Холоднеча. Старі майстри

Все «охоплено жахом». «Життя відступає, а смерть насувається, як гора, чорна, крута, нездоланна». Він міг би навіть домогтися великої слави, не сходити з уст людських, але його це не обходило. «У мене вистачило б таланту для світової слави», – говорить він. «Люди часто примудряються грюкнути своїм крихітним даром так, що заживають слави. Вишукано! Галас! Грандіозний галас! Не більше! Я ж залишився вірним собі, я вмів розпізнавати галас, великий галас, і не уславився. Якщо вже ми завели про це розмову: війна є невикорінний спадок. Війна – воістину третя стать. Розумієте?!» Йому треба було якнайшвидше спуститися до вокзалу за газетами. «Ці запахи, – сказав він, – запахи людиноподібних людей. А знаєте, запах гниття, бурлакування і так званого великого світу, запах зайд, які приїздять, і відчаю тих, хто змушений їхати, запах тих, кому зірватися з місця все одно, що дурному з гори збігти, завжди приваблював мене».

Якийсь відтинок шляху ми йшли удвох із жандармом. Він тут же забалакав до мене. Мовляв, тягнеш-тягнеш службове ярмо, а кінця не видно. І взагалі ніяких змін. Підвищення по службі обіцяє, звичайно, і платню трохи більшу, а проте нічого, власне, не міняється. Спершу він хотів учитися. Батьки відправили його до неповної середньої школи, потім – два роки гімназії, звідти його забрали додому: батько злякався, що там він отупіє. «Моя гімназія стала йому поперек горла», – говорить він. Учнівство у столяра замість латинської пишномовності, замість грецьких вокабул – верстат і рубанок. Це було справжнє горе. Відтоді все пішло шкереберть. Відколи за ним грюкнули двері гімназії і він зрозумів, що більше ніколи не повернеться сюди. І ось: «Мені вже перекрито шлях у краще життя». Повна безнадія. Був один сірий, нескінченний, гнітючий день, і він ламав собі голову самогубством ген-ген на горі над містом, звідки хотілося кинутися вниз. Однак довелося-таки йти на оглядини до столярної майстра. Вже наступного дня довелося йому влізти в спецівку, щоб чотири роки не знімати її. Якщо раніше в очах рябіло від латинських вокабул, і за Тітом Лівієм, Горацієм, Овідієм[30] він світа Божого не бачив, то тепер він чманів од стружки, тирси і запотиличників майстра. А проте, він витримав іспит на підмайстра і залишився ще на рік. Потім, прочитавши оголошення в газеті, що запрошувало до жандармерії, він кинув столярне ремесло, «тільки щоб одкинутися від усього», і пішов служити. Його миттю вбрано в однострій, а вранці він прокинувся у великій казармі разом із тридцятьма двома іншими новобранцями, у яких були ті ж плани, що й у нього. По завершенні всіх обов'язкових випробувань він зголосився служити у високогірній місцевості. Спочатку подався до Ґолінґа,[31] згодом перевівся до Венґа. Рік тому він став наступником сорокарічного жандарма, що помер від зараження крові. «Подряпався оленячою кісткою». Йому б медицину вивчати. Діло достоту для нього. Вчитися на лікаря. Я сам здивувався цій думці. Вона блискавкою майнула у мене в голові. Навіть у скронях застукало. «Медицину б вивчати», – сказав я. «Так, вивчати медицину», – підтвердив жандарм.

У нього на плечі висів карабін, абсолютно новенький, і знай собі виразно порипував ремінь. А як бути жандармом? «Увесь час одне й те саме», – відповів він. «Скрізь одне і те ж», – сказав я. «Ну, ні», – заперечив жандарм. Раніше він думав, що на цій службі не засумуєш: увесь час якісь операції, затримання, вивідування. «Це, звичайно, є. Але завжди одне й те саме». Натомість життя, ймовірно, здорове, припустив я. «Звісно, здорове», – сказав він. А проте, воно не позбавлене розмаїття, подумав я, згадавши про бійки на будмайданчику, у корчмах. На думку спало вбивство, вчинене господарем нашого готелю, але про це я не хотів згадувати. «У місто б перебратися», – сказав він. «Атож, місто», – поспівчував я. У місті цілком інші можливості. Там кояться такі справи, про які в селі і поняття зеленого не мають. Тут також трапляються серйозні злочини, але куди масштабніші, цікавіші, «кучерявіші» – тільки в місті. «Але жандармерія таки не поліція, – сказав він, – так що доведеться димочадіти під небом у селі».

