Тінь над Інсмутом

Не встиг я ще до кінця пройти вулицю, як почув відлуння кроків чергового гурту, що наближався по Вашинґтон-стрит із північного боку. Як тільки він досяг широкого відкритого простору, звідки я вперше помітив морські силуети, що настільки стривожили мене, стало ясно, що нас розділяє лише один квартал. І мимоволі жахнувся, побачивши демонічно аномальні обличчя цих істот і якусь собачу, явно нелюдську, згорблену ходу. Одне з них пересувалося просто по-мавпячому, час від часу торкаючись довгими руками землі, тоді як інше – в тому дивному вбранні та тіарі – взагалі не стільки йшло, скільки стрибало. Лише тоді я збагнув, що це був той самий гурт, який я бачив у дворику «Джілмен-гаузу», і він, судячи з усього, переслідував мене найзапекліше. Коли кілька осіб поглянули в мій бік, я мало в штани не наклав від страху, проте все ж якось змусив себе тягнутися вперед все тією ж нібито звичною мені ходою-човганням. І тепер я не міг сказати, помітили вони мене чи ні. Якщо так – отже, мій виверт спрацював, і вони нічого не запідозрили, оскільки пройшли колишнім курсом і перетнули відкритий простір, весь час продовжуючи квакати, булькати гидотно-гортанними звуками, в яких я не міг розібрати жодного людського слова. Знову опинившись у тіні, я підтюпцем промайнув кілька похилих, розвалених будинків, намагаючись якомога швидше розчинитися в нічній темряві, що оточувала мене. Перейшовши на протилежний бік вулиці, я на найближчому розі звернув на Бейтс-стрит і почвалав далі, як і раніше тримаючись ближче до будинків. Мені знову зустрілися дві споруди, в яких можна було розрізнити ознаки життя, а на горішньому поверсі я навіть помітив проблиски слабкого світла. Проте і цього разу все минулося без якихось ускладнень. Звернувши на Адамс-стрит, я відчув себе в більшій безпеці, але пережив справжній шок, коли з найближчого дверного отвору мало не перед моїм носом на вулицю вислизнув якийсь чоловік. Він, правда, виявився п’яний до знемоги, тому я без особливих зусиль досяг приміщень складів на Бенк-стрит.

Жодної живої душі не можна було помітити на цій мертвій вулиці, що тяглася вздовж гирла річки, а шум падаючої води повністю заглушав мої кроки. До залізничної станції шлях був неблизький, і цегляні гори приміщень складів чомусь здавалися мені зараз навіть небезпечнішими за фасади житлових будинків. Нарешті я побачив давню склепінчасту будову станції (точніше, те, що від неї залишилося) і попрямував безпосередньо до шляхів, які починалися біля її далекого кінця.

Рейки ґрунтовно проіржавіли, проте справляли враження ще цілих, та майже половина шпал також перебувала у задовільному стані. Йти, а тим більше бігти по такому покриттю було вкрай важко, проте я старався з усіх сил і загалом розвинув чималу швидкість. Якийсь час шлях пролягав уздовж гирла річки, проте незабаром я досяг довгого критого моста, що проходив над запаморочливою прірвою. Залежно від теперішнього стану моста мені треба було визначити маршрут подальшого пересування. Якщо людина все ж у змозі пройти по ньому, я так і зроблю; якщо ж ні – доведеться знову блукати вулицями в пошуках найближчої і хоча б відносно безпечної переправи.

Гора схожого на комору моста примарно виблискувала в променях місячного сяйва, й я побачив, що принаймні протягом кількох найближчих метрів шпали були на місці. Вступивши на міст, я увімкнув ліхтарик, і мене ледь не збила з ніг зграя кажанів, що вилетіли невідомо звідки. Ближче до середини мосту між шпалами зяяв доволі широкий пролом, і я всерйоз стурбувався, що він стане непереборною завадою, однак усе ж зважився на відчайдушний стрибок і якимось чином здолав його.

