Зелений Генріх

Ця пора ранньої, але майже повної невіри, що збіглася саме з тим віком, коли душа дитини така податлива та сприйнятлива, і тривала років сім-вісім, видається мені тепер безвідрадним і похмурим лихоліттям, і я звинувачую в цьому цілком катехізис та його проповідників. Бо пильніше вдивляючись у сутінки, в яких дрімала моя душа, я все більше переконуюся, що не любив Бога моїх дитячих років, а тільки звертався до нього в нужді. Лише тепер я зрозумів до кінця, що в ті далекі роки я жив немов під якимось похмурим і холодним покровом, що приховував від мене добру половину навколишнього світу, отупляв мій розум і робив мене покірним і боязким, так що я не розумів людей і не вмів висловити того, що я сам думав і відчував, а мої наставники бачили в мені загадку і, не знаючи, як до неї підступитися, твердили: «Дивний овоч росте в нашому городі, – не знаєш, що з ним і робити!»

Розділ десятий

Дитячі ігри

Тим охочіше я проводив час наодинці з самим собою, у своєму таємному дитячому маленькому світі, який я мимоволі змушений був сам для себе створити. Матінка дуже рідко купувала мені іграшки, думаючи лише про те, як би приберегти кожен зайвий гріш на майбутнє, коли я виросту, і вважала непотрібними всякі витрати, якщо тільки вони не призначалися на найнеобхідніше. Замість цього вона намагалася розважити мене тривалими розмовами, розповідаючи мені всілякі історії зі свого життя та з життя інших людей, а позаяк жили ми усамітнено, ця звичка полюбилась і їй самій. Проте ні бесіди з матінкою, ні години, проведені в дивовижному домі нашої сусідки, все-таки не могли заповнити мого дозвілля; я відчував потребу в якійсь більш живій справі, хотів чимось зайняти свої руки, але все це знову-таки залежало від мого вміння майструвати. Незабаром я зрозумів, що не можу розраховувати на допомогу зі сторони, і заходився сам виготовляти собі іграшки. Папір і дерево, незмінні помічники в таких випадках, скоро набридли мені, тим більше що у мене не було ментора, який навчив би мене прийомам цього мистецтва. Тоді безмовна природа сама дала мені те, що я марно шукав у людей. Придивляючись здалеку до моїх однолітків, я помітив, що деякі хлопчики є володарями невеликої колекції, що складалася головним чином із мінералів і метеликів, і що, гуляючи за містом, вони самі поповнюють свої зібрання за вказівками вчителя або батька. Наслідуючи їх, я зайнявся колекціонуванням за власним розумінням і зробив низку ризикованих експедицій на струмок і вздовж річки, де виблискували під сонцем наноси зі строкатої прибережної гальки. Незабаром я зібрав чималу колекцію різнобарвних мінералів – блискучих шматочків слюди та кварцу і ще якихось камінчиків, що привернули мою увагу своєю незвичайною формою. Шматки шлаку, викинуті в річку де-небудь на гірському заводі, я теж брав за зразки рідкісних порід, злитки скла – за коштовне каміння, а старий мотлох, подібний до осколків полірованого мармуру та завитків світлопрозорого алебастру, що перепадав мені від пані Марґрет, був у моїх очах чимось надзвичайно стародавнім і рідкісним, наче його було знайдено у розкопках. Я наготував ящиків і коробок на всю колекцію та забезпечив кожен предмет ярличком із красномовним написом. Коли в нашому дворику з’являлося сонце, я зносив усі мої скарби вниз, перемивав камінчик за камінчиком у струмені джерела, після чого розкладав їх на сонці, щоб вони просохли, і довго милувався їх блиском. Потім я укладав їх у попередньому порядку по коробочках, а найцінніші екземпляри ретельно обгортав шматочком бавовни, насмиканої з величезних тюків на пристані або коло торгового складу. Цього заняття мені вистачило надовго, одначе мене цікавив тільки зовнішній бік справи, і коли я помітив, що інші хлопчики знають назву кожного каменю, що в їх колекціях є чимало дивовиж, абсолютно для мене недоступних, таких, як кристали та зразки різних руд, коли мені стало ясно, що всі вони вже дещо тямлять у цих речах, у той час як я нічого в них не тямлю, – тоді у мене пропав усякий інтерес до гри, і я тільки засмучувався, дивлячись на мої камінчики. Занедбані іграшки були для мене в той час якимось мертвим вантажем, і я не міг спокійно дивитися на них; якщо річ ставала мені непотрібною, я поспішав її спалити або заховати кудись подалі, і ось одного прекрасного дня я навантажив на себе всі свої камені, з чималим зусиллям відніс їх до річки, кинув у хвилі й, сумний і зажурений, побрів додому.

