Холоднеча. Старі майстри

«Є діти, – говорив маляр, – яким до школи три години ходу з гори. А нерідко, перш ніж вийти з дому – о четвертій ранку, – вони мусять ще й на кухні підмогти. Дванадцятирічним доводиться годувати і доїти корів, а інакше кому ж? Мати або померла, або лежить хвора, брат ще малий, а батько у в'язниці за шинкові борги. Запасшись партикою чорного хліба, плентають вони у лютий мороз униз. Прогрес обійшов ці місця стороною, так. Зненацька налітають урагани, і кричи не кричи – ніхто не почує. Сільських шкіл набудували багато, понаставляли по долині, а дорога до них така тортура, що не варто тягнутися, щоб тупіти за партою. У вибалку вже трапляються групи з двох-трьох підлітків, міцно збиті маленькі зграї тих, для кого усе вже занадто пізно. Діти тут передчасно подорослішали. Мухами годовані. Ноги вигнуті колесом. Голови з ознаками водянки. Дівчатка бліді і хирляві, всі мучаться нагноєннями через проколоті для сережок вуха. Хлопчики білясті, рукаті, з пласким лобом».

Схопитися, втекти і знову принишкнути, сидячи на місці, – ось, власне, до чого зводилося його дитинство. Помешкання, з яких не вивітрився дух мерців. Ліжка, що при першому дотику видихають запах небіжчиків. Те чи інше слово, яке пишномовно прокочувалося по коридорах, приміром, «у жодному разі» або «школа», «смерть» і «поховання». Його роками переслідували ці слова, терзали, «доводили до страшного стану». І потім знову не сходили з язиків, як пісня у своєму жахливому круговороті: слово «поховання», відірвавшись від цвинтаря і від усіх цвинтарів одразу, сягало ген-ген, доскакувало нескінченності, того уявлення, що його люди пов'язують з нескінченністю. «Моє уявлення про нескінченність не змінилося, відколи я був трирічною дитиною. Навіть ще раніше. Воно починається там, де очі вже безсилі. Де все закінчується. І вже ніколи не почнеться». Дитинство прийшло до нього «як людина, що принесла в будинок старі оповіді, страшніші, ніж можна помислити, ніж можна відчути, ніж можна витримати, і ті, яких ти ніколи не чув, тому що чуєш завжди. Не чув ще ніколи». Для нього дитинство почалося на лівому боці вулиці, а потім стрімко понеслося вгору. «Відтоді я весь час думав про падіння. Про здатність до падіння, мені хотілося впасти, і вабили всілякі спроби в цьому напрямку… але дозволити собі таку спробу зась. Це в корені невірно». Тітки своїми гидкими довгими руками тягли його в покійницькі, високо піднімали над позолоченим парапетом, щоб він міг зазирнути в саму труну. Вони пхали йому в долоньку квіти для небіжчиків, і малому доводилося постійно нюхати їх і раз у раз чути: «Золота була людина! А на вигляд – не надивишся! Глянь-но, як вона одягнена в мить прощання! Дивись же! Дивись!». «Вони» безцеремонно «занурювали його» в море «гниття». А в потягах у нього у вухах стояло слово «вперед». Довгими ночами він любив припасти до шпарини у прочинених дверях до спальні діда й бабці, де ще горіло світло, де ще щось розповідали, де ще читали. Він захоплювався їхнім сном в одному ліжку. «Сплять разом, як овечки» – так він це відчував. Вони немов спліталися струменями дихання. Зорі займаються над колосистою нивою. Над озером. Над річкою. Над лісом. Перекочуються через пагорб. Свіжий вітер доносить пташині трелі. Вечори – у комишах і в мовчанні, яке він наповнював своїми першими молитвами. Кінське іржання розриває темряву. П'яні гуляки, візники, кажани наганяють страху. Три мертвих однокласники край дороги. Перекинутий човен, до якого не зміг допнутися потопельник. Крики про допомогу. Голови сиру, такі величезні, що можуть розчавити. Надгробки заходяться гратися, перекидаючись датами народжень і смертей. Мертві черепи поблискують на сонці. Відчиняються і зачиняються двері. У будинках священиків сідають за стіл. На кухнях куховарять. На бійнях забивають. У пекарнях печуть. У шевських шиють. У школах вчать – при відкритих вікнах, від чого стає моторошно. Строкаті фізіономії процесій. В охрещених немовлят вигляд якихось недоумків. Єпископа зустрічають загальним вітальним репетуванням. Насип рябіє кашкетами залізничників, викликаючи сміх чоловіків, на яких, окрім робочих штанів, нема нічого. Потяги. Вогні потягів. Жуки і хробаки. Духова музика. Потім велетенські люди на величезних вулицях: залізничний ешелон, від якого дрижить земля. Мисливці беруть його з собою. Він перераховує впольованих рябчиків, сарн, завалених оленів. Лані, благородні олені, спробуй розрізни! Велика дичина. Дрібна дичина. Сніг, він засипав усе. Бажання у вісім, бажання в тринадцять. Розчарування, що зрошують наволочки. Потоками сліз безсилля перед незбагненним. Уся немилосердність світу, що наскочила на нього з шестирічного віку.

