними з них постелено особливо дорогий, майстерно сплетений килимок із різнокольорової соломи; тут же стояв старовинний позолочений столик, а на ньому корзинка, в якій лежало плетіння, кілька яблук і красивий срібний ножик; вона стояла біля самого краю, ніби її щойно сюди поставили. Я здогадався, що панночка, мабуть, перебуває за цими дверима, і, думаючи в ту хвилину тільки про неї, залишив мої коштовності просто на килимку, лише перстень я сховав на саме дно корзинки, поклавши його на тонку маленьку рукавичку. Після цього я відразу ж кинувся вниз по сходах і вибіг на вулицю, де мене з нетерпінням чекав мій мучитель.