Тінь над Інсмутом

– Саме так усе й почалося в цьому проклятому місці. З глибокої води все й почалося… Брама пекла – в самій безодні, дна якої жодним лотом не дістати. Лише старому капітану Обеду вдалося це здійснити, бо зміг усе ж знайти щось таке, що виявилося навіть для нього занадто великим, чого на островах південних морів не було.

У той час все у нас тут робилося абияк. Торгівля занепадала, млини перестали давати прибуток, навіть нові. А найкращі наші хлопці полягли у війні 1812 року або загубилися разом із бригом «Еліза» чи баржею «Рейнджер», що Джілмену належали. В Обеда Марша було три кораблі – бригантина «Колумбія», бриг «Гетті» і барк «Королева Суматри». Він був єдиний, хто плавав Тихим океаном і гендлював із Ост-Індією, хоча Есдрас Мартін на своїй шхуні «Малайська наречена» ходив навіть довше – аж до самого двадцять восьмого року.

Ніхто тоді не міг тягатися з капітаном Обедом. О, старе сатанинське поріддя! Ха-ха! Я пам’ятаю ще ті часи, коли він проклинав наших хлопців за те, що ходять у християнську церкву й узагалі терпляче та покірно несуть свій хрест. Любив повторювати, що їм слід знайти собі кращих богів, як ті, котрі в Індії живуть. І тоді боги, нібито в обмін на поклоніння, принесуть багато риби і по-справжньому відгукнуться на наші благання.

Метт Еліот, його перший напарник, надміру балакучий, був проти того, щоб хлопці вдалися до поганства. Багато розповідав про острів на схід від Таїті, на якому повно всіляких кам’яних руїн, таких старих, що й світ ще не бачив. Подібно до тих, що лежать у Понапе (це в Мікронезії), але лише з різьбленими мармизами, схожими на ті, що на острові Пасхи. І ще там був один маленький острівець, після вулкана залишився, і на ньому також залишилися руїни, тільки різьба там уже інша була, а руїни всі такі, немов давним-давно під водою перебували, і картинки, різьблені на них, – суцільні чудовиська; всі химерно порізані…

Так от, той Метт торочив, що тамтешні мешканці виловлюють стільки риби, скільки їхня утроба вмістити може. А ще всі носять золоті браслети, якісь брязкальця, а на головах химерні прикраси – золоті, на кшталт тих, що знайшли на руїнах на тому маленькому острові. Чи то рибо-жаби, чи то жабо-риби, але всі в різних позах і взагалі випростані, як люди. І неможливо було дізнатися у них, звідки вони все це взяли. Матроси ж усе дивувалися, як це вони можуть стільки риби наловити, коли навіть на сусідньому острові її немає. Метт довго мізкував над цим, і капітан Обед також. Останній помітив ще тоді, що багато молодиків із цього острова раптом кудись зникають. А людей похилого віку там узагалі майже немає. І ще йому здалося, що багато хто з тамтешніх хлопців якісь дивні пики мають, навіть гірші за тубільців-канаків[2].

Та потім Обед все ж дістався до правди. Не знаю, як він це зробив, але після цього став крамарювати з ними в обмін на ті золоті штукенції, що вони носили. Дізнався, звідки вони всі родом, і чи не можуть принести ще таких же золотих прикрас. Аж врешті почув від них історію про їхнього старого вождя Велекеа (так вони його називали). Ніхто не міг, за винятком капітана Обеда, дістатися до цих жовтолицих чортів, і лише він міг читати їхні душі, як книжки. Хе-хе! Ніхто тепер мені не вірить, коли про це розповідаю, та й ви, також, мабуть, не повірите, хоча, бачу, маєте таке ж гостре око, як було в Обеда.

Шепотіння старого стало майже нечутним, але мене всередині аж теліпало від його зловісних і, здавалося, цілком щирих слів, хоча я й тямив, що все це могло здаватися маячнею пияка.