«Так», – сказав я.

Сьогодні, коли я повертався з модринового лісу, листоноша передав мені листи для господині. Три листи, один із них – від її чоловіка. Я відразу подумав про господаря, щойно глянув на почерк на конверті. І не помилився. Забираючи пошту, хазяйка сказала: «Господи, це ж від нього!» І засунула всі три листи – два інших були, мабуть, якимись рахунками – в кишеню фартуха. Під час обіду з її розмови з гицелем, який допомагав їй розливати пиво, я зрозумів, що вона справді отримала листа від чоловіка. Той просив прислати трохи грошей на харчі, бо в тюрмах з годівлею стало зовсім кепсько: щойно газети заголосили про те, що арештантам живеться мало не краще за всіх, одразу ж позакручували гайки з режимом. Гроші нехай шле на ім'я одного чиновника тюремної адміністрації, а вже той розпоряджатиметься ними за його, господаря, дорученням. Я сидів просто біля стойки і чув кожне слово.

Гицель сказав, що хазяйці слід «негайно» виконати бажання чоловіка, і назвав суму, про яку, ймовірно, йшлося в листі, але хазяйка заявила, що нічого надсилати не збирається. І з якого це дива він, гицель, надумав їй указувати. Це вже її діло, посилати чи ні. Гицель заперечив: як же не посилати, інакше і бути не може. Крім того, коли хазяїн повернеться, підуть чутки про те, що вона нічого не послала чоловікові, хоча гроші, якими вона розпоряджається, «хазяїнові», все тут – його власність. У такій ситуації не слід чоловіка забувати. Вона довго упиралася, відбиваючись від наполегливих докорів навіть свого коханця, гицеля, але врешті-решт поступилася, хоча суму назвала набагато нижчу за ту, на яку розраховував господар. Вона обурилася, заявивши, що своєю неприборканістю чоловік довів її «до краю відчаю», та йому ніколи не було діла до неї і дочок. А тепер він їй потрібний, як болячки в лоб, щоб йому ще й гроші в тюрягу слати… Іншим взагалі нічого не шлють. Тюрма на те і тюрма, щоб поголодувати і дійти разуму. Попрацюй-но, на хлібі і воді сидячи, та поміркуй гарненько. «Але він зміниться, як рак свисне», – сказала хазяйка. І вийшла вона за нього тільки тому, що вже дитину носила, тільки через це. Заїзду вона тоді навіть не бачила. «Тільки через дитину», – повторила вона. Гицель дратувався. Щоразу, коли вона поверталася з порожніми келихами, він обсипав її новими закидами. Господар, мовляв, був для неї опорою, до того ж у нього завжди були свої «позитивні сторони». Та й те сказати, чи не на її наполягання – «у всякому разі, вона цього хотіла» – його взагалі арештовано, засуджено і нині він томиться у в'язниці. Ніхто ж анітрохи не сумнівався, що це був нещасний випадок, жертвою якого став убитий хазяїном відвідувач. Вона сама підкинула жандармам думку, що рани на голові гість – працівник з будівництва електростанції – дістав не внаслідок падіння, а то йому затопив пивним кухлем її чоловік. Що хазяїн зробив це, обороняючись, як точно встановлено судом, то дали йому лише два роки. «Його взагалі могли б не саджати, – сказав гицель, – він і зараз би тут крутився, як завжди». Хазяйка роззлостилась: «І це говориш ти? Я ж бо тільки через тебе на нього вказала». На це гицель нічого не відповів. «Бо хотіла виперти його з дому, бо ми обоє хотіли викинути його з дому». Гицель стояв на тому, що вона все одно дала маху зі своїм доносом. Сільські і взагалі всі тутешні налаштовані проти хазяйки, всі тут достеменно знають, що вона побігла заявляти в жандармерію. До того часу убитий пролежав у могилі вже не один тиждень. Усі давно забули про той злочин. Доки небіжчика за її намовою не викопали і ретельно не оглянули, а потім проти хазяїна розпочали «великий процес». Якби не було однозначно доведено, що він діяв лише в межах самооборони – а в судах часто правди не дошукаєшся, радше навпаки! – сидіти б господареві довічно. Невже у неї совість не зворухнеться? – напосідав гицель. Хазяйка сказала, що навіть відповідати йому не хоче. Їй нічого виправдовуватися. У кожному разі все зроблено по справедливості. «Все вийшло по справедливості», – сказала вона. А тепер що? – заперечував гицель. Не хоче навіть відгукнутися на прохання чоловіка, хоча вона й завинила перед ним, і послати якусь копійчину, щоб він міг поїсти по-людськи? «Ну добре, – погодилася хазяйка, – пошлю я йому грошей». Гицель зажадав, щоб вона тут же їх виклала, він особисто відправить їх. Вона сказала, що гаманець у ящику під шинквасом. На очах у господині гицель витягнув кілька папірців, уклав їх у конверт і відразу написав адресу. У трактирній суєті й у хмарі тютюнового диму і кухонного чаду обоє досі мене не помічали. Вибравши зручний момент, я встав і пересів до маляра, який вмостився біля вікна. «А як, власне, справи у хазяїна?» – запитав я. Недовго думаючи, маляр відповів: «Одне слово – бідолаха. Ця історія з убивством остаточно його підкосила. Одна лише хазяйка винна в його біді. Коли він звільниться і повернеться до заїзду, станеться щось жахливе. Само собою, хазяйка боїться цього». Так, вона боїться.

