Тричі не вмирати. Спадок

У це було так складно повірити, що Тарас навіть перехрестився. А потім, щоб остаточно впевнитися, ще й подвійну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квітка не розвіялася і не щезла з очей, як недавній морок. До речі – як і лісовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав і люто скалив ведмежі ікла. А далі загрозливо заніс над головою палицю і ступнув уперед, твердо налаштований захищати чаклунську квітку від людських зазіхань. І бачачи таку рішучість, небагато знайшлося б сміливців, здатних не дременути подалі від галявини, папороті і розлюченої нечисті.

Тарасу теж зробилося моторошно. Все ж, незважаючи на батьківську виучку, битися зі справжнім ворогом не на життя, а на смерть – йому, запорізькому новику, ще не доводилося. Але, відступати і робити з себе страшка не заведено в роду Куниць. Тим паче, коли винагорода така велика! Не те щоб Тарас був надто ласий до грошей, але після загибелі батька, нужда заїдала гірше вошей…

– Ну, ну… не дуже! – гримнув хлопець, хапаючись за ефес шаблі. – Досить мене лякати! Не на того натрапив! І не ставай поперек дороги – гірше буде!

– Го-го-го!.. – зареготав кошлатий відлюдько, як пугач у дуплі загукав. – Кого ти своєю залізякою лякаєш, людський недомірку? Та я тебе, як комара, приплесну. На одну долоню покладу, другою накрию, – і навіть мокрого сліду не залишиться…

– Не так швидко, опудало замшіле… – потягнув хлопець булатну сталь з піхов. – Бачиш, яка в мене шабелька? По долу молитва витравлена! Якраз для того, щоб усіляку нечисть спідручніше у пекло відправляти було! Геть з дороги, ідолище погане, поки я з тебе трісок не настругав!

– Схоже, твоя взяла, козаче… Знатна зброя, – вмить оцінив заговорений клинок лісовий господар і, важко зітхнувши, опустив палюгу. – Дорогого коштує… Либонь цілу пригорщу золота відсипав?

– Не з ринку зброя… Спадок… – пояснив з гордістю і сумом Куниця. – Шабля, люлька та стара кульбака[3]… Батько в бою загинув, а то – все, що його товариші додому привезли… Тому й зберіг до сьогодні, хоч яка скрута не притискала. Ну, та нічого, – у голосі хлопця побільшало втіхи, – тепер-то ми з бабусею по-людськи заживемо. Якщо легенди не брешуть, квітка папороті заритий у землі скарб вказати може? Вірно кажу, нечисть кудлата?

– Того не відаю, – байдуже знизав здоровенними плечищами лісовик. – Мені, як і сам розумієш, усі ваші цяцьки-брязкальця без потреби. Але краще б ти її не чіпав, хлопче. Добром прошу. А як тебе й справді так злидні обсіли – то завітай у гості іншим разом. Помізкуємо, чим допомогти… Може, службу яку для лісу візьмеш, а я за неї оплату пристойну дам. Для людських рук і розуму завжди робота знайдеться.

І було в його голосі стільки непідробного смутку, що хлопець, уже потягнувшись до заповітного вогнику, навіть руку відсмикнув і ступив крок назад.

– Та що тобі, квітів у лісі мало, що на цій світ клином зійшовся? – промовив Тарас здивовано. – Одною чічкою більше, одною менше. Сам же казав: вам скарбів не треба. А мені – господарство з нужди піднімати. Зовсім захиріло…

Куниця подумав і додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще:

– Я одружитися хочу, розумієш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб’є Ривку, ніж видасть свою дочку за такого бідняка… Зате, як розбагатію – інша справа. Відразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лісовий господарю, але не можу я від свого щастя відцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок підвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповідав: доля легковажна, як повітруля… Зрештою, в цьому є і ваша провина! – Тарас зрадів вдалій думці. – Я сюди не з власної волі приперся, самі заманили… А що до твоєї пропозиції на службу пристати, то мудрі люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собі дорожче стане!

– Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густі зарості моху на обличчі лісовик. – Хто ж міг знати, що ти з любовним шалом впораєшся? Червоні чобітки повітруль не одному голову заморочили. Попадалися на їх принади чоловіки і старші за тебе, і міцніші духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб із закоханими не зачіпатися.

– Тим паче, я нагороду заслужив, – посміхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квітки.

– Постривай, козаче, послухай, що скажу… – знову зупинив його настирливий лісовик. – Ну, от що ви за плем’я таке? Де не оселитеся, обов’язково все загидити маєте… Ліс вирубують і палять, як заманеться, ніби сухого хмизу мало… Річку і ту греблями та гатями перегородили… І всі, як один – дармового щастя шукаєте. Притому, що не нами – вашими ж священиками не раз говорено, що кожному воздасться по діянням його. Хіба не так?

– Занадто мудрі твої слова, лісовий господарю, – з досадою відбуркнув Куниця. – Може і є в них резон, та тільки ж неспроста ти мені зуби заговорюєш, вірно? Думаєш: захоплюся розумною бесідою і забуду, що цвіт папороті вчасно зірвати треба, – поки він не закрився? А північ от-от настане. О-хо-хо… Знову хитруєш, нежить лісова, обдурити намагаєшся, а про правду і справедливість пасталакаєш. Негоже… Нема в тому честі!

– Але й безчестя теж немає, – похмуро пробурмотів лісовик, незадоволений тим, що хитрість не вдалася. – Ти, козаче, лише про власну вигоду та про багатство дбаєш, а я намагаюся від твоєї жадібності чарівну красу врятувати. Адже без Іванового чар-зілля тутешні місця захиріють. Всю свою силу втратять… І доведеться моїм донькам на нові місця перебиратися.

– Ліс великий…

– І що з того? Можна подумати, якби в тебе було кілька хат, ти би не став противитися, якби хтось надумав одну зруйнувати?

– Зрозуміти я тебе, лісовий господарю, можу, – кивнув розважливо Куниця, – і зовсім не засуджую. Але, вам – нечисті лісовій, що про хліб насущний турботи не знає – легко про красу міркувати. А мені – бабусю стареньку годувати треба. Та й про свою майбутню сім’ю, про спадкоємців роду Куниць, подбати. І щодо хати теж вірно підмітив – було б у мене їх кілька, може, й інакше розмова склалася би. Але вона у мене одна, та й та невдовзі розвалиться. Ось так… Тому, нічого воду в ступі товкти. Нам з тобою повік не порозумітися. Сказано ж: голодний ситого не зрозуміє, а гусак свині не товариш… – парубок рішуче потягнувся до квітки, що особливо яскраво спалахнула саме в цю мить.

– Востаннє попереджаю, нерозумна людино… – якось дуже гірко промовив лісовик. – Схаменися, поки не пізно.

Величезна страхолюдина просто на очах перетворилася в малесенького, довгобородого та сивоголового дідуся. І голос його тепер звучав не погрозливо, а майже благально.

– Не чіпай квіточку… Бо, перш ніж нове щастя знайдеш – усе, що маєш, втратиш…

– Так нічого втрачати, дідусю, – легковажно відмахнувся парубок. – Я ж казав уже: після батька лише сідло та шабля залишилися. А мазанка наша так занепала, що незабаром від дощів та вітру сама розповзеться, якщо я грошей на ремонт не роздобуду. І то – нове обійстя поставити, напевно, дешевше встане. Так що, вибачай і не гнівайся, лісовий господарю, але інакше вчинити я не можу… У кожного з нас своя правда чи кривда, і лише Творцеві судити: чий резон і кому відповідати…

З цими словами Тарас вхопився, тремтячими від збудження і нетерпіння, пальцями за тонке стебельце, трохи нижче червоного сяйва і різко смикнув до себе.

Полум’яна квітка зірвалася так легко, немов і не росла, а – як метелик, присіла на мить відпочити. Раз – і ось вона вже сяє на долоні.

