Холоднеча. Старі майстри

«Чуєте, – сказав раптом маляр під кінець прогулянки. – Чуєте, як дзявкають собаки!» Ми зупинилися. «Їх не видно, але чути. Ця собачня мене лякає. Втім, «лякає» – не те слово, вона вбиває людину. Ці пси вбивають усе. Виття! Дзявкання! Верещання! Чуєте?! – сказав він. – Нас оточує собачий світ!»

День шостий

«Улітку вам доведеться тут відбиватися від міріад комарів, їх вивергає болітце. Ви отямитися не встигнете, як вас доведуть до божевілля і заженуть у глиб лісу, але вони переслідуватимуть навіть уві сні, ці рої. Ви забігаєте, проте виходу, зрозуміло, не знайдете. У мене щоразу все тіло покривається сверблячими виразками. Це, нехай буде вам відомо, бич Божий для моєї сестри, через солодкуватий запах комарі мало не зжерли її. Після перших же укусів ви зариєтесь у ліжко і цим тільки підсилите свої безмовні муки… прокидаєтесь уранці, а ви вже постаріли на кілька років. Тіло горітиме від комариної отрути… пробудившись від жахливого безчуття, ви зрозумієте: прийшов час комарів. Не думайте, що я перебираю через край. Я взагалі, як ви вже помітили, не схильний до перебільшень. Але остерігайтеся їздити сюди в комарину годину… Більше вже вас сюди не потягне… а люди в цей час, будьте певні, зустрінуть вас так, ніби з них шкіра здерта; до них не підступишся. Я і сам у цей час, як кажуть, не знаю, де приткнутись, і починаю шукати притулку. До того ж настає спека, повне безлюддя, просто-таки як після мору. Від комарів небо темніє. Напевно, все це через те, що річки зміліли, – зауважив він, – а ґрунт болотніє». Сьогодні він одягнув червоний оксамитовий піджак, свій «богемний жакет». Він уперше одягнувся так, як одягаються малярі, з дуринкою! Ще на світ не благословилось, а він уже маячив за вікном і притулився головою до шибки, коли я сидів у їдальні. Сповістив про себе стуком у віконну раму. Велика, дедалі жовтіша пляма. З будинку він вийшов, як з'ясувалося, ще о пів на п'яту, маючи намір «застати духів померлих». «Просто жах», – сказав він, підійшовши до мене. Хазяйка завчасно зняла для нього дверний засув «за п'ятишилінгову монету», яку, однак, не хотіла брати. Він сказав: «Річку чутно навіть нагорі. Жодної машини. Нічого. Пташиних голосів, зрозуміло, теж. Нічого. Все ніби вмерзло в крижаний панцир». Він занурився б у «приблизно схожий світ». Він погрожував ціпком почварам зі снігу та льоду. Розпластавши руки і ноги, він заривався в біле снігове покривало. «Як дитя». Лягав і завмирав так надовго, що здавалось, ось-ось замерзне. «Холоднеча всесильна», – казав він. Він сів, сказавши: «Найнезбагненніше для мене – це те, що я снідаю». Ранні пташки могли б захоплюватися безжально чудовим морозом, йдучи подалі від будинку. «Здогад про те, що мороз над усім панує, аж ніяк не лякає». Раннім пташкам світ відкривається в своїй дивовижній ясності й істині. «Безжальний світ холоднечі» наступає на них і підгортає під себе. А якщо вони виспалися, світ видається їм «убезпеченим од божевілля». Зараз він зніме свій богемний піджак, сказав він; одягнув його він лише для того, щоб «витерпіти муку» як данину раннього ранку. «По відношенню до світу це був, звичайно, прогріх, – сказав він. – Адже я вчинив так, ніби я той-таки, яким був колись. Тепер я інший, все одно що людина, яка народилася на тисячу років пізніше. Мабуть, так. Після всіх помилок». Хазяйка принесла каву і молоко, а перед молодим гостем, який сидів у іншому кутку, наклала «цілу гору харчів», як висловився маляр. «Велике цабе, здається мені. Чого він тут шукає? Можливо, це родич інженера. Можливо». Хазяйка подала гостеві залізничний розклад, той погортав і запитав, чи не краще скористатися найкоротшим шляхом, щоб потрапити на станцію. Краще. Але взимку неможливо. Хлопець встав, розрахувався і пішов. «Мій артистичний піджак, – сказав маляр, – матеріалізована руїна. Знімаючи його, я звільняюся від цієї руїни». Сьогодні, за його словами, він одягнув його востаннє.