Гицель за сумісництвом ще й гробар. Точно так само, як він зариває собак, а ще пропащих свиней і корів, він і людей ховає у сиру землю. Щойно гицель розлучився з військовим одностроєм, вони запропонували йому, громада запропонувала, два трудових терени, на які не знаходилося охочих. Що він нічого не вмів, то нагода випала найкраща. У лісоруби він після війни вже не пішов, на целюлозну фабрику його теж не тягнуло, для залізниці він був уже застарий, від пошти просто відмахнувся, інших можливостей не було. Йому вистачало вільного часу, і майже завжди він перебував на свіжому повітрі. Раз на два тижні він їздить у місто і, на відміну від усіх місцевих, хоч з якогось боку бачить світ, якого інші не знають. Він копає могили. Йому належить прибирати зів'ялі вінки, і час від часу він підробляє тим, що продає селянам цвинтарний компост. Риючись у землі, він часто знаходить прикраси, які нібито забирає з собою в місто для продажу. Взимку і влітку на ньому однакове вбрання – шкіряна куртка і шкіряні штани, стягнуті шнурівками над щиколотками. Під час похорону він має стояти осторонь, біля церковної стіни, і чекати, коли скінчиться церемонія. Як тільки останні її учасники відійдуть від могили, він береться за роботу, швидко закопує яму, а коли земля осяде, опоряджає могилу як слід, насипає зверху чорної землі і нарізає дерен, викладаючи акуратний горбок. За ці горбки він отримує зазвичай цілі кошики м'яса та масла й весь тиждень – дармові яйця, які продає хазяйці, чи то пак вона віднімає їхню вартість із постояльного, що його він сплачує їй в кінці місяця.

На цвинтарі він може гнути карк годинами, переміщуючись разом із шматками дерну, ватерпасом, пучками вузьких рейок, які принатурив до вимірювання. Те, що в могилі, яку пропонується викопувати завглибшки два метри двадцять, йому завжди доводиться стояти по коліна у воді, він не приховує. Йому не вірять, поки самі не побачать. Глиниста земля впереміш із галькою йому вже давно байдужа. О дев'ятій він сідає навпочіпки і випиває пляшку пива. О п'ятій, спускаючись із цвинтаря, бо ж за чверть п'ята має замикати там трупарню, він бадьоро насвистує. Всі люблять слухати його байки, навіть ті, що їх він вигадує на ходу. До вже не раз розказаного він доточує щось новеньке і видає щось таке, чого від нього не чекали.

«Гицель і копач в одній особі – це вам птиця непроста, з нею не можна, як з іншими-іншими», – каже він. У його заплічному мішку нерідко знаходиться місце розчавленому потягом собаці, крім того, він витягує з мішка просто всякий непотріб, підібраний деінде на горищі, на кшталт знайдених учора дерев'яних різьблених янголят, яких він ставить посеред столу, щоб випити на їхню честь.