– Так от, сер, Обед дізнався, що там були такі люди, котрих на Землі ще ніхто не бачив. А навіть якщо хтось і почує про них, все’дно нізащо не повірять. Схоже на те, що ті ж канаки (або як їх там звали) віддавали своїх хлопців і дівчат у жертву якимось істотам, які жили під водою, натомість отримували, чого душа забажає. А зустрічалися вони з цими істотами на маленькому острові, де були ті руїни, малюночки з рибо-жабами на цих істот схожі. Й узагалі – це з них малювали. Може, вони були чимось на кшталт морських людей, від яких походять усі ці байки про русалок. Під водою у них буцімто були всілякі міста, а цей острів вони якось підняли з дна моря. Схоже, в кам’яних будинках ще мешкали якісь живі істоти, коли острів так раптово піднявся на поверхню.

Саме тому канаки й вирішили, що ті під водою живуть. Побачили їх і дуже перелякалися тоді, а потім угоду уклали, хоча давно це вже було…

Ці тварюки любили, коли люди приносили їм себе в жертву. Століттями їх хапали, але з часом забули шлях нагору. Що вони робили зі своїми жертвами – про це вам нічого не скажу, та й Обед також, мабуть, не той чоловік, кого про це треба питати. Але тубільцям це все одно було вигідно, бо коли важкі часи переживали, нічого в них не виходило. Своїх жертв віддавали двічі на рік – напередодні травня і Дня Всіх Святих, прискіпливо та регулярно. І ще віддавали їм якісь різьблені дрібнички, які самі ж виготовляли. А ці істоти давали їм натомість риби досхочу, схоже, вони її їм із усього моря заганяли, а також золоті або дуже схожі на золоті брязкальця й усілякі речі.

Ну, так от, як я казав, вони зустрічалися з цими істотами на тому вулканічному острівці – на каное пливли туди, прихопивши свої жертви. А назад привозили золоті прикраси. Спочатку ці істоти ніколи не виходили на головний острів, але з часом і туди стали навідуватися. Схоже на те, що їм дуже хотілося поріднитися з місцевими тубільцями – навіть разом стали веселитися на великі свята – напередодні травня і Дня Всіх Святих. Розумієте, схоже на те, що вони можуть жити, як у воді, так і на суходолі – амфібії (так, здається, це називається). Канаки сказали їм, що хлопці з інших островів можуть перебити їх, якщо дізнаються про всі ці справи, але ті сказали, що їм байдуже і що вони, якщо заманеться, можуть самі знищити всю людську расу подібно до того, як одного разу це здійснили якісь Старійшини, ким би вони там не були. Але зараз їм цього не треба, тому й поводяться собі спокійно, коли хтось припливає на острів.

Коли справа дійшла до спарювання з цими рибо-жабами, то канаки спочатку пручалися, але потім дізналися щось таке, від чого інакше поглянули на цю справу. Начебто з’ясувалося, що люди нібито завжди були споріднені з морською звіриною, що й людина колись вийшла з моря, тому треба влаштувати всього лише невеличку операцію, щоб усе повернулося на свої місця. Вони й сказали канакам, що якщо потім з’явиться потомство, то спочатку, поки молоде, воно буде схоже на людей. А з часом стануть усе більше схожими на цих істот, поки нарешті зовсім не подадуться під воду, щоб навічно жити там. І найважливіше в усьому цьому те, що як тільки вони стануть рибами і будуть жити під водою, то перетворяться на безсмертних. Й істоти ці самі по собі буцімто ніколи не вмирали, хіба що їх убивали в якійсь сутичці.