Я раптом згадав, що сьогодні мені виповнюється двадцять три роки. Ніхто, жодна душа ні гадки про це. Може, хтось і подумав, але ніхто не знає, де я. Крім асистента, ніхто не знає про моє місцезнаходження. «Є якийсь больовий центр, з нього виходить усе, – сказав він. – Цей центр болю – у центрі самої природи. Природа будується на багатьох центрах, але головним чином на больовому. Він, як і інші центри природи, спирається на біль надміру, він стоїть, можна сказати, на монументальному болі. Знаєте, – сказав маляр, – я й спробував би розігнутися, але для мене це неможливо. Я надто горблюсь. Хіба не так? Даруйте мені, що я так горблюся. Напевно, вигляд у мене жалюгідний. Вам і уявити неймовірно мого болю. Біль і мука в мені нанизуються одне на одне, руки і ноги опираються, як можуть, але дедалі більше стають невинними жертвами. Та ще цей сирий сніг, ці неймовірні маси снігу! Часом мені до снаги нести власну голову. А яка надсада: десять звичайних чоловіків не зможуть підняти мою голову, якщо їх не вишколено. Ви тільки уявіть собі: я витрачаю силу десятьох спеціально навчених атлетів, щоб тримати голову. Якби я міг розвинути цю силу для себе! Бачите, я марную свою силу без жодного сенсу, бо це безглуздя – тримати піднятою таку голову, як моя. Якби бодай соту частку цієї сили я міг вкласти в самого себе, так, щоб від цього було більше користі… Я поставив би правила і всі досягнення думки з ніг на голову. Я досягнув би всієї слави духовного світу. Сотої частки! І я став би чимось на кшталт другого творця! Люди не змогли б мені заперечити! Я б миттю повернув назад тисячоліття і змусив би текти в інший, кращий бік. Однак нині мої сили зосереджені на моїй голові, на її болю, і все безглуздо. Ця голова, доповім вам, нездала. В її серцевині палає безпорадна земна куля, і все заповнено розщепленими суголосами!»

«Спогад породжує хворобу. Спливає якесь слово, що малює міські квартали. Страхітлива архітектура. Внутрішній погляд упирається в людські збіговиська, спроби зближення з ними безглузді! День згас». Дев'яносто вісім чоловік із ста, на його думку, страждають нав'язливими ідеями, з якими засинають і прокидаються. «Кожен норовить перейти вбрід прірву якоїсь ідеї, одні занурюються по шию, інші з головою, поки морок не вдарить їм в очі повною безнадійністю. Поліцейські буцегарні з пообідньою тишею, з хропінням і випарами від тіл в'язнів… Одному лізе в голову те ж таки, що й іншому: людське місиво дорожньої катастрофи, яка сталася чи то кілька тижнів, чи то кілька років тому. Сівозміну провадять тут, не відаючи ні про сторони світу, ані про інтенсивність світлопоглинання: ліси, луки, дороги, ринкові площі, що рвуться на частини з волі фантазії, вирують річки, розбиті греблями, ремісники орудують довгими ножами в мізках голоти». Є воістину старезні мрії, так звана «юриспруденція простих людей». Закон, який говорить, що все повторюється і водночас є неповторюваним. Нескінченне перелопачування, повне розсипання всіх понять. Радість тягне до себе радість, вада – ваду, показуха – показуху, кохання – кохання. «Те, що з'єднує мене із самим собою, – від мене найдалі», і «час – аж ніяк не засіб займатися ним», і «я – жертва власних теорій і водночас їхній володар».

