Тричі не вмирати. Спадок

– Пробачте, дядьку Іцхак, – лайнувся подумки Тарас. – Я вже казав: у мене немає її одягу. Напевно, сорочка залишилася в лісі. Ривка побігла, я кинувся наздоганяти… Хоча, якщо це так для вас важливо, то можна сходити пошукати. Я пам’ятаю місце, де ми… загубилися.

– О-хо-хо… – важко зітхнув корчмар. – Так я і знав, що ні до чого хорошого всі ці нічні гуляння не доведуть. Особливо, в ніч напередодні Івана Купали… Хіба ж може на що путнє розраховувати дочка роду Ізраїлевого від християнського святого, що й сам перейняв звички язичницького божества? І казав же дурепі: одягни що-небудь стареньке, чого не шкода. Це-це-це… втратити таку гарну річ! Але як уже так кортіло… то чому не покласти весь одяг разом, щоб потім не шукати? Ох, молодь, молодь… Нічого святого у них немає, ніщо не цінують… Ай-ай-ай… Зовсім нова сорочка була… – і докірливо похитуючи головою, через що його довгі, завиті пейси тряслися, немов розділена надвоє цапина борідка, Іцхак став незграбно спускатися з крутого пагорба.

Куниця провів поглядом нескладну, згорблену постать в довгополому лапсердаку, що розвівався в такт ході, потім озирнувся на зачинені хатні двері і втомлено присів на порозі. Йому раптом зробилося дуже сумно і гірко. А біль самотності зробився таким пронизливим, що юнак замалим не розплакався.

При житті – звичайна, як і десятки інших сільських жінок – трохи буркотлива, надміру метушлива, невгамовно снуюча по господарству бабуся Аглая, після смерті виявилася зовсім іншою. І від розуміння нежданої таємниці, Тарас відчув себе не лише осиротілим, а й чужим у рідній домівці. Настільки чужим, що навіть заходити всередину не було бажання. Понуро зітхнувши, вкотре за цей ранок, парубок важко підвівся і поплентався в напрямку церкви.

* * *

Михайлівка починала будуватися на більш пологому західному схилі пагорба, що плавно збігав до річки, тому під церкву громада вирубала і розчистила узлісся, що підступало до околиці села з північного боку. Залишивши лише кілька старих лип і парочку кряжистих дубів. Рука у лісорубів не піднялася викорінити віковічних красенів. Заодно і цвинтар, за звичаєм закладений позаду церкви, під покровом дерев вийшов тихий та богоугодний.

Хату сільському священику теж звели поруч з церквою, на пагорбі. Але, оскільки нинішній Михайлівський панотець Василь, при такій нечисленній пастві, годувався не стільки з шани духовного наставника, скільки з умілих рук єдиного на всю округу гончаря, то більшу частину часу, разом з двома синами, батюшка проводив під навісом, біля гончарного верстака. Там його Тарас і застав.

– Слава Ісусу Христу, панотче, – привітався ґречно парубок, заходячи у двір.

Стрижений під макітру, міцний, широкоплечий моложавий чолов’яга в шкіряному фартусі, надітому на голе тіло, наспівуючи в такт роботі, щось навіть віддалено не подібне на церковні псалми, мало був схожий на настоятеля парафії. А обидва його голопузі хлопчаки, що неподалік старанно місили глину і, відповідно, були перемащені нею з ніг до голови, більше нагадували парочку бісенят, аніж християнських дітлахів.

– Слава навіки Господу Богу нашому, сину мій! – відповів отець Василь, не відриваючи очей від грудки сирої глини, що під його вправними пальцями неквапно приймала форму глека. – Заходь, Тарасе, не стій у воротах. Присядь в холодку. Кваску випий… Там жбан лопухом прикритий. Почекай трохи, я зараз закінчу роботу. Глина не любить, коли її на половині росту кидають. Образитися може, і потім нічого путнього вже не зліпиш. Або при випалюванні трісне, або готовий посуд довго не послужить – розіб’ється…

Як і всяке справжнє вміння, схоже з характерництвом, праця гончаря заворожувала погляд. Здавалося, майстер всього лише недбало торкається сирої грудки, а та самостійно, немов під впливом чар, починає роздуватися, витягуватися і сама по собі перетворюється в круглобокий горщик, глечик чи інше кухонне начиння.

