Одним порухом відсунувши убік миршавого Іцхака, що стояв на дорозі, Тарас метнувся на допомогу нареченій, перестрибуючи через розкидані по жидівському дворі ночви, лопати, мотики та інший сільський реманент, в такій кількості, наче їх навмисне збирали по всій Михайлівці, щоб тут зробити безлад.

Звернувши за ріг будинку, Куниця побачив картину, котра не вимагала додаткових пояснень: незнайомий чоловік, з компанії новоприбулих «купців», однією рукою притискав до стіни Ребекку, тримаючи дівчину за горло, а другою – хазяйновито задирав догори поділ спідниці. Ребекка несамовито пручалася, звиваючись в’юном, але порадити з набагато дужчим нападником не могла.

Підскочивши збоку до нахаби, Куниця вліпив йому такого стусана, що той похитнувся і відпустив дівчину. Але досить швидко прийшов до тями. Незнайомий драгун з аксельбантом вахмістра на плечі по-котячому м’яко відскочив убік, спритно розвернувся всім тілом, пригнувся і потягнув з піхов карабелю.

– Допоможіть, вбивають! – Ребекка заволала навіть голосніше ніж до цього. Тепер від страху за Тараса. Але молодик лише глузливо посміхнувся і, в свою чергу, оголив шаблю.

Два погляди схрестилися на коротку мить, а потім клинки з глухим тріском вдарилися один в одного. Деякий час воїни намагалися потиснути вниз зброю супротивника, але безуспішно – обидва були однаково сильні в руках. Потім драгун зробив швидкий крок назад і наніс не менш стрімкий обманний випад у голову, з переведенням удару на нижчий рівень.

Тарас відбив…

Ще один крок вбік і затяжний хитрий фінт з довгим уколом, немов у руці драгуна була не важка карабеля, а тонка іспанська шпага. Але, незважаючи на всі ці виверти, Куниця з легкістю ухилився і навіть зміг контратакувати. Безуспішно, але досить ефектно. Гостре лезо свиснуло над самою маківкою вахмістра, що в останню мить встиг підсісти під удар.

– Дзинь!

У наступну мить Тарас кінчиком шаблі відвів вбік важчий клинок супротивника, скручуючи тіло вправо і… замість того, щоб продовжити контратаку, прищурився і був змушений відступити. З досадою розуміючи, що попався на простеньку хитрість. Вони ще й десятком ударів не обмінялися, а більш досвідчений воїн вже зумів поставити його обличчям до сонця, що нависало простісінько над дахом хати, тоді як сам ховався в тіні і насмішкувато шкірився.

– Boleslaw… Orlowskij… Wachmistrz Kamenec-Podolskego pulku dragonskego… Z kim mam zaszczyt?[5] – глузливо поцікавився незнайомець.

– Новик Війська Низового Запорозького, Тарас Куниця…

– Bardzo przyjemnie…[6] – вахмістр ступив назад, запрошуючи Куницю також увійти в тінь будівлі. – I z jakiego przestrachu pan kozak rzucil siе na mnie?[7]

– Ти ще смієш питати?! – Тарас глянув на Ребекку, що непорушно завмерла поруч.

– To twoja dziewczyna?![8] – цілком натурально здивувався лях. – A ja myslalem, ze to jedna ze sluznic. Pzeciez sam napewno wesz, jak te dziewczyny do zabaw milosnych lase. No, to w takim raze, moje przeprosiny. Naprawde ne wedzjalem…[9]

Куниця не так вільно знав польську, щоб зрозуміти кожне вимовлене слово, але загальний зміст вловив. І хоч сказане вахмістром не надто сходилося з тим, що бачив Тарас, продовжувати поєдинок після перепросин сенсу не було. Хлопець опустив зброю і ледь не поплатився за це життям. Вістря карабелі блискавкою метнулось до його незахищеною шиї і лише дивом не проштрикнуло горло. Врятувало Куницю те, що ховаючи шаблю, він завчено ступив крок назад.

– Stac!!! Bron w pochwy! To rozkaz![10]

Владний голос, що цілком несподівано пролунав за спиною Тараса, подіяв на його підступного супротивника, немов відро холодної води. Драгун здригнувся, неголосно закляв, скриплячи зубами, але зброю опустив. А там і зовсім вклав у піхви.

– Прошу вибачення у всіх, кого могли образити необачні дії мого вахмістра! – продовжував тим часом говорити другий незнайомець. – Можу запевнити, шановне панство, що Болеслав справді помилився, взявши прекрасну панянку за одну з прислужниць. Запевняю вас, що, позбавлений у далекій дорозі і диких бусурманських степах жіночого товариства, воїн всього лише хотів купити у гарненької дівиці трохи ласки і жодною мірою не чинив замаху на чиюсь честь. Ще раз перепрошую за прикре непорозуміння, панове. Сподіваюся – інцидент вичерпано?

– Дивна манера торгуватися у вашого вахмістра… – насупившись, буркнув ще не остиглий від несподіваної підступності Тарас. – Не кажучи вже про безчесне ведення двобою, пане…

– Пан ротмістр… – з якоїсь причини не вважав за потрібне представитися повним ім’ям сивий офіцер. Говорив він м’яко, але вся постать поляка випромінювала таку впевненість і владність, що примусила б дременути навіть вовчу зграю.

– Нехай так… – кивнув Куниця. – Пане ротмістр, значить, ви впевнені, що саме для того, щоб досягнути згоди, вахмістр затуляв дівчині рота?

– Ой, я вас благаю, пане козак!.. – поруч з Тарасом, немов із-під землі, виріс Іцхак і заторохтів, відтираючи вбік Куницю і доньку, котра все ще перебувала у напівнепритомному стані. – Ви навіть не уявляєте собі, скільки на світі існує різних способів збити завищену ціну… І взяти продавця за горло – нічим не кращий і не гірший більшості з них. Повірте на слово старому євреєві…

– Я бачу, власник корчми не тільки гостинний господар, а й мудра людина, – схвально зауважив худий, як святі мощі, монах, нечутно підійшовши ззаду. На його блідому, аскетичному обличчі сяяла така привітна посмішка, немов святий брат несподівано зустрів давнього знайомця, котрого вважав загиблим або таким, що пропав без вісті.

Єзуїт голосно прокашлявся і злегка вклонився всім відразу.

– Слава Ісусу Христу, брати і сестри мої! Не варто сваритися… Господь заповідав нам прощати своїх кривдників. Так підемо ж за його прикладом…

– Підставити другу щоку? – пхикнув Болеслав і знітився під гострим поглядом ченця.

– Дозвольте ж і мені, смиренному слузі Господа нашого, приєднатися до всіх тих слів щирого покаяння, які вже були вимовлені раніше цими гідними мужами, – тихо і неквапливо продовжив єзуїт. – Окрім того, настійно прошу долічити всі нанесені збитки в рахунок і ні про що більше не турбуватися. Ми ще нині попливемо далі. А до того часу, обіцяю від імені своїх супутників, більше ніяких непорозумінь не трапиться. Соромно, пане Орловський… Дівчата не повинні ховатися, як побачать збройного…

Монах ще раз вклонився і незаперечним тоном промовив:

– Pane rotmistrz! Wachmistrz! Idzсiе za mna![11]

Вахмістр щось нерозбірливо пробурмотів, але на запитальний погляд Тараса відповів лише коротким глузливим кивком. А коли хлопець спробував заступити йому дорогу, вправно ухилився, підморгнув і тихо промовив, без найменшого польського акценту:

– Іншим разом, пане-товаришу… Іншим разом… – і поки Куниця розгублено кліпав очима, поспішив слідом за командиром.

А коли Ребекка відкрила рота, бажаючи щось сказати нареченому, між ними знову вклинився корчмар.

– Ущипніть мене, пане Куниця! – здивовано прошепотів він. – Високопоставлений латинянин віддав поклін схизматикові, іудею і дівиці з племені Ізраїлевого?.. Воістину дивні діла Твої, Господи… Не інакше, як кінець світу наближається…

– Слушно кажете, дядьку Іцхак… – задумливо промовив Тарас. – Дивина. Більше того. Попри всю показність, вахмістр не мав наміру мене вбивати… Я тільки тепер зрозумів. Він весь час вагу тіла на опорній нозі тримав. Тому кожен випад трохи запізнювався… Але навіщо знадобилася ця вистава?

– Я маю тобі щось… – невпевнено заговорила Ребекка, але батько не дав договорити.

– І чого це ми тут стовбичимо, як жебраки на паперті? Що сьогодні знову святковий день? – забурчав Іцхак. – Ні в кого ніяких справ немає? А, перепрошую, ви ж з минулої ночі не бачилися. Скучили вже один за одним? Ну, нічого, ще встигнете згадати: куди сорочку поділи. Ривко, годі плямкати ротом, витри обличчя і бекіцер[12] біжи до матері! Нехай бере тітку Соню і йде до Куниць обряджати в останню путь бабусю Аглаю. Та скажи Цилі, щоб жінки не соромилися нашого щирого горя і ридали голосно. Кожна їх сльозинка вже щедро оплачена Господом… – і додав, звертаючись до хлопця: – Та й тобі, синку, є чим зайнятися. Ще треба людей найняти – могилу на цвинтарі викопати… – І немов засоромившись панібратського звернення, поспішно додав, обсмикуючи пояс: – Можливо, ви будете сміятися, пане козаче, але щось мені підказує, що наше спокійне життя закінчилося. Ви вже повірте старому євреєві… Я точно знаю: коли так свербить спина і… та частина тіла, котру Господь приліпив до тулуба трохи нижче попереку – чекайте, що обов’язково знайдеться і той, хто з величезним задоволенням вам її почухає. І хвала Творцеві, якщо обійдеться лише батогами… Азохен вей, пане Куниця. Тогой-тогай…

Розділ четвертий

Зовні скромна, непоказна, через потемнілі від дощів і талого снігу стіни і гонт покрівлі, сільська церквиця, освячена в ім’я архістратига Михаїла, багатством внутрішнього оздоблення ні в чому не поступалася навіть міським храмам. У минулі часи купці, щедро залишаючи гроші в корчмі старого Шмуля, не забували задобрити і небесних покровителів. Особливо, коли розраховували на великий куш. І тим більше – коли щиро били поклони Творцеві за те, що зуміли уникнути або пережити смертельну небезпеку, яка неодмінно чигала на подорожнього в чужому краю. Ну, а дивовижної роботи срібний оклад чудотворної ікони Божої Матері, подарований тверським купцем Афанасієм, в подяку за своє чудесне зцілення від індійської лихоманки, тутешньою Знаючою Любавою Березиною, прабабусею Тараса Куниці і матір’ю Аглаї Луківни, зайняв би гідне місце навіть в іконостасі київської Лаври.

З доброю посмішкою на обличчі, в ореолі запаху свіжоструганих дощок і ладану, Аглая Луківна нічим, окрім воскової блідості, не нагадувала покійницю. Здавалося: прилягла втомлена жінка подрімати на годинку й ось-ось прокинеться. Дивуючись, що лежить в труні… А поки ніякі сум’яття і печалі не тривожать її сновидіння, сповнені тихої відради й умиротворіння.

Справивши заупокійний молебень, отець Василь відіслав додому Тараса, – парубок так притомився за день, що буквально засинав на ногах, – терпляче випровадив з церкви зграйку жалісливих бабусь, завжди готових з тихою і ретельно прихованою радістю оплакати ще одну почившу в Бозі подругу, яку їм вдалося пережити. І тільки після цього щільно зачинив зсередини двері храму.

Вечоріло. Сонце вкладалося на відпочинок, і церковиця пірнула в густий морок, що лише злегка розступався перед незгасимими лампадками біля ликів Ісуса Христа та Божої Матері.

Отець Василь задумливо подивився на дві дюжини товстих воскових свічок, котрі приніс у дар храмові шинкар, що геть несподівано подобрішав і розщедрився. Чим там йому пригрозив, чи що пообіцяв молодий Куниця невідомо, але Іцхак і ключ від церкви повернув і ось це – за нинішніми-то мірками – ціле багатство вручив священику. Власноруч.