Він ставить собі питання, що означають спогади, ці клапті разючих вражень, яких уже не зрозуміти. Спогад тупцює на місці і безупинно, нескінченно цитує сам себе точно так само, як і відкидається, ще не ставши спогадом. Немов на сцені, люди тримають дистанцію. Ухиляються на перший погляд, завжди на одному й тому ж клаптику площини. Його рідний куток швидше за все – за ширмою нескінченності. І що ж? Звук слабшатиме, а з ним, нарешті, і зорове враження «від того, від чого треба відводити погляд, слабшатиме повільно, нескінченно. З роками залишається одна порожнеча». Часом спливає з потоку якась картина, прикметна і так багато забарвлена, як те, що доводить до відчаю. Минуле: дитинство, юність, біль, що давно помер чи не помер, дрібок весни, дрібок зими, щось із літа – якого? Щось, що було наймиліше. Сплетіння рінистих доріжок і великих доріг, могили родичів і коханих, чоловіки, що несуть жінку в труні і затуляють увесь білий світ, візники за навантаженням бочок, службовці пивоварні, працівники сирниці, зламана гілка на дереві біля батьківського будинку: страх, який веде в море. Збіг випадковостей робить хворим те, що допіру було здоровим, воно невичерпне. «Все на Землі є лише самовтілення». Хтось невпинно трудиться над тим, щоб таку фантастичну істоту, як людина, зміцнити в її здібностях. Спогад – лише вільна пристрасть. «Інакше він губить усе, руйнує навіть найтвердіше в людині». Божевілля, радість, задоволення, упертість і неуцтво, віра і безвір'я – щоразу до ваших послуг. «Це єдина з утіх, які відводять смерть». Зайти в стосунки зі спогадом як з людиною, з якою часом розлучаєшся, щоб потім знову і знову із ще більшою приязню і готовністю прийняти її у своєму будинку, значить, дедалі більше йти на користь і спогаду, і людині. Спогаду передує певний план, який залишився нездійсненим. Таких планів чимало. Спогад ретроспективний, він дивиться в минуле зі своїх сторожових вишок, він ладен подавати милостиню, але ніколи не готовий до цього. Він спонукає до сюрпризів на день народження, до підробки документів. Він часто перетворює похорон на чимраз тихішу скорботну пообідню церемонію. Він вдає глухого, яким може бути світ, і нерідко озивається з такою трагічною різкістю, немов це улюблений брат допитується про речі, пов'язані з улюбленою сестрою. Він на очах перетворюється на найтоншу сполучну тканину між теорією і почуттям людини, якогось характеру і приходить, «очевидячки, завжди вчасно». Жодної брехні. Навіть розважливості. Нічого головного. Жодного аскетизму. Глибоко повіривши в його можливості, людина ходить по землі, німа й глуха до всього, що не випливає зі спогаду. Це «вічне творення думки й однакової печалі», і не тільки заради самого себе, але заради «щоденної неясності і щоденної данини вічному розпачу».

«Сьогодні мені так болить, – сказав він, – що кроку не ступити. Не крок, а суцільна мука. Ні, тільки-но уявіть: величезна голова і кволі, всохлі ноженята… яким доводиться терпіти такий тягар. Нагорі ця величезна голова, а десь внизу слабкі ламкі ноги, що весь час гасають. Уявіть собі, що ваша голова наповнена рідиною, киплячою водою, яка раптом застигає, мов розтоплене оливо, і цідиться крізь усі дірки вашого черепа. У мене зараз таке відчуття, що в цій голові вже нема жодного місця, жодного простору. Тільки біль. Тільки темрява. За вашими словами я ще можу якось орієнтуватися, на звук ваших кроків. Я знаю, що коли-небудь моя голова розкриється. Я допускаю різні варіанти різних фіналів, – мовив маляр. – Якщо дотягну до природного кінця. Втім, я не доведу справу до природного кінця. Самогубство – першооснова природи, найтвердіше з натури, найміцніше, ніщо… Будь-який розвиток обмежений процесом пізнання: цілі покоління нудяться в залі попереднього розгляду… Біль у моїй голові на межі нестерпності, що її не збагнути науці… стеж за самим собою, тоді зрозумієш, які муки можеш витримати: на шляху крайньої бездушності і надчутливості, у муках простуючи по щаблях болю… спека вимірюється тисячами градусів… я несу свою голову, а в ній перевертаються горизонти. Якби я тільки зумів зробити вам натяк, який більше ніж натяк… я обмежуюся чаклунськими здібностями віку; так я можу йти в ногу зі своєю мукою. Ось ці кілочки, – сказав маляр, – кожен я міг би вбити собі в мозок!