Тепер я вирішив взятися за жуків і метеликів. Матінка зробила мені сачок і часто сама ходила зі мною на луки; вона схвалювала мою нову затію, позаяк вона явно не вимагала ні складних пристосувань, ні будь-яких витрат. Я ловив усе, що тільки потрапляло мені на очі, і незабаром незліченна безліч гусениць знемагали у мене в неволі. Але я не знав, чим їх годувати, та й узагалі не вмів із ними поводитись, і жодна з моїх вихованок не перетворилася на метелика. Крім того, я ловив і живих метеликів, і блискучих жуків, яких треба було умертвляти і зберігати в їх природному вигляді, і це теж приносило мені чимало клопоту і прикрощів, бо, потрапивши в мої безжальні руки, ці тендітні божі створіння наполегливо чіплялися за своє життя. Коли ж вони нарешті вмирали, від їх забарвлення і природної принади не залишалося й сліду, і на моїх шпильках красувалося збіговисько розтерзаних мучеників, що викликали жалість. Та й сама процедура умертвіння втомлювала та збуджувала мене, бо я не міг спокійно дивитися на муки цих тендітних маленьких істот. Не можна сказати, що то була якась невластива дитині чутливість; неприємних чи байдужих мені тварин я здатний був мучити, як це роблять усі діти; просто я був несправедливо упереджений до цих строкатих створінь і жалів їх скоріше тому, що вони красивіші за інших. Їх тлінні останки незмінно налаштовували мене на меланхолійний лад, тим більше що з кожним із нещасних страждальців у мене було пов’язано спогад про щасливий день, проведений на лоні природи, або про яку-небудь пригоду. Кожен із них відтоді, як став моїм в’язнем, і до мученицької смерті випив свою чашу страждань, до яких був причетний і я, і їх безмовний прах був для мене красномовним докором.

Однак і це захоплення було забуто, коли я вперше побачив великий звіринець. Я негайно ж намірився завести у себе такий же і набудував безліч кліток і кліточок. Із більшою ретельністю я пристосовував під них ящики та коробки, виготовляючи їх із картону й дерева та приробляючи до них решітки з дроту та ниток, залежно від сили звіра, для якого призначалася клітка. Першим мешканцем звіринця була миша, що потрапила до мишоловки, звідки я перевів її в заздалегідь виготовлену камеру, діючи при цьому настільки повільно й обачно, ніби мені треба оселити за ґрати щонайменше ведмедя. За нею пішов молоденький кролик; кілька горобців, досить великий вуж, мідянка і ще кілька ящірок різної величини та забарвлення; незабаром з’явився величезний жук-рогач, який знемагав разом з іншими жуками в акуратно поставлених один на одного коробочках. Кілька великих павуків з успіхом замінювали мені лютих тигрів, бо, по правді сказати, я страшенно їх боявся і зловив їх у свій час із великими пересторогами. Тепер вони були в моїй владі, і я відчував моторошно-приємне почуття, спостерігаючи за ними, поки в один прекрасний день один із них не вирвався з клітки і, несамовито перебираючи лапками, забігав у мене по руці та по одягу. Я дуже злякався, але це тільки посилило мій інтерес до звіринця, і я годував своїх звіряток вельми регулярно та навіть зазивав до себе інших дітей, із поважним виглядом даючи їм пояснення з приводу кожної істоти. Пташеня шуліки, якого мені вдалося придбати, я видавав за королівського орла, ящірок – за крокодилів, а вужів обережно виймав із купи ганчірок, де вони лежали, і обвивав їх кільцями навколо тіла ляльки. Інший раз я цілими годинами сидів один біля журних у неволі звірів і спостерігав за їхніми рухами. Миша давно вже прогризла дірку і вислизнула, у мідянки був зламаний хребет, хвости всіх крокодилів теж були відламані, кролик до того охляв, що був схожий на скелет, і все ж не вміщувався у своїй клітці, всі інші істоти дохли одна за одною, і це наводило мене на сумні роздуми, так що я вирішив убити і поховати всіх підряд. Я взяв тонкий і довгий залізний прут, розжарив один кінець і, просовуючи його тремтячою рукою то в одну, то в іншу клітку, мало не влаштував страшне кровопролиття. Проте мої звірята встигли вже мені полюбитися, і, побачивши здригання руйнованого живого тіла, я перелякався й не зміг довести справу до кінця. Я побіг у двір, викопав під горобинами яму, покидав туди абияк усіх моїх вихованців, мертвих, напівмертвих і живих, і квапливо закопав їх разом із клітками. Побачивши мене за цим заняттям, матінка сказала, що я міг би просто віднести звірів подалі від дому і випустити їх на волю, – можливо, там вони відійшли б. Я зрозумів, що вона має рацію, і каявся у вчиненому; лужок під горобинами довго ще вселяв мені жах, і я так ніколи й не наважився піддатися тій дитячій цікавості, яка завжди спонукає дітей знову викопувати те, що вони одного разу закопали, аби подивитися, що вийшло.