Ну, так от, сер, схоже на те, що Обед якось дізнався, що в жилах цих канаків тече риб’яча кров від цих глибоководних істот. Коли вони старіли й у них починали з’являтися «риб’ячі» ознаки, то більше не виходили на люди, поки не наставав час, коли вони назавжди могли жити в морі. Були серед них і ті, хто не так помітно був схожий на тих істот, а дехто й узагалі ніколи не досягав тієї стадії, щоб піти під воду, але з основною частиною відбувалося саме те, що й казали ці істоти. Ті, хто народжувалися схожими на риб, видозмінювалися дуже швидко, а ті, хто були майже, як люди, іноді доживали на острові до сімдесяти років і навіть більше, хоча часом і вони спускалися під воду, щоб, як то кажуть, потренуватися в плаванні. Ті, хто назавжди спускалися під воду, іноді поверталися, щоб навідати тих, хто залишився на суходолі, й іноді виходило, що людина розмовляє зі своїм прапра… – одне слово, древнім прадідом, котрий покинув землю кілька століть тому.

Після цього всі вони забули, що таке смерть, хіба що гинули у війнах із племенами сусідніх островів, та й про пожертви підводним богам. Або хіба ще коли отруйна змія вкусить чи чума яка вразить, перш ніж вони встигнуть спуститися під воду. Загалом, стали вони чекати, коли ж із ними станеться перетворення, яке насправді виявилося не таким уже й страшним. Просто поміркували та вирішили, що те, що набували, набагато цінніше за те, що при цьому втрачали. Та й сам Обед, як я втямив, також дійшов такого ж висновку, коли гарненько помізкував над історією, яку розповів їм той Велекеа. Що ж до останнього, то він був одним із небагатьох, у кому зовсім не було риб’ячої крові, бо належав до королівського роду, який одружувався лише з такими ж шляхетними особами із сусідніх островів.

Велекеа показав і роз’яснив йому багато заклять і ритуалів, які треба здійснювати, коли маєш справу з морськими істотами, а також показав декотрих парубків у селі, котрі вже почали поступово втрачати людську подобу. Але самих тварин, які в морі живуть, не показав жодного разу. Наприкінці він подарував йому якусь смішну штукенцію (на кшталт чарівної палички чи що), зроблену зі свинцю або чогось подібного, і сказав, що за її допомогою можна буде приманювати рибу, звідки заманеться. Вся суть полягала в тому, щоб кинути її у воду та промовити потрібне закляття. Велекеа дозволив користуватися нею по всьому світу, й якщо комусь десь знадобиться риба, то зможе будь-якої миті наловити її стільки, скільки захоче.

Метту вся ця історія дуже не сподобалася, і він хотів, аби Обед тримався подалі від цього острова. Але капітан тоді вже запав на цю затію, оскільки виявив, що може задешево скуповувати золото, причому в такій кількості, що доведеться зайнятися цим бізнесом усерйоз. Так тривало багато років поспіль, і Обед отримав стільки золота, що навіть зміг побудувати свою фабрику саме на тому місці, де був старий млин Вейта. Він вирішив не продавати золото в тому вигляді, в якому воно до нього потрапляло, тобто в цих цяцьках, оскільки могли виникнути усілякі питання. І все ж члени його екіпажу іноді продавали потай якусь дрібничку, хоча він і взяв з них слово мовчати. Та й сам іноді дозволяв своїм жінкам щось носити, лише вибирав, щоб було схоже на людські прикраси.

Так от, усе тривало до тридцять восьмого (мені тоді було сім років), коли Обед виявив, що від тих острів’ян майже нікого не залишилося. Схоже на те, що люди з інших островів відчули, звідки вітер дме, і вирішили взяти все це під свій контроль. Хтозна, може, вони й прибрали всі ті чарівні знаки, які, як казали самі морські істоти, були для них важливішими понад усе. Люди вони були побожні, а тому не залишили там каменя на камені – ні на головному острові, ні на маленькому вулканічному острівці, крім хіба лише найбільших руїн, до яких і підступитися було важко. У деяких місцях там потім знаходили такі маленькі камінчики, ніби талісмани чи що, а на них намальовано було те, що зараз називають, здається, свастикою. Може, це були знаки самих Старійшин. Усі хлопці того племені розійшлися хто куди, від золотих речей також жодних слідів не залишилося, а про самих цих канаків навіть словом боялися обмовитися. Взагалі стали торочити, що на тому острові ніколи не було якихось людей.

