Тричі не вмирати. Спадок

– А ти згадай, як батько тоді розбушувався і розігнав нас. Під час панахиди – не до розмов було. А як перед сном за нас молитися стала – згадала. І відразу до тебе прибігла. Може, й правда, тобі сховатися? Як думаєш, Тарасику? Тривожно мені. Серце так і тремтить, так і тріпоче…

– Я вже й сам не знаю, що робити… – розвів руками Куниця. – Таємниця на таємниці їде і таємницею поганяє… Нічого, дай трохи часу і з цим розберемося. Давай, проведу тебе, Ривко, додому, а сам піду до церкви. До отця Василя. Може, хоч він що мудре порадить? Ось тільки повечеряємо спершу. А то у мене кишки вже не тільки бурчати – гарчати починають. Селом пройдуся – собаки гавкіт піднімуть…

Але геть розпустувалася нині доля, бо знову втрутилася в його наміри, переінакшивши все на свій лад. Не встиг Тарас доторкнутися до сковороди з залишками яєчні, як в одвірок голосно і наполегливо постукали.

– Ой, запізнилися! – заметушилася Ребекка.

– Побачимо… – знизав плечима Тарас. – У цій круговерті чорт ногу зломить!

– Не згадуй нечистого проти ночі, господарю… – стривожено відгукнувся домовик, що затаївся з приходом Ребекки. – Якби й насправді, хто з його слуг за тобою не з’явився. Чую: лихе до нас у двері стукає. Краще б і не пускати, та пізно. Хоч дівчину заховай від гріха подалі…

– Так, ховатися марно. Світло видно… – зауважив Тарас. – А взагалі, якщо хто з лихом ішов, то йому і запрошення не треба. Що про Ривку турбуєшся, за те – спасибі, та тільки куди я її заховаю? За припічок?

– Чому ні? – озвався сусідко. – Треба буде – моя жінка кому хочеш очі відведе. І не квапся, господарю… У твій дім – і ніхто так просто увійти не може… Без дозволу.

– З ким ти розмовляєш? – здивувалася Ребекка, яка не чула голосів хатньої нечисті.

– З домовиком, з ким ж іще… – не став лукавити Тарас, заспокійливо обіймаючи дівчину за плечі.

– І що радить? – запитала Ребекка так запросто, немов кожен день тільки те й робила, що спілкувалася з домовиками.

– Сховати від лихих очей свій найголовніший скарб.

Тарас підхопив дівчину на руки і легко закинув на широку грубку. І тут же фіранка, що відділяла піч від кімнати, затягнулася, немов сама по собі.

– Слухай мене, Ривко! Сиди тихо і не висовуйся, що б не сталося. Поки сам не покличу! Дуже тебе прошу!

Тарас відступив назад, поглядаючи, чи не помітно дівчину, і в ту ж мить натужно зарипіли вхідні двері, наче сокирою віддирали віко наглухо забитої цвяхами труни чи скрині. І відкриватися вона не поспішала…

– Відчиняйте, господарі! – голосно покликали з вулиці. Голос був чоловічий і видався Куниці знайомим. – Я ж бачу, що не спите ще. Не бійтеся, я не зі злом. Важлива розмова є!

– Не замкнено, заходь… – відповів Тарас, сідаючи назад за стіл. Про всяк випадок пересуваючи перев’язь з шаблею на коліна, щоб у будь-яку мить можна було швидко вийняти клинок. – Потягніть за ручку сильніше. Полотно від вогкості розбухло. Все ніяк підтесати не зберуся. То одне, то інше – ось руки і не доходять…

Двері пронизливо зойкнули, піддаючись натиску, і тут же глухо стукнулись об щось.

– От нехай! Щоб тебе короста заїла! – вилаявся хтось знадвору, і через поріг ступив давній ротмістр.

– Вечір добрий, господарю… – пробурмотів невиразно, кривлячись і потираючи долонею чоло і чималу ґулю, що надувалася і синіла просто на очах. – Граблі в сінях тримаєте, чи що?