Коли я ходив за теплою водою, хазяйка стояла на кухні. Вона чистила картоплю, а поруч метушилися обидві доньки з ополониками в руках, вони ж бігали до комори за дровами або чистили щітками щось із одягу. Хазяйці схотілося дати мені на час зимове пальто свого чоловіка. «Ви ж увесь час мерзнете в своєму дощовику, певно, мороз до кісток пробирає». Я сказав, що не розлучаюся з вовняною тужуркою і мені не холодно. «Це ви просто так кажете», – заперечила хазяйка. «Мені не холодно», – повторив я. «Коли блукаєте з малярем?» – «Так, коли блукаю з ним». Вона відправила дочок у льох. «І надовго ви до нас?» Я відповів, що сам не знаю. Взагалі-то, зауважила вона, у неї завжди всі кімнати зайняті. «Тільки не в нинішньому році. Люди не люблять шуму. А від цих, з будівництва, вже дуже багато шуму». Однак на постійних мешканцях не розживешся. «Тут, знаєте, вдесятеро не заправиш… Гостям треба щось подати, і щоб не здалося занадто мало, і щоб смачніше… Зате від робочих виручка непогана». Вона змусила мене сісти. Просто штовхнула у фотель. «Якби ж то заїзд стояв де-небудь в іншому місці, – зітхнула вона. – А не в цій ямі!»

Чищення картоплі нагадало мені про дідівську хату з її повсякчас прочиненими дверима, про її запах, про скрадливих кицьок, про молоко, яке іноді збігало, про ходики, що знай цокали. «Студенту теж нелегко доводиться», – мовила вона. Кудись у простір. Ненароком. Одного разу вона була в столиці і прикупила собі кілька одяганок. «І потішилася, що знову опинилася в потязі». І ще: «А тепер не відмовилася б пожити в місті, не конче в столиці, просто в місті». У неї ноги селянки, ноги прибиральниці, ноги пралі. Гладкі, пухкі й набряклі. Опалення номерів нині подорожчало удвічі. «А м'ясо – втричі», – кинула вона. Потім сказала щось таке, що змінило напрям моїх думок, перенісши мене на якесь озеро, в якийсь ліс, у будинок на рівнинній місцевості. Клопоти що взимку, що влітку – однакові. Вона подумує про те, щоб дати лад будинку, все відремонтувати, заново пофарбувати стіни у всіх кімнатах, замінити старомодні речі. «Шафи для одягу, наприклад, я зовсім приберу, – сказала вона. – У залі поставлю нові столи, і повішу нові фіранки, і оновлю східці, вікна повинні бути дуже великими, я зроблю так, щоб вистачало світла». Я налив у глечик теплої води. «А мій коханий сіном напханий, – сказала хазяйка, – знати нічого про це не хоче. Коли привіється, все і без нього буде готове. Коли завітає…» Те, як вона це сказала, те, як вона це вимовила, не виходило у мене з голови: «Коли привіється…»

Коли привозять пиво, хазяйка стає біля дверей і пасе очима водіїв. «Одного разу хто-небудь із цих хлопців опиниться у мене в ліжку», – так, очевидячки, вона думає. Пиво привозять о третій, але ще до полудня вона збуджується, метушиться, снує туди-сюди, перебирає білизну в шафах, плутає ложки і виделки, що часто кінчається пересварами за обідом. Дітей змушує стирчати перед будинком і виглядати, чи не приїхали, бува, пивовози. Але ті завжди пунктуальні і раніше третьої не з'являються. «Гляньте-но, чи немає пивовозів!» – командує хазяйка. Вона відкриває вікно на кухні, щоб вистромити голову, але нічого не бачить: пагорб закриває вид дороги, по якій мають везти пиво. Їй це давно відомо, і все ж вона неодмінно вистромлюється. Коли її питають, чому вона така схвильована, хазяйка відповідає: «З чого це ви взяли? Я анітрохи не схвильована!» Об одинадцятій вона вже знімає всі засуви на вхідних дверях і залишає їх відкритими, прив'язавши до великого гака на стіні; у неї для цього існує і петля на шнурі, залишається тільки накинути. «Нехай провітриться! – каже вона. – У хаті хоч сокиру вішай!» Як тільки підвозять пиво, вона мчить вниз і дає вказівки, скільки ящиків і бочок заносити в будинок. І хай не грюкають, у неї є хворі і дратівливі постояльці. Вона спостерігає, як чоловіки тягають ящики і котять бочки. На вантажниках товсті лиснючі шкіряні фартухи від шиї до гомілок і зелені шапочки, а робочі куртки навіть узимку не застебнуті на верхні ґудзики. Вона наказує поставити першу бочку в стійку і підвести шланг, і тут-таки на столі, як гриби, виростають перші келихи – три, чотири, вісім, дев'ять – з капелюшками білої піни. Вона подає їх водіям, на стіл яких вирушають також ковбаса, хліб і масло. Вона підсідає до хлопців і починає розпитувати: «Що ж воно скоїлося там, унизу?»

Вони розповідають те, що їм відомо про якийсь нещасний випадок, про чиїсь хрестини, про бійку на зборах комуністів, про якогось мерчука, про пліт на річці, «такий здоровенний, що під мостом не пройшов», про те, що по гірських дорогах їздити дедалі важче, поки як слід не розгребуть сніг. «Але ніхто цим не займається», – кажуть вони. Вони наїдаються донесхочу, виходять із готелю і зникають на своїй вантажівці. А вона бачить тільки одного з цих міцних хлопців, спершись на раму відкритого вікна. «їм би лише хи-хи та ха-ха!» – говорить вона, повертаючись до зали.

Хазяйка, за словами маляра, – зразок такого роду людей, які не докладають жодних зусиль, щоб щось із себе зробити, бо вона не вилазить за межі буденщини, що з часом дає вкрай огидні плоди, а для цього не потрібно жодних зусиль, потрібно лише плисти самотока, як усі. Часом вона уявляється йому, маляреві, просто біля ліжка, виникає як образ, ніби випливає з підсвідомості, чи то сон, чи то реальність, як щось нестерпне, а тому відбирає спокій. Коли йому не спиться; коли він чує шум «знизу», із зали; нерідко посеред дороги; у лісі – надто різко щодо хазяйки і його самого. Цей образ став його таємним супротивником, як і образи інших людей – тих, що колись перейшли йому дорогу і давно забули його і той момент, коли належали йому. В дійсності вона така ж самотня, як і тисячі їй подібних. Можливо, вона навіть має певні таланти, як і тисячі інших. І тисячі повертаються в його бік, коли до нього повертається вона, настільки ж незграбно, з таким самим лицемірством і в тому ж таки всеосяжному страху, який постійно завдає ударів її жадібності. Вона наділена здібностями, які могли б піднести її на неймовірні висоти, але задушені в зародку, вона живе задля тілесних відчуттів, задля гри в хованки, яку веде сама з собою, у темряві, утвореній ситістю й убогими істинами, які можна перерахувати по пальцях.

Хазяйка знає, що робить, а проте не відає, що творить. «Спідку вивернуто у ній кожним боком навиворіт… У неї сильна воля, але сама вона не сильна, через ницість натури». Він говорив так, ніби викидав описаний предмет, наче збувався мотлоху. Щоб більше в очі не впадав. «її знання засноване на ницій самоомані, що її ніяк не назвеш духовною. Це як у кішок і собак. Тільки слабкіше. Залежність». Потім він коротко розповів про випадок, коли став свідком виманювання грошей: гицель випрошував у хазяйки велику суму. «За будинком. Спочатку у вбиральні, потім на дворі, під деревом». Шилінгів чотириста чи п'ятсот. «Це були великі купюри. Тисячні я виключаю, найпевніше – сотенні. Він тут же сунув їх у кишеню штанів, як тільки я з'явився». Хазяйка нібито сказала: «Можеш не віддавати, чоловік про це не знає». Гицель поцікавився, коли того випустять. «Як на мене, то краще б узагалі не повертався, мені він не потрібен», – свідчив її коментар. Скільки ночей вони провели в одному ліжку. «Без жодної пристрасті, – сказав маляр, – лише через безсоромність». Вона, а не він править за ту рушійну силу, яка жене їх уторованою колією. «Бездумно, сліпо, як роблять такі, як вона, жінки». Вона вже й сподіватися не могла, що її чоловік опиниться за ґратами. Той остогид їй за рік після весілля, коли їй було сімнадцять. Відтоді жінка й обманює його. Робить це вона завжди відверто, наскільки взагалі можна бути відвертим, адже вона нічого не приховує. «Найсильнішою її зброєю завжди було те, що вона нічого не приховувала, та й розмаїтості їй не бракувало», – сказав маляр. «Вона просто зробила крок у бік від сільської площі. Прямуйте до злочину, – сказав маляр. – Ледь свінуло, знову подалася нагору, аніскільки не втомлена, навпаки, посвіжіла. Я не раз спостерігав її при цьому. Часу в мене було повно, вставав я о третій, виходив з будинку і розпочинав свої довгі обходи. Побачив її, сховався. У цих місцях легко сховатися. Коли вона поверталася, чоловіка часто-густо ще не було вдома. Це її цілком влаштовувало, бо ж вона могла виспатися. Напевно вони вже не один рік додержувалися умови – не питати вранці одне в одного, що хто робив, хто куди ходив. Діти знали все». Маляр зауважив: «Щоб запакувати чоловіка у тюрму, вона навіть їздила в С, у прокуратуру. У чоловіка були всі шанси уникнути покарання. Вночі того ж таки дня, коли його забрали жандарми, вона пустила до себе гицеля. Той уже чекав свого часу, сидячи на дереві. Бувало й так, що шкуродер пропадав на якийсь час. Тоді в будинку запановувала крижана тиша». Хазяйка начебто посилала дітей у село за гицелем. Якщо поверталися без нього, мати годувала їх штурханцями. «Стусани і ляпаси», – пояснив маляр. Утім, хазяйка – «істота, яка дозволяє себе бити, ховається, а потім з'являється, наче й не було нічого».

В останні роки з малярем не було нікого, крім його економки. Вона задовольняла і його «фізичні потреби», які всі інші безнастанно «безсоромно використовують», проте він уже майже не підтримує з ними стосунків. «Вона про це ні сном ні духом», – сказав він. Для економки ця жінка досить інтелігентна, добре одягається і йде на першу ж вимогу, умовляти не треба. Однак, на відміну від більшості інших економок, яких він знає, у ньому вона завжди бачила тільки господаря. Два дні на тиждень належали їй. Він сприймав це як певне обмеження. Вона почувалася самотньою. Просто не знала, що їй робити зі своїм часом. Він платив їй більше, ніж заведено, й іноді купував квитки на який-небудь розважальний захід, за що вона розплачувалася особливою ретельністю при пранні і прасуванні і неабиякою старанністю на кухні. Родом вона із села, а економки, які виросли в селі, завжди найкращі. Вона ходила до нього недовго, років два-три; раніше він не міг дозволити собі наймати хатню робітницю. Зараз вона у своїх батьків у T. Повернулася до них першого ж дня після того, як він її звільнив. «Особа років сорока п'яти», – сказав він. Мистецтво догоджати і люб'язно випроваджувати гостей опанувала, як кращі математики свою науку. «Але я майже не приймав гостей!» За якихось три дні вона вивчила його смаки, «все, чого моя душа забажає». Він розв'язав їй руки. «Вона навела лад у моєму жахливому бедламі», – сказав він. Тямила «у питаннях художницького побуту», все розуміла. «А що не мала поняття про мистецтво, від неї я почув найточніші судження». Вміла «і взуття чистити, і фіранки безшумно засмикувати, і з поважним виглядом пахкала сигарою, як роблять метри від мистецтва, що хибують на манію величі… Коли вона була зі мною, я зрозумів, що значить бути багатим. Зрозумів раптом, що таке достаток і свобода пересування». Те, про що їй і судити-то не личило, вона висловлювала переконливіше, влучніше і приємніше, ніж йому коли-небудь доводилося чути, «їй хотілося, щоб скрізь стояли квіти, на кожному вільному місці, але я забороняв». – «Не слід зводити все до чистоти», – втовкмачував він їй. Вона прислухалася до цього. Вона відчиняла йому і зачиняла за ним двері. Витирала куряву з книг і зі стін, не викликаючи в нього протесту. Відносила на пошту його листи. Щось купувала. Ходила за нього по всіх казенних установах. Вона повідомляла йому новини, про які він без неї і не дізнався б. «Вона робила мені компреси і не втомлювалася тисячу разів усім торочити, що я кудись поїхав, хоча я лежав у своїй кімнаті». Він сказав: «Багатство дає не менше ясності, ніж бідність». Вранці однієї днини, дізнавшись про свою смертельну хворобу, він позамикав геть усе, а наостанок замкнув двері за хатньою робітницею. «Вона втирала сльози, – згадував він. – Тепер я вже не повернуся. Для мене це все одно, що старий мотлох підбирати. Я не можу повернутися, навіть якби хотів: у мене все позаду». Він сказав: «Насправді у мене ніколи нікого не було, крім моєї економки. Я давно помер для всіх, окрім неї».