Мені стало легше, коли я знову опинився під променями місячного сяйва, а склепіння моста залишилося позаду. Рейки перетинали Рівер-стрит на одному з нею рівні, однак відразу після цього відхилялися вбік, вступаючи в місцевість, яка все більше нагадувала сільську і де з кожним кроком все менше відчувався огидний, гнилий запах Інсмута. Тут мені вже довелося вступити у двобій із заростями кволих, але дуже колючих чагарників і повзучого вересу, який ґрунтовно пошарпав мій одяг, однак я й не думав нарікати, оскільки в разі несподіваної небезпеки вони б допомогли мені сховатися від можливих переслідувачів. При цьому я ні на мить не забував, що значна частина маршруту мого пересування могла бути видимою з дороги на Ровлі.

Зовсім несподівано почалася заболочена місцевість – тут проходила лише одна колія, що стелилася по невисокому, порослому травою насипу серед помітно поріділого чагарника. Потім трапився своєрідний острівець гористої ділянки – рейки тут проходили крізь прокопаний у пагорбі прохід, оточений з обох боків канавами, що також рясно поросли травою та чагарником. Таке природне укриття виявилося дуже доречним, оскільки саме в цьому місці дорога на Ровлі, якщо довіряти результатам моєї рекогносцировки з вікна готелю, проходила в небезпечній близькості від залізничного полотна. Відразу після закінчення тунелю в землі вона мала перетинати його і віддалятися на безпечнішу відстань. Наразі ж мені доводилося виявляти особливу пильність і радіти вже тому, що залізницю, схоже, поки що ніхто не патрулював.

Безпосередньо перед тим, як увійти до цього отвору, я кинув швидкий погляд назад, проте переслідування не виявив. З цієї відстані шпилі та дахи Інсмута, оточені жовтуватим чарівним місячним сяйвом, здавалися навіть мирними, і я мимоволі подумав про те, як же прекрасно вони виглядали до того, як над містом зависла ця страшна тінь невідомого прокляття. Вслід за цим, коли я перевів погляд від міста в глиб суходолу, мою увагу привернуло щось не таке заспокійливе і навіть лячне, причому настільки, що я мимоволі на мить застиг на місці.

Те, що я побачив (чи мені лише здалося?), було якимось хвилеподібним хитанням, яке спостерігалося далеко на півдні. Незабаром я втямив, що дорогою на Іпсвіч просувається величезна юрба невідомих мені істот. Відстань була занадто великою, тому деталей я не розрізняв, однак вигляд цієї маршової колони мені вкрай не сподобався. Надто вже дивно вона хилиталася та неприродно яскраво виблискувала в променях круглого місяця, що змістився до цього часу на захід. Незважаючи на те, що вітер дмухав зараз у протилежному напрямку, я начебто навіть розрізнив щось схоже на віддалений гамір, а якесь бісівське дряпання та мукання, що долинало до моїх вух, видавалося ще огиднішим та грізнішим, ніж усі ті звуки, які мені доводилося чути до цього.

У моєму мозку промайнула низка найменш приємних, більше того – відчайдушних здогадів. Я чомусь подумав про тих жаских інсмутських тварюк, які, як мені розповідали, безвилазно ховалися в гігантських смердючих «мурашниках», а тепер буквально заполонили все морське узбережжя. Пригадалися і ті невідомі мені плавці, яких я бачив далеко в морі. Більше того, якщо взяти до уваги чисельність усіх тих гуртів, які мені вже довелося спостерігати цієї ночі, а також тих загонів, які зараз, вочевидь, охороняли виходи з міста, масовість нового натовпу переслідувачів здавалася на диво великою для майже безлюдного Інсмута.

Звідки ж могла взятися вся ця армада, що зараз постала перед моїми очима? Невже ті стародавні таємничі катакомби і справді заполонили орди представників небаченої та нікому не відомої форми життя? А може, якийсь загадковий корабель і справді висадив їхній десант на той бісовий риф? Але хто вони і чому опинилися тут? Адже якщо такий значний загін суне по дорозі до Іпсвіча, чи не могло статися так, що патрулі і на інших дорогах також істотно посилені?