– Петрусю, приліпи ручки, – звелів майстер старшому синові, спиняючи колесо. – Тільки не квапся. Зроби, як належить… Пам’ятай, Бог усе бачить. І за недбалість покарає.

Священик стягнув фартух і, витираючи ним руки, підійшов до Тараса.

– Трапилося щось чи так завітав? – запитав по-простому.

– Сталося, отче… – похнюпився парубок. – Бабуся померла. Поховати треба… За християнським звичаєм…

– Ну, ну… не журися, сину мій, – поклав важку і прохолодну долоню на плече Тарасові отець Василь. – Тут вже нічого не вдієш. Так влаштований наш світ. Господь завжди в першу голову забирає найдостойніших із нині живущих рабів своїх. А нам залишається лише смиренно, не нарікаючи, прийняти Його волю, – поспівчував священнослужитель. – Погано лише те, що відійшла раба Божа Аглая акурат на Іванову ніч. Адже здавна вважається, що в цей час відлітають душі грішників, котрі не зуміли випросити собі прощення у близьких людей. Значить, треба її перед відспівуванням хоч на одну ніч у церкву до образів святих занести та молебень особливий, очищувальний справити…

Отець Василь конфузливо пригладив долонею вуса і, не по чину, коротко підстрижену бороду. Занадто довге волосся могло намотатися на гончарний круг, от і доводилося вкорочувати їх час від часу, незважаючи на погрози архієрея Брацлавського блаженнійшого Никифора накласти епітимію за порушення християнських канонів.

– Забобони, звісно, але не нам грішним судити про те, що предками нашими за непорушну істину вважалося. Навіть якщо церква поглядає на те з осудом.

– Можна і занести… – знизав плечима Куниця. – Бо з прощенням у родині й справді негаразд… Матінка моя, а потім і батько – наглою смертю згинули, не могла бабуся з ними попрощатися. А мені, якщо й хотіла щось сказати… Не ночував я нині вдома, панотче.

– Ото ж бо й воно… – осудливо кинув отець Василь. – Люди завжди відверту розмову та перепросини на потім відкладають. Самі того не розуміючи, що «потім» – може і не бути, бо не дано людині знати прийдешнього. О-хо-хо, гріхи наші тяжкі… Замалим не забув. У голові не вкладається… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нині відспівати.

– Чому? – здивувався Куниця. – Труну Степан Лікоть швидко змайструє. У нього завжди запас сухих дощок є. Як раз до вечірньої молитви і встигнемо… А далі тільки вашої охоти треба.

– Не в наших бажаннях біда, сину мій… – зітхнув отець Василь, і парубок вперше звернув увагу на те, які втомлені, постарілі очі у цього, ще досить молодого і міцного чоловіка.

– А в чому? Ви скажіть, що треба, панотче? Я все зроблю, присягаю… Бабуся заслужила на вічний спокій.

– Церква наша на замку від учора.

– Як це? – здивувався парубок.

– Громада ще з Трійці заборгувала за оренду, – зітхнув священик. – Ось Іцхак і замкнув двері на ключ. Поки борг не сплатимо. А чим платити? – знизав широкими плечима отець Василь. – До нового врожаю ще самим дожити треба. Думали кілька ялівок зарізати, масла, меду продати. Я теж збирався пару дюжин горшків на підмогу громаді зробити. Але найближчий ярмарок у Брацлаві тільки на Петрівку буде. В Ужалі і того пізніше – на Спаса. А корчмар більше чекати не хоче. І ніяких умовлянь не слухає. Вимагає всю оплату за півроку сповна… Мовляв, йому за нашого Бога немає резону збитки терпіти.