У будинку пані Марґрет я знайшов собі нову забаву. Виявивши серед її книг на рідкість безглуздий порадник із теософії, що містив проілюстровані описи різноманітних наївних експериментів, я вичитав там між іншим повчання для влаштування досліду, який дозволяє наочно показати всі чотири стихії. Дотримуючись цих вказівок, я взяв велику колбу і наповнив її на чверть піском, на чверть водою, потім олією, а останню чверть залишив порожньою, тобто наповненою повітрям. Речовини відокремилися одна від одної й розмістилися в колбі згідно зі своєю питомою вагою, так що я міг на власні очі бачити чотири стихії, замкнуті в обмеженому просторі: землю, воду, вогонь (горюча олія) і повітря. Гарненько збовтавши вміст колби, я перемішував речовини, в результаті чого виникав хаос, потім він незмінно прояснявся, і це високовчене заняття приносило мені чимале задоволення.

Потім я брав аркуші паперу та малював на них за зразком, узятим із тієї ж книги, величезні сфери, покреслені вздовж і впоперек колами та лініями, облямовані кольоровими смугами і поцятковані цифрами та латинськими літерами. Чотири сторони світу, зони та полюси, зірки й туманності, стихії, темпераменти, чесноти і вади, люди і духи, земля, пекло, чистилище, сім небесних сфер – усе це було безладно, але все ж у деякій послідовності навалено в одну купу, так що розбиратися в цій премудрості було справою головоломною, але захоплюючою. Всі сфери були населені людськими душами, що ділилися на розряди, кожен із яких міг процвітати тільки в певній сфері. Я позначав їх зірочками, а зірочкам давав імена: вищого блаженства зазнавав мій батько, душа якого мешкала всередині трикутника, що зображував око Господнє, біля самісінької зіниці; через це всевидюще око вона, здавалося, дивилась на матінку й на мене, що гуляли в найкрасивіших місцевостях, які тільки є на землі. Зате мої недруги всі до одного знемагали в пеклі, в товаристві нечистого, якого я зобразив із довжелезним хвостом. Зважаючи на те, як поводились окремі люди, я змінював їх місцеперебування, переселяв їх у вигляді заохочення в ті сфери, де жила публіка чистіша, або виганяв їх туди, де стоїть плач і скрегіт зубовний. Інших я піддавав випробуванню, і вони витали у мене між небом і землею; іноді я навіть зводив разом душі двох людей, які за життя терпіти один одного не могли, і прирікав їх на спільне ув’язнення в якій-небудь віддаленій сфері або, навпаки, розлучав двох люблячих, насилав на них багато різних негараздів, а потім улаштовував їм радісну зустріч в іншому, блаженному світі. Таким чином я тримав під наглядом усіх відомих мені людей, старих і молодих, і в цілковитій таємниці від них розпоряджався їхніми долями.