Для Обеда все це, певна річ, було страшним ударом – бачити, як занепало все його махлярство. Та й по всьому Інсмуту рикошетом відбилося, бо за часів мореплавства якщо капітану жилося добре, то і команда почувалася незле. Більшість моряків зовсім зажурилися і стали списуватися на берег. Але й там пуття було мало, бо риболовля занепадала, та й млини, можна сказати, майже не працювали.

Ось тоді Обед і став паплюжити всіх і проклинати на чому світ стоїть за те, мовляв, що вірили в свого християнського Бога, та щось не дуже він їм допоміг за це. А потім узявся розповідати їм про інших людей, котрі молилися іншим богам, а за те отримували все, що душі було миле. І ще сказав: якщо знайдеться гурт кремезних хлопців, котрі погодяться піти за ним, то він спробує зробити так, аби знову з’явилися і золото, і риба. Звісно, вони плавали з ним на «Королеві Суматри», бачили ті острови і тому петрали, про що мова. Спочатку їм не дуже хотілося зустрічатися з тими істотами, про яких вони стільки чули. Але оскільки самі вони нічого до пуття не знали, то поступово стали вірити Обеду та питати його, що треба зробити, щоб усе стало, як і раніше, щоб їхня віра принесла їм те, чого прагнули.

У цьому місці дідуган зовсім стих, став щось майже беззвучно бурмотіти собі під ніс і впав у стан напруженої та явно боязкої задуми. Час від часу він тривожно поглядав собі через плече, а іноді спрямовував нервовий погляд у бік чорного рифу, що маячив віддалік. Я спробував було заговорити з ним, але той нічого не відповів, і я збагнув, що треба дозволити йому допити пляшку.

Як не дивно, мене страшенно зацікавили всі ці божевільні небилиці, оскільки, як мені здавалося, вони віддзеркалювали вульгаризовані алегорії, що ґрунтувалися на всіх життєвих перипетіях Інсмута, а в подальшому, прикрашені багатою уявою, підкріплювалися уривками зі старовинних леґенд. Звісно, я й на секунду не допускав думки про те, що його розповідь мала під собою якесь реальне підґрунтя. І все ж варто було визнати, що ця розповідь була наповнена цілком непідробним жахом, бодай із тієї простої причини, що в ній згадувалися дивні ювелірні прикраси, настільки явно схожі на зловісну тіару, яку я бачив у Ньюберіпорті. Можливо, ці коштовності справді привозили з якогось далекого й усамітненого острова, й аж ніяк не можна було виключати, що автором усіх цих диких подробиць був не мій пияк, а сам покійний капітан Обед.

Я простягнув Зедокові пляшку, і він видудлив її до останньої краплі. Мені було дивно спостерігати, що алкоголь, схоже, анітрохи не хапав старого, оскільки в його голосі зовсім не відчувалося характерних для закоренілих п’яниць глухих, хрипких ноток. Він облизав горлечко пляшки і сховав її до кишені, після чого став кивати і щось ледь чутно нашіптувати собі під ніс. Я схилився ближче до нього, намагаючись упіймати хоч слово, і мені здалося, що під густими пожовклими вусами промайнуло щось подібне до сардонічної посмішки. Він і справді щось казав, і мені вдалося якось розчути все, що він бурмотів:

– Бідний Метт… він завжди був проти цього… намагався перетягнути хлопців на свій бік, а потім у розмовах із пастором… все було даремно… спочатку вони прогнали з міста протестантського священика, а потім і методистського. З того часу я жодного разу не бачив нашого несамовитого Бебкока, котрий заправляв парафіянами-баптистами. О, Господи, ще дочекаються вони гніву твого! Сам я тоді ще зовсім малюком був, але все одно бачив і чув усе, що там діялося. Даґон і Ашторет – Сатана і Вельзевул… Ідоли Канаану та філістимлян… страхи вавилонські… Мене, мене, текел, уфарсін…