– І вечір добрим не був, та й тепер вже скоро північ… – не надто привітно відповів Куниця. – От кого я ніяк не чекав…

Здавалося б, після того, як ротмістр спинив його ранкову сутичку з вахмістром Болеславом, Тарас не мав би відчувати до нього ворожості. Але через слова Ребекки і застереження домового, особливої прихильності до пізнього гостя теж не відчував. А, крім того, було в постаті й очах драгунського офіцера щось неприємне. Якісь невловимі дрібниці, що підсвідомо викликають відчуття настороженості та огиди… Не помічені Тарасом при сонячному світлі, але очевидні тепер, у створеній домовим чарівній напівтемряві. Наче в будинок не людина зайшла, а хижий звір вбіг, чи гадина заповзла.

– Так зараз саме найкращий час для візитів, пане козак… – замість пояснення засміявся гість. – Погодьтеся: вдень у кожного свої справи, можна і не застати вдома. А ось вночі… Вночі всі по хатах сидять. Я проходив неподалік, побачив світло у вікні, – ось і подумав: ми вранці відпливаємо. То нащо надранок турбувати, якщо можна зараз заглянути? Все одно ж тобі не спиться?

– Ну, зайшов вже, чого тепер пояснювати… – знизав плечима Тарас. – Проходь. Сідай. Справа важлива? Кажи. Я слухаю. Швидше поговоримо – швидше спати ляжу. Втомився…

– Важлива, – кивнув ротмістр, важко сідаючи на ослін, що наче хотів вислизнути з-під непроханого гостя, немов норовистий кінь. – Та не до тебе, хлопче. Аглаю Луківну побачити у мене велика потреба.

– Бабусю? – дещо сторопівши, повторив Куниця. – Так вона ж у церкві.

– На всеношній, чи що? – не менше за нього здивувався ротмістр. – А яке завтра свято? Я щось ні за римським, ні за візантійським звичаєм, нічого важливого, на другий день після Івана Купали, не пригадую.

– Свято? – перепитав Тарас. – Чому свято? Раніше Петра і Павла ніяких святих не поминають…

– Ото ж бо. І що вона так пізно в храмі робить?

– Лежить…

Тепер прийшла черга дивуватися гостю. Ротмістр, зовсім забувши про набиту ґулю, щосили потер лоб. Скривився, видав болісний стогін, але хутко опанував себе і не став відволікатися на дурниці.

– Стривай, хлопче… Давай почнемо все спочатку. Це хата Тимофія Куниці?

– Так звали мого батька. – кивнув Тарас. – А ось свого імені пан ротмістр досі не сказав.

– Браницький. Анджей… – буркнув знехотя той. – Але це не має значення. Я не знайомитися прийшов. Не мороч голову… Значить, тут проживає і знахарка Аглая Луківна?

– Ні…

– Як ні?! Чому ні?! Що ти мені голову морочиш, щеня замурзане?! – скрикнув спересердя ротмістр, втрачаючи рештки терпіння.

– А вам не здається, пане, що ображати господаря в його хаті не личить шляхтичу? – повільно, майже по буквах, вимовив Куниця. – Я ж і сатисфакції зажадати можу!

– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Браницький. – Обійдемося без старої. Поговоримо як чоловіки. Віддайте те, що не вам належить, і розійдемося миром…

Від обурення Куниця навіть підвівся.

– Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаєш? Що мій батько або я – підлі злодюги?

– Злодюги? Чому злодюги? – здивовано перепитав той. – Хіба я хоч словом обмовився про крадіжку? Ні… То випадковість. Через непорозуміння і збіг обставин цінна річ потрапила до рук Тимофія. Але вам вона зовсім ні до чого. Просто зберігаєте, як пам’ять. А…

– «Непорозуміння», «річ»… Не напускай туману, пане ротмістр! Чи сам не знаєш, що шукаєш? – примружився Куниця. – Говори навпростець: що то за річ? Хоч я і певен, що немає в нашій хаті нічого чужого, присягаю що віддам. Ну?

Тарас зачекав трохи, але гість насуплено мовчав.