– Ох-х-х… – тихенько і жалібно застогнали навколо галявини десятки різних голосів. – Біда… біда… Горе… горе…

І стільки скорботи було в тому лементі, що вперше за весь час Тарас Куниця засумнівався в своєму праві чинити так, як заманеться. Навіть миттєве бажання повернути квітку назад виникло, але вже в наступну мить різкий, крижаний порив вітру з такою силою дмухнув парубкові в обличчя, що він зажмурився і по-дитячому увібрав голову в плечі, забувши не тільки про зброю, але і про молитву.

Ліс волав і скиглив так, немов з когось живцем здирали шкіру, – часом зриваючись на дикий божевільний регіт. Але з кожним наступним ударом серця вакханалія скорботи і жаху стишувалася… Чи то плакальниці віддалялися, чи то сили їхні закінчувалися. Але минуло трохи часу, і Тарас збагнув, що залишився на самоті.

Зібравшись з силами, Куниця відкрив очі і з подивом побачив, що стоїть на узліссі, неподалік від давно погаслого святкового багаття, а в руці у нього ледь жевріє крихітна шкарлатна зірочка. А на протилежному березі річки, за сільськими хатами, що, мов гриби пень, обліпили схил пагорба, займається світанок. От тільки викочується з-за обрію сонце геть недобре, похмуро-багряне, зловісне. Немов здіймається заграва над величезним пожарищем…

І хоча напівроздягнена, гомінка юрба односельчан, які збігали на берег, кваплячись зануритися в річку одночасно з першими променями нової днини, крім браку одежі, нічим не нагадувала натовп погорільців, – споглядання гармидеру, відгукнулося у серці хлопця таким гострим болем, що Тарас охнув і схопився за груди. А слідом – на його плечі непосильним тягарем звалилося передчуття неминучої біди.

Розділ другий

Вибираючи місце для житла, колишній запорізький козак Тиміш Куниця більше думав про безпеку родини, аніж про зручності проживання та сад-город. Тому й випхав хату на найвищий пагорб, який тільки можна було знайти по всій околиці. От і скрипів безперервно та жалісно під усіма вітрами, незвичний для тутешніх місць, флюгер у вигляді стріли, над гостроверхим дахом обійстя Куниць. Заздрячи при цьому глинобитним стінам, яким хоч трохи вдавалося ховатися за густими кронами розлогих яблунь та вишень.

І Тарас, кожен раз, як піднімався крутою стежкою нагору – з порожніми руками чи важкою ношею, – не забував згадати «добрим» словом надмірну батьківську обережність.

Але сьогодні Куниця і не помітив, як злетів на пагорб і опинився біля хвіртки рідного подвір’я.

– Все, бабусю! – закричав переможно, в три стрибки долаючи відстань до порога і від надміру почуттів ледь не зірвавши зі шкіряних петель, по-старечому стогнучі двері. – Скінчилися наші муки! Ти не повіриш, що я знайшов! Ось, дивися!.. Знаєш, як ми тепер заживемо? О-го-го, як!

Але не почув ані слова у відповідь і здивовано перепитав:

– Агов, бабусю?! Ти де? Спиш, чи що?.. А сонечко-то вже над пагорбом… Казав тобі допіру: не треба старого півня різати, поки молоді співати не почнуть – не послухалася: от і нема кому вранці розбудити. Прокидайся… Я тобі зараз таке розповім…

Зазвичай небагатослівний юнак торохтів без упину, немов побоювався, що від вируючого в ньому сум’яття, може луснути, ледь стулить рота.

– Бабусю, агов! Ти де?!

Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь нещільно прикриті віконниці, усередині створило бліду напівтемряву, і Тарас не відразу помітив, що і вогонь в печі не горить, а бабуся Аглая лежить у своєму закутку, під звисаючими зі стін і жердин гронами часнику, цибулі і безлічі інших в’язок та косиць різномаїтого сушеного зілля і трав. І тільки після цього звернув увагу на незвичайну тишу, що панувала у світлиці. Тишу – неможливу поруч з живими людьми.