Міста, що зляться на своїх відкривачів.

«Дитинство завжди дріботить поруч, мов якийсь песик, який був колись веселим супутником, а нині вимагає особливого догляду, і його треба напихати сотнями ліків, аби він потихеньку не випустив дух». Шлях біжить уздовж річок і не минає ущелин. Вечір, якщо йому підказати, сконструює найдорожчу і найхитромудрішу брехню. Втім, не вбереже від болю й обурення. Затаєні кішки чорними думками перебіжать комусь дорогу. Мене, як і маляра, кропива затягувала на миті в якусь диявольську розпусту. І я теж кришив страх дробом малини, брусниці. Зграя ворон, блискавично знявшись, відкривала лик смерті. Дощ набухав вологою і відчаєм. Радість змотується на веретено з віночків щавлю. «Сніг угортав землю, немов дитину». Ні закоханості, ні нечупарності, ані жертви. «У класних кімнатах в'язався ланцюг простих думок, чимраз видовжуючись». Потім міські крамниці із запахом м'яса. Причілки і стіни, і нічого, крім причілків і стін, поки знову не відкривався вихід у поля, часто вкрай несподівано, і так з днини на другу. Коли знову починалися луки; жовті, зелені, брунатні ниви; чорні ліси. Дитинство: з дерев сиплеться садовина, такої розкоші не знає жодна інша пора! Таємниця його дитинства полягала, за його словами, у ньому самому. Він ріс, як трава, серед коней, курей, молока і меду. Потім його знову виривали з цього первозданного стану, приковували до якихось цілей, яких він не бачив. Його планували. Тисячократно множачи можливості, які всихали до одного зарюмсаного вечора. До трьох-чотирьох реальних варіантів. Уже незмінних. До трьох-чотирьох законів. Схем. «Як рано можна сконструювати неприязнь. Дитина ще в безсловесному стані прагне осягти все. Але нічого не осягає». Адже діти набагато глибші, ніж дорослі. «Сповільнювачі історії, не обтяжені совістю. Вони обсмикують історію. Натхненники поразок. Щонайрішучіші». Ще не навчившись орудувати носовичком, дитина вже становить смертельну загрозу всьому сущому. Маляра – як і мене – часто приголомшує удар при якомусь відчутті, що його пережито в дитинстві, – беззвітному відчутті, викликаному якимось запахом або кольором. «Це мить страшної самотності».

