Тінь над Інсмутом
Полная версия
Тінь над Інсмутом
текст
Оценить:
0
Читать онлайн
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
Тiнь над Інсмутом
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Американський письменник, поет i журналiст Говард Фiлiпс Лавкрафт (1890–1937), який працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики, був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття, за життя не опублiкував жодноi книжки, заживши слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його називали Едгаром По ХХ столiття. Творчiсть Лавкрафта – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.
Головний герой повiстi «Тiнь над Інсмутом» (1931), подорожуючи, почув про маленьке мiстечко, зусiбiч оточене болотами й овiяне недобрими плiтками. Ранiше Інсмут був процвiтаючим морським портом, але з часом, через епiдемiю 1846 року, яка забрала життя бiльшостi його населення, занепав. Цього мiстечка та його незвичайних мешканцiв цуралися, що й привернуло увагу до нього героя. Але вiн зовсiм не чекав на те, що там побачив. Потрапити в Інсмут було неважко, а от вибратися звiдти… Моторошна атмосфера таемничого мiста, дивнi люди, вигадки п’яного стариганя, уривки слiв, погоня – i читач нервово завмирае в очiкуваннi жахiв…
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Тiнь над Інсмутом
Howard Phillips Lovecraft
The shadow over Innsmouth
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019
Тiнь над Інсмутом
I
Упродовж усiеi зими 1927–1928 рокiв офiцiйнi представники федерального уряду проводили доволi незвичне та дуже таемне дослiдження стану старого Інсмутського порту, що в Массачусетсi. Широка громадськiсть уперше дiзналася про все це лише в лютому, коли провели цiлу серiю облав та арештiв, якi спричинили повне знищення, за допомогою здiйснених iз дотриманням необхiдних заходiв безпеки вибухiв i пiдпалiв – величезноi кiлькостi напiврозвалених, спорожнiлих будинкiв, в яких практично неможливо було жити i вони просто захаращували берегову лiнiю. Мiстяни, котрi не вирiзняються посиленою цiкавiстю, поставилися до цiеi акцii всього лише як до чергових, нехай навiть i непересiчних, але все ж цiлком спонтанних спроб влади встановити заслiн на шляху постачання до краiни контрабандного алкоголю.
Та найдопитливiшi люди звернули увагу на небувало широкi масштаби проведених арештiв, численнiсть задiяних у них працiвникiв полiцii, а також на атмосферу секретностi, в якiй проходило вивезення затриманих. Вiдтак не було жодних звiсток про суд або хоча б про висування якихось звинувачень. Бiльше того – нiхто iз затриманих згодом так i не з’явився в американських в’язницях. Пiзнiше поширилися суперечливi чутки про якусь нiбито вкрай небезпечну недугу, концентрацiйнi табори, розмiщення арештантiв по численних вiйськових i вiйськово-морських в’язницях. Проте всi цi патякання не мали пiд собою якихось реальних пiдстав. Інсмут втратив значну частину своiх жителiв, i лише останнiм часом стали з’являтися ознаки певного пожвавлення його суспiльного життя.
Скарги на свавiлля влади, якi лунали вiд численних лiберальних органiзацiй, розглядалися i вивчалися в ходi довгих конфiденцiйних слухань. Услiд за ними представники урядових вiдомств провели iнспекцii по мережi пенiтенцiарних закладiв. Однак у результатi таких iнспекцiй iхнi органiзатори зайняли вкрай пасивну позицiю з питань, що настiльки хвилювали iх ранiше, якщо не сказати бiльше – немов води в рот набрали. Довше за всiх чинили опiр представники преси, однак i вони, врештi-решт, заявили, що готовi спiвпрацювати з урядом. Лише один-единий бульварний часопис, на який практично нiхто i нiколи не звертав уваги через дешеву сенсацiйнiсть бiльшостi його матерiалiв, опублiкував повiдомлення про такий собi глибинний пiдводний човен, що нiбито випустив у вiдкрите море неподалiк вiд так званого Рифу Диявола серiю торпед, за якихось пiвтори милi вiд гаванi Інсмуту.
Самi ж мешканцi цього мiста та його околиць вельми жваво обговорювали мiж собою нещодавнi подii, проте вважали за краще не базiкати про них iз чужинцями. Життя навчило iх мiцно тримати язика на припонi, а тому неможливо було силою витягнути з них додаткову iнформацiю. Крiм цього, вони i справдi знали зовсiм мало, та й сама велика зона пустельних i безлюдних солоних болiт, що домiнували в ландшафтi цiеi мiсцини, практично повнiстю iзолювала iх вiд будь-яких контактiв iз жителями глибинних регiонiв краiни.