Куниця замовк, розгублено гмикнув і непевно ступив до лежанки. Став біля узголів’я і шумно видихнув.

Бабуся Аглая, по-доброму посміхаючись, безтурботно дивилася в стелю очима, які на цьому світі вже нічого не бачили. Але, судячи з її лагідного і спокійного обличчя, смерть не захопила стареньку зненацька, а була зустрінута, як давнішній і добрий знайомець.

Тарас повільно перехрестився, поморгав туманіючими очима і ніжно провів долонею по зморшкуватому, ще не охололому чолі бабусі. Потім встав перед покійницею на коліна і ніжно торкнувся губами чинно складених на грудях, вузлуватих пальців, що міцно стискали дерев’яне розп’яття. Краєчком свідомості зазначивши, що натруджені, мозолясті і шорсткі, як річковий піщаник, руки бабусі Аглаї в посмерті здобули шовковисту ніжність. Ставши на дотик м’якими і… холодними.

– Ось я і залишився на всьому білому світі зовсім один… – прошепотів хлопець журно і безпорадно. – Що ж ти, мила моя бабусенько, так поквапилася? Хоч би до весілля зачекала? Правнуків разом з Ребеккою трохи побавила… Хто ж мені тепер у скрутну хвилину розумну пораду дасть, або за лінощі вилає? Як же ти так пішла, га? Навіть не попрощавшись…

Потім хлопець закрив покійниці очі, підвівся з підлоги, ступив до столу і важко опустився на ослін.

Різноманітні думки кружляли в його голові безпутним натовпом п’яних гульвіс, що за будь-яку ціну прагнуть перекричати один одного, навіть не намагаючись вислухати чужі доводи. Найбільше хлопцеві хотілося впасти на своє ложе, або просто тут, за столом закрити очі і задрімати. А опритомніти від буркотливого, але сповненого турботи і любові старечого голосу…

Куниця дістав люльку і кисет, старанно натоптав чубук, розкурив неспішно і після кількох глибоких затяжок промовив задумливо:

– Попереджав же лісовій господар: що втрачу перш ніж нове знайду… А я ще похвалявся, дурний, що нічого не боюся, бо втрачати нічого… Ось і добалакався… Тепер уже справді нічого.

– Знову квапишся зі словами, як голий на торг, господарю… – несподівано пробурчав у відповідь чоловічий басок. – Невже так і не порозумнішаєш ніколи? А час би…

– Хто тут? – смикнувся Тарас, озираючись по порожній світлиці. – Чи мені вчувається?

– Домовик я ваш… – статечно відповів невидимий співрозмовник. – Третє покоління, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.

– А чого тільки тепер голос подав? – здивувався парубок. – Помічати тебе і раніше траплялося… мигцем, а озвався вперше.

– Бо тоді тебе і без мене було кому розуму вчити… – зітхнув домовик. – А щодо «бачив»… То, мабуть, не я був. Сусідко зі своєю марою частіше по хаті швендяють. Нероби…

– Сам такий… – відгукнувся із-за печі скрипучий жіночий голосок. – За худобиною і по двору мій чоловік дивиться. Я – і в хаті прибираюся, і курник чищу, і їсти на всіх готую. А ти лишень жереш у три пуза і нібито за добром доглядаєш. Можна подумати, якщо відвернеться, то в ту ж мить і стіни розповзуться, і покрівля обрушиться. Та ця хата ще всіх нас перестоїть!

– Е, та вас тут ціла купа мешкає? – ще більше здивувався парубок і додав несподівано сердито: – Ну, і куди ж ви, тля запічна, дивилися, коли бабуся вмирала? Мене в хаті не було, а ви чому не допомогли господині? Чому не вберегли? Ось поховаю бабусю, так перш ніж на Запоріжжя їхати – спалю цю халупу разом з усіма вами! – пригрозив і сам здивувався. Щось занадто часто став інших вогнем лякати…

– Ти не сердися, господарю. Стара чаклунка сама так вирішила… – співчутливо прошелестів жіночий голосок. – І не нам противитися її волі. Видно, настав час Аглаї піти з явного світу…

– Настав, пристав… – сердито обірвав бурмотіння мари Куниця, не надто й прислухаючись до її слів. – Задарма молоко з горшка сьорбати всі готові, а як допомога від вас знадобилася – відразу невинними овечками замекали. Звісно, найпростіше на покійницю сперти… Заперечувати не стане!..