– От і вся розмова, пане. Господар не став би мимрити і крутити сонцем, а відразу сказав – що саме шукає. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо до воза… Не знаю, хто тебе прислав, але або і він теж не знає, про що йдеться, або – тобі не довіряє…

– Що?! – витримка остаточно полишила драгунського офіцера, і він став загрозливо підніматися з-за стола. Але так незграбно, що глечик, який стояв перед ним, перекинувся, і кисле молоко, що ще залишалося всередині, щедро хлюпнуло на одяг. А коли пан Анджей відсахнувся, то і примхливий табурет поспішив вислизнути з-під його сідниць. Внаслідок чого ротмістр змахнув руками і гепнувся на підлогу.

– Шляк би трафив усю вашу сімейку! – офіцер миттю схопився на ноги і заходився обтрушувати з себе потьоки смердючої рідини, остаточно звіріючи і вже не добираючи слів. – Ну, все, щеня! З мене досить! Сам напросився! Зараз я тебе вб’ю. Але помреш ти тільки після того, як розкажеш: де ви заховали потрібну мені річ і де шукати тричі прокляту відьму!

– Думав, пан, а то хам… – промовив цілком серйозно хлопець. – Хоч і не годиться так гостей вітати. Але ти той гість, що гірше бусурмана. Давай, на двір вийдемо. Там – зручніше розмову продовжити. Не хочу закон гостинності порушувати…

– Тут залишишся… Навіки… – скоріше прогарчав, ніж промовив Браницький, люто глипаючи очима. – Я ще вранці знав, що нам не вдасться домовитися. Шкода, старої в хаті немає. Покінчив би з обома разом!

Ротмістр ще говорив, а з його обличчям тим часом коїлося щось недобре. Чи то тіні від догораючого в кухні вогню так химерно лягли, але воно загострилося, витягнулося і тепер скидалося на ошкірену вовчу морду.

Куниця рвучко піднявся, і оголене лезо шаблі зловісно промайнуло в повітрі, виписуючи хрест.

– Гарно… – похвалив перевертень, дивлячись, як засвітився в руці хлопця клинок. – Цікава забавка… Дорогого коштує. Але такому шмаркачеві, як ти, і вона не допоможе. Шабля вмілої руки вимагає. А сама по собі – не страшніше пательні чи макогона буде… І якщо ти думаєш, що вбити вовкулаку так само просто, як курці голову відкрутити, то помиляєшся… Молися до свого Бога, нехай зустрічає чергову душу… Та тільки, голосно молись, а то, може, й не розчує старий…

Хрипко загарчавши і вже мало чим нагадуючи людину, ротмістр одним рухом відкинув масивний стіл, але в цю ж мить згадана ним сковорідка злетіла вгору і всією вагою обрушилася на голову перевертня. Тільки гарячий смалець на всі боки бризнув, та грубі черепки на підлогу посипалися. Причому яєчня з пательні за мить до удару дивовижним чином кудись зникла. А слідом – з жердки над пічкою зірвався найбільший вінець часнику і надівся на шию приголомшеному вовкулаці.

Зловісне гарчання вмить змінилося жалісним скиглінням, а пахучий вінок перевертень розірвав і скинув з себе так прудко, наче його шию обвила болотна гадюка. А по хаті пахнуло паленою шерстю.

– А ось тепер, схизматське щеня, ти мрець… – прогарчав вовкулака, присідаючи для стрибка, але тут… під вікном голосно закукурікав півень.

Перевертень відразу знітився, втягнув голову в плечі і знову став схожим на звичайну людину. Дуже люту, через невдачу, але не більше того. Ротмістр Браницький потрусив головою, отямлюючись, а після того, як півень закукурікав вдруге, хрипко промовив:

– Не ставав би ти на шляху святої інквізиції, хлопче… І бабусі передай: що я ще зайду. Сьогодні ж зайду… І краще не ховайтеся. Знайдемо. Всю вашу Михайлівку з землею зрівняємо, але знайдемо. І вас, і реліквію… Так що краще самі віддайте… – проказав погрозливо, зсутулився і прожогом кинувся з хати, не чекаючи третього «Ку-ку-рі-ку…»

На цей раз вхідні двері відчинилися перед ротмістром без заминки, навіть раніше, ніж Браницький встиг до них доторкнутися.