Щодо мене, то я все ж маю намiр кинути своерiдний виклик i порушити заборону щодо цих подii. Упевнений: результати моiх дiй виявляться настiльки масштабними, що шокують i викличуть моторошну вiдразу до всього того, що вдалося виявити в Інсмутi в ходi тих грандiозних полiцiйних рейдiв i облав. Бiльше того, те, що вони знайшли пiд час акцiй, може мати далекосяжне та неоднозначне пояснення. Не беруся судити, якою мiрою вiдображае реальний стан речей навiть та iнформацiя, яку менi повiдомили особисто, й усе ж маю достатньо пiдстав вiдмовитися вiд будь-яких нових спроб докопатися до глибшоi iстини. Своею чергою менi випала нагода як нефахiвцю ознайомитися впритул iз цiею справою, тому вважаю за краще утриматися вiд проголошення тiеi чи iншоi конкретноi позицii, яка може спонукати мене до рiшучiших дiй.
Рiч у тiм, що я втiк iз Інсмута внаслiдок стадного iнстинкту вдосвiта 16 липня 1927 року, i саме менi належить авторство тих панiчних закликiв до урядових iнстанцiй якомога швидше провести службове розслiдування й ужити конкретних i термiнових заходiв, якi привернули б увагу до цiеi справи.
Доти, доки ця справа була, як то кажуть, свiжим об’ектом офiцiйного розслiдування, я цiлком свiдомо мовчав, як риба; проте зараз, коли вона вже стала iсторiею i бiльше не привертае до себе уваги навiть найдопитливiших людей, я вирiшив поступитися давнiй жадобi подiлитися власними враженнями про тих кiлька страшних годин, якi провiв у переповненому хворими чутками зловiсному порту, який, безумовно, можна назвати гаванню смертi та сатанинськоi хтивостi. Сама по собi така розповiдь допоможе менi повернути вiру в себе i в своi можливостi, а також переконатися в тому, що я був аж нiяк не першим, кого здолала зараза жаских галюцинацiй. До того ж це допоможе менi зiбратися iз силами перед тим, як вдатися до певного планованого, важливого та вiдчайдушного кроку.
Я нiколи не чув про Інсмут аж до того самого дня, коли вiн уперше i, наразi, востанне з’явився перед моiми очима. У тi днi я святкував свое повнолiття в туристичнiй поiздцi Новою Англiею, яка передбачала вiдвiдини визначних пам’яток, антикварних крамничок i мiсць, пов’язаних iз рiзними гiлками нашого генеалогiчного дерева. Зокрема, з давнього Ньюберiпорта я хотiв вирушити прямо до Архема, де збереглися родиннi коренi моеi матерi. Своеi машини я не мав, тому мандрував потягом та автостопом, щоразу прагнучи пiдiбрати якнайдешевший спосiб пересування. У Ньюберiпортi менi порадили краще податися до Архема потягом, i саме перебуваючи бiля кас тамтешнього вокзалу та переймаючись сумнiвами через дорожнечу квиткiв, я вперше почув про iснування такого мiста, як Інсмут. Кремезний i вельми меткий касир, котрий, судячи з його промови, не був уродженцем цих краiв, перейнявся симпатiею до мого прагнення проявляти в усьому розумну економiю та запропонував цiлком несподiваний вихiд iз мого скрутного становища.
– Ви могли б скористатися автобусом, – порадив вiн, правда, з певним сумнiвом у голосi, – хоча вiн i iде не зовсiм тим маршрутом, який вам потрiбен. Автобус проходить через Інсмут, можливо, чули про таке мiстечко? – люди чомусь його не люблять. Водiем у ньому такий собi Джо Сарджент, йому, схоже, нечасто вдаеться заманити пасажирiв звiдсiля або з Архема. Сам автобус – також iз Інсмута, чесно кажучи, дивуюся, що вiн досi ходить. Проiзд у ньому достатньо дешевий, хоча менi рiдко доводилося бачити в салонi бiльше двох-трьох пасажирiв, та й тi – хлопцi iз самого Інсмута. Вирушае вiн iз майдану, це поруч iз аптекою Геммонда, двiчi на день – рiвно о десятiй ранку й о сьомiй вечора, якщо нiчого останнiм часом не змiнилося. На вигляд, звiсно, iржавi ночви, та й про зручностi нiчого не скажу, бо особисто нiколи цим транспортом не користався.
Саме тодi я вперше почув про Інсмут. Будь-якi згадки про маленькi мiстечка, не позначенi на туристичних мапах або в путiвниках, заслуговували на певну увагу, а та дивна манера, в якiй касир висловлював своi натяки, лише пiдