Зелений Генріх

Тепер у будинку залишився тільки осиротілий старий, що жив на залишки тих грошей, які дісталися йому від колишнього поділу і вже встигли з тих пір сильно підтанути. Він прожив іще три роки і помер у той самий день, коли йому довелося розміняти свою останню монету. Всі ці роки він витрачав час на те, що намагався уявити собі в усіх подробицях, як він зустрінеться на тому світі з дружиною, з якою він збирався серйозно поговорити, – якщо вона і там «носиться зі своїми навіженими вигадками», – і як влучно він висміє її, на потіху всім дідуганам – апостолам і пророкам. Він згадував і багатьох інших уже померлих приятелів і радів, передчуваючи зустріч із ними, коли вони згадають свої молоді літа і свої колишні пустощі. Я не чув, аби він говорив про загробне життя інакше, як у цьому веселому тоні. Але скоро йому мало стукнути дев’яносто, він осліп, усе частіше починав сумувати і нарікати на свої прикрощі, на докучливі недуги та старечу неміч, тепер йому було не до жартів, і він тільки гірко вигукував, що людей треба просто вбивати, поки вони не встигли стати такою жалюгідною старою руїною.

Нарешті він згас, як гасне лампада, коли в ній вичерпається остання крапля оливи; люди забули його ще за життя, і я, тоді вже підліток, був, мабуть, єдиним із його колишніх знайомих, які побажали провести до могили цю жалюгідну грудочку праху.

Розділ восьмий

Перший злочин

Із раннього отроцтва я уважно стежив за всіма подіями в житті цього будинку і, подібно до хору в трагедіях стародавніх, був не тільки свідком, але нерідко і втручався в дію. Я то походжав по кімнаті, то сідав десь у куточку, а коли при мені розігрувалась якась гучна сцена, я завжди стояв у самісінькій гущі дійових осіб. Я діставав книги з полиць і вимагав, аби мені пояснили якусь дивину, що зацікавила мене, або ж грався дрібничками пані Марґрет. Серед безлічі людей, які бували в цьому будинку, не було нікого, хто не знав би мене, і всі вони були привітні зі мною, тому що це подобалося моїй покровительці. Що стосується мене самого, то я намагався менше говорити, але зате трохи краще прислухатись і придивлятися до того, що на моїх очах відбувалося, аби не упустити жодної подробиці. Переповнений усіма цими враженнями, я брів через вулицю додому, і там, у нашій тихій кімнаті, починав ткати нескінченну химерну тканину мрії, а моя збуджена уява сновигала по ній, як човник, скрашуючи її все новими і новими візерунками. Ці фантастичні образи перепліталися в моїй голові зі справжнім життям, так що я насилу відрізняв одне від другого.

Мабуть, тільки цією останньою обставиною й можна пояснити деякі мої тодішні вчинки, в тому числі одну абсолютно незрозумілу витівку, яку я утнув у віці близько семи років, – бо навіть я сам не міг би підшукати для неї якогось іншого пояснення. Одного разу я сидів за столом, захоплений якоюсь грою, і вимовляв півголосом непристойні лайливі слова, не усвідомлюючи того, що вони означають; мабуть, я почув їх де-небудь на вулиці. Сусідка, що сиділа в цей час тут же, в кімнаті, й базікала з матінкою, була вражена цими словами і звернула її увагу на те, що я говорю. Обличчя матінки набуло суворого виразу, й вона запитала, хто мене цьому навчив, а сусідка почала розпитувати мене ще наполегливіше; я був здивований усім цим, на хвилину замислився і назвав хлопчика, якого я часто бачив у школі. До його прізвища я негайно ж додав ще два чи три, причому все це були підлітки років по дванадцять – тринадцять, із якими я досі навіть і не розмовляв. На мій подив, через кілька днів учитель звелів мені залишитися після уроків, залишивши в класі також і чотирьох названих мною хлопчиків, що здалися мені мало не дорослими чоловіками: всі вони були набагато старші, ніж я, і вищі за мене майже на цілу голову. Потім з’явився священик, один із опікунів школи, що зазвичай викладав нам Закон Божий; він сів за стіл, де сидів учитель, а мені звелів сісти поруч із собою. Хлопчиків же змусили стати в ряд перед столом, і вони чекали, що буде далі. Потім священик урочисто поставив їм запитання, чи правда, що вони вимовляли в моїй присутності якісь лайливі слова; вони дуже здивувались і не знали, що їм відповідати. Тоді священик запитав мене: «Де ти чув од них усе це?» Тут мене знову понесло, і, не довго думаючи, я відповів із лаконічною певністю: «У Братцевому гайку!» Так називалася гай за годину ходьби від міста, в якому я зроду не бував, я тільки чув, що її часто згадують у розмові. «Як же все це сталось і як ви туди потрапили?» – звучало наступне запитання. Я почав розповідати, нібито хлопчики вмовили мене піти з ними в ліс, і докладно описав усе те, що зазвичай відбувається, коли старші діти вигадують якусь витівку, йдуть далеко від дому і беруть із собою зовсім маленького хлопчика. Обвинувачені були обурені й зі слізьми на очах запевняли, одні – що вони були там дуже вже давно, а інші – що вони і зовсім ніколи там не бували, тим більше зі мною! При цьому вони дивилися на мене з боязкою ненавистю, немов на якесь злобливе гадюченя, і взялися було обсипати мене докорами та осаджувати запитаннями, але їм звеліли помовчати, а мені запропонували описати дорогу, по якій ми туди йшли. Я негайно ж жваво уявив собі цю дорогу, ніби побачив її своїми очима, а оскільки хлопчики не бажали визнавати мою вигадку, в яку я тепер сам увірував (адже якщо нічого цього не було, нас не викликали б на допит), то їхні заперечення тільки розохотили мене, і я докладно описав дорогу, що веде до гаю. Я знав ті місця тільки з чуток і ніколи не звертав особливої уваги на те, що про них говорилось, але в той момент усе почуте слово по слову спливло в моїй пам’яті, й опис вийшов якось сам собою. Потім я розповів, ніби по дорозі ми збивали з кущів горіхи, розвели багаття і смажили на ньому крадену картоплю, а потім ґрунтовно відлупцювали сільського хлопчиська, який намагався нас зупинити. Прийшовши в ліс, мої супутники здерлися на високі ялини та здійняли там нагорі страшний галас, нагороджуючи при цьому священика і вчителя різними прізвиськами. Розмірковуючи над зовнішністю наших наставників, я давно вже сам придумав для них ці прізвиська, але досі тримав їх при собі; тепер, коли мені випала нагода, я приточив їх до моєї розповіді, чим і викликав сильне обурення цих поважних людей і страшенне здивування ні в чому не винуватих хлопчиків. Я запевняв, що, спустившись із дерев, вони нарізали довгих прутів і зажадали, щоб я теж забрався на маленьку ялинку і голосно прокричав звідти всі ці клички. Коли ж я відмовився, вони прив’язали мене до стовбура і доти хльостали мене прутами, поки я не погодився сказати все, що вони вимагали, навіть ті непристойні слова. Поки я викрикував ці лайки, вони встигли втекти у мене за спиною, і в ту ж хвилину до мене підійшов якийсь селянин; він почув мої безсоромні слова і взявся скубти мене за вуха. «Ну постривайте ж, паскудні хлопчиська, – вигукнув він, – одного-то я зловив», – і дав мені кілька ляпасів. Потім він теж пішов, залишивши мене стояти під деревом, і в цей час уже почало смеркати. З великими труднощами вирвавшись із пут, я почав шукати в темному лісі дорогу додому. Але тут я заблукав, звалився в якусь глибоку річку і, просуваючись уздовж неї наполовину вплав, наполовину вбрід, вибрався таким чином із лісу і, зазнавши чимало небезпек, нарешті-таки знайшов дорогу. На довершення всього на мене напав величезний цап, але я відбився від нього, спритно виламавши кілок із тину, і змусив його тікати.

Ніхто в школі ще жодного разу не помічав за мною такого красномовства, яке я виявив, розповідаючи цю історію. Нікому навіть на думку не спало розпитати у моєї матері, чи був коли-небудь такий випадок, щоб я повернувся додому весь промоклий, та до того ж у нічний час. Зате коли вдалося довести, що дехто з хлопчиків прогуляв уроки, притому, як навмисне, приблизно в зазначені мною дні, – у цьому побачили безсумнівний зв’язок із моїми пригодами. Мені повірили, як вірять словам невинного немовляти; моя розповідь, що прозвучала вельми природно, була для всіх, як грім із ясного неба, оскільки досі я був відомий своєю мовчазливістю. Обвинувачені були невинно засуджені, як молоді, але вже запеклі лиходії, бо їх дружнє заперечування, їх справедливе обурення та навіть їх відчай були витлумачені як обставини, що лише збільшують їх провину; в школі їх піддали найсуворішим покаранням і посадили на ганебну лаву, а на додачу їм перепало ще й від батьків: їх відшмагали й довго не випускали гуляти.

Судячи з моїх невиразних спогадів про той час, мені було не лише байдуже, що я накоїв стільки лиха, але я навіть відчував якесь задоволення від того, що моя вигадка знайшла настільки реальне втілення в, здавалось би, цілком справедливому вироку наших суддів; я пишався тим, що в світі сталося щось надзвичайне, що люди щось роблять і від чогось страждають, – і всьому цьому причиною магічна сила мого слова. Я ніяк не міг зрозуміти, на що, власне, скаржаться відшмагані хлопчики і за що вони так сердяться на мене, – адже весь хід подій у моїй розповіді був настільки достовірний, що розв’язка була зрозуміла з самого початку, і тут уже я нічого не міг вдіяти, точно так само, як боги стародавніх людей не в силах були змінити веління фатуму.

Постраждалі належали до тих дітей, яких уже в юнацькі роки можна назвати чесними людьми, – всі вони були тихі, статечні хлопчики, за якими ніхто досі не помічав нічого негожого, і стали згодом працьовитими молодими людьми та поважними членами суспільства. Тим глибше затамували вони спогад про мою сатанинську жорстокість і про перенесену ними образу, так що через багато років мені все ще доводилося вислуховувати їх докори, і щоразу, коли мені згадувалася ця забута історія, кожне слово моєї розповіді знову оживало в моїй пам’яті. Лише тоді все, що сталося, почало мучити мене, але зате тепер я страждав подвійно, відчуваючи по відношенню до самого себе шалене неминуще обурення; варто було мені подумати про це, як кров кидалася мені в голову, і мені хотілося звалити весь тягар провини на легковірних інквізиторів і навіть звинуватити в усьому ту балакучу сусідку, яка першою розчула заборонені слова і не відступилася доти, поки не було точно доведено, з якого джерела я їх почерпнув. Троє з моїх колишніх шкільних товаришів пробачили мені й тільки сміялися з того, що все це ще досі мене турбує; вони із задоволенням слухали мене, коли я на їх прохання розповідав цю історію, яку я пам’ятав до найменших подробиць. І тільки четвертий, чиє життя складалося нелегко, так і не зміг побачити різниці між дитинством і зрілим віком і злопам’ятно не прощав пережиту ним образу, ніби я завдав її зовсім недавно, вже дорослою людиною, що зважує свої вчинки. Він відчував до мене страшенну ненависть, і коли, зустрічаючись зі мною, він кидав на мене образливі, сповнені презирством погляди, я був не в змозі відповісти йому тим же, бо несправедливість, вчинена мною в ранньому дитинстві, все ще тяжіла наді мною, і я розумів, що такі образи не забуваються.

Розділ дев’ятий

Сутінки школи

Тепер я зовсім освоївся в школі, й мені було там добре, тому що попервах уроки швидко летіли один за одним і кожен день був кроком уперед. Та й у самих шкільних порядках було багато цікавого; я відвідував школу старанно та з охотою і відчував, що там я перебуваю в суспільстві, – словом, вона відігравала в моєму житті приблизно ту ж роль, яку в житті стародавніх людей відігравали їхні публічні судилища й театральні вистави. Ця школа була казенна, її було засновано одним із товариств узаємодопомоги, і позаяк хороших народних шкіл на той час не вистачало, її призначення якраз і полягало в тому, що вона допомагала дітям незаможних батьків здобувати пристойну освіту, а тому її називали школою для бідняків. У ній навчали за системою Песталоцці-Ланкастера, причому цю систему застосовували завзято і з такою ретельністю, на яку зазвичай бувають здатні тільки пристрасно захоплені своєю справою вчителі приватних шкіл. Мій покійний батько, який іноді навідувався в цю школу і придивлявся до неї, був свого часу захопленим шанувальником порядків, які панували в ній, очікував од них хороших результатів і не раз висловлював свій твердий намір віддати мене в цей заклад, де я мав провести мої перші шкільні роки, він вважав, якщо з самого раннього дитинства я буду перебувати в товаристві найбідніших дітей міста, то це буде тільки корисно для мого виховання і вб’є вже в зародку дух кастової замкнутості й зарозумілості. Матінка визнала своїм священним обов’язком виконати волю батька, і це полегшило їй вибір першої школи, де я мав навчатися. В одній великій залі займалося близько ста дітей віком від п’яти до дванадцяти років, серед яких одну половину становили хлопчики, а іншу – дівчатка. Посередині стояло шість довгих лавок, зайнятих представниками однієї статі, причому кожну з них було призначено для дітей одного віку і ввірено старшому учневі, років одинадцяти – дванадцяти, який стояв перед лавкою і навчав усіх сидіти на ній, в той час як представники іншої статі займалися, стоячи півколом біля одного з шести пюпітрів, розташованих по стінах. У кожній групі теж був учень або учениця, що виконували обов’язки вчителя й сиділи на стільчику всередині півкола. Старший учитель сидів за кафедрою на підвищенні та спостерігав за всім класом, у чому йому сприяли два помічники, що ходили дозором по всій досить похмурій залі; там і сям вони втручалися в хід уроку, підправляли юних викладачів, а іноді й самі роз’яснювали нам яке-небудь хитромудре питання. Через кожні півгодини один предмет вивчення змінювався іншим; старший учитель подавав сигнал дзвіночком, і тоді клас починав виконувати чудово злагоджений маневр, по ходу якого всі сто дітей, суворо дотримуючись запропонованих правил і діючи весь час за дзвінком, вставали, робили поворот кругом, заходили правим або лівим плечем уперед і, зробивши точно розрахований перехід, що тривав усього одну хвилину, змінювали свої позиції, так що п’ятдесят учнів, які раніше стояли, займали тепер сидячі місця і навпаки. Нам надзвичайно подобалися ці паузи, і ми були щасливі, коли, заклавши за шкільним статутом руки за спину, одна половина класу строєм проходила повз інший і хлопчики хизувалися своїм по-солдатськи чітким кроком перед дівчатками, що дріботіли, мов кури.

Не пам’ятаю, чим пояснити те, що в школу дозволялося приносити квіти і навіть тримати їх у руках під час уроку: чи то цей зворушливий звичай був просто поблажкою, чи то він був уведений із якимось наміром, але, в усякому разі, я не зустрічав цієї милої маленької вольності ні в одній іншій школі; пам’ятаю тільки, як приємно було дивитися на дітей, коли вони весело крокували по залі й майже кожна дівчинка несла троянду чи гвоздику, тримаючи її між пальцями складених за спиною рук, у той час як хлопчики тримали свою квітку в зубах, як люльку, або ж хвацько закладали її за вухо. Всі вони були діти дроворубів, поденників, бідних кравців, шевців і людей, які жили на кошти громадського піклування. Багатші ремісники, у званні майстра, в котрих були певні статки, не мали права віддавати своїх дітей у цю школу. Тому я був одягнений краще і охайніше, ніж усі мої товариші, та вважався серед них мало не аристократом, що, втім, не завадило мені досить швидко зійтися з нещасними хлопчаками, що красувалися в строкатих латках, і засвоїти їх звичаї та навички, принаймні ті, які не здавалися мені занадто дивними та неприємними. Бо у дітей бідняків, – хоча вони зовсім не гірші й не зіпсованіші, а скоріше навпаки, чистіші та незлобивіші серцем, ніж діти людей багатих або взагалі забезпечених, – все ж іноді буває якась зовнішня грубість, і деякі з моїх однокашників відштовхували мене своїми зумисне зухвалими замашками.

У той час я ходив у всьому зеленому, тому що обидва нові костюмчики, подаровані мені матінкою, один недільний і один на кожен день, були перешиті з військової форми батька. Майже все цивільне вбрання, що залишилося від нього, теж було зеленого кольору, а позаяк матінка дуже уважно та суворо стежила за тим, аби я беріг одяг і тримав його в порядку та чистоті, й перекроєних із його спадщини курток і сюртучків мені вистачило до двадцятирічного віку, то за мої незмінно одноколірні наряди мене ще в ранньому дитинстві прозвали «Зеленим Генріхом», і відтоді ніхто в нашому місті не називав мене інакше. Саме під цим барвистим прізвиськом я незабаром став відомою особою в школі та на вулиці й скористався своєю популярністю для того, щоб продовжувати мої спостереження і брати участь у всіх подіях, які відбувалися навколо мене на манер античного хору. Я знав майже всіх дітей і став таким чином вхожий і в оселі їх батьків; усі радо приймали мене, тому що я уславився як тихий, добропорядний хлопчик, проте, придивившись до домашнього укладу і звичок цих осель, я більше вже не з’являвся у них, а віддалявся в свою штаб-квартиру в пані Марґрет, оскільки найцікавіші речі можна було побачити, мабуть, усе-таки там. Вона раділа тому, що незабаром я не тільки навчився швидко читати вголос по-німецьки, але й міг пояснювати їй латинські літери, що так часто зустрічалися в її книгах, і вчив її арабських цифр, яких вона ніяк не могла второпати. Крім того, я складав для неї різні пам’ятки, записуючи їх готичними літерами на окремих аркушах, які вона могла зберігати й при нагоді легко прочитати, і став таким чином чимось на зразок секретаря при її персоні. Вважаючи мене геніальною головою, вона вже тоді бачила в мені одного з тих успішних розумників, які завжди були її улюбленцями, пророкувала мені блискуче майбутнє та заздалегідь раділа за мене. І справді, навчання не тільки давалося мені без зусиль, але навіть приносило задоволення, і якось непомітно для самого себе я настільки досяг успіху в науках, що дістав почесне право навчати моїх молодших однолітків. Це стало для мене джерелом нових радощів, головним чином тому, що тепер я був наділений владою карати й нагороджувати і, отже, міг по своїй волі розпоряджатися долями ввірених мені маленьких підданих і одним своїм словом викликати їх усмішку і сльози, дружбу і ворожнечу. Навіть перші проблиски любові до жінки пробігали іноді, наче легенькі досвітні хмарки, над усіма цими почуттями. Коли я сидів на своєму стільці, оточений зграйкою з дев’яти-десяти маленьких дівчаток, місце поруч зі мною виявлялося то першим, найпочеснішим, то останнім місцем, – залежно від того, в якій частині величезної зали ми займалися. Це і вирішувало долю вподобаних мною дівчаток, яких я або постійно тримав нагорі, у світлому сонмі славних і доброчесних, або надовго виганяв у похмурі низи, де животіли грішники та знедолені, намагаючись і в тому і в іншому випадку наблизити їх до мого деспотичного серця. Однак і на його долю теж діставалося чимало хвилювань, бо яка-небудь не по заслугах піднесена красуня часто вже не вважала за потрібне хоча б усміхнутися мені на знак подяки, брала незаслужену відзнаку як належне й, анітрохи не рахуючись із моїми планами, починала так відчайдушно пустувати, що я не міг підтримувати її й надалі на слизькій вершині слави, якщо не хотів чинити явної несправедливості.

І лише дві речі в цій школі були мені тяжкі й осоружні та залишили по собі недобрі спогади. По-перше, це була похмура манера творити суд над провинниками-учнями, що нагадувала поліцейський розшук. Це пояснювалося частково тим, що ми жили в перехідний час, коли ще давався взнаки дух старовини, що відходила, почасти особистою схильністю наших наставників, і все це якось не в’язалося з тим загалом здоровим духом, що панував у школі. До дітей настільки ніжного віку застосовувалися витончено суворі й ганебні покарання, і майже жоден місяць не проходив без того, щоб якого-небудь бідолашного грішника не було піддано урочисто обставленій екзекуції. Щоправда, найчастіше діставалося тим, хто і справді скоїв що-небудь погане; і все-таки в цих покараннях було щось протиприродне, позаяк вони змалку привчали дітей піддавати постраждалих опалі; дивно й незрозуміло тут уже те, що діти, навіть якщо вони відчувають за собою ту ж провину, але уникли кари, зневажають і переслідують покараного та позначеного ганебним клеймом товариша і принижують його своїми насмішками доти, поки не замовкнуть останні відлуння того, що сталося, або його гонителі самі не потраплять у тенета. Поки не настав «золотий вік», хлопчаків треба шмагати; але як огидно було дивитися, коли невдалого грішника відводили, прочитавши йому попередньо відповідну проповідь, в окрему кімнату, де його роздягали, клали на лаву й давали йому хлосту; або коли одну досить велику дівчинку змусили якось просидіти весь день на високій шафі, повісивши їй на шию дощечку з ганебним для неї написом. Мені було шкода її до глибини душі, хоча, здається, вона і справді дуже тяжко завинила. Втім, можливо, її й невинно засудили! Через кілька років ця сама дівчинка втопилася незадовго до конфірмації, не пам’ятаю вже через що, пам’ятаю тільки скорботне почуття жалю до померлої, що охопило мене на похороні, коли я побачив цілу юрму одягнених у біле дівчаток від п’ятнадцяти до шістнадцяти років, які йшли за труною з квітами в руках. Незважаючи на те, що вона померла гріховною, негідною християнки смертю, на знак поблажливості до її юності їй усе ж таки не відмовили в скромних останніх почестях, бажаючи тим самим трохи заглушити і стримати галас, викликаний цією гучною справою.

Інший неприємний спогад, що залишився в мене від тих далеких шкільних років, – це катехізис і уроки, на яких ми займалися цим предметом. Його було викладено в невеликій книжці, заповненій сухими, мертвими питаннями та відповідями, відірваними від живих, повнокровних образів Святого Письма і здатними зацікавити хіба тільки літніх, зачерствілих людей із їх холодним розумом, і протягом багатьох років, – які здаються в юності такими довгими, – ми тільки те й робили, що вічно жували та пережовували цю книжку, заучували її слово в слово і переказували всі ці діалоги напам’ять, без ніякого розуміння. Грізні окрики та суворі покарання просвіщали нас у нашому невіданні, а гнітючий страх, як би не забути хоч одне з усіх цих темних слів, підстьобував нашу старанність, і до цього зводилося наше релігійне життя. Окремі віршовані уривки та строфи, настільки ж безладно вихоплені з псалмів і духовних пісень, а тому такі, що не бажали вкладатись у голові, як укладається цілий доладний вірш, який вчиш легко і з охотою, не допомагали розвивати пам’ять, а тільки обтяжували її. Від цих незграбно прямолінійних, сумовитих заповідей, покликаних викорінювати заскнілу невіру цілком сформованих, дорослих грішників, і від надчуттєвих і незбагненних догматів, що стояли в одному ряду з ними, віяло не лагідним духом поваги до людської особистості та її розвитку, а сморідним диханням дикого і відсталого варварства, яке бачить мету виховання лише в тому, щоб швидше пропустити юне покоління через якийсь знеособлюючий прес для моральної обробки й якомога раніше покласти на нього відповідальність за всі його думки і вчинки в сьогоденні і навіть у майбутньому.