Він отримав «найгірше виховання, позірно найгірше». Та перевага, що про нього не дбали, виявилась, як з'ясувалося пізніше, «жорстокою помилкою». По суті, про нього з самого початку і думати не думали. «А бездумно нікого не виховаєш. Якщо і дбали, то про мої черевики. Але не про душу. Про мій шлунок. Але не про дух. Згодом, але занадто рано, коли мені було тринадцять, навіть і не про шлунок, а тільки про черевики». Тут я подумав про те, яке мені дали виховання, порівняно з тим, що його здобув маляр. Чи було у мене виховання? Чи тільки підростання? Дичавіння? Як дичавіють норовливі рослини в саду, зарослому бур'янами? Я завжди був залишений на самого себе. Турбота? Підбадьорливі слова? На якому світі? Коли це було? З чотирнадцяти років доводилося за все платити самому. За все! Навіть за духовний розвиток. За все, що можна помацати. Однак мене це не жахало так, як маляра. Мені не велося так кепсько. Я інший. Не такий зворушений. На відміну від нього, мені не властива вічна збуреність і роздратованість.

Він часто запитував себе: «Як мені вибратися з мороку? З головою, оповитою мороком, міцно загрузнувши в ньому, я завжди намагався звільнитися від нього. Від симптому, так, отупіння… Морок досягає міри стверділого безумства. До двадцятого, тридцятого, тридцять п'ятого року життя. Потім ще нещадніше. Я намагався вибратися. Це видається мені важливим. Указати вам на це, на цю думку… Я за найпростіші пояснення: вигин річки, нехай буде вам відомо, нагадує вигин людського хребта, це блискучі, мерехтливі, з полиском нескінченного, частини людського хребта, що збігає за обрій, – ось що це… За певних умов морок у власній голові – а морок буває лише у власній голові – достатньо знищити мороком у власній голові. Зауважте: морок – завжди морок власної заткнутої, відтятої голови. Із власного мороку людей тягне в морок загальний, знову і знову, нехай буде вам відомо… Так само як і мене, притуленого колись до батьківського дому, мене, напівроздягненого, потягло в морок. Як зараз: угорнутий вітром велосипед, двійко танцюючих школярів. Запах родзинок. Усе просякнуте тупістю, що зводить фундаменти. Вирізана з газети фізіономія нашого вчителя математики, який пригощав нас досягненнями Вольтера.[32] Силуети Гомера[33]… вламуються в мій мозок, у морок. Причини та образи без усякого зв'язку, уявлення про час і підґрунтя цих уявлень. Пробоїни, зроблені ними. На незліченні питання віку немає відповіді. Загальне озлоблення вчиняється з убивчою точністю: собака качається по траві. Це може бути і кротом або собакою, навіть грудкою бруду, на яку падає підозра в бажанні існувати… люди тут танцюють над прірвою, в якій цілісінький день розбиваються їхні болі і болі цих болів».

Він розтлумачував мені, як заходив у стосунки і розривав їх. Про складнощі викладу він не думав. Мистецтво оповідача – прерогатива інших натур. Не його. Він говорив про те, як планував і здійснював поїздки або планував і не здійснював. Як пізнав пристрасть і насолоду заради насолоди, як і те й інше саме по собі доскакували висот, для інших недоступних, заборонених. Він опанував мистецтво падінь, щоденних універсальних, археособистісних поразок. Він часто звинувачував себе у брехні і зброю непідкупності та точності орієнтації в реальних речах обертав проти самого себе. Анітрохи не вагаючись, можна це сказати. Півтони видавалися йому занадто дріб'язковим явищем, щоб узяти їх у свій арсенал. Океани здавалися йому похмурим божевіллям, яке встановлює межу, глузує з нескінченності. Гірські масиви виблискували дедалі яскравіше. Прірви чорніли так зловісно, що проймало морозом. Його повітря часто здригалося від перекотів далекого грому. Часом різко висвічувалися контури південних вапнякових гір. Удар блискавки оглушає весь білий світ. Часом міста збігалися на хистке морське узбережжя. Такі поняття, як «гордовитість» і «неприкаяність», «суворість» і «вбивча самотність» складалися з руху рук, цілком поза його свідомістю. Спогади, які можуть бути такими ж ясними, як повітря відкритого вічності серпневого дня, будили в ньому неабияку активність духу і вражаючу здатність до світопізнання. Історія наскрізь просвічувала його, а він те ж саме робив з історією, і співзвуччя правило ними. Зусилля розуму з погляду ясності годі було порівняти з його відчуттями, прозоріші за які, напевно, і уявити собі неможливо. Йому змалку вкладено в мізки поняття неба і пекла і світу, що лежить між ними. Але це завжди були тільки миті, які, як йому здається, залітають у душу кожній людині й однієї чудової днини, як по команді, десь пропадають. Він остерігався силового впливу на «руйнівників» своїх відчуттів. Він проклинав їх, і перемога була за ними. На землі лежало те, від чого очікував він вічного спасіння. Біля його ніг розляглося «царство можливостей, недоторканне для будь-якої провини». Він говорив про те, як навчився обходитися з людьми і з камінням, як з новонародженим і як з древнім. Про те, як з'ясував для себе, що таке бездумне і що породжує бездумність, самотність, відмирання. Про те, як зумів поєднати в собі майбутнє, сьогодення і минуле і розвивав цю гру, аж урешті йому часто-густо зраджують очі. Про те, як шляхом лише розрахунку навчився вимикати тіло і навіть дух, задавав йому такий напрямок, який ставав на мить постійним «єдиним напрямком», відчуттям, яке тривало, можливо, лише долі секунди. Про те, як наважився жити виключно серед мертвих, вислужених, зниклих, скасованих, скинутих. Немов у нескінченному тунелі, життя його спливало в непроглядній темряві. І в холоднечі. Він згадував юність: шалена, вона, проте, як йому наразі здається, завмерла.

Трафаретний малюнок у його кімнаті за ніч дедалі більше перетворювався на якесь пекло, в якому потвори розігрували страшні сцени. Це навалювалося на нього ближче до світанку. І було всього лише моментом, коли через утому й відразу до всього і до себе самого він устигав прикорхнути. Не засинав. Ні. Насувались якісь пики з докорами, шарпаючи мозок. Покидьки людства. Голоси звучали дедалі ясніше. Але безглуздо. «А це ж було лише орнаментальне убозтво, примітивні зображення кактусів. Ймовірно, я кожну ніч закликаю страшне. Тут і повсюди. Тільки так я можу пояснити це наслання, що находить щоночі. Вся кімната поцяткована цими мерзотами, ви ж знаєте, тут вони псують малюнком навіть стелі. Я змушений час від часу вставати. І перевіряти, чи замкнено двері. Одного разу мене вже налякали. Відтоді все стало ще страшніше». Фантастичні образи наскакують на маляра «ззаду», коли він намагається лежати долілиць, аби не бачити трафаретного малюнка.

Він говорив це, коли ми сиділи внизу, в залі. Довкола нас було порожньо. Хазяйка пішла в село замовляти пиво для заїзду. Учора, чи то пак нині вночі, пиво скінчилося, бо тут гула така пиятика, що не залишилося ні краплі, виметено все, що лежало у скринях, в ящиках і стояло на полицях. Зметено все. Аж до шматка хліба. До третьої ночі будинок здригався від чоловічого реготу. Якщо ми зберемося вийти з дому, ключ від вхідних дверей слід покласти на ліве підвіконня зовні, сунувши його за віконницю. Ушпарив мороз. Вікна зранку були непрозорі, паморозь їх побілила. На шибках вималювалися квіти й обличчя. «Личини руйнувань», – як назвав це маляр. Визирнути на вулицю зась. Сотні брудних келихів, кухлів і порожніх пляшок ледве вміщалися на шинквасі. На дверях і на стінах висіли якісь шмотки, що їх позабували робітники. Злиденні. У кишенях – м'яті купюри, носовички, світлини та гребінці, у чому ми з малярем переконались, обнишпоривши одяг. Запах гулянки – з якої нагоди пили, невідомо – ще стояв у залі, у всьому будинку, не знаходячи виходу назовні. Через холод провітрювати ніхто не насмілювався. Безладдя на кухні вражало своєю грандіозністю. І раптом задзвеніли шибки, стіни здригнулися від «удару в обличчя атмосфері» – від вибуху, що прогримів унизу, в долині. «Вони пробивають велику свердловину в горі, – сказав маляр. – Роблять друге водосховище».

Там, унизу, за його словами, розгорнулося таке гігантське будівництво, що в голові не вкладається, «як це можливо». Інженер наводив йому дані, цифри, терміни. «Неймовірно, – сказав маляр, – більше тисячі робітників. Копошаться внизу, наче мурахи». А взагалі з цим будівництвом опосередковано пов'язані десятки, навіть сотні тисяч, які на неї працюють. «Рахунок інвестицій іде на мільярди». Держава вміє порадити зі своїми джерелами, знайти застосування своїй науці. Це ж «престижно». Однак там, унизу, і не тільки там, заварилася така каша, після якої усе буде «перевернуто догори дриґом». Техніка щомиті обганяє сама себе. «Ходімо, – заквапився він, – треба прогулятися. Либонь, є на що подивитися».

Ми вийшли з будинку. Але нічого видно не було, тільки перед очима, мов за сигналом, почала ще сильніше густіти сіра імла. «Сьогодні зі свого місця у вибалку я хочу поглянути на похорон, – обронив він, – вони ховають власника крамниці з дрібним крамом».

День восьмий

Сьогодні я розчищав лопатою доріжку від заїзду до битого шляху. Хазяйка називала мене «милим паном», а побачивши, що я трохи застоявся, коли вирішив перепочити, винесла мені дві склянки сливовиці. «З вашого вигляду не скажеш, що ви такий дужак», – зауважила вона. Я відповів, що звик до фізичної роботи, що обставини давали мені таку можливість. Пояснив, що між заняттями змушений постійно трудитися фізично, щоб не зїхати з глузду. «Вже скільки років не було такого снігу», – сказала вона. І вказала рукою на південь, у бік гір, сповитих, однак, хмарами. Потім сходила в будинок і принесла канапку з вуджениною. «Хто працює, повинен і їсти», – сказала вона. Мовляв, вона дуже тішиться, що я прибираю сніг, у самої руки не доходять. «Було б соромно». Побачивши, як з дому виходить маляр, вона покинула мене і, обійшовши його, сховалася в будинку. Судячи з усього, вона не хотіла потрапляти йому на очі. Таке було враження.

У голові не вкладається, що я стільки розгріб за такий короткий час, здивувався маляр. Виявляється, він увесь час спостерігав за мною з вікна. «Якби за це не взялися ви, нікому б і на думку на спало розчистити доріжку». Минула ніч стала для нього винятком: він виспався, кинув маляр, ставши у мене за спиною, що було мені неприємно. «Спав винятково. Я спав, отже, мене не носило кімнатою!» За ранковими болями він може вирахувати вечірні та нічні. «Попереду страшний вечір, страшна ніч. Але це напевно триватиме вже недовго». У столиці колись, десятки років тому, він був у снігоприбиральному загоні. «Уявіть собі, три шилінги вісімдесят за годину роботи при карбідному ліхтарі[34]». Моя метушня зі снігом змусила його згадати гіркі часи. «Ті самі часи, коли я був радше мертвим, аніж живим. Найчастіше я буквально стояв на межі», – сказав він. «А проте, які ж то все-таки були прекрасні часи в порівнянні з нинішніми… які я відбуваю, щоб завершити смертю». Я майже не чув його. У нього прокинулося бажання посидіти по обіді в кав'ярні. «Складете компанію? На станцію? Є свіжі тижневики».

Він розповів, як одного разу зазнав такого відчуття, ніби прийшов до себе в образі іншого. «Вам знайоме таке відчуття? – запитав він. – Коли я підійшов до себе, захотілося, звичайно, потиснути собі руку, але я її раптом відсмикнув. І знав чому». Тим часом я дочистив доріжку до кінця і поніс лопату в будинок. Маляр чекав на мене біля ґанку. Коли я повернувся, він сказав: «Молодий бере в руки лопату і живе. А старий?»

У когось життя минає немов у лісі, де весь час зустрічаєш вказівні стовпчики і межові знаки, поки вони раптом не пропадають кудись. І лісі не видно кінця, а від голоду позбавляє тільки смерть. І шлях завжди йде через окремі просторові переміжки, і поглядові не дано вирватися за їхні межі. «За певних умов навіть всесвіт затісний». Але позначити шляхи туди, де він, маляр, перебуває зараз, для людини, яка їх не знає, поки ще не знає, – на це він уже не пристане. «Я оперую своїми поняттями, які виторгував у хаотичного, цілком витягнув із самого себе». Тут треба знати, що означає у нього «озлоблення», що є для нього «принципове», що таке «світло» і «тінь» і «злидні взагалі». Цього ніхто не знає. Тим не менше, можна якось відчути, куди він прямує. Від чого страждає. Мабуть, навіть більше, ніж припускається. «Цього знати не треба». Тут він знову-таки має на увазі щось інше, ніж зазвичай думають. «Знайте, знання відводить від знання!» Його дратують люди в уніформі. «Я ненавиджу поліцію, жандармерію, армію, навіть пожежників». Усе це викликає в ньому нав'язливі уявлення сексуального характеру, яких він волів би за краще не мати. Він не хоче більше знати ні залізничників, ані військових. Офіцери йому стоять кісткою в горлі. Не в останню чергу через свою нелюдяність, яку вони «до того ж штучно в собі плекають». Але вони відштовхують його так само брутально, як і притягують. «Так, вони і притягують мене. Я вже говорив вам чому. Якісь проблеми, які розвіюються в запаху, що готує образ». І ще: «Жінки якщо і зваблювали мене у відповідному віці, у тих самих властивих їм зв'язках, то зваблювали радше завдяки своїй неприсутності: немолоді, вони були радше потворні». Його взагалі давно вже збуджує все відсутнє, тягне з якоюсь дитячою розпусною пристрастю. Але він ніколи і ні в чому не міг себе самого пояснити. «Ясність – це щось надлюдське». Він шукає і пропагує простоту, ненавидячи її: йому завжди кортіло з неї виламатися. Переконаність, з якою він відстоює спокій, аж ніяк не сильніша за його переконаність у необхідності неспокою, чому так – він не зміг би пояснити. Якщо він щось постановляв, то одночасно – ухвалював рішення ще й інше. А проте, він завжди залишається самим собою. Він чітко відрізнений у своїх точно окреслених поглядах. «Що це? Безумство?» – запитує він, допіру змалювавши мені, як стоїть справа з кімнатою в будинку, що йому нема ні кінця ні краю. «Недовершеність, завжди руйнується те, де і з допомогою чого я прагну піднятися». Щоб залишити позаду ту п'ядь землі, що під ногами, він іде, він безупинно рухається, байдуже, де і як, «але я не сходжу з клаптика, який під ногами». Це закон природи… спати і мислити, а все, що лежить між цими двома станами, вклинилося, втиснулося між ними, – це відхилення від самого себе. Але від себе не відхилитися жодними хитрощами. «Зрозуміло, все, що я кажу, нудне, бо це щось заздалегідь вивірене, усталене, до того ж елементарне. Місце, де приходить думка про сміховинність усього, завжди з тобою: варто виглянути у вікно, зазирнути в самого себе. Та куди завгодно. Раз у житті кожному вдається великий кидок – закинути все на світі!» «Всі, кого я знаю, на одне лице. І всередині у них все однаково, якої б масті вони не були. У всіх сидить одне й те саме. Мене верне від цього. Коли я їх відпускаю, кажу: "Розійдись!" Залишається запах, від якого білий світ чорніє». Люди, за його словами, спочатку незадоволені, пізніше беззахисні, ведені тупістю, яка штовхає їх у колію професії і жене по ній, а вони носяться з власними переконаннями, обмежені в швидкості і в тривалості життя. «Що сільська дівка, що президент концерну». Що почуття і розум блокуються, то годі говорити про окрему особистість. «Який сенс у тому, що кращі місця займають найспритніші, а не найрозумніші? Як можна застрахуватися, коли йдеться про мільйони? Про мільйони перспектив на майбутнє? Традиції? Педантизм? Безглуздості?» Нас випереджає репутація, яка вбиває нас.