– Постривай лаятись, господарю… – ще один чоловічий голос ламким баском вторив жіночому з-під лежанки. – Це тільки річки завжди течуть з гори та в море, і дощові краплі – зверху вниз падають, а в явному, людському світі багато чого не з нашої волі діється.

– Водиці б піднесли вчасно, може, і пожила б ще бабуся… – не вгавав Тарас.

– Пояснюю ще раз, дитино нерозумна… – у жіночому голосі прорізалися сварливі нотки. – То ж не ще одна старенька померла, а Знаюча з Яви пішла… Сама, за власним хотінням! Значить, так потрібно! Може, місце звільняла… І не нам її затримувати… Збагнув, нарешті?

– Ну-ну… – Тарас однаково нічого не второпав і починав сердитися по-справжньому. – І для кого ж моя бабуся так старалася, що померти поквапилася? Чи не про тебе розмова?

– Замовкни, потвора недолуга! – цитькнув на дружину сусідко. – Бачиш: молодий господар до тями ніяк не прийде. Натяками та недомовками не обійтися. Все як слід розтлумачити треба.

– Чого ж Аглая сама внукові не пояснила? – резонно зауважила мара, не бажаючи поступитися чоловікові.

– Може, не встигла?

– Пробі, рятуйте… Звела доля з недолугим! – зойкнула роздратовано мара. – У тебе голова тільки для носіння шапки годиться! Не встигла… – передражнила чоловіка. – Це ж Знаюча, колода ти дубова! Вона ніколи і нічого даремно не робила. Може, молодий господар ще в силу не ввійшов, а може – від чого іншого шмаркача врятувати хотіла…

– Розумниця… Сама питає, сама і пояснює… – шваґер домовика збентежено засопів і перестав сперечатися. Знаючи з багатолітнього досвіду, що у тім нема сенсу, – останнє слово однаково за жінкою залишиться.

Зате тепер остаточно розлютився Куниця.

– Ну ось що, нежить хатня, – тепер послухайте, що я скажу! Не знаю: хто і від чого шмаркача оберігав, але якщо ви, зараз же, усе докладно не розповісте… так щоб я зрозумів – присяйбі, пошкодуєте! По-перше, сходжу за отцем Василем, нехай він тут кожну щілину свяченою водою заллє. А по-друге, по-друге… – Тарас задумався, чим би ще пострашити нежить, не менш грізним.

– Ага! – відблиски пожежі знову затанцювали перед очима. – Клянуся могилою батька: спалю хату дотла, як і обіцяв. Ще й золу пересію і по вітру розвію! Зрозуміли?!

– Не треба священика кликати, господарю… – благально загув домовик. – Навіщо сміття з хати виносити? Проміж себе домовимося… Не чужі ж… А ну, нишкни! – гримнув на мару, що звично забурчала щось своє. І додав, звертаючись до сусідка: – Брате, вкоськай свою бабу. Господар на те й господар, щоб усе згідно з його волею чинилося! Питає – значить, відповідати належить. Може, стара Знаюча якраз хотіла, щоб онук від нас про все визнав? Не сумнівайся, молодий господарю, все честь по честі розтлумачимо. Нічого не утаїмо… Ось тільки, не гнівайся, але мушу спершу тобі кілька прикрих слів сказати.

– Кажи… – знизав плечима Тарас і єхидно додав: – Чому б і тобі, шмаркача, розуму не повчити?

Домовик так гучно зітхнув, що міг присоромити кого завгодно, але сердитий парубок не звернув на те уваги.

– Ну, чого зволікаєш?! Виховуй.

– Молодий, гарячий… та й не в собі трохи… На перший раз пробачаю… – багатозначно проказав домовик. – Але, зарубай собі на носі, козаче! Якнайміцніше! Ніколи, навіть жартома, не смій погрожувати, що власну хату спалиш! Дурне це діло. Зовсім негодяще… І тим паче, не тривож бездумно прах батька. Особливо, якщо не відаєш, де він похований та й чи похований взагалі. Запам’ятав?

– Твоя правда – погарячкував трохи, – не надто охоче визнав справедливість докору Куниця. – Але священика однаково покликати доведеться. Бабусю відспівувати… От голову заморочили… – парубок глянув на покійницю і важко зітхнув. – Наче жива… Здається, заснула тільки міцно. Навіть не віриться, що немає її більше… – і продовжив, надмірною діловитістю тону, вгамовуючи сльози: – Дні тепер спекотні стоять, довго тіло в хаті тримати не можна. Так що розповідайте хутко: хто і яку таємницю від мене приховував, та й піду похоронами займатися.

Але, як воно зазвичай у житті буває, поговорити не вдалося. На подвір’ї хтось голосно відкашлявся і вимогливо постукав в одвірок. А потім знадвору ввічливо запитали:

– Я дуже перепрошую, але хочу поцікавитися, чи є хто вдома? Чи ви, таки, вже всі пішли геть, і я тут сам до себе балакаю?

* * *

Так своєрідно в Михайлівці розмовляв лише тутешній корчмар Іцхак. Він же – батько Ребекки! А почувши цей трохи гаркавий і немов надтріснутий голос, Тарас одразу пригадав, що дівчина втекла з лісу в чому мати народила. То ж зовсім не складно здогадатися, з чим завітав ранковий гість. І навряд чи розмова буде приємною. Навіть, незважаючи на те, що Іцхак був чоловіком хирлявим і – не стільки з переконання, скільки через згадану тілесну неміч – доволі сумирним. Куниця зніяковів і повів очима по кімнаті, наче шукав місце, де б це заховатися.

Але одразу ж і оговтався. Раптова смерть бабусі і вся ця таємничість, що несподівано об’явилася в хаті Куниць, так усе перевернули з ніг на голову, що прихід шинкаря виявився не стільки неприємним, як недоречним. Парубок зітхнув і стиха вилаявся. Чого раніше ніколи не дозволяв собі з поваги до домашнього вогнища. Вилаявся, ніяково позирнув на покійницю і перехрестився.

– Потім договоримо, – прошепотів до нечисті, наче їх хтось підслуховував і, поспішаючи випередити настирливого гостя, що вже нетерпеливо тупцяв на ґанку, вискочив надвір.

– Доброго здоров’я, дядьку Іцхак… – проказав сумним голосом, кланяючись не так щоб низько, але з усією пошаною. – Знаю, що завинив я перед вами і Ривкою, але давайте поговоримо про це іншим разом. Чесне слово, не до того мені зараз…

– Можна, звичайно і пізніше… – наче пристаючи на прохання парубка, кивнув у відповідь корчмар, тріпнувши пейсами. – Чому не відкласти нікчемну розмову на потім, тим паче, коли йдеться всього лише про мою дівчинку? Нехай собі ще трохи побігає по селу наголяса. Може, ще не всі мешканці в Михайлівці встигли роздивитися які у неї розкішні груди і тонкий стан? Не згадуючи про те, що Ребеці не доведеться червоніти і за решту тіла. Особливо ту частину, що Господь виліпив людині позаду і трохи нижче спини… Пан козак розуміє, про що я?.. Чи не так?

– Не варто мене величати вище честі, дядьку Іцхак, – похнюпився парубок, розуміючи, що без вагомої причини, неприємних пояснень уникнути не вдасться. – Я всього лише новик Війська Низового і права називатися козаком ще не заслужив.