Ноги теж болять, суглоби. Все. Немає жодної клітини, в якій не сидів би біль. Вам, мабуть, здається, що я великий облудник! Ви уявити собі не можете, як це: все раптом набрякає, і розбухає, і функціонує надміру. Все тим же второваним шляхом. Це зводить мене з розуму, – сказав він. – А ще добровільно прийняті муки примусу, які я сам собі додаю. Через неспритність і через розрахунок. З незнавки і через всевідання. Замерзати, чи що, через те, що не можеш вдатися до цього прийому?… Тоді в голову лізуть усі ці незліченні недороблені речі: вони пов'язані з поїздками, з діловими інтересами, з релігійними, непідконтрольними вивертами. Ви ж розумієте, все піддається діленню! Так само, як і все неподільне. А біль, ніби підхльоснутий, увесь час робить скажені стрибки. Витончується в своїх жахливих трюках, накидається, як хижак. Ви чуєте? Чуєте?» – питав маляр. І я почув собак.

День сьомий

Гицель зустрів маляра у видолинку. Той сидів навпочіпки. Присів на якесь кореневище. Але маляр навіть не глянув на гицеля, коли той його минав. Гицелеві стало моторошно, і він повернув назад і заговорив зі старим. «Я б'юся над однією проблемою», – нібито сказав той. Відтак гицель знову розвернувся і залишив його в спокої. Тут маляр одним своїм словом знову зупинив його, словом «зимно». «Я перепробував усе, – нібито сказав він гицелеві, – але всі спроби марні». Гицель присів поруч і заходився його умовляти. Йому треба було б підвестися, сходити до заїзду і замовити у хазяйки гарячого чаю. А від застуди, яка вже напевно розігралася, краще за все кілька чарок сливовиці. У того навіть сльози на очі навернулися, коли гицель сказав: «Ну, пане маляре, годі вам впадати у розпач».

Довелося протуркотіти старому всі вуха, поки він не зрозумів, що сидіти тут безглуздо, тільки себе мучити. Той нібито відповів: «Це ні до чого не приведе», – і підвівся. Потім вони піднімалися вибалком до модринового лісу. «Він радше повз, ніж йшов», – розповідав гицель. Довелося буквально тягнути старого за ціпок до самого заїзду. «Я завжди знав, що з ним щось негаразд». Гицель вимовив це доброзичливим тоном, настільки благодушно, що при цьому проявилося неабияке почуття. «Це вже самогубство якесь», – нібито сказав гицель маляреві. Він ще в той його приїзд зауважив, що старий не такий, як колись, бо «любив посушити зуби, особливо із сестричкою, коли пізньої осені заїздив сюди ненадовго».

Раніше він не був таким відлюдьком, не цурався всього на світі. Навпаки. Тулився до всіх, намагався бути таким само, як сільські, одним із тутешніх. Ходив з ними по корчмах і багатьох міг заткнути за пояс. На Водохреще завжди гуляв разом з усіма. Але ніколи не напивався так, щоб доводилося тягнути його додому, як деяких. «Трощив він, маляр, кров'янку тільки так, з дорогою душею», – сказав гицель. Був він і в Ґольдеґґу на погулянках із грою кьорлінґ,[29] разом навідувалися в пивничку, де «відкривали дівчат, як закурені шухляди у комоді». Він завжди здавався йому «задумливим, але привітним». А ось у вибалку просто-таки налякав. У готелі гицель сказав господині, щоб вона напхала більше дров у грубку маляреві. Його, мовляв, треба звідусіль прогріти. Йому, гицелю, здається, що коли б він не надибав маляра, той так би і сидів далі і живим би його більше не побачили. Замерзають-бо зазвичай замислившись. Людина навіть не помічає. Засне і вже не прокинеться. Маляреві, з усього видно, не позаздриш. «Про якусь проблему говорив. Не знаю, що це за проблема». Він, гицель, завжди добре з ним ладнав. А фронтові історії, які гицель розповідав, старий завжди любив слухати.