Я вступив у порослий чагарником отвір у насипу і став повільно просуватися по ньому, коли вчергове відчув хвилю нудотного запаху риби, що з’явився невідь-звідки. Невже вітер настільки стрімко змінив свій напрямок і став задувати з моря, перетинаючи усе місто? Швидше за все, так воно і було, оскільки я вже став розрізняти шокуюче гортанне бурмотіння, що чулося з того боку, звідки досі було анічичирк. Але тепер до них долучилися й інші звуки – щось на кшталт повсякчасного грюкання або стукання, що чомусь навіяло на мене образи чогось украй огидного та страшного. Я просто не знав, що й подумати про ту масу невідомих почвар, що хвилеподібно хилиталися та просувалися дорогою на Іпсвіч.

Раптом усі ці звуки та риб’ячий сморід якось разом посилилися, зміцніли, тож я на мить завмер на місці, дякуючи долі за те, що виявився на якийсь час прикритим краєм земляного отвору. Саме тут дорога на Ровлі проходила майже поруч зі старим залізничним полотном, що за кілька десятків метрів відхилялося та тяглося у протилежному напрямку. До того ж цією дорогою зараз щось рухалося, тому мені не залишалося нічого іншого, крім як упасти на землю і втиснутися в очікуванні тієї миті, коли ця дика процесія промине мене і сховається в далечіні. Дяка Богу, що ці виродки не взяли з собою собак, хоча навряд чи це принесло б їм користь із урахуванням того риб’ячого дурману, що забивав будь-які сторонні запахи, заповнюючи зараз усю атмосферу. Сховавшись за кущами, що рясно поросли в цій піщаній ярузі, я почувався у відносній безпеці, хоча і тямив, що загадкові створіння незабаром пройдуть не більш ніж за сто метрів попереду, і я зможу їх розгледіти, тоді як вони (якщо тільки доля не зіграє зі мною якогось злого жарту) мене не помітять.

І все ж мені раптом стало моторошно та лячно навіть просто звести на них погляд. Я побачив залитий місячним сяйвом відкритий простір, який їм доведеться перетнути, і чомусь у голові промайнула дивна, навіть безглузда думка: як же вони забруднять і загидять усю цю місцевість! Мабуть, із усіх інсмутських мешканців вони були найогиднішими – такими, за ким ніколи не захочеш підглядати бодай для того, щоб комусь розповісти про них.

Сморід ставав просто нестерпним, а звуки становили дивовижну суміш дикого крекоту, квакання, завивання та гавкоту, що злилися в єдину суцільну какофонію, як і раніше, вона не мала нічого спільного з людською мовою. Чи були це голоси моїх переслідувачів? А може, вони все ж десь знайшли й узяли з собою собак? Правда, за весь день мені жодного разу не зустрілася в місті жодна з традиційних домашніх тварин. Це їхнє плескання або стукання здавалося жахливим, і я не смів навіть очей підвести на тварюк, що породжували його, твердо вирішивши тримати очі щільно заплющеними аж до того, як вони не сховаються в західному напрямку.

Тепер юрба проходила майже навпроти того місця, де я сховався, – повітря було заповнене їхнім хрипким гавкотом, а земля, здавалося, тремтіла від безглуздих, чужих усьому людському кроків. Я майже не дихав і зібрав усю свою волю воєдино, аби, не дай Боже, не розклепити повіки.

Я і досі не в змозі точно визначити, чи події, які сталися після цього, були реальними чи всього лише жаскою галюцинацією. Нещодавні дії влади, вжиті після моїх відчайдушних закликів і клопотань, швидше за все підтвердять, що це все ж було жахливою правдою. Але я в ті хвилини міг і справді бачити галюцинації, породжені псевдогіпнотичним впливом атмосфери стародавнього, зачарованого, одурманеного міста. Такі міста зазвичай наділені дивною, невідомою нам силою, і містичний спадок божевільних леґенд цілком здатен вплинути на психіку аж ніяк не однієї людини, що опинилася серед тих мертвих, просочених огидним смородом вулиць, нагромаджень прогнилих дахів і дзвіниць, що розсипаються.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Кейп-Код – півострів на північному сході США за 120 км від Бостона, найсхідніша точка штату Массачусетс.

2

Канаки – корінні народи Меланезії, які проживають у Новій Каледонії, де становлять 45 % населення.