Далі в теософії рекомендувалося зайнятися виливанням у воду розтопленого воску, – не пам’ятаю вже, що саме був покликаний продемонструвати цей експеримент. Наповнивши водою кілька аптечних склянок, я почав бавитися, роздивляючись химерні форми, яких набував застигаючий віск, а потім закупорив склянки і поповнив ними мої наукові колекції. Ці маніпуляції зі склянками припали мені до смаку, а коли я набрів на анатомічний музей при лікарні та, завмираючи від страху, нашвидку пробіг по його залах, у мене виникла нова ідея на цей рахунок. Справа в тому, що ті посудини з ембріонами та виродками, які я все-таки встиг розгледіти, викликали у мене жвавий інтерес, і, побачивши в них чудові зразки для моєї колекції, я вирішив виліпити щось подібне. В одній із шаф у матінки зберігалися шматки суворого, а також і вибіленого полотна, натканого нею в години дозвілля, і в тій же шафі було приховано, а потім забуто кілька плиток чистого воску, які свідчили, що багато років тому господиня будинку старанно займалася бджільництвом. Відламуючи від цих плиток усе більші шматки, я почав ліпити курйозних великоголових чоловічків, точнісінько таких, як у музеї, тільки трохи менших, і прагнув усіляко урізноманітнити їх і без того фантастичний вигляд. Я намагався роздобути якомога більше склянок усілякої форми і величини та підганяв під них мої фігурки. У високих та вузьких флаконах із-під одеколону, в яких я відбивав шийку, бовталися на ниточці довготелесі та худі суб’єкти, в плоских і широких банках із-під мазі тулилися роздуті, як пузир, карлики. Замість спирту я наповнював судини водою і давав кожному з їхніх мешканців яке-небудь кумедне прізвисько, позаяк ліплення фігурок виявилася превеселим заняттям, і мій спочатку суворо науковий інтерес непомітно змінився інтересом до гумористичного боку справи. Коли у мене набралося десятків три таких красенів і кінчався віск, я вирішив охрестити всю чесну компанію і забезпечив мої творіння кличками на кшталт Пташиний Ніс, Кривоніжка, Кравчик, Круглопузик, Ганс Пупок, Воскогриз, Восковик, Медовий Чортик та іншими подібними до цих іменами. Я тут же склав для кожного з них короткий життєпис і довго ще з захопленням придумував подробиці їх минулого життя, яке вони провели в тій горі, звідки, за розповідями наших нянечок, беруться маленькі діти. Я навіть виготовив для кожного особливу таблицю зі сферами, де зазначав усі його добродійні або погані вчинки, і якщо хто-небудь із них викликав на себе моє невдоволення, я чинив із ним точно так само, як із живою людиною, і відправляв його на помешкання в яку-небудь гіршу місцевість. Усе це я проробляв у одній віддаленій кімнатці, де стояв мій улюблений потемнілий від часу стіл із кількома висувними шухлядками. Одного вечора, коли вже сутеніло, я розставив на ньому всі мої склянки, так що утворилося коло, всередині якого красувалися чотири стихії, і, розклавши яскраво розфарбовані таблиці, освітлювані восковими чоловічками, що тримали в руках запалені ґноти, занурився у вивчення сузір’їв на картах, викликаючи зі строю та піддаючи огляду по черзі то Восковика, то Кривоніжку, то Пташиного Носа, зважаючи на те, чий гороскоп я складав. Раптом я ненавмисно штовхнув стіл, так що склянки дзвякнули, а воскові чоловічки захитались і засмикалися. Це мені сподобалось, і я почав ритмічно постукувати по столу, а вся компанія затанцювала в такт ударам; тоді я заспівав і затарабанив по столу ще голосніше й несамовитіше, так що склянки відчайдушно задеренчали, стукаючись одна об одну. Як раптом за моєю спиною хтось пирхнув, і в кутку блиснули двоє яскравих очей. Це була якась чужа, дуже велика кішка, що виявилася замкненою в кімнатці, вона досі сиділа тихенько, а тепер злякалася шуму. Я хотів прогнати її, але вона погрозливо вигнула спину, наїжачилась і з гучним бурчанням витріщилася на мене; злякавшись, я відчинив вікно і кинув у неї склянку; кішка спробувала скочити на підвіконня, але зірвалась і знову перейшла в наступ. Тут я взявся шпурляти в неї одну фігурку за одною; спочатку вона забилася в страшних судомах, потім скрутилась у клубок, готуючись до стрибка, а коли я нарешті метнув їй просто в голову всі чотири стихії, вона опинилась у мене на грудях і запустила кігті в мою шию. Я звалився під стіл, свічки погасли, і, опинившись у темряві, я почав кричати і кликати на допомогу, хоча кішка вже втекла. Матінка, що ввійшла в кімнату саме в той момент, коли кішка вибиралася на волю, застала мене лежачим на підлозі майже непритомного, а навколо мене струмками текла вода і всюди валялися осколки скла та страшні потвори. Вона ніколи не звертала уваги на мою метушню в комірчині, радіючи з того, що я поводжуся тихо й не сумую, і тепер із подивом слухала мою плутану розповідь про подію. Попутно вона виявила, що її запас воску сильно підтанув, і вже з деякими ознаками гніву почала розглядати руїни мого загиблого світу.