У нього боліли ноги. Цей біль міг перешкодити йому ходити пішки так, як він звик, як збирався й надалі. «Ймовірно, існує якийсь таємничий зв'язок між моїм головним болем і цим болем у ногах», – сказав він. Відомо ж, що між різними речами існує якийсь зв'язок. «Нехай навіть такий загадковий. А отже, і між частинами тіла, як однорідними, так і різнорідними». Але у нього голова абсолютно особливим чином пов'язана з лівою ногою. Біль у нозі, який раптово дає про себе знати вранці, – родич його головного болю. «Мені здається, це один і той-таки біль». У двох різних, неабияк віддалених одна від одної частинах організму, на його думку, можна відчувати «один і той-таки біль». Так само як і певного роду біль душі (він раз у раз обороняв це слово – «душа») відчувається в певних тілесних сферах. І фізичний біль у душі теж! Зараз його сильно турбує ліва нога. (Йдеться про елементарну капшуковицю, тобто запалення капсули на внутрішній стороні під щиколоткою.) На сходах, коли було ще темно, він показав мені свою пухлину. Ґулю завбільшки з качине яйце. «Цей наростень не страшний, еге ж? – спитав він. – Цілісіньку ніч хвороба голови нищить ногу. Просто неймовірно». Ось уже не один десяток років він цілісінький день ходить пішки. «Тож річ не в тому, що я раптом перетрудив ногу. Річ тут взагалі не в нозі. Недуга виходить від голови, з мозку». Пухлина свідчить про те, що хвороба поширюється вже на все тіло. «Скоро я весь покриюся такими ось ґулями», – сказав він. А я на перший погляд зрозумів, що це випадок звичайнісінької капшуковиці після вчорашнього прискореного маршу через видолинок, і сказав, що нічим серйозним пухлина йому не загрожує, вона не має нічого спільного з болем у мозку і ніяк не пов'язана з головою. З погляду медицини. У мене у самого спухла одного разу така ж штука. Тут я мало не зрадив себе. Одним спеціальним виразом, який крутився у мене на язиці, ще трохи – і я постав би перед ним студентом-медиком, що завзято намагався приховувати від нього з першого дня. Але все обійшлось, і я відбувся словами: «Такі ґулі з'являються на кожному кроці». Проте він мені не вірив. «Ви говорите так, щоб не розчавити мене, не розтрощити остаточно, – сказав він. – Чому б не глянути правді у вічі? Моя пухлина криє небезпеку. Та ви й самі це бачите. Моя пухлина. Хіба ні?» – «Днів за два вона зникне так само швидко, як і з'явилася», – відказав я. «Ви брешете, як мій брат-медик». Він вимовив це не без відтінку відрази, що промайнула в його очах. Вони зблиснули, мов холодні камінці, вкрай злостиво. «Не розумію, навіщо ви брешете. У вас на обличчі так багато неправди. Більше, ніж я помічав досі».

Він простромив мене очима і рушив уперед, нагадуючи розбудженого од вічного сну грізного вчителя. «На вигляд це чумна жовниця», – сказав маляр. Він обмацав пухлину і запропонував мені зробити те ж саме, тобто обмацати ґулю. Я легенько натиснув на неї, як раніше на сотні інших, не завжди настільки безневинних. Він ніколи не бачив чумної жовниці, подумав я. Нічого, анічогісінько спільного його пухлина з чумною жовницею не мала. Втім, я не сказав ані слова. Йому залишалося тільки підтягти і закріпити панчоху. Шкіра місцями абсолютно жіночого типу, зазначив я про себе. На нозі, на обличчі і на шиї. Вона здалася мені нездоровою, сам не знаю чому. Якийсь білястий відтінок, радше, дивне посіріння. Підшкірна клітковина просто-таки просвічується. Де-не-де в ній видно зяяння. Жовті плями, по краях – посиніння. Його шкіра нагадала мені кірку перестиглих гарбузів, залишених у полі. Це вже тління. «Коли брати до уваги силу, – сказав він, – болі в нозі не порівняти з моїм головним болем. Однак вони одного походження. При такому захворюванні не допоможе ніщо. Обидва цих болі, головний та в ногах, складають невблаганну недугу».

Не можу сказати, що моє рішення вивчати медицину ґрунтувалося на якомусь глибокодумному спізнанні; ні, чого немає, того немає, радше, мені взагалі нічого не спадало на думку щодо навчання, яке могло б давати мені втіху, на рішення вплинув, властиво, випадок – моя зустріч з доктором Марвецом, який досі думає, що коли-небудь я переберу на себе його практику. Я і сьогодні не можу сказати, а може, не зможу ніколи, що мене тішить студіювання медицини, що сама медицина дає мені радість. Однак задкувати вже не можна (та й куди б я, цікаво, подався?), бо я зумів як слід витримати іспити. Не скажу, що я особливо старався, ні, все, щиро кажучи, відбувалось як уві сні. На іспити зголошувався завжди без підготовки, і чим менше щось тямив, тим краще складав іспити, а деякі – навіть на «відмінно». Тепер на мене чекали куди важчі, але і це буде напевно для мене просто. Чому? Не знаю. Я ніколи не боявся жодних іспитів. А клінічна практика у Шварцаху для мене – суцільна втіха. Хоча б тому, що вдалося потоваришувати з деким із колег. У мене таке відчуття, що я потрібен їм. З доктором Штраухом ми розуміємо один одного з півслова. Він охоче залишив би мене при собі. Він сподівається обійняти посаду головного лікаря, коли той вийде на пенсію. За два роки. І перетягнути мене. Ніколи не роздумував я і про те, чи вивчають медицину, прагнучи допомогти ближнім, чи ще чогось. Чудово, слів немає, коли вдається операція, коли те, чим ти лікуєш людину, справді йде їй на користь. Це щось означає. У них у всіх підвищується тонус, коли їм що-небудь вдається. Тоді асистента можна і в кафе побачити. Мій брат каже, що вивчати медицину мене спонукав брак фантазії. Не виключено. Але що ж все-таки? Справа на кшталт тієї, що її доручили мені, – спостерігати за малярем Штраухом і бути об'єктом його впливу, – як вона стосується мене? І як я підходжу під неї? Можливо, це щонайбільше курйоз: пхатися на край світу до чоловіка, якого не знаєш і якого хіба що уявляєш, з яким вештаєшся по окрузі, щоб послухати, що він говорить, побачити, що робить, з'ясувати, що думає і замишляє? Асистент характеризував його цілком ясно, але поверхово. І якби мені зараз довелося викласти своє судження про цю людину, я не знав би, що й сказати. Це було б безглуздо. І що я взагалі скажу, коли мене запитають? Про те, щоб писати асистентові, годі й думати. Я завжди відчував безпорадність, коли доходило до листування, тож не спромігся й зараз. Навчання так швидко занурило мене в медицину, що я і сам цього не помітив. Про мене кажуть, що я «здорово просуваюсь». Батьки радіють, що я вилюднюю. Але я не знаю, що з мене вийде. Лікар? Подумати страшно.

Вже в сутінках я кругами ходив по станції, і мене занесло трохи далі, до одноповерхової барачної будівлі з вивіскою: «Готель для поїздових бригад». За вікном я побачив оголених до пояса чоловіків, які схилилися над брудним жолобом мийки, бачив, як витиралися вони сірими рушниками, а тоді витріщалися в люстро, голились, як у самих кальсонах умощувалися по своїх ліжках і наминали свою вечерю. На стінах – чорні кашкети залізничників. Двері обвішано гронами шинелей, курток, сумок, з яких вилазять якісь папери. Блищали ножі, врізалися в короваї, повсюди стирчали пивні пляшки, відбиваючись у люстрі над мийкою.