У дітей – воші, у дорослих – трипер, пранці, інколи всю нервову систему вигризають. «Люди тут не ходять до лікаря, – обурювався маляр. – їх важко переконати, що лікар – така ж необхідна істота, як і собака. Люди, що живуть інстинктом, стають проти втручання. Природно».

Буря часто ламає дерева і вбиває людей, які опиняються під ними. «Бо ж ніхто не захищений. Ніколи. Ніде». Смерть наздоганяє уві сні, у полі, на луках. Люди гинуть в інтервалі між «глибокодумною» і «піднесеною» розмовами. «Повертаються в початковий стан». Найчастіше вони шукають місце «смертного усамітнення», де їх нелегко було б знайти. «За межами людського співжиття». Тварини теж йдуть далеко, далі від інших, коли відчувають, що ось-ось випустять дух. «Люди тут як тварини… Мертві уламки чужого життя» часто падали до його ніг. Це його лякає. Деінде на просіці, на мосту, в глибині лісу, «де пітьма затягує петлю». Він часто, за його словами, зупиняється й озирається, думаючи, що його хтось гукає ззаду (у мене теж буває таке відчуття), але нічого не бачить. Він досліджує чагарник, і воду, і каміння, і життя у воді, «яке може бути таким само жорстоким, як і глибина». Як тільки він не ходить лісом: заклавши руки за спину або засунувши в кишені, пригинаючи руками голову, щоб захистити її. Він нерідко налягає на ноги, щоб наздогнати власну голову, уповільнює крок, знову кидається вперед. Він балакає з стовбурами дерев «як з членами якоїсь позаземної академії, подібно до дітей, яким здається, що вони раптом залишилися самі в хаотичній зловісній стихії». Його винахідливість дозволяє досягти «разючих словесних конструкцій, які межують із глибокодумністю», – їх він знаходить у лісі, на полях, на луках, під снігом. У вибалку, наприклад, йому спали на думку такі вислови, як магістр світозневажання або механік-законоїд. Ця пристрасть прокинулася колись в один з літніх місяців і відтоді не згасає, утаювача людської волі він якось занурив у пробиту каблуком чобота дірку в крижаному покриві болітця. «Над нами панує щось таке, що, мабуть, не має з нами нічого спільного», що часто безцеремонно впирається в його життя. Над цим можна сміятися. Проте воно таїть таку небезпеку, що «в цьому можна і згинути». Він завжди був проти «верховних сил», поки вони «не щезали» для нього. «Десь має початись і заколот». Його заколоти вже ніде не починаються. Тут і там він стрічає людей, яким здається: у тебе надзвичайний капітал, незчисленний капітал, у мене такого ніколи не було! Він зізнався: «Доводиться годинами вгамовувати серцебиття, що його в такій ситуації можна порівняти з барабанними дрібушками. І ніщо від цього надовго не захистить». Тут люди не мають капіталу, а якщо він і є, то нема сил використати його, навпаки, «вони його циндрять». Саме тут, «де все, що під силу зробити людині, стає неможливим». Тут потворність лізе у всі щілини «сексуального безриб'я». Вся місцевість «підточена їхніми хворобами». Це якась долина, де гниль розмовляє «мовою глухонімих»; те, що в інших краях ховається, маскується до останньої хвилини, тут безсоромно випинається, «сухотами тут мало не пишаються. Їх виставляють напоказ цілком безсоромно, так, що чути якимось гнилим листям».