– Це так, дядько Іцхак буває дуже упертим і незговірливим, особливо коли розмова заходить про гроші, – погодився Куниця. – Але, думаю, що зможу його вмовити. Адже похорон – не весілля, і хотів би, не відкладеш. Зараз до столяра зайду, а від Ліктя – просто в шинок і подамся.

– Добре, якщо так… – помітно було, що отець Василь не поділяє такої впевненості. – Ну, що ж, Бог у поміч. Тоді ти займайся своєю справою, а я – вмиюся і поспішу до покійниці… Царство їй Небесне і земля пухом, добра була жінка. Ти, по молодості років, напевно не знаєш, але якщо б не твоя бабуся, то мій Федько, може, й не народився б… – священик багатозначно покивав. – Ще й породіллю, Любаву мою, з собою міг забрати… Так що я перед Аглаєю Луківною в боргу. І якщо при житті їй моє вміння не знадобилося, то хоч після смерті відслужу як належить.

Зі столяром Тарас домовився швидше, ніж сам розраховував. Йому навіть на подвір’я заходити не довелося. Дізнавшись, що Луківна померла, Степан запитав тільки: на коли потрібна труна, додавши при цьому, що не візьме з Тараса ні гроша. Тут Куниця дізнався, що п’ять років тому бабуся Аглая ви5ходила всю багатодітну сім’ю Ліктя, коли ті отруїлися поганими грибами. Тому і столяр вважав, що зобов’язаний, нехай хоч у такий сумний спосіб, віддячитися своїй благодійниці. І, сором’язливо відмахнувшись від щирої подяки Куниці, бурмочучи собі під ніс щось про несправедливу долю, пішов стругати дошки.

Спантеличено почухавши потилицю, бо ніколи ні про що подібне йому не доводилося чути, Тарас уже більш впевнено рушив до шинку. Сподіваючись на те, що може і корчмар ще раз пригадає про вилікуваний простріл? При цьому відчуваючи себе так, немов весь цей час розмова йшла не про його рідну бабусю, а про когось іншого. Навіть дивно… Адже, якщо не зважати на час, проведений разом з батьком у степових дозорах і козацькій науці – він прожив з бабою Аглаєю побіч, під одним дахом, цілих дев’ятнадцять років. І тільки сьогодні вперше дізнався про стареньку стільки невідомого раніше.

Хоча, з іншого боку, чому дивуватися?

З того часу, як він став вважатися дорослим, себто, літ з чотирнадцяти, Тарас весь час проводив або в полі, або в лісі, або на випасі. А що тим часом робилося в хаті, його не дуже-то й турбувало, якщо розмова не заходила про наближення отелення чи опоросу.

Одежа випрана, вечеря на столі – от і добре…

Цілими тижнями не було коли перемовитися. Схопився вдосвіта, перекусив тим, що від учора залишилося – і за роботу. Потемки повернувся – узвару сьорбнув і спати. Весь час бігом, все похапцем… Ні тобі «на добраніч», ні – «доброго ранку». Ось так і коротали віку двоє найрідніших людей. Начебто весь час разом, а як виявилося – порізно, геть різними життями. І якби старенька вчора не померла, то онук би цієї недолужності навіть не помітив.

І хоч не було в тому його провини чи зумисної байдужості: просто життя якось так складалося, – але зрозумів Тарас Куниця, що гіркого почуття вини він уже не позбудеться ніколи. Сам перед собою не злукавиш!

Раптом пригадалися всі випадки, коли бабуся намагалася завести розмову, а він, коли жартома, а коли й безцеремонно обривав її на півслові – мовляв, не на часі, бабусю, втомився я, давай потім, а краще – завтра поговоримо. А там новий день закрутив у нових турботах, і забувалося, про що мова йшла… А ще згадав, враз осиротілий парубок, що ніколи не цікавився: чи бабуся Аглая їла щось, чи добре себе почуває? Може, втомилася за день, або допомога яка потрібна по господарству, окрім звичайних чоловічих справ? Зате, як би пізно він не повернувся – з роботи чи гулянки – хоч вдосвіта, його завжди чекала розігріта страва.

І так соромно зробилося парубкові від цих спогадів і докорів сумління, що хоч сідай, та й плач!

Він, може, і заплакав би гірко, ридма, – як ревів років десять тому, коли вперше усвідомив, що матері у нього більше немає, – якщо б сльози мали силу бодай щось спокутувати або залагодити…

Розділ третій

Шинок «Причілок старого Шмуля», що розмістився в південній околиці Михайлівки, на перший погляд не справляв враження не те що поважного заїжджого двору, а й звичайнісінької сільської корчми. Звичайний шестистінок, ще й притулений одною стіною до жидівської хати. То кмітливий шинкар вирахував, що так не лише будуватися дешевше, а взимку обігрівати житло за рахунок готування їжі для гостей, – але й таку «дрібницю», що з корчми, яка значиться в магістраті прибудовою, податок стягується вдвічі менший, аніж з повноцінної, окремої будівлі. А те, що у «прибудові» можна посадити за накриті столи з півсотні гостей, і вони не штовхалися б ліктями, то інша розмова.

Потреба у просторій залі пояснювалася не тим, що жителі села виявляли надмірну охоту до хмільного і вільний час проводили в корчмі, пропиваючи останнє. Якби старий Шмуль розраховував лише на їх гроші, то при такому ґешефті шинок давно пішов би за вітром, і жид подався на жебри. Річ у тім, що Михайлівка була селом причілковим. Себто, побудована на річці, котрою з весни і до пізньої осені сновигали човни з розмаїтим крамом.

Понад століття тому зародилася вона з кузні і хутора Михайла Груздя, котрий вподобав це місце, бо з давніх-давен тут пролягала дорога з бусурманських земель у західні міста. Так званий Курний шлях. Котрим ще й дотепер частенько користувалися відважні купці, що бажали скоротити й без того неблизький шлях, або уникнути надміру великого мита за проїзд коронним трактом і за безпечний нічліг у межах Брацлавського воєводства.

А що бажаючих заощадити серед негоціантів ніколи не бракувало, тож зупинялися купецькі або чумацькі валки біля кузні доволі часто – у дорозі завше знайдеться потреба підкувати коней або підтягти обід колеса. Окрім того, хто відмовиться від нагоди смачно поїсти? Тим паче, коли в дорозі не один тиждень і вся страва – куліш та каша. Тож шинок на березі Вівчурки виріс настільки прудко, немов із-під землі вигулькнув.

До речі, більш вертка і порожиста далі на південь річка, в цих місцях ставала вже доволі тихою і глибокою. Цілком прохідною для невеликих стругів[4]. І добрий лоцман, що знав усі потаємні мілини та інші примхи Вівчурки, міг довести караван по воді аж до Дністра. А вже там, пливи собі хоч у Галич, а хоч – до самого Львова або й у Краків. Трохи повільніше, бо проти течії – зате цілком безпечно. Через заболоченість берегів розбійники траплялися значно рідше, ніж на битих шляхах. Тому, – нехай і не щодня, але достатньо часто, щоб господар міг не тільки не розоритися на податках, але ще й пару злотих до калитки заховати, – корчма заповнювалася втомленими, зголоднілими чумаками та іншими подорожніми, готовими щедро платити за домашню їжу. Не питаючи про ціну і зовсім не торгуючись.

А як ставали табором на ніч, то ще й замовляли жбанами хлібне вино. Саморобне, а тому не обліковане митарем. Що приносило жидові додатковий і вельми значний зиск.

Не був порожній шинок і сьогодні, в черговий раз даючи можливість заробити на бідне і ситне життя нинішньому господареві закладу – Іцхаку сину Мордехая.

Два десятки років тому придибав він до Михайлівки звідкись з-під Чернігова або Брянська і женився на осиротілій доньці Йосафата, правнука того самого, першого Шмуля.