Я походжав туди-сюди, аби не привернути чиєїсь уваги, але, поминаючи світлий квадрат вікна, щоразу зазирав усередину. Що було б, подумалося мені, якби ти став одним із них, стояв би ось так само перед дзеркалом, перекидався з ними їхніми ж словами, якби вони не помітили, що ти – це ти, адже ти такий само? А що було б, якби ти пішов шляхом, який здається тобі саме твоїм? Якби я був не я, був би я таким же? Ось куди можуть завести подібні думки. Пройшовши між двома вантажними складами аж до станційної межі, повернувся назад. Я рахував колеса, мені уявилось, як мене розчавлять два буфери і як мені присвятять кілька рядків аж на споді передостанньої сторінки нашої газети, де друкують повідомлення про події зі смертельним наслідком, які не мають жодних шансів привернути чиюсь увагу. Потім знову, йдучи вздовж барака, побачив тих самих чоловіків, вони вже лежали на першому ярусі нехитрих споруд, які бувають ще хіба що в казармах. Зимові, з подвійними рамами вікна зачинені наглухо. Не замерзати ж. А он стоїть будильник, який о четвертій вибухне істеричною треллю. І зарояться тіла, і руки квапливо потягнуться за одяганками. Адже холод ще посилився, і час уже шастати по складах і перевіряти, чи скрізь позакривано насадки регенераторів. Ось уже і перші школярі сіли в головний вагон, заспані і лякливі, бо ж не знають, що очікує на них у школі.

На станцію я спустився сам-один; якщо налягти на ноги, мені потрібно на це хвилин п'ятнадцять-двадцять, та й годі. Я обіцяв маляреві принести газету, але кіоск уже закрився. До того ж це був день, коли потягів курсує мало, а в той час, коли я опинився внизу, не пройшло жодного, якщо не брати до уваги товарняків, що з гуркотом пролітали мимо. Навпроти залізничних бараків круто підноситься скеля, стирчать ялини, ялиці, животіє чагарник, але в темряві цього не видно. Річка біснується і приголомшує своїм шумом усю округу.

З утиснутих у смужку берега будинків долинає сміх, потім якась суперечка, однак і вона, немов не наважуючись перерости в скандал, дедалі стихала, аж зовсім вщухла. Вікна гасли одне по одному, і нарешті світло лишилося тільки в єдиному; я розгледів у ньому літнього чоловіка, що сидів за столом, ось він підніс свою татуйовану руку, щоб вимкнути світло. Мене обсипало холодом, і я прожогом рвонув через міст і далі нагору, до готелю.

«Тут кожен камінь для мене – особлива людська історія, – каже маляр. – Знайте, що я бранець цих місць. Усе, кожен запах тут – шлейф якого-небудь злочину, наруги, війни, чиїхось мерзенних підступів. Навіть якщо все вкрито снігами. Сотні й тисячі гнійників, які безперервно зріють. Голоси, які безперестану кричать. Можете вважати себе щасливим від того, що ви такий юний і, по суті, не маєте досвіду. Ви почали мислити, коли скінчилася війна. Ви нічого не знаєте про війну. Ви не знаєте нічого. А ці люди, що стоять на найнижчій сходинці, часто – на найнижчій сходинці характеру, ці люди, всі як один, – свідки великих злочинів. Я вже не кажу про те, що погляд розбивається об ці скелі. Ця долина – погибельне місце для будь-якої душі». А згодом: «Бачите, я дратую. Це завше вирізняло мою натуру. Я дратую вас, як вічно дратував усіх. Вам це завдає болю. Я знаю, нерідко ви задихаєтеся від моєї уїдливості… Тут у мене виникає уявлення про розпад усього живого, міцного, я відчуваю запах розпаду всіх уявлень і законів… І тут-таки, зауважте, спілкування з людьми… з м'ясником, зі священиком, із жандармом, з учителем, із цим у шерстяній шапчині… із цим типовим молоканом, який вічно жує свою словесну кашу, із цим бридким меланхоліком… У всіх у них – свої комплекси. Це можна пов'язати з раннім прокиданням у мокрому ліжку, з малюнком на шпалерах у дитячій, де дитина вперше розплющує очі. Все це залякані умочки, їх тут повно. Учитель наводить мене на спогад про часи власного позаштатного учительства, і від цього мене нудить. Остигання почуттів, так, з роками все дедалі стрімкіше стирається, обсипаються всі мережива, піддаючись дедалі грубішій мові, поступаючись розуму… А ці воєнні враження, знаєте, все, про що б не розповідали ці люди, все зводиться до балачок про війну…»