Це подія наробила чимало галасу. Пані Марґрет попросила розповісти, як було діло, побажала особисто оглянути розфарбовані карти та інші сліди того, що сталось і дійшла висновку, що тут явно щось негаразд. Вона побоювалася, що, читаючи її книги, я міг, чого доброго, набратись якихось небезпечних секретів, що залишилися недоступними для неї самої через її невміння читати як слід, і урочисто, мовби даючи зрозуміти, що вважає справу вельми серйозною, замкнула найбільш підозрілі книги в шафу. У той же час вона потай відчувала певне задоволення, – адже вона давно вже говорила, що все це зовсім не такі нешкідливі речі, як думають інші, і, як видно, була її правда. Вона була твердо переконана в тому, що завдяки її книгам я ледве не став чарівником-початківцем.

Розділ одинадцятий

Театральні пригоди. – Ґретхен і мавпа

Після всіх цих невдач моє самітництво й тихі ігри наодинці з самим собою обридли мені, і я зійшовся з компанією хлопчаків, які весело проводили час, влаштовуючи театральні вистави у великій старій бочці. Вони повісили перед бочкою завісу, й ті деякі щасливці, яким вони милостиво дозволяли бути глядачами, змушені були шанобливо очікувати, поки актори закінчать свої таємничі приготування. Потім завіса перед святилищем мистецтва відкривалася, кілька лицарів у паперових обладунках нашвидку обмінювалися досить міцними лайливими промовами, а покінчивши з цим, відразу ж починали дубасити один одного й падали замертво в той момент, коли опускалася дірява завіса, зроблена зі старого килима. Побачивши, що я тямущий хлопчина, вони незабаром відкрили мені доступ у бочку, і з моїм приходом репертуар відразу ж набув більш визначеного характеру, позаяк я почав підбирати короткі сценки зі Священного Писання або з народних книг, списуючи слово в слово діалоги, на які натрапляв там, і вставляючи між ними кілька сполучних реплік від себе. Крім того, я висловив побажання, щоб у акторів був окремий вхід, що дозволило б їм не показуватися публіці до початку вистави. З цією метою ми довго пиляли, рубали та буравили днище бочки, поки не вийшла діра, через яку сяк-так міг пролізти воїн у повному озброєнні, й не можна було без сміху дивитись, як він починає виконувати свій ефектний монолог із трагічними завиваннями, ще не встигнувши виповзти з діри і стати на весь зріст. Потім ми натягали зелених гілок, аби перетворити середину бочки на ліс; я утикав ними всі стінки, залишивши вільним тільки зверху отвір для затички, звідки мали лунати голоси небожителів. Один із хлопчиків приніс добрячий кульок сценічної пудри, що вельми пожвавило наші вистави та додало їм деякого блиску.