Нічого до ладу не зрозумівши з пояснення, як завше сумбурного і малозрозумілого, – корчмар висловлювався розгонистою скоромовкою, насиченою подробицями з життя майже всієї Михайлівки, – отець Василь все ж прийняв несподіваний дар. Оскільки вітіюваті прохання Іцхака в цілому зводилася до одного: обов’язково запалити їх при всеношній біля труни з покійницею. Тому священик не став обтяжувати себе зайвими міркуваннями: чому раптом скнара шинкар проявив таку нечувану щедрість? Мало за що той міг вважати себе боржником у відомої на всю округу знахарки? А може, вирішив догодити майбутньому зятю? Хіба вгадаєш, який саме прибуток отримає хитрун навіть з такого, здавалося б, цілковито безкорисливого вчинку?

Ну, а щодо самої покійниці, то оскільки православ’я засуджує практику знахарства, вважаючи духовне здоров’я важливішим за тілесне, життя Аглаї Луківни, згідно церковних канонів, було далеко не безгрішним. І хоч користь, що приносили її зілля та знання, була цілком очевидною, душа знаючої однаково вважалася відданою у владу дияволу.

Щиро бажаючи хоч чимось допомогти покійниці, котра за життя зробила людям стільки добра, отець Василь вирішив ще раз, додатково помолитися за рабу Божу Аглаю. Намагаючись щирою молитвою полегшити вищий присуд заблуканій душі, зменшити строк пекельних мук і страждань покути…

Враховуючи кількість дармових свічок, священик неспішно розставив їх майже перед кожною іконою, чотири найтовстіші – навхрест до небіжчиці, та ще залишив п’яток дрібніших, для канделябра, що освітлював крилос. Переконуючи самого себе, що чинить так лише тому, що при яскравому світлі буде зручніше читати молитви. За таким міркуванням ретельно приховуючи неусвідомлену тривогу, котра неприємною скалкою засіла в серці, ще з тієї першої хвилини, коли священик дізнався про смерть старої Куниці. І хоч нікому не дано знати день смерті, чомусь отець Василь був переконаний, що знахарка не випадково померла саме в ніч напередодні Івана Купали. Зовсім неспроста… Бо так само, як блаженні ті, хто упокоївся в переддень Святого Воскресіння, – горе тим, хто постане перед Брамою Ірія в час найбільшої бісівської сили.

Наближалася північ і, якщо отець Василь не помилявся у своїх припущеннях, все мало б статися саме тепер.

І як тільки священик закінчив молитву та замовк, щоб перевести подих, як різкий порив вітру, що взявся невідомо звідки, адже двері були зачинені, миттєво пронісся церквою, гасячи усі свічки, окрім тієї, що вклали в руки небіжчиці. А в наступну мить Аглая Луківна відкрила очі.

Хлюпнувши собі в обличчя свяченою водою, бо нічого більше не було під руками, отець Василь ошелешено потряс головою і ревно перехрестився. Потім підняв тремтячою рукою дотліваюче кадило і судомно махнув ним у напрямку покійниці. Але на стару ці дії не справили жодного враження. Навпаки – невгамовна небіжчиця зручніше всілася у труні, кліпнула і виразно запитала:

– Тут є хтось?

Приймаючи сан священнослужителя, отець Василь дізнався багато таємниць, недоступних розумінню звичайних людей, але і йому вперше довелося зіткнутися з мерцем, котрому вдалося ожити. Але священик не злякався, а навпаки – навіть відчув полегшення, що передчуття не обманули. От тільки ніяк не міг вирішити: вже приступати до процедури екзорцизму і спробувати вигнати знахабнілого біса з храму, чи зачекати? Щоб розібратися: що саме знадобилося нечистій силі у довіреному опіці панотця православній парафії?

– То є тут хто-небудь живий чи ні? – голосніше і нетерплячіше запитала покійна знахарка. – Відгукнися, прошу! Мене ненадовго відпустили. Клянуся порятунком безсмертної душі, що не заподію шкоди.

Не відповідати старій жінці, тим більше мертвій, було принаймні неввічливо. Тому священик, зробивши добрий ковток густого і терпкого вина з чаші з миром (і на цей раз нічого іншого окрім мироносиці не трапилося під руку) і, намагаючись не сипіти перехопленим від надмірного хвилювання горлом, відказав:

– Я тут… Отець Василь. Відправляю заупокійну службу біля твого тіла, раба Божа Аглає…

– Священик?! – зраділа покійниця, повертаючи біле, як крейда, обличчя на голос. І тут же і пояснила свою втіху: – Це добре… Ти, Василю, мені брехати не станеш. Скажи, панотче: люди триклятого Лойоли вже з’явилися в селі? Онука мого схопили?

– Інквізитори? – здивовано перепитав священик і щиро відповів: – Ні, не було… В усякому разі, мені про це нічого не відомо. А Тарас – ще й години не минуло, як з церкви вийшов. Якщо б ти раніше очі відкрила, сама б його поруч зі своїм гробом побачила… – отець Василь поперхнувся, збагнувши, що говорить, і перехрестився.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь… Прости мене грішного, Господи… – священик осінив хресним знаменням неспокійну небіжчицю, але побачивши, що та не починає битися в падучій, як належить чинити біснуватим, додав пошепки: – Темна вода во облацех… – і запитав: – Що інквізиції могло знадобитися в наших краях? Адже відтоді, як укладено унію і ми платимо податки за православні храми Рима, папа більше не вважає нас іновірцями і схизматиками.

– Псів Лойоли не єретики цікавлять… – прошамкала стара. – Вони реліквію архістратига Михаїла шукають. Ну, та тепер їм мене не дістати, а внук ще нічого про то не відає. Невже я поквапилася піти зі світу? Але ні, це не можливо – я чітко відчувала їхню присутність. Ти, Василю, передай Тарасові, нехай пильніше ока береже батькову спадщину і, не зволікаючи й дня, біжить на Запоріжжя. На Низу католикам зась – руки закороткі, не дотягнуться… І ще – скажи: що незабаром йому багато чого відкриється дивного і досі невідомого. Це мій дарунок і підмога. Інакше з ворогами не впоратися. Коли вже так сталося, що усі три лики земні та небесні в поєдинку зійшлися, то воїну треба вміти їх розрізняти. От тільки нехай з вибором не поспішає, поки сам у всьому не розбереться. Відмовитися зопалу або з переляку легше легкого, а повернути відкинуте – складніше буде. Передаси?

– Передам… – кивнув отець Василь. – Чому не передати? А тобі самій допомога священика не потрібна? Адже без останньої сповіді ти, раба Божа, переставилася. Може, молебень особливий справити за спомин душі, чи яку призабуту обітницю виконати?

– Чиста я перед Господом в помислах і діяннях своїх, тож вмираю легко… – з обличчя небіжчиці зійшла тривога, і вона лагідно посміхнулася. – Спасибі тобі, панотче, на доброму слові. Час на мене… Прощавай, Василю. Бережися тих, хто з хрестом йде, але за собою вогонь та ненависть веде. Пильніше бусурман бережіться. Цим почварам закони не писані. Ні Божі, ні людські… Бережи вас Творець!

Одночасно з тим, як Знаюча промовила останні слова, ще один вихор пронісся церквою, і погаслі було свічки розгорілися знову, змусивши священика заплющити очі від несподівано яскравого світла. А коли отець Василь знову глянув на труну, покійниця чинно лежала на місці, ніби й не було нічого. Немов привиділося усе від втоми та безсоння. А може, вчадів отець від диму свічкового та ладану?..

* * *

Не надто простора хата Куниць, після того як з неї винесли труну з тілом небіжчиці, раптом зробилася неймовірно величезною. А три кроки, щоб пройти від дверей до лежанки, взагалі видалися Тарасу безконечною дорогою. І відчуваючи, що не в змозі її подолати, парубок сів на підлогу біля порога і нарешті заплакав. Скупо, по-чоловічому, шорстко витираючи рукавом кожну сльозинку, що викочувалася з-під повік. Але, саме завдяки цим сльозам, Тарас відчув, як у душі поволі угасає гіркота безповоротної втрати, поступаючись місцем добрій згадці.