Він знову замовк, і за поглядом його водянистих очей я збагнув, що спирт таки брав своє – старий уже був п’янючий як чіп. Однак варто було мені легенько поторсати його за плече, як той із несподіваною жвавістю обернувся до мене і знову взявся бурмотіти щось майже нерозбірливе:

– Ну що, не повірили мені, егеж? Хе-хе-хе, але тоді скажіть, друже, навіщо капітан Обед і двадцятеро його хлопців взяли собі звичку плавати глухими ночами до Рифу Диявола і хором виспівувати там свої пісеньки, та так гучно, що за відповідного вітру їх можна було навіть почути в місті? Ну що, зможете мені на це відповісти? І ще скажіть, навіщо він завжди кидав у воду якісь важкі предмети, причому по інший бік рифів, на глибині, де їхня підводна частина спадає в безодню, та таку, що ще нікому не вдавалося дна дістати? Спитаєте, що він зробив із тією свинцевою штукенцією, яку йому дав Велекеа? Що скажете, юначе? І що вони там репетували, коли збиралися напередодні травня і ще напередодні Дня Всіх Святих, га? І чому нові церковні пастори, колишні матроси, носять свої дивовижні шати та натягають на голову всякі золоті прикраси на кшталт тих, що привозив капітан Обед? Що зможете на все це мені відповісти?

Зараз його водянисті очі зиркали на мене майже вороже, палаючи маніакальним блиском, а брудна сива борода навіть виблискувала, немов наелектризована. Старий Зедок, схоже, зауважив, як я мимоволі відсахнувся, бо тут же зловісно захихотів:

– Хе-хе-хе! Ну що, починаєте мізкувати? Може, хотіли б опинитися на моєму місці в ті дні, коли я ночами видивлявся у море, стоячи на даху свого будинку? І потім, скажу я вам, маленькі діти завжди люблять підслуховувати, тому я був у курсі всього, про що подейкували в ті часи, що торочили про капітана Обеда і тих хлопців, котрі плавали на риф! Хе-хе-хе! А що ви скажете про ту ніч, коли я потай узяв старий батьківський бінокль на дах і побачив, що весь риф усіяний якимись блискучими істотами, які, як тільки зійшов місяць, одразу ж пострибали у воду? Обед із хлопцями тільки ще пливли на човні, а ті тварюки вже зістрибнули у воду, причому з іншої, глибоководної сторони рифу, і більше не повернулися… Що б ви сказали, якби самі опинилися на місці цуценяти, який бачив усі ці постаті, що зовсім не були людськими?.. Ну, як вам це?.. Ха-ха-ха!..

У старого, схоже, починалася істерика, а мене раптом стало теліпати від тривоги, що незрозуміло звідки нахлинула на мене. Потім він опустив свою криву лапу мені на плече, й я втямив, що він також відчайдушно тремтить, причому аж ніяк не від нестримних веселощів.

– Уявіть собі, що однієї ночі ви бачите, як Обед подався до рифу на своєму човні, навантаженому чимось великим і важким. А наступного дня всі дізнаються, що з одного будинку зник молодик. Гей! Чи бачив хто хоча б раз після цього Гірема Джілмена чи Ніка Пірса, або Луелла Вейта, чи Едонірама Саузвіка, або Генрі Гаррісона? Ехе-хе… Ці істоти спілкувалися за допомогою знаків, які подавали руками… а руки, схоже, спритні були…

Так от, сер, саме тоді Обед і став знову витикатися на люди. Люди бачили на трьох його доньках такі прикраси, яких у них ніколи не було, та й димок став курітися над його фабрикою. Інші хлопці також розкошували – риби в гавані стало, хоч греблю гати, і бачили б ви, які пароплави з вантажем ми споряджали перед їхньою відправкою до Архема, Ньюберіпорта та Бостона. Саме тоді Обед знову відновив стару залізницю. Кілька рибалок із Кінґспорта почули про небачені улови тутешніх хлопців і навідалися сюди на своєму шлюпі. Та тільки згодом всі вони кудись зникли, і з того часу їх більше ніхто не бачив. Ось тоді наші хлопці й організували отой «Езотеричний орден Даґона», купивши для нього будівлю старої масонської ложі… Хе-хе-хе-хе… Метт Еліот був масоном і заперечував проти того, щоб будинок продавали їм, але незабаром і він кудись завіявся.