А через півтора десятка прискорених ударів серця, разом з третім, абсолютно оглушливим «кукуріку!», до хати бочком увійшов скуйовджений і дещо збентежений Іцхак, тримаючи на руках не менш очманілого півня. Корчмар дикувато озирнувся і майже підбіг до Тараса.

– Азохен вей, пане козак, я вже люблю вас, як рідного сина. І, тим паче, в будь-який час доби готовий допомогти своїй пришелепуватій доні… Але, заради всіх ваших святих угодників, її хворої матері і мого пошарпаного серця, поясніть: навіщо вам з Ребеккою посеред ночі знадобився півень? Та ще й самий горластий? Чи то нинішня молодь тепер так забавляється? А що це за шлімазл мало не збив мене з ніг, вискакуючи з вашої оселі? І припиніть, зрештою, реготати, пане Куниця! По-перше, – я не бачу в цьому нічого смішного. А по-друге, – це просто неввічливо по відношенню до моїх сивих пейсів…

Тарас розумів, що не пристало сміятися з цілковито спантеличеного і розгубленого літнього дядька, але нічого не міг з собою вдіяти. Надто вже швидким і раптовим виявився перехід від смертельної небезпеки до комічного фіналу. Та й хто на його місці зміг би втриматися від реготу, споглядаючи наїжаченого корчмаря, що розмахує над головою, наче стягом чи смолоскипом, геть очманілим півнем? Тому, як хлопець не затискав собі долонею рота, сміх все одно пробивався назовні, таким собі кінським фирканням.

– Ніхто й не сперечається… – ображено пробурмотів Іцхак. – Що може бути смішніше за дурнуватого іудея, що зібрався посеред ночі потай підкинути в чужий курятник свого півня? Добре, що цього не бачить тітка Соня. Бідолашна, певно, не знесла б такої ганьби. Особливо, коли той аспид вирвався з рук, і мені довелося гасати за ним по всьому двору. Добре, хоч згадав, що йому пора кукурікати і сів на паркан. А якщо б забув? Я мав би до ранку за ним бігати? Ні, я не здивований, моя кохана Циля теж іноді, як щось бовкне або зробить, то я кілька днів не можу зрозуміти, що вона мала на увазі і навіщо? Але бачу, що донька перевершила матінку. Ну на якого біса, я вас питаю, молодий дівчині може знадобитися вночі півень? Чи, може, ви з нею так зголодніли, що без юшки до ранку не доживете? І скажіть, нарешті, де вона ховається?

– Спить, куди ж їй подітися… – прошелестів лише для вух Тараса сусідко. – Мара її відразу заколисала. Не треба дівчині на подібні жахи дивитися. А то потім – молоко скиснути може…

– Що скисне? – не втримався від здивованого вигуку хлопець. – Яке ще молоко? У Ривки?

– Ой, та немає у неї ніякого молока, – тут же заторохтіла мара. – Вічно мій недорікуватий дурило щось не те ляпне. Це він так, взагалі – про ваше майбутнє дбає… дурнуватий щось як бовкне… – зашкварчала на чоловіка. – Скажи, телепню, ти хоч раз у житті можеш подумати, перш ніж язиком молоти почнеш? – і додала поспішно: – Можеш навіть і не сумніватися, господар. Одружуйся спокійно. Дівиця вона… Ні сорому, ні шкоди твоєї честі не буде.

– Молоко? – перепитав корчмар, не почувши всієї фрази. Озирнувся, побачив на підлозі глечик. Нагнувся, підняв, понюхав…

– Так, молоко скисло… Згоден, пане козак, без жіночих рук важко. Все в господарстві відразу шкереберть йде… Пам’ятаю, якось моя Циля, років двадцять тому, зібралася в гості до своєї сестри Сари кілька днів погостювати… І я, з власної дурості, погодився. Ви не повірите, це був просто якийсь цорес і макес!..[13] Відтоді я більше нікуди не відпускаю свою дружину. А заодно, про всяк випадок, і тітку Соню теж… Але не намагайтеся мені тут заговорювати зуби, а відповідайте як на сповіді: де моя донечка?