Молодий горбоносий красень, настільки пристойно виглядав навіть у лахмітті і так припав до серця повнотілій Цилінці, що весілля молодята зіграли відразу ж, як тільки закінчилася жалоба по батькові. І якщо надміру огрядна навіть замолоду Циля здобула собі чоловіка, то яка користь була від шлюбу Іцхакові – жителям Михайлівки залишалося тільки гадати. Оскільки тутешній старожил дід Матвій, будучи злегка на підпитку і від цього більш балакучіший ніж зазвичай, статечно стверджував, що корчмар і донині ходить в тому ж рваному лапсердаку, в якому заявився у село і знімав лише, як ішов до шлюбу. Хіба що латок на благенькій одежині побільшало…

Крізь відчинені навстіж і навіть не затягнуті бичачим міхуром вікна на вулицю долинав гул безлічі чоловічих голосів. А на пристані, біля двох набивних стругів, – казна-коли і припливли, Куниця чітко пам’ятав, що на світанку їх ще й у гадці не було, – поралися кілька молодиків. Всі як один при зброї, в кольчугах, а один навіть у бригантині. Схоже, з охорони багатого купця, або – ратники з придворної міліції якогось знатного вельможі… Вишневецьких або Сапіг.

– Бачу, ґешефт не стоїть на місці, пане Іцхак? – замість привітання виголосив Тарас, вгледівши господаря корчми, що повиснувши на хвіртці про щось глибоко замислився.

– Ґешефт… – невдоволено буркнув іудей, сердито поводячи очима. – І де пан козак у цьому рейваху побачив ґешефт? Ви можете собі уявити: повна хата людей, маковому зернятку впасти ніде, а навіть чверті вина не замовили… А хіба при нинішніх цінах, на одному горосі, капусті та птиці виторгуєш щось? Може, сказати їм, що омлет з перепелиних яєць зроблений? Хоча, ні… не варто. Поки тверезі – однаково не повірять… О-хо-хо, одні лише збитки. А ви, пане Куниця, говорите – ґешефт!..

– Та невже? – не повірив Тарас. – Бути такого не може!.. Не перебільшуєте, часом? Ніколи не повірю, щоб ратники від вина відмовлялися. Чи то купець такий жадібний і суворий попався, що охоронцям горло промочити не дозволяє?

– Купець?.. Ха-ха!.. – пхикнув шинкар. – Ой, не смішіть мої пейси, пане Куниця! Де ви купця побачили? Ні, вони-то якраз протилежне стверджують, і навіть ненароком обмовилися, що ніби везуть крам аж у саму Варшаву. Та тільки я готовий з’їсти власну ярмулку, якщо у сказаному присутнє бодай слово правди. А може, я на старості став гірше бачити? Тоді, дуже вас прошу, покажіть мені пальцем, котрий з них купець? Тільки не кажіть, що негоціантом став отой худорлявий, як святі мощі, чернець з поставою воїна і звичками отця єзуїта? Та щоб мені ніколи більше не побачити ні гроша чесного прибутку, якщо цей пан не з підземель святої інквізиції… Чи, можливо, хтось стане мене запевняти, що торговцем може бути он той, шорсткий драгунський ротмістр, безсумнівно, командир загону, що супроводжує отця єзуїта? З таким доброзичливим поглядом і чемним обходженням набагато простіше де-небудь у затишній місцині зробити засідку на багатий караван, ніж його охороняти. Був би в мене бодай один такий слуга, я би навіть на двері кульгавої тітки Соні другий засув не полінувався поставити!.. Правда, розважливо міркуючи, сама цьоця Соня, мабуть, такої застороги не схвалила б…

– Та Господь з ними, дядьку Іцхак, – резонно зауважив Тарас. – Що ви так розхвилювалися? Пообідають подорожні, відпочинуть трохи та й попливуть далі. Перший дивний караван на своєму віку побачили чи що? А що таємницю свою з собою далі повезуть, то й слава Творцеві. Як казала моя бабуся: на смерч краще дивитися здалеку. Гарніше виглядає…

– Може й так… – стріпнув пейсами жид і продовжив дещо збентежено від того, що такий молодик розважливіше за нього балакає. – Маєш слушність, Тарасе… Многії знання збільшують печаль… Але, якось неспокійно стає у мене на душі, коли я вдивляюся в ці обличчя. Пам’ятаю, схоже хвилювався, коли Циля перший раз послала маленького Мордехая до громадської криниці по воду. І скажи мені відверто: хіба я був не правий? Скільки ми його потім шукали? Все село переполошили.