Пам’ятаєте, я казав, що спочатку Обед нічого не хотів змінювати в житті острів’ян-канаків? Гадаю, що спочатку у нього і на гадці не було займатися якимось схрещуванням із цим племенем, – йому не треба було вирощувати людей, котрі підуть під воду заради безсмертного життя. Все, що йому було треба, – це золото, за яке він був готовий платити навіть більшу ціну. А ті, інші, також начебто якийсь час цим обмежувалися…

Сорок шостого в місті, проте, стали над дечим замислюватися. Занадто часто стали зникати люди, дуже вже дикі стали читати проповіді на недільних збіговиськах і надто багато балачок велося про той риф. Здається, й я також доклав до цього свою руку – розповів членові міської управи про те, що бачив із даху свого будинку. Якось вони, тобто Обед та його хлопці, організували на рифі щось на кшталт сходин, і до мене долинула якась стрілянина, яку вели між кількома човнами. Наступного дня Обед і ще тридцять двоє його людей опинилися у буцегарні, а всі навколо подейкували, в чому там річ і яке звинувачення їм можуть висунути. Ісусе Христе, якби хоч хтось зміг зазирнути наперед!.. Бодай на кілька тижнів, упродовж яких ніхто не зникав і нікого не кидали в море.

Зедок усе більше виявляв ознаки страху й утоми. Тому я дав йому можливість трохи перепочити, хоча мимохідь із тривогою зиркав на годинник. Наближався час припливу, і посилене шелестіння хвиль, здавалося, частково привело його до тями. Особисто я був навіть радий цьому, позаяк сподівався, що на великій воді не так різко буде відчуватися огидний запах риби.

Тим часом я знову став уважно дослухатися до його шепотіння.

– Тієї жахливої ночі… я побачив їх. Я знову опинився на своєму даху… їхнє скупчення… мало не цілі юрмиська вкривали своїми тілами поверхню всього рифу, а потім попливли через гавань у бік гирла річки Менаксет… Боже, що творилося тієї ночі на вулицях Інсмута!.. Вони гупали в наші двері, але батько не відчиняв… Юрби вмираючих… постріли та зойки… лемент на старій площі та центральному майдані в Нью-Черч-Ґріні – ворота в’язниці розчахнуті… якась відозва… чи зрада… все це назвали чумою, коли люди увійшли досередини та виявили, що половини наших хлопців бракує!.. Ніхто не врятувався, лише ті, хто були з Обедом, і ще ті істоти, або ким там вони були… А потім усе заспокоїлося, хоча більше свого батька я ніколи не бачив…

Старий важко сапав, чоло його вкрилося рясним потом, рука, що стискала моє плече, напружилася.

– На ранок усе прояснилося, адже після них залишилися сліди… Обед узяв усе під свій контроль і повідомив, що має намір багато що змінити… Сказав, що інші також будуть молитися з ними призначеної години, а в деяких будинках з’являться – як він їх назвав – гості… Їм хотілося змішатися з нашими людьми, як вони вчинили з канаками, і ніхто не міг зупинити їх. Далеко зайшов цей Обед… немов зовсім сказився. Торочив, що вони принесуть нам усе – рибу, скарби. Але й ми мусимо дати їм усе, чого забажають…

Зовні ніби нічого й не змінилося, тільки нам доводилося поводитися з цими чужинцями зовсім сумирно, якщо, звісно, хотіли жити.

Усім нам довелося присягнутися на вірність Орденові Даґона… А потім настала черга другої та третьої присяг, які дехто з нас також склали. За все це вони могли надати якусь послугу або нагородити чимось особливим – золотом або чимось іще. Та чинити опір їм було марно – адже їх там, під водою, цілі орди. Зазвичай вони не підіймалися на поверхню і не чіпали людей, але якщо щось спонукало їх до цього, то впоратися з ними не було змоги. Ми не дарували їм різьблених амулетів, як це робили тубільці з південного моря, адже не знали, що їм треба, бо канаки не відкривали ні перед ким своїх таємниць.

Від нас вимагали лише регулярно приносити їм когось у жертву, постачати всілякими дикими дрібничками та ще давати притулок у місті – тоді вони були готові дати нам спокій. І ще вони ненавиділи сторонніх, чужинців, аби чутки про них не просочилися за межі міста. Новій людині спершу треба було помолитися за них. Так усі ми й опинилися в цьому Ордені Даґона. Зате діти ніколи не вмирали, а просто поверталися назад, до матері Гідри та батька Даґона, від яких ми всі колись народилися… Іа! Іа! Ктулху фгтфнґ! Ф’тґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєг вґаг-наґл фгтанґ…

Старий Зедок швидко впадав у стан прострації, а я продовжував сидіти, затамувавши подих. Нещасний старигань – до яких галюцинацій довів його хміль, і до всього ще й це навколишнє запустіння, розвал і хаос, розтрощивши настільки багатий на вигадки розум! Незабаром він застогнав, і по його поораних глибокими зморшками щоках заструменіли сльози, що губилися в густій бороді.

– Боже, що ж довелося мені побачити відтоді, коли я був п’ятнадцятирічним хлопчаком! Мене, мене, текел уфарсін! Як зникали люди, як вони вкорочували собі життя… Коли чутки про це досягали Архема, Іпсвіча та інших міст, там вважали, що ми тут усі з глузду з’їхали, ось як ви зараз вважаєте, що я також збожеволів… Але, Боже милий, що мені довелося побачити за своє життя! Мене б уже давно порішили за все те, що знаю, однак я встиг промовити другу присягу Даґона, тому мене не можна чіпати, якщо тільки їхній суд не визнає, що я свідомо розповів про те, що знаю… Але третю присягу я не складу – швидше здохну, ніж зроблю це…

А потім, приблизно коли почалася громадянська війна, стали підростати діти, які народилися після того сорок шостого року, так, дехто з них… Я тоді дуже перелякався і ніколи більше після тієї жахливої ночі не підглядав за ними і більше ніколи їх не бачив, адже за все життя всього надивився. Ні, жодного разу більше не бачив нікого. А потім пішов на війну, й якби мені вистачило тоді клепки, то нізащо б не повернувся в ці місця! Подався б потім світ за очі куди подалі… Але хлопці написали мені, що справи йдуть загалом незле. Це, мабуть, тому, що після шістдесят третього в місті постійно перебували урядові війська. А як тільки війна скінчилася, знову настали лихі часи. Люди стали розбігатися – млини не працювали, магазини закривалися, судноплавство припинилося, гавань немов задихалася, залізниця також зупинилася. Але вони… вони ніколи не переставали плавати вгору й униз річкою, туди-сюди, постійно прибуваючи зі свого проклятого сатанинського рифу – і з кожним днем усе більше вікон забивали, а з будинків, в яких начебто ніхто не мав жити, лунали якісь звуки…

Люди з інших місць часто розповідають про нас усілякі бздури – та й ви також, якщо послухаєш ваші запитання, либонь, їх чули. Подейкують про всілякі дивні речі, які їм начебто то там, то тут ввижаються, або про прикраси, які невідь-звідки взялися і неясно з чого зроблені. Але щоразу ніхто не каже нічого конкретного. Ніхто нічому не вірить. Усі ці золоті коштовності називають піратським скарбом, кажуть, що люди в Інсмуті хворі або взагалі не при собі. А ті, хто живе тут, також намагаються рідше зустрічатися з незнайомцями та чужинцями, хутко випровадити їх звідсіля, радять менше пхати носа куди не слід, особливо у вечірній час. Собаки завжди гавкали на них, коні відмовлялися везти, хоча коли машини з’явилися – все ніби знову стало нормально…