– Бач, як побивається, бідолаха… – прошелестіло з-під припічка. – А раніше, бувало, тижнями не озивався…

– Помовч, дурепо! – обірвав занадто язикату мару сусідко. – Не забувай, що він тепер нас чує!

– Ой! Пробачте, пане-господарю, – тут же злякано залебеділа та. – Я зовсім інше мала на увазі…

– Яка тепер різниця, що і хто скаже, – відмахнувся Тарас. – Бабусю не повернеш і не вибачишся…

– А ось це – як би то сказати, не так безнадійно… – статечно відгукнувся домовик. – Я, приміром, не певен, що Знаюча так просто покине власну хату. Здається мені, що небавом, у тутешніх місцях, однією берегинею стане більше. Так що не сумуй, господарю – думаю, буде ще в тебе можливість і вибачитися, і виправдатися.

– Поїв би ти чого-небудь, пане-господарю… – порадив жалісливий сусідко. – Студена кров від голови відхлине – думки враз посвітлішають…

– Це в тебе, йолопе, кров геть відійшла. Змивши рештки розуму… – сердито забурчала мара. – Піч від учора не топлена, борщ не зварений… Що господар їстиме?

– А я про що? – не здався сусідко. – Нехай тільки звелить – миттю обернуся. А без дозволу хазяйнувати не можна. Не гірше за мене знаєш…

– Жерти хочеш, утробо ненаситна, ось і чіпляєшся до молодого господаря… – не давала себе переконати мара.

– Може, й справді, повечеряти? – задумливо промовив Тарас. – За весь день ані крихти в роті не було. Добре, займіться кухнею. А домовик мені тим часом оповість те, чого я про себе ще не знаю. Про що в минулий раз не договорили.

– Оце діло! Оце добре… – втішився сусідко. – Я вже йду!

– Сиди, бідо недолуга… – спинила чоловіка мара, крекчучи і шарудячи тирсою та квасолинням. – Поки ти впораєшся, наш господар не те що до пізньої ночі вечері не дочекається – снідати завтра в обід буде. Сідайте до столу, сама все зроблю.

Схоже, і Нав, і Яв, а може – навіть Прав влаштовані однаково, і без жіночих рук ні «тпру», ні «ну»… Хоча, що ж тут дивного – господиня потрібна в кожній оселі.

Тарас ще й обличчя не вмив, як у печі басовито загув вогонь, в курнику сполошилися кури, а трохи згодом на сковороді зашкварчала величезна яєчня. Розпускаючи по хаті духмяний аромат смаженої цибулі і пострілюючи пригораючими шкварками. Хлопець тільки облизався. Від таких запахів і ситий враз зголодніє, а він – ще як позавчора обідав.

– Ти там, теє… – Тарас затнувся, не звик ще командувати, хоч і своєю, можна сказати – домашньою, а все-таки нежиттю. – Не шкодуй яєць… Так щоб на всіх вистачило… І світло запаліть. Чого дарма в темноті сидіти?

Що саме запалив домовик, Куниця не второпав, але рівне і ледь блакитне сяйво, що освітило кімнату, більше нагадувало легку передранкову імлу, ніж відблиск полум’я.

– Не турбуйся, господарю, – відповіла мара. – Ці ненажери у мертвого відберуть, а голодними не залишаться. Ой! – зрозумівши недоречну двозначність своїх слів, вона голосніше заторохтіла посудом. – Краще не відволікайте, а то не припильную – вугілля будете їсти.

– Гаразд, – кивнув Тарас. – Ну, тоді ваша черга, чолов’яги. Розкажіть, що бабуся мені перед смертю розповісти не встигла?

Але, видно, і на цей раз примхлива доля вирішила, що не прийшла ще пора хлопцю дізнатися про сімейні таємниці. Двері в будинок тихенько, зовсім без скрипу, як вони впускали тільки своїх – відкрилися, і в хату, лякливо озираючись, увійшла Ребекка.

Побачивши Тараса, дівчина трохи заспокоїлася, але кинулася до нього так поквапно, немов побоювалася не застати нареченого в живих. Що і підтвердив її переляканий шепіт. Той самий, що голоснішим за крик буває. Особливо вночі.

– Слава богу, встигла!

Притискаючись обличчям до грудей хлопця, дівчина не побачила, як зі сковороди, що нібито сама по собі відсунулася на краєчок кухонної плити, зникла половина яєчні.

– Я так злякалася…

Ну що ти скажеш? З Купальської ночі все відбувалося не переймаючись тим, яка у Куниці з цього приводу думка і не потребуючи згоди. Захотів Тарас дізнатися таємницю – пропонують повечеряти. Зібрався їсти – обнімають і цілують.

Взагалі-то, хлопець не особливо заперечував проти останньої заміни, розуміючи, що яєчня почекає, а от настрій у коханої мінливий, як погода в березні. Міцно пригорнув Ребекку і з насолодою закрив поцілунком її м’який рот.

Але, якщо не щастить, то в усьому і надовго. Тільки Тарас надумав підхопити, розімлілу від пестощів, дівчину на руки, як Ребекка схаменулася і щосили вперлася кулачками в груди хлопцю, розриваючи обійми.

– Почекай, Тарасе… Не треба, не зараз…

– Ну чому? Що знову не так? – пробурмотів той розчаровано. – Дражнишся? Чи, може, батька боїшся? Так одружимося, тепер вже обов’язково одружимося. Ось побачиш… Дев’ятини минуть і зашлю сватів.

– Не в цьому справа… З моїм батьком якраз все, якимось дивним чином, влагодилося… – погладжуючи хлопця по щоці, відповіла дівчина. – Справді, дивно. То кричав при кожній нагоді, що швидше з’їсть свою ярмулку, ніж дасть нам благословення. А сьогодні, з його ж слів виходить, що кращого за тебе нареченого не знайти…

– Може, побачив мене в ділі, і вирішив, що отримати в зяті запорізького козака не так вже й зле? Я хоч і не в реєстрі, але шаблю маю і захистити зможу. Тим паче, сотник Ступа обіцяв замовити за мене слівце перед писарем Балабаном і внести моє ім’я до списків, замість батька. Куниця в реєстрі є. А Тимофій чи Тарас – хто стане вчитуватися?..

– Ой, згадала! – вигукнула дівчина. – Згадала, навіщо я прибігла… Той вахмістр, що мене…

– Знову чіплявся?! – крикнув сердито Тарас, скочивши з лави і хапаючись за ефес.

– Почекай, не перебивай, – Ребекка силоміць посадила хлопця. – Він і в перший раз не зовсім-то й чіплявся…

– Тобто, як? – сторопів хлопець. – Виходить, нам з твоїм батьком усе привиділося? І вахмістр до тебе під спідницю не ліз, і ти на допомогу не кликала?..

– Дай договорити! – розсердилася дівчина. – Від мого батька заразився? Торохтиш без передиху!

– Гаразд, мовчу.

– Вахмістр… Він, коли мене до стінки притис, то спершу дозволив на допомогу покликати, а потім чітко сказав: «Передай синові Тимофія Куниці, щоб він сьогодні вдома не ночував. Непрохані гості до нього заявляться!».

– Що? – від подиву хлопець навіть долоню з грудей Ребекки прибрав. – Ось так і сказав? Щоб син Тимофія Куниці не ночував вдома?

– Саме цими словами, – підтвердила дівчина.

– Але звідки він мене може знати? Я його сьогодні вперше у житті побачив. І його самого, і – ротмістра, і ченця цього – солодкоголосого. Вірно твій батько помітив: дивні вони якісь. Ніби ряджені… Ну, а чого ж ти відразу не розказала? Аж до ночі тягнула?

<1 2 3 4 5 >

На страницу:

Перейти

4 из 5