– Ой, я вас прошу, пане Куниця, – з притаманною йому недбалістю відмахнувся жид. – Сьогодні новик, завтра – козак. А якщо післязавтра товариші вас отаманом називати стануть, або сотником наречуть? Змилуйтеся над старим іудеєм. Як моїй бідній голові запам’ятати всі ці військові премудрості? Краще не робіть розумне обличчя і не огинайтеся від простої відповіді…

– Дядьку Іцхак, повірте… От хоч забожитися, – безпорадно зітхнув Тарас. Переговорити шинкаря, не вдаючись до відвертих грубощів, ще не вдавалося нікому. – Нічого такого не було… Ми з Ребеккою всього лише заблукали в лісі, а далі – загубили один одного… Я довго шукав її, але не зміг знайти. Ніч же, темно…

– Хто б сумнівався, пане Куниця… – знову заторохкотів, наче розсипав горох, шинкар. – Я давно підозрював, що як роздягнути пригожу дівицю догола, то в лісі стане значно світліше. Тим паче – вночі. От тільки мені б не хотілося, щоб замість смолоскипа використовували мою простодушну і довірливу дівчинку. Та й майбутньому зятеві така безцеремонність у поведінці Ребекки навряд чи припаде до смаку. А шила в мішку не сховаєш, можете мені повірити, пане козаче. Особливо, якщо, після ваших гулянок, мама Циля буде змушена розшивати сукні нашої доньки. Через стрімко повніючий стан…

– Дядьку Іцхак, – втретє спробував урезонити надміру збудженого корчмаря Тарас. – Ви ж знаєте: я готовий хоч завтра одружитися. Але ви самі противитися нашому весіллю.

– А з чого мені бути згодним, пане Куниця? – сплеснув долонями жид. – Що у вас є за душею, перепрошую, крім батьківської шаблі, хати, що от-от розвалиться, півтора моргу землі і вельми шанованої баби Аглаї? Мовчите? Ото ж бо! То я вам скажу те, про що ви самі, по молодості літ, швидше за все, ще ні разу не замислилися… Моя маленька Ривка і всі її майбутні дітки, дай Бог їм здоров’я, захочуть їсти. А вони – повірте на слово старому іудею – мають таку жахливу звичку змалку… І чим же ви, пане козаче, збираєтеся їх годувати? Невже знову бідному і хворому Іцхаку доведеться виймати останню крихту з рота у своєї і без того жебракуючої родини? Ось, я дивлюся на ваше обличчя і бачу, що тепер вам самому стало геть сумно?

– Померла бабуся, – тихо промовив Тарас.

– Значить, пан Куниця став ще біднішим? – прохопився зопалу Іцхак, але одразу ж схаменувся. – Азохен вей! Яка жахлива звістка! О, то направду великий жаль… Мої співчуття, пане козаче. Аглая Луківна була така пристойна жінка. Так, Іцхак пам’ятає, що одного разу він приповз до вашої хати, коли ні теща, ні тітка Соня не змогли вилікувати мій простріл. І щоб ви думали – ваша бабуся мені допомогла!.. Так, я ще три дні стогнав, щоб усі залишили мене бодай трохи в спокою, але спина вже зовсім не боліла. Присягаюся пейсами. Як рукою зняло… І коли ж це жахливе нещастя трапилося?

– Цієї ночі…

– Тогой-тогай… Що я можу сказати на ваше велике горе, пане Куниця… Окрім того, що всі ми там будемо, якщо доживемо, звичайно… Прийміть ще раз мої найщиріші співчуття, пане козаче. Так, дуже порядна жінка була ваша бабуся, повірте старому іудею. І ви знову-таки маєте рацію не бажаючи продовжувати нашу бесіду. Коли в будинку від живих чекають останньої пошани мертві, згадувати про необачних дівиць не пристало. Але після похорону… Навіть не сумнівайтеся. І хотів би, так Циля не дасть забути. Ось тільки, ще раз прошу вибачити, але якщо я все одно вже сюди прийшов, може, ви таки повернете мені одяг Ребекки? У бідної дівчинки не так багато шовкових сорочок… щоб розкидатися.