– Це ви згадали той випадок, коли ваш шибеник, посеред білого дня, у Горобців найліпшу грушу обніс і поперся грушки на причілок продавати? – Посміхнувся Тарас, ледве стримуючи регіт.

– Та що ви мені, пане козаче, в очі тими кислицями тицяєте? – несподівано обурився корчмар. – Хіба в них справа? Та бодай би самі обсипалися, осам на поживу. Я ж вам про передчуття тлумачу! О, безсердечний світ… Нікому нецікаві душевні муки старого бідного єврея. До речі, пане Куниця… – запитально глянув на хлопця Іцхак. – Ви ж не випадково повз корчму проходили і пристали про погоду зі мною поговорити? Чи я таки приємно помиляюся?

– На жаль, не помиляєтеся, дядьку Іцхак, – слухаючи базікання корчмаря, Тарас трохи відволікся і тим неприємніше було повертатися до розмови про похорон. – Мені потрібні ключі від сільської церкви… Отець Василь хоче бабусю Аглаю якось особливо відспівувати… Тож треба її туди на всенощну занести.

– Чому не відразу від Едемських воріт?! – звично єхидно пробурчав у відповідь Іцхак. Але, розуміючи, як це неввічливо звучить в даних обставинах, спішно і нервово заторохтів, бризкаючи слиною і розмахуючи руками.

– Так, Аглая Луківна була дуже, дуже достойна жінка! Хіба я сперечаюся? Але ж, пане Куниця, увійдіть і ви в моє становище. Якщо я, зараз, з найглибшої поваги до вашої родини поступлюся і відкрию церкву, а завтра помре, або народитися ще одна хороша людина, – адже інших у нашому селі немає, – то потім ніхто й не згадає, що дурний Іцик ще на Різдво заплатив збирачеві податків свої кровні гроші. Зауважте, прошу вас, – сплатив одразу за рік і за всю громаду! При цьому коронну скарбницю абсолютно не турбує – що ні мені самому, ні моїй вбогій сім’ї для спілкування з Богом зовсім не потрібна ні православна церква, ні її пастир!

Корчмар перевів дух і продовжив трохи спокійніше, але все так само гаряче і напористо.

– І я вас дуже прошу, пане козак, не треба на мене так страшно сопіти і супити брови… Хіба це бідний син Мордехая придумав, що за користування церквою треба платити папі і королю податки? Чи, може, я багатший за всю громаду? Ну, звідки така кривда? Мало того, що нам, дітям Ізраїлевим, не можна володіти землями, лісами і худобою, так усі довкола, навіть односельчани, і ті останню шкіру з бідолашного іудея норовлять здерти. Пане козак, от хоч забожуся, – ну, не розпинав Іцхак вашого Христа… Вірите? Не було мене там.

– Не сумнівайтеся, дядьку Іцхак, гроші будуть, – спокійно запевнив корчмаря Тарас, вловивши головне і вже не прислухався до лементування шинкаря. – Скільки громада вам заборгувала – усе віддам до копійки. Обіцяю… Тільки, після похорону. Добре?

Іцхак вмить замовк і з неприхованою цікавістю глипнув на хлопця.

– Я, пане Куниця, звісно, не вправі брати під сумнів дану вами обіцянку, але дозволю собі запитати: звідки раптом таке багатство? Адже, наскільки мені відомо, у вас у господарстві навіть коня свого немає. За життя пана Тимофія, брехати не стану, грошенята у Куниць водилися. Але відтоді, як ваш батечко пропа… себто, теє, як його… героїчно загинув, господарство тільки хиріє. Хата і та ось-ось завалиться. Незрозуміло, на чому досі тримається?.. Не інакше – домовик стіни підпирає… А як тебе самого Низове товариство до війська покличе? Гей, постривай-но, хлопче! – похопився корчмар. – Ти, часом, не надумав господарство продати?