– Не хвилюйтеся, дядьку Іцхак… – недоречний регіт нарешті відпустив хлопця. – З Ривкою все добре. Вона спить. За припічком… І теє, велике спасибі вам за допомогу. Але, як ви дізналися, що нам може знадобитися півень?

Корчмар хутко відхилив занавіску і заспокоївся, лишень як переконався, що його донька, зодягнена і навіть не розпатлана, солодко сопе на теплій печі, посміхаючись уві сні. Іцхак зітхнув і нарешті випустив з рук півня. Отримавши свободу, бідолаха в ту ж хвилину стрімголов вилетів за двері і вже знадвору переможно й обурено закукурікав.

– Що значить «я вирішив»? – корчмар присів на ослін і став обмахуватися долонею. – Я собі вийшов у двір, щоб… Ну… на зірки подивитися. І коли вже… майже додивився – мене раптом як схопить ззаду за плечі якийсь ґевал[14] і як гаркне просто до вуха: «Хочеш побачити дочку живою?! Зараз же хапай найголосистішого півня і біжи до Куниць!» Та так зрозуміло сказав, що мені ще раз захотілося… гм, поглянути на зірки. А потім – я підсмикнув штани, хутко зловив півня і примчав сюди. Ось і вся розповідь… Може, комусь було весело, але, мушу вам зізнатися, що моє серце вже не годиться для подібних витівок. Якось, знаєте, губиться сенс жарту.

Виговорившись, корчмар знову підійшов до грубки і посмикав Ребекку за плече. Але дівчина лише по-дитячому почмокала крізь сон губами і повернулася на інший бік. Спиною до татуся.

– Дивина… Невже наші перини такі тверді? Чи, може, тітка Соня до гусячого пуху стала додавати необдерте перо? Вночі тільки й чути, як дівка на ліжку крутиться, а тут – спить, наче вбита… Тьху-тьху-тьху! От уже воістину, язик без кісток: спочатку ляпнеш, а потім – шкодуєш… І що нам тепер з усім цим робити, пане козаче? Я маю на увазі не тільки півня… Породичаємося? А за посагом завтра разом прийдете? Чи дівиця над ранок сама додому заявиться? Наче нічого й не було?

– Про безчестя не треба думати, дядьку Іцхак, – посерйознішав Куниця. – Ви самі знаєте: у нас з Ривкою давно все зговорено. Любий я їй, а вона – мені. А що втомилася бідолашна і заснула – то нехай поспить. Я однаково до церкви збирався. Хочете – спершу вас додому проведу, а потім піду до отця Василя. Або навпаки – ви мене до церкви? А по дорозі обговоримо: як далі бути?.. Занадто багато дивного навколо діється. З того часу, як я цвіт папороті знайшов. І бабуся померла, і… – затнувся на мить, роздумуючи, чи варто казати про домовика і вовкулаку. – Та й усе інше. А головне – ніхто нічого пояснити не може.

– Це так, пане Куниця… дивного, хоч відбавляй. Взяти, приміром, хоч нинішніх постояльців. Купців, що платять не торгуючись і решту не перераховують! Бог свідок, я нічого не маю проти настільки шляхетних людей, але навіщо натягати на себе чужу личину так недбало, що вона тріщить по всіх швах? І цей дурний, якщо не сказати більше, жарт з півнем? Чи все ж таки, ви знаєте, навіщо мені знадобилася стара кульбака і шабля вашого вельми шанованого батька?

– Це ти про що зараз говориш, дядьку Іцхак? – здивовано закліпав очима Тарас. – Яка ще шабля? Адже ваша віра забороняє брати в руки зброю.

– Так і я про те… Щоправда, не віра, а закон… однак хрін за редьку не солодший! – гарячкуючи, сплеснув руками корчмар. – Зброя мені абсолютно ні до чого! Але другу ніч поспіль сниться, як я вимінюю ці речі у тебе на гишпанський мушкет і пістоль. Другу ніч! І що бідному іудею робити? Хоч іди у найближчу синагогу питати поради у ребе.