Час від часу уроки катехізису ставали для мене справжніми тортурами; це траплялося по кілька разів на рік, коли надходила моя черга прислужувати пастору під час недільної служби та вести з ним той же безглуздий діалог, але вже в присутності всієї парафії, причому священик стояв на кафедрі на великій відстані від мене, так що мені доводилося говорити гучним, виразним голосом; а найменша обмовка або хоч одне забуте слово вважалося мало не оскверненням церкви. Щоправда, деяким жвавим на язик хлопчикам подобався цей обряд, оскільки саме він давав їм привід похизуватися своїм мистецтвом, відповівши на всі питання з єлейною благоліпністю, але в той же час із якоюсь відчайдушною хоробрістю, і кожен із таких недільних днів був для них радісним днем їх торжества. Однак саме такі діти завжди доводили своїм подальшим життям, що всі завчені ними слова так і залишилися для них порожнім звуком. Деякі люди бувають бунтарями від народження, і до їх числа я, мабуть, відніс би й самого себе, не тому, що мені було чужим релігійне почуття взагалі, ні, мені тільки було гидким відвідування церкви, і виною тому була, – хоча я цього й не усвідомлював, – та остання тоненька цівка диму від багать середньовіччя, що пішли в минуле, вона незримо пливла під лунким склепінням храму щоразу, коли там монотонно лунали авторитарні запитання та відповіді. Я аж ніяк не збираюся сказати, що я був якоюсь надприродно розумною дитиною, а моя відраза – свідомим протестом; просто в мені говорило своєрідне вроджене почуття.

Таким чином, мені мимоволі доводилось обмежуватися своїм особистим спілкуванням із Богом, і я, як і раніше, наполегливо дотримувався звички молитися поодинці й самостійно звертатися до нього в різних справах, притому лише тоді, коли я відчував потребу в цьому. Тільки «Отче наш» я читав регулярно, вранці й увечері, та й то не вголос, а подумки.

Більш того, Господь Бог зовсім зник не тільки з мого внутрішнього, духовного життя, але й із життя зовнішнього, з моїх дитячих ігор та розваг, і, незважаючи на всі зусилля матінки й пані Марґрет, я ніяк не міг знайти місця для нього. На довгі роки сама думка про Бога стала для мене чимось прозаїчним у тому сенсі, який вкладають у це слово погані поети, які вважають прозаїчним справжнє життя, на відміну від вигадки та казки. Моїм казковим поетичним світом було, хоч як це дивно, саме життя і навколишня природа, і саме там я шукав радостей, в той час як Бог став для мене неминучою, але сірою і нудною, як прописна істина, дійсністю, від якої я намагався скоріше звільнитися, згадуючи про неї лише мимоволі, як дитина, що вдосталь напустувалась і зголодніла, згадує про буденний суп, який очікує її вдома. Все це було наслідком тієї методи, яка силоміць залучає дітей до релігії та яку я випробував на собі. В усякому разі, я не можу пригадати, – хоча і бачу ясно, як у дзеркалі, ту далеку пору мого життя, коли в мені ще не прокинулося зріле мислення, – щоб мені хоч раз довелося відчути благочестивий молитовний трепет, нехай навіть у тій наївній формі, в якій його відчувають діти.