– Ні, не вгадали, дядьку Іцхак… – попросту, без хитрощів став пояснювати Тарас. – Я цвіт папороті цієї ночі знайшов. Шукав Ривку, коли вона від мене втекла, а знайшов – ось, погляньте… – з цими словами хлопець дістав з гамана з кресалом вже трохи прив’ялу, але все ще мерехтливу червону квіточку. – Зараз не до того. Але одразу після похорону піду скарб шукати…

– Ростиш, годуєш, зодягаєш… – сумно зітхнув син Мордехая. – А коли чужі діти чар-зілля в лісі знаходять, деякі дурепи так від свого щастя додому втікають, що шовкові сорочки по дорозі загубити примудряються. Азохен вей, добре казала тітка Соня, позаминулої весни, коли повчала Ребекку, що…

Знаючи, що жалітися на долю, таку несправедливу до всього іудейського народу і зокрема до нього самого, говіркий корчмар може кілька годин поспіль, – а якщо підтримувати розмову додатковими запитаннями, то і набагато довше, – Куниця вирішив за краще промовчати…

Розповівши зопалу про деякі, досить несподівані і цікаві настанови молодим дівчатам, зроблені головною провидицею їхнього роду, жид зніяковіло замовк. Напевно згадав, що перед ним не просто уважний слухач, а так може статися, майбутній зять, якому, по молодості літ зовсім ні до чого знати про жіночі таємниці. Потім, ще раз важко зітхнув і, зберігаючи на обличчі вираз образи, почовгав у будинок. А коли повернувся, то тримав у руці зав’язану в кільце шкіряну шворку, на котрій бовтався масивний ключ від церковних дверей.

– Пораду можна дати, пане козак? – запитав, простягаючи Тарасові заповітний ключ.

– Розумніший за вас, дядьку Іцхак, у нашому селі хіба що отець Василь, – простодушно відповів хлопець. – Кажіть. Буду лише вдячний.

– Скажи, Тарасе: яким ти той скарб собі уявляєш? – з прихованим смутком у голосі запитав корчмар, дивлячись собі під ноги. – Адже за переказом, квітка покаже те, чого ти більше за все на світі хочеш побачити…

– Дивне запитання, – знизав плечима парубок. – Золото всіляке, церковне начиння, чаші, блюда, підсвічники… – трохи подумав і дещо жвавіше продовжив: – Зброя булатна. Обладунки червлені… Одежа шовкова… А що?

– Ну, чогось схожого я і побоювався… – скрушно зітхнув корчмар і чіпко схопив Тараса за рукав. – Гаразд, слухай мене, чадо нерозумне. Може, потім спасибі скажеш… Забудь про всі ті глупства, що в твоїй голові колобродять, і думай лише про невеличку скриньку, наповнену самоцвітним камінням. Найкраще – зеленими смарагдами. Але – і прозорі діаманти згодяться. Криваві рубіни – теж у ціні тримаються. А головне – щоб камінці були не надто великі, розміром з горошину. Зрозумів? А то – намрієш собі алмазів розміром з буряк – потім продавати замордуєшся… Повновісні золоті монети теж годяться, але камінчики краще…

– На яку мару мені стільки самоцвітів? – здивувався хлопець. – Я ж навіть сережку у вусі не ношу, хоч і одинак. Та й персні особливо не поважаю. А з Ривки – і дюжини брязкалець вистачить… Не ікона.

– Ось, коли роздобудеш, про що кажу, – щоб зайвим словом не сполохати удачу, відцурався Іцхак, – тоді і розтлумачу. Залишишся собі задоволений. Можеш мені повірити…

Хотів Тарас заперечити, що хороша зброя, кінська збруя і рицарський обладунок набагато цінніші за усілякі бабські цяцьки, але саме в цей час з позаду корчми донісся притлумлений зойк.