– А в тебе є мушкет і пістоль? – ще більше здивувався хлопець, пропускаючи повз вух чергове нарікання.

– Клянуся пейсами і власним здоров’ям, пане козаче, ще вчора ввечері я був цілком певен, що їх у мене зовсім немає. Як і в тому, що давно втратив передні зуби. Але, тепер, не став би божитися, поки не перевірю то місце – звідки дістаю зброю в моїх снах. Ось тільки бажання у мене майже стільки, як у людини, засудженої до шибениці, перевірити на власній шиї міцність намиленого зашморгу. Може, разом глянемо?

– Добре, – не став відмовлятися Тарас. – Але спершу я все ж зайду в церкву. А потім передрімаю трохи. Годинки зо дві. А то геть з ніг падаю. І нічогісінько не тямлю.

Словам Іцхака Куниця несподівано зрадів. Хлопець розумів, що в Михайлівці йому не відсидітися. А куди податися запорізькому новику, якщо не в свій курінь? Ну, а в далекій дорозі кращих товаришів, ніж хороший мушкет і пара пістолів, одинокому подорожньому і не знайти. Опріч доброго коня, звісно.

– На тобі і справді лиця нема. Хочеш відпочити – лягай, подрімай трохи… – несподівано по-свійськи запропонував Іцхак, піднімаючи з підлоги перевернутий ослін і приставляючи його до стінки обіч дверей. – А мені сьогодні вже не заснути. Посиджу тут, у куточку. Постережу ваш з Ривкою сон. Запевняю тебе, Тарасе, що ні священик, ні церква до ранку нікуди з села не подінуться. Тим паче – сіріє вже… А ти й справді охляв. Моя Циля як побачить твоє синюшне обличчя і червоні очі, поперек дверей ляже, а за такого вурдалаку свою кровиночку не віддасть…

Сказав і заткнув кулаком рота, злякано озираючись. А потім швидко зашепотів на івриті якусь охоронну молитву.

– Гаразд… Дякую, дядьку Іцхак… – Тарас уже починав звикати до того, що мусить весь час змінювати свої плани. – Трохи подрімати й справді не зашкодить…

Хотів ще щось додати, але лише колихнув чубом, уткнувся чолом у складені на столі руки і миттю провалився у глибокий сон – властивий тільки молоді, впевненій, що попереду багато часу і вони все встигнуть.

Розділ п’ятий

Прокинувся Тарас, як тільки перші промені сонця зазирнули у світлицю. І хоч спав недовго, навіть шия не затерпла від незручного положення, відчув, що відпочив. Ось тільки з очима творилося щось недобре. Усе немов затягнуло легким серпанком і бачене стало роздвоюватися. Але не розмито, як при сп’янінні чи після сильного удару по голові, а так, немов кожним оком Куниця дивився окремо. І бачив, відповідно, усе по-іншому. Наприклад – праве око стверджувало, що глечик сам злетів у повітря і без сторонньої помочі став наливати молоко в кухоль. У той час як ліве – виразно бачило напівпрозору і трохи скособочену жіночу постать, чия тонка рука, власне, й утримувала посуд.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Бздури (діал.) – дурниці.

2

Мати-вода! Мати-вода! Наповнює річку, Мати-вода! (Cтарослов.)

3

Кульбака – сідло.

4

Струг – старовинне річкове дерев’яне суденце.

5

Болеслав… Орловський… Вахмістр Кам’янець-Подільського полку драгунів… З ким маю честь? (Пол.)

6

Дуже приємно… (Пол.)

7

І з якого страху пан козак накинувся на мене? (Пол.)

8

Це твоя дівчина?! (Пол.)

9

А я думав, що це одна із служниць. Напевно, сам знаєш, як ці дівчата ласі на любовні ігри. Ну, в такому разі, мої вибачення. Я дійсно не знав… (Пол.)

10

Зупиніться! Сховати зброю! Це наказ! (Пол.)

11

Пан ротмістр! Вахмістр! Ідіть за мною! (Пол.)

12

Швидко (ідиш).

13

Горе і нещастя ((ідиш).

14

Здоровило (ідиш).