Зелений Генріх

– Ну як, віддав? – крикнув він мені назустріч.

– Звичайно, – відповів я, відчуваючи, як на душі в мене стає легше.

– Неправда, – знову заговорив він, – вона весь час сиділа он біля того вікна і навіть із місця не вставала.

І справді, глянувши на сяючі проти сонця вікна, я побачив у одному з них мою красуню, причому вікно було розташоване саме в тій частині будинку, де я щойно побував. Я сильно перелякався, та все ж хоробро збрехав:

– Присягаюся тобі, я поклав намисто та браслет до її ніг, а перстень надів їй на палець!

– Побожись!

– Присягаюся Богом! – вигукнув я.

– А тепер пошли їй поцілунок рукою, якщо побоїшся, – значить, ти дав неправдиву клятву; дивись, дивись, вона якраз виглянула з вікна!

Він мав рацію: вона дійсно перевела погляд, і її ясні очі були спрямовані просто на нас, одначе вигадане моїм приятелем випробування виявилося диявольськи жорстоким, бо я радше погодився б плюнути в обличчя самому сатані, ніж виконати цю абсолютно непосильну для мене вимогу. Але іншого виходу в мене не було: адже своєю лицемірною клятвою я сам же відрізав собі останні шляхи до відступу. Я швидко поцілував свою руку і помахав нею перед вікном красуні. Дівчина, що весь час уважно спостерігала за нами, дзвінко зареготала і привітно закивала нам; але я вже щодуху кинувся навтьоки. Чаша мого терпіння переповнилась, і коли я вибіг на сусідню вулицю і мій товариш наздогнав мене, я підійшов до нього впритул і сказав:

– Ну, що ти тепер скажеш про свою ковбасу? Чи ти думаєш, що ми квити? Адже твоя жалюгідна історія з ковбасою і в порівняння не йде з моєю, з тим, що я тобі довів! – З цими словами я, сам того не очікуючи, раптом повалив його на землю і почав бити кулаком по обличчю, поки випадковий перехожий не розняв нас, вигукнувши:

– Ці бісенята хлопчаки тільки й знають, що б’ються!

За всі мої дитячі роки не було ще випадку, щоб я вдарив когось із моїх однолітків у школі чи на вулиці, цей приятель був першим, і відтоді я не міг на нього спокійно дивитись, а до речі раз і назавжди вилікувався від брехні.

Тим часом купи поганих романів у домі мого приятеля виростали все вище, а разом із ними росла і нерозсудливість завзятих любителів читання. Хоч як це дивно, але старі наче раділи, дивлячись на своїх бідолашних дочок, які все більше впадали в якусь наївну розпусту, невпинно змінювали коханців і все-таки ніяк не могли вийти заміж, та так і залишилися сидіти вдома, оточені цілої бібліотекою засмальцьованих, смердючих книжчин і оравою немовлят, які гралися цими книжками і немилосердно рвали їх і без того розшарпані сторінки. Одначе всі в домі, як і раніше, читали як одержимі й навіть з іще більшим завзяттям, ніж раніше, – адже тепер це заняття допомагало їм забути вічні сварки, нужду й турботи, тож перше, що впадало у вічі в їх житлі, були книги, розвішані всюди пелюшки та всякі сувеніри, що залишилися на пам’ять від галантних, але невірних шанувальників; малюночки з гірляндою з квітів, що обрамляли який-небудь вислів, альбоми з любовними віршиками та храмами дружби, дерев’яні великодні яєчка, в яких був захований амурчик, та інші дурниці. Ця злощасна пристрасть, а також інша крайність – захоплення різноманітними релігійними теоріями та фанатичні суперечки про тлумачення Біблії, які вели присутні в домі пані Марґрет бідняки, – все це було, як мені здається, лише відлунням усе тих же неясних поривів серця, пошуками іншого, кращого життя.

Що ж до мого приятеля, молодшого сина цієї сім’ї, то його з дитинства витончена уява з роками почала виявлятися вже зовсім по-іншому, штовхаючи його на все більш ризикований шлях. Він шукав у житті тільки задоволень; ледве почавши навчатися ремесла прикажчика, вже заходився старанно відвідувати шинки, де цілими днями сидів за картами, і не пропускав жодного з міських святкувань і веселощів. Для цього йому потрібно було багато грошей, і, щоб роздобути їх, він пускався на найнеймовірніші вигадки, дрібне обдурювання і шахрайство, в яких він сам не бачив нічого поганого, вважаючи їх просто продовженням свого колишнього романтичного фантазерства. Спочатку він обмежувався лише порівняно безневинними витівками, але це тривало недовго, і незабаром, немов зрозумівши, що йому на роду написано стати злодієм, він взявся хапати все, що йому потрапляло під руку. Адже він був одним із тих людей, які нітрохи не схильні стримувати свою невгамовну жадібність і настільки низькі душею, що готові взяти хитрістю або силою все те, з чим їх ближній не хоче розлучитися добровільно. Цей ниций хід думок породжує цілий ряд життєвих явищ, на перший погляд зовсім одне з одним не схожих. Він живить упертість нелюбого володаря, який давно вже став тягарем для кожного підданого своєї країни, але все ще не бажає поступитися своїм місцем іншому та, відкинувши гордість і сором, живе по5том і кров’ю народу, хоча сам же зневажає і ненавидить його; він розпалює похмурий запал закоханого, який отримав недвозначну відмову, але не хоче змиритися з тим, що його любов відкинуто, і довго ще затьмарює чуже життя своєю грубою нав’язливістю; як і в усіх цих темних пристрастях, ми знаходимо його, нарешті, й у черствому егоїзмі різних ошуканців та злодіїв, великих і маленьких; і хоч би в якому вигляді цей ниций хід думок виступав, суть його завжди одна; це те ж безсоромне прагнення заволодівати чужим, якому віддався мій колишній приятель. Мало-помалу я зовсім спустив його з уваги і знав тільки, що він устиг уже кілька разів побувати за ґратами; одного разу, коли я й думати про нього забув, мені випадково зустрівся на вулиці обшарпаний волоцюга в супроводі двох стражників, які вели його до в’язниці. Це був мій давній знайомий, і пізніше я дізнався, що він помер якраз у цій в’язниці.

Розділ тринадцятий

Весняні маневри. – Юний злочинець

Мені вже виповнилося дванадцять років, і матінці довелося задуматися над тим, де мені вчитися далі. Планам батька, який мріяв, що я навчатимусь у приватних школах, які засновані товариствами взаємодопомоги та доповнюють одна одну, не судилося здійснитись, оскільки відкриті в той час добре обладнані державні школи зробили ці заклади непотрібними; уряд знову возз’єднаної Швейцарії з самого початку приділяв цьому питанню велику увагу. Старий склад професорів і вчителів міських шкіл поповнився за рахунок викладачів, виписаних із Німеччини, і був розподілений по нових навчальних закладах, які були засновані в більшості кантонів і ділилися на гімназії та реальні училища. Після довгих ходінь по урядових установах і нарад зі знайомими матінка визначила мене в реальне училище, й успіхи, досягнуті мною в моїй скромній школі для бідняків, яку я покинув із сумним і водночас радісним почуттям, виявилися настільки задовільними, що я витримав вступний іспит нітрохи не гірше вихованців старих міських шкіл, які зажили доброї слави. Адже, згідно з новими порядками, й ці сини заможних городян теж мусили вчитися на загальних підставах. Таким чином, я потрапив у зовсім нове для мене середовище. Якщо раніше я був одягнений краще за всіх моїх однолітків і вважався першим серед цих бідняків, то тепер, убраний у мої вічно зелені курточки, які я змушений був доношувати до дірок, я виявився одним із найскромніших і найбільш непомітних учнів у класі, – причому не тільки щодо одягу, але і стосовно моєї поведінки. Більшість хлопчиків належало до старовинних родин потомственого бюргерства; деякі виглядали пещеними паничами і були дітьми знатних батьків, деякі – синами сільських багатіїв; але всі вони поводилися однаково самовпевнено, вирізнялися розв’язнішими манерами, а в іграх і розмовах один з одним користувались якимось міцно сформованим жаргоном, який приводив мене в цілковите здивування і розгубленість. Посварившись, вони відразу ж пускали в хід руки, нагороджуючи один одного дзвінкими ляпасами, так що мені було куди легше засвоювати нові знання, ніж освоюватися з цими новими звичаями, – а незнайомство з ними загрожувало мені всілякими негараздами та халепами. Лише тоді я зрозумів, наскільки сердечнішими були мої стосунки з тихими та лагідними дітьми бідняків, і я довго ще потайки навідувався в компанію моїх колишніх друзів, що із заздрістю і в той же час зі співчуттям слухали мої розповіді про нову школу і тамтешні порядки.

І справді, кожен день вносив усе нові зміни в мій колишній спосіб життя. Вже здавна міську молодь вчили володіти зброєю, починаючи навчання з десяти років і закінчуючи його майже що в тому віці, коли юнаки йдуть на дійсну службу; проте досі ці заняття були справою скоріше добровільною, і якщо хтось не хотів, аби його діти їх відвідували, ніхто його до цього не примушував. Тепер же військове навчання було за законом поставлено в обов’язок усієї учнівської молоді, так що кожна кантональна школа одночасно являла собою військову частину. У зв’язку з цими войовничими вправами нас змушували також займатися гімнастикою, один вечір був присвячений розучуванню рушничних прийомів і маршируванню, а інший – стрибкам, лазінню та плаванню. Досі я ріс, як трава в полі, схиляючись і пригинаючись тільки з волі примхливого вітерцю моїх бажань і настроїв; ніхто не говорив мені, щоб я тримався прямо, не було в мене ні брата, ні батька, щоб зводити мене на річку або на озеро і дати мені там побовтатися; лише деколи, збуджений чим-небудь, я стрибав і скакав від радості, але ніколи не зумів би повторити ці стрибки у спокійну хвилину. Та мене і не тягнуло займатися такими речами, позаяк, на відміну від інших хлопчиків, що росли, як і я, без батька, я не надавав їм ніякого значення і вже за своїм темпераментом був занадто схильний до споглядальності. Зате всі мої нові однокашники, аж до найменших, стрибали, лазили по деревах, плавали, як риби, проводили цілі години на озері, й головною причиною, що змусила мене набути певної виправки та деяких навичок у гімнастиці, були, мабуть, їх глузування, – якби не вони, моє завзяття охололо б дуже скоро.

Але мені судилося пережити ще більш глибокі зміни в моєму житті. У колі моїх нових приятелів не було жодного, хто не одержував би вдома кишенькових грошей, як правило, досить значних, – одним батькам це дозволяв їх достаток, інші просто трималися здавна заведеного звичаю і легковажно робили це напоказ. А привід до того, щоб витрачати гроші, знаходився завжди, оскільки навіть під час наших звичайних навчань та ігор, які відбувалися де-небудь на площі в іншій частині міста, заведено було купувати фрукти і пиріжки, – не кажучи вже про великі заміські прогулянки і військові походи з музикою та барабанним боєм, коли ми зупинялися на відпочинок у якому-небудь віддаленому селі й кожен вважав своїм обов’язком сісти за стіл і випити склянку вина, як то личить справжньому чоловікові. Крім того, у нас були й інші витрати – на складані ножички, пенали та інші дрібниці, які ми раз у раз оновлювали, посилаючись на те, що вони нібито потрібні для занять (хоча насправді всі ці дрібнички були просто черговим модним захопленням); кожен з нас намагався не пропустити жодної екскурсії в сусідні міста, де ми оглядали всілякі пам’ятки, і той, хто не міг собі цього дозволити й весь час тримався осторонь, ризикував опинитися в нестерпній самоті й назавжди стати відомим як найжалюгідніший бідняк. Матінка сумлінно сплачувала всі надзвичайні витрати на підручники, письмове приладдя та інші потреби, і в цьому відношенні готова була задовольнити навіть мої забаганки. На уроках креслення я користувався циркулями з прекрасної готовальні батька, проколюючи ними найдобротніший папір, якого не було ні у кого в класі; за кожної нагоди я заводив новий зошит, а мої книги завжди були одягнені в міцні палітурки. Що ж стосується всього того, без чого можна було хоча б так-сяк обійтися, то матінка вперто наполягала на своєму принципі не витрачати жодного пфеніга даремно і старалася, щоб і я якомога раніше взяв собі це за правило. Виняток вона робила лише в рідкісних випадках, коли затівались які-небудь особливо цікаві поїздки та прогулянки, знаючи, що відмовитися від них було б для мене занадто великою прикрістю, і видавала мені скупо відраховану суму, яка завжди випаровувалася вже до середини цього радісного дня. До того ж зі своїм жіночим незнанням життя вона не втримувала мене в нашому тісному домашньому маленькому світі – чого можна було б очікувати при її суворій ощадливості, – а воліла, щоб я проводив весь свій час у компанії товаришів, наївно вважаючи, що спілкування з вихованими хлопчиками, та ще й під наглядом цілого штату поважних наставників, піде мені тільки на користь; тим часом саме це постійне спілкування з однолітками неминуче змушувало мене у всьому тягнутися за ними і вело до невигідних для мене порівнянь, так що я на кожному кроці потрапляв у найнезручніше й навіть фальшиве становище. Пройшовши прямий і ясний життєвий шлях і зберігши при цьому дитячу чистоту і простодушність, вона й гадки не мала про той отруйний злак, що зветься фальшивим соромом і розпускається вже на зорі нашого життя, тим більше що інші старі люди по своїй дурості дбайливо плекають цей бур’ян, замість того щоб його виполювати. Серед тисяч педагогів, які іменують себе друзями юнацтва та перебувають у товариствах пам’яті Песталоцці, навряд чи знайдеться хоча б десяток людей, які пам’ятали б із власного досвіду, що становить ази психології дитини, й уявляли б собі, до яких фатальних наслідків може призвести їх незнання; мало того, навіть вказати їм на це було б великою необережністю, – а то вони, чого доброго, накинуться на цю думку і негайно ж виведуть із неї якусь нову прописну істину.

Якось раз нам було оголошено, що на Трійцю ми вирушимо в далекий похід; весь наш невеликий гарнізон, кілька сот школярів, мав бути у строю та з музикою виступити з міста і, проробивши марш через гори і долини, провідати юних ратників сусіднього містечка, де намічалося влаштувати спільні навчання та паради. Ця звістка схвилювала всіх нас, а радість очікування та веселі клопоти й приготування хвилювали нас іще більше. Ми споряджали за всіма вимогами статуту наші маленькі похідні ранці, набивали патрони, причому наготували їх набагато більше покладеного числа, прикрашали гірляндами квітів наші двофунтові гармати і древка прапорів, а тут іще стали ходити чутки про те, що наші сусіди не тільки славляться своєю солдатської виучкою та виправкою, але понад те гострі на язик, люблять весело побенкетувати й горою стоять один за одного, так що кожен з нас мусить не тільки причепуритись і триматись якомога більш хвацько, а й прихопити з собою більше кишенькових грошей, аби ні в чому не спасувати перед хваленими сусідами. До того ж ми знали, що в урочистостях братимуть участь також і представниці прекрасної статі, що вони зустрічатимуть нас у святкових вбраннях і вінках при нашому вступі в місто і що після обіду буде влаштовано танці. Стосовно цього ми теж не були схильні поступитися своїм суперникам; вирішено було, що кожен роздобуде собі білі рукавички, щоб з’явитися на балу галантним і в той же час по-військовому підтягнутим кавалером; всі ці важливі питання обговорювалися за спиною в наших вихователів, і притому з такою серйозністю, що мене мучив страх, чи зумію я дістати все те, що від мене вимагалося. Щоправда, рукавичками я зміг похвалитись один із перших, оскільки матінка зглянулася на мої благання і, порившись у своїх потаємних запасах, знайшла там серед забутих речей, свідків її далекої молодості, пару довгих дамських рукавичок із тонкої білої шкіри, в яких вона, не довго думаючи, відрізала верхню частину, після чого вони прийшлися мені саме враз. Зате щодо грошей я не очікував нічого гарного і з сумом думав про те, що мені належить зіграти принизливу роль людини, вимушеної утримуватися від усіх задоволень. Напередодні радісного дня я сидів у куточку, поринувши в ці невеселі роздуми, як раптом у мене майнула нова думка. Я дочекався, поки матінка вийшла з дому, а потім швидко підійшов до заповітного столика, де стояла моя скарбничка. Я прочинив кришку і, не дивлячись, вийняв монету, що лежала зверху; при цьому я зачепив і всі інші, так що вони видали тихий сріблястий дзвін, і хоча цей звук був чистий і мелодійний, мені все ж почулася в ньому якась владна сила, від якої мене кинуло в дрож. Я поспішив приховати свою здобич, але мною тут же опанувало якесь дивне почуття; тепер я відчував боязкість перед матінкою і майже зовсім перестав розмовляти з нею. Адже якщо першого разу я посягнув на шкатулку під тиском іззовні, лише на мить підкорившись чужій волі, та не відчував після цього докорів совісті, то мій теперішній відчайдушний вчинок було здійснено з власного бажання і навмисно; я вчинив його, знаючи, що матінка ніколи не дозволила б цього; до того ж і сама монета, така красива та новенька, здавалося, всім своїм виглядом говорила, що розміняти її було б святотатством. І все-таки я не відчував себе злодієм у повному розумінні цього слова: мою провину пом’якшувала та обставина, що я обікрав тільки самого себе, та й то лише з огляду на крайню необхідність, бажаючи самого ж себе виручити з критичного становища. Це можна було б скоріше порівняти з тим невиразним почуттям, яке, напевно, несвідомо мав блудний син у той день, коли він залишав отчий дім, забравши свою частку спадщини, щоб самому витратити її.

На Трійцю я вже з самого ранку був на ногах. Наші барабанщики, найменші, а тому й найметкіші хлоп’ята, давно вже прокинулись і, склавши значний загін, проходили по вулицях, збираючи навколо себе натовпи старших школярів, які з нетерпінням чекали виступу, й мені теж кортіло примкнути до них. Але матінка все ще поралася навколо мене; вона поклала в ранець припаси на дорогу, повісила мені через плече похідну фляжку, наповнену вином, раз у раз пхала мені ще щось у кишені й давала материнські настанови, як мені слід поводитись. Я давно вже взяв рушницю на плече, пристебнув патронташ, у якому серед патронів був захований мій великий талер, і хотів було вислизнути з її рук, але тут вона здивовано сказала, що мені, напевно, хочеться взяти з собою хоч трохи грошей. Із цими словами вона дістала заздалегідь відраховані гроші та стала наказувати, як мені ними краще розпорядитись. Їх було, щоправда, не так уже й багато, але все ж цілком достатньо, – це була пристойна сума, розрахована не тільки на найнеобхідніше, але навіть на непередбачені витрати. Крім того, в особливім папірці було загорнуто ще одну монету, – її я мав дати на чай прислузі в тому гостинному домі, де я зупинюся на нічліг. Гарненько поміркувавши, я зрозумів, у чому тут річ: адже це був, по суті, перший випадок у моєму житті, коли така щедра видача виявилась і справді необхідною, і ось матінка зробила все, що від неї залежало. І все-таки це було для мене несподіванкою; я був дуже збентежений і схвильований, а коли я спускався сходами, з очей моїх бризнули сльози, чого зі мною давненько вже не траплялося. Мені довелося затриматись перед дверима, щоб утерти їх, і лише після цього я вийшов на вулицю та приєднався до веселого натовпу товаришів. Радісне збудження, що охопило всіх, знайшло б гарячий відгук у моїй душі, зігрітій зворушливими турботами матінки, якби не захований у патронташі талер, що каменем лежав у мене на совісті. Але ось весь загін був у зборі, пролунали слова команди, ми вишикувались і рушили в дорогу, і тоді мої похмурі думки мимоволі почали розсіюватися. Мене призначили в авангард, і ми найпершими увійшли в гори, а внизу, біля наших ніг, колихалися строкаті ряди колони, що далеко розтягнулася та з піснею і з розгорнутим прапором крокувала слідом за нами; тут, на вільних просторах гір, під ясним ранковим небом, я остаточно забув про все на світі, цілком віддавшись враженням теперішнього часу, який дарував мені одну чудову мить за одною, і нетерпляче очікуючи, яка нова перлина зісковзне зараз із золотої нитки часу. Наш передовий загін жив веселим похідним життям; старий вояка, посивілий на службі в чужих краях, а тепер приставлений до нас, жовторотих пташенят, аби навчати нас свого ремесла, сам був не проти попустувати з нами, прихильно прислухався до наших невідступних прохань зробити ковток із чиєї-небудь фляжки та безупинно прикладався то до однієї то до іншої, засуджуючи, втім, їх вміст. Горді тим, що з нами немає нікого з вихователів, – вони супроводжували основний загін, – ми з побожністю слухали розповіді старого солдата про походи та бої, в яких він побував.