Одного разу ми розігрували історію про Давида і Ґоліафа. На початку п’єси на сцені показалися філістимляни, які поводились як справжні язичники; поштовхавшись у бочці, вони вийшли назовні, на просценіум. Потім почали виповзати діти ізраїльські; вони були у великій тузі й, гірко нарікаючи, стали по інший бік бочки, і тут з’явився Ґоліаф, довготелесий старший хлопчисько, що викликав своїми сміховинними кривляннями дружний сміх обох ворогуючих сторін і всієї публіки; він довго ще куражився, як раптом Давид, миршавий, але лиходійний хлопчина, вирішив покласти край його хвастощам і, взявши свою пращу – зброя, якою він володів досконало, – метнув у нього великий каштан і влучив просто в лоб. Не бажаючи залишатися в боргу, розлючений Ґоліаф з усієї сили стукнув Давида по голові, й тут герої вчепилися один в одного й затіяли відчайдушну бійку. Глядачі та обидва бездіяльні війська гучними оплесками висловлювали свої симпатії до того чи іншого з супротивників; я ж сидів верхи на бочці з недогарком свічки в одній руці та з набитою каніфоллю глиняною люлькою в іншій і зображував Зевса, метаючи крізь дірку величезні блискавки, так що в зелених гілках невпинно звивалися язики полум’я, а срібний папір на шоломі Ґоліафа таємничо мерехтів у їх трепетному світлі. Час від часу я на хвилинку заглядав у бочку, а потім знову брався розсипати блискавки, щоб іще більше роздратувати доблесних бійців, і щиросердо вважав себе володарем світу, як раптом моє царство захиталося, перевернулось, і я злетів із мого захмарного трону, бо врешті-решт Ґоліаф здолав-таки Давида і з силою жбурнув його об стінку. Тут здійнявся страшенний крик, на місце події наспів власник бочки, і, виявивши самовільно вироблені нами переробки, оголосив наш імпровізований театр закритим, причому не обійшлося без лайки та запотиличників.

Одначе, ми не дуже-то горювали про наш утрачений рай, оскільки незабаром після цього в місто приїхала трупа німецьких акторів, аби з дозволу начальства спорудити перед його жителями храм пристрастей людських, набагато більш досконалий, ніж усе те, що досі створили наші любителі, дорослі й діти. Мандрівні артисти влаштувалися в однім із міських готелів, перетворивши його простору танцювальну залу на театральне приміщення, і зняли ще й усі вільні кімнати та кутки скромніші, заповнивши їх своїми чадами і домочадцями. Тільки директор трупи жив на широку ногу і мав у своєму розпорядженні більш імпозантне житло.

Готель, перетворений на театр, із його гамірним життям вабив нас не лише вечорами, коли давалися вистави, – в денний час там теж було на що подивитись, і ми простоювали перед ним цілими годинами, аби ближче роздивитися героїв дня – королів і принцес, що час від часу з’являлися біля під’їзду й викликали наше захоплення сміливістю та витонченістю свого вбрання та манер, – і, до речі, не пропустити жодного з робітників, які переносили то приладдя для облаштування сцени, то кошики з червоними плащами, шпагами та іншим реквізитом. Але найчастіше ми проводили час біля прибудованого ззаду відкритого навісу, де працював художник; оточений батареєю відер із фарбами, недбало засунувши одну руку в кишеню, він творив справжні дива над розкладеними перед ним полотнищами та смугами картону, перетворював з кожним помахом його без міри довгого пензля. Я чітко пам’ятаю, яке глибоке враження справили на мене легкі та впевнені рухи його руки, коли він розписував кімнату з червоними шпалерами й обабіч вікна, як за помахом чарівної палички з’явилися легкі, майже прозорі білі гардини; побачивши ці вміло нанесені штрихи та цяточки, білі на червоному тлі, я немов прозрів: адже я завжди дивився на такі речі як на диво, не розуміючи, в чому тут секрет, тим більше що досі мені доводилося бачити їх тільки у вечірньому освітленні. У той момент у мене зародилося перше невиразне поняття про те, що становить сутність живопису; густі фарби, що вільно наносяться на прозору матерію та щільно вкривають її, роз’яснили мені багато чого; після цього я почав уважно розглядати кожну картину, що потрапляла мені на очі, намагаючись визначити, де проходить межа, що розділяє ці дві сфери, і зроблені мною відкриття допомогли мені стати вище наївного уявлення про мистецтво як про щось надприродне, чого я сам так ніколи й не навчуся, стати вище забобону, перед яким інші люди безпорадні.

Вечорами, перед спектаклем, ми були незмінно на своєму місці, всі, як один, і шастали навколо будівлі, як кіт біля комори. Знаючи ощадливість матінки, я й думати не смів про те, щоб потрапити до храму мистецтва законним шляхом, і почувався якнайкраще в компанії моїх приятелів зі школи бідняків, які змушені були проникати туди так само, як і я, тобто надаючи дрібні послуги або ж пускаючись на різні відчайдушні хитрощі. Мені самому вже не раз вдавалось із завмиранням серця прослизнути в переповнену залу; коли завіса піднімалась, я спочатку із задоволенням зупинявся очима на декораціях, потім на костюмах виконавців, і тільки пропустивши неабияку частину дії, занурювався у вивчення фабули. Незабаром я уявив себе великим знавцем театру і вів тривалі суперечки з друзями, намагаючись при цьому здаватися байдужим. Ця роздвоєність – напускна байдужість знавця і захоплене здивування будь-якою, навіть найпосереднішою п’єсою – вже починала дратувати мене, і я палко мріяв зробити щось таке, що відразу ж відкрило б мені доступ за лаштунки, щоб побачити ближче звабливе видовище та його учасників і зрозуміти, якими засобами вони цього досягають; мені думалося, що це найкраще місце на землі й ніде не живеться так добре, як там, де люди – вищі істоти, які не знають суєтних земних пристрастей. Я зовсім не сподівався, що моє бажання коли-небудь здійсниться, як раптом мені допоміг несподіваний щасливий випадок.

Одного разу, – того вечора якраз давали «Фауста», – ми стояли біля бічного входу і зовсім було зневірилися потрапити до зали. Ми знали, що сьогодні в театрі покажуть преславного доктора Фауста, з яким ми встигли досить добре познайомитись, а також сатану в усій його красі, але всі наші звичайні лазівки були на цей раз закриті й перешкоди, котрі стали на нашому шляху, здавалися нездоланними. Засмучені, ми слухали звуки увертюри, яку виконували аматори з числа поважних городян, і ламали голову над тим, чи не можна все ж як-небудь пробратися до зали. Був темний осінній вечір, холодний дощ накрапав не перестаючи. Я змерз і вже подумував, чи не піти мені додому, тим більше, що матінка не раз лаяла мене за мої вечірні прогулянки, як раптом у потемках відчинилися двері, і вискочив звідти добрий дух в особі капельдинера і крикнув: «Гей ви, шибеники! Завітайте сюди! Троє чи четверо з вас будуть сьогодні грати на сцені!» Почувши ці слова, що пролунали як якесь чарівне заклинання, ми негайно ж кинулися в двері, й найсильніші протиснулись уперед, – адже в таких випадках кожен має право думати тільки про самого себе. Одначе капельдинер прогнав їх, заявивши, що вони занадто високі й товсті, оглянув задні ряди, де стояли малюки, які не дуже-то сподівалися на успіх, підкликав мене і сказав: «Ось цей підійде, з нього вийде прекрасна мавпа!» Потім він вихопив іще двох інших таких же хирлявих хлопчаків, замкнув за нами двері й повів нас за собою до невеликої зали, який слугував костюмерною. Ми навіть не встигли розгледіти купи костюмів, обладунків та зброї, що лежали там, бо нас швидко роздягли і зашили в дивовижні шкури, які сховали все тіло з ніг до голови. Маска з мавпячою мордочкою, що відкидалась, як капюшон, і довгі хвости, які ми тримали в руках, зовсім змінили нас, і лише тепер, побачивши себе в цьому новому образі, ми зрозуміли, як нам пощастило, просяяли від захоплення й почали вітати один одного.