«Чимало ідей стають потворними новоутвореннями, що їх не викорінити за ціле життя», – сказав він. Ідеї часто дивували когось через роки, але того, хто ними володіє, рано чи пізно робили смішним. Ідеї приходять до нас з якогось світу, який, тим не менше, ніколи не покидають. Вони завжди в ньому перебувають, у царстві мрій. «Бо ж не існує такої ідеї, яка зникла б безвісти, яку можна начисто стерти. Ідея реальна, і так триватиме». Нині він розмірковував про біль. «Але ж болю не існує зовсім. Біль – це необхідна гра уяви». Біль – це не біль, як, припустимо, корова є корова. «Слово "біль" спрямовує увагу почуття на почуття. Біль – якийсь надлишок. Але уявне – реальність». Тому біль і існує, і ні. «Але болю не існує, – сказав він. – Як не існує щастя, його немає. На болю полягає якась архітектура». Всі думки, образи незумисні, як-от поняття: хімія, фізика, геометрія. «Ці поняття треба знати, щоб знати щось. Щоб усе знати». З філософією ж не просунутися ні на крок. «Не існує нічого прогресивного, але філософії у марності прогресу нема рівних. Прогрес – нісенітниця. Щось неможливе». Спостереження математика мають основоположний зміст. «О, так, – сказав він, – усе в математиці – дитяча гра, бо в ній усе є». Але як від усякої дитячої гри, можна загинути й від математики. Коли ти раптом – бо ж переступив межу – вже не розумієш жартів, уже не розумієш світ, тобто нічого не розумієш. Все є уявлення про біль. «Собака може важити приблизно стільки ж, скільки і чоловік, проте він ніколи не жив, розумієте?!» Він сказав мені, що однієї чудової днини я переступлю поріг і вступлю до парку, величезного, нескінченного, до галереї красот і майстерних вигадок. Флора і музика чергуються в його лоні з дивовижною математичною логікою і, благотворним чином впливаючи на слух, наблизять мене до вищих уявлень про витонченість, але пройтися по цьому парку, тобто використовувати його, я не зможу, адже він складається з тисяч маленьких і навіть крихітних квадратних, прямокутних і круглих острівців, дерниць, які існують настільки самі для себе, що той острівець, на якому я стою, мені вже не покинути. «І такі між ними рясні і глибокі води, що потрапити з одного острівця на інший неможливо. У тому уявленні, яке у мене в голові». На тому клаптику, де, сам не знаючи як, опинився, де, сам не знаєш ким або чим, розбуджений, де ти змушений залишатися, – на цьому клаптику тобі судилося й загинути, померти від голоду і спраги. «Жагуче бажання пройти через увесь парк вбиває».

Я виявив його за копицею, він сидів, скорчившись, на якійсь дошці. Було вже темно, і він сказав, що чув, як я йду від баюри. «Вашу ходу я визначаю безпомилково». Такі люди, як він, очі в яких найчастіше закриті – «це теж приготування до смерті», – мають, за його ж словами, виключно тренований слух. «Ви були ще далеко, а я вже чув вас. Ви поволі увійшли в зону мого поганого настрою. А ви знаєте, що ви ходите не так, як ходить якийсь юнак?» Мене, звичайно, як він зауважив, спантеличило те, що я зустрів його тут, за копицею. Він, мовляв, взагалі давно настачає мені свої дивацтва. «Хіба все, що я роблю, не виглядає однією суцільною дивиною? Я присів тут тому, що не міг більше стояти. А все – ваш Глянсовий пресинг», – він зі смаком, як мені здалося, вимовив ці слова і повторив їх кілька разів майже без пауз, підвівши на мене очі, ніби виглядаючи з лисячої нори. «Ваш Глянсовий пресинг закінчився невдачею. Моя пухлина як була, так і залишилася. Я мав рацію. Тут "щось страшне". Тепер я взагалі не можу ходити. Ви ж переглянули своє твердження, що це "нешкідлива штука"?» І він знову почав просторікувати про свою хворобу, яка «просто-таки на філософський лад» пов'язує голову і ногу. По суті цим стверджується якась «священна наука».