Опівдні загін зупинився на привал у залитій сонцем безлюдній улоговині; у цьому дикому куточку росли дуби, що стояли на деякій відстані один від одного, і наше юне воїнство розташувалося під ними. Що ж до нас, солдатів передового загону, то ми стояли на одній з вершин і з задоволенням поглядали вниз, на веселий гамірний табір. Ми принишкли і впивалися тишею та яскравим блиском чудового весняного дня; старий фельдфебель із насолодою розтягнувся на землі та, примружившись, вдивлявся в мирні далі, що дихали спокоєм, край гірських потоків і блакитних озер. Хоча ми ще не вміли судити про красоти ландшафту (а деякі, можливо, так ніколи й не навчилися цьому), в ту хвилину кожен із нас усією душею відчував принадність природи, тим більше що наша радісна хода вельми вдало оживляла й урізноманітнювало пейзаж, який розгорнувся перед нами; ми самі виступали як живі, діючі персонажі цієї картини й були, таким чином, позбавлені захопленої чутливості, властивої людям, що милуються природою лише як бездіяльні спостерігачі. Тоді я ще не відчував цієї різниці, але згодом на власному досвіді переконався в тому, що дозвільне милування могутньою природою один на один із нею розпещує душу людини та розслабляє її, не насичуючи; міць і краса природи зміцнюють і живлять наші духовні сили, тільки якщо ми самі – хоча б зовні – відіграємо в ній якусь діяльну, осмислену роль. І навіть тоді її величава безмовність усе ще пригнічує нас; там, де людина не чує плескоту хвиль, не бачить навіть бігу хмар, їй хочеться розвести вогонь, аби змусити її струсити свій сон і хоч на хвилину знову почути живе дихання природи. Так ми і вчинили: зібравши трохи хмизу, ми розпалили багаття; червоні вуглинки так тихо і приємно потріскували, що навіть наш сивочолий суворий командир із задоволенням дивився у вогонь, а блакитний стовп диму слугував для розташованого в долині війська сигналом про те, що наш бівуак знаходиться саме тут; незважаючи на гарячі промені полуденного сонця, ми з задоволенням грілися біля жаркого полум’я багаття, і коли ми рушали в дорогу, нам не хотілося гасити його. З якою насолодою порушили б ми навколишню тишу кількома пострілами в повітря, якби це не було найсуворіше заборонено! Один із хлопчиків уже зарядив свою рушницю, проте його відразу ж змусили знову витягти заряд із патронника, що він і зробив за всіма правилами мистецтва, але з таким же незадоволенням, із яким балакун перемагає себе, щоб не вибовкати довірений йому секрет.

Але от вечірня зоря позолотила небо, і тоді перед нами постало нарешті дружнє місто; із його старовинних воріт, прикрашених квітами та зеленими гілками, вже рухався нам назустріч загін хлопчиків, озброєних точно так само, як і ми, і супроводжуваних своїми братами, сестрами та батьками; деякі приєдналися до тих, хто зустрічав, з цікавості, інші – з обов’язку гостинності. Їх артилерія віддала в нашу честь салют із декількох залпів, і ми прискіпливо розглядали маленьких канонірів, які стояли біля жерла гармат, що з тим же граціозним вивертом відкидалися назад, коли заряджаючий прикладав ґніт до запалу, а після кожного пострілу так само хвацько салютували банником, смикаючись, як дерев’яні паяци, тобто проробляли все те ж, що було в ходу і в нас. Але ще більш вагомою причиною для заздрості були новенькі куркові карабіни, якими були озброєні наші друзі, – адже у нас були тільки старі крем’яні рушниці, що час від часу дозволяли собі давати осічку. Уряд цього кантону був відомий тим, що у своєму прагненні якомога швидше перейняти всі найкращі й найкорисніші нововведення він нерідко витрачав більше, ніж може собі дозволити обачний і ощадливий господар, і, вірний цій звичці, закупив для учнів своїх шкіл новітні зразки вогнепальної зброї, – хоча навіть великі, розвинені у військовому відношенні держави в той час тільки ще починали вводити їх у себе. І от поки наші друзі з поблажливою люб’язністю пояснювали нам, що команда «порох на полицю» у них більше не віддається і заряджання відбувається тепер набагато швидше, ми почули, як дорослі, що супроводжували нас, півголосом висловлювали своє несхвалення з приводу настільки нерозумною марнотратства. Зрештою ми відчули втому і з задоволенням прийняли запрошення батьків, які так завзято сперечалися одне з одним за право прихистити нас у себе і так радо розкривали нам свої обійми, що весь наш загін негайно ж зник у їх натовпі, як швидкоплинна злива, котру миттєво всотала гаряча спрагла земля. Потім вони повели нас поодинці в свої будинки, де ми були урочисто прийняті та обігріті теплом домашнього затишку, і за всю цю гостинність ми відплатили тим, що кожен з нас, вирушаючи до спальні, брав із собою свою рушничку, – наче він перебував у стані ворогів, – ставив її в узголів’ї приготовленого для нього ліжка та лише після цього починав підійматися на нього, для чого йому доводилося пускати в хід усі свої гімнастичні навички, позаяк ліжка в оселях наших господарів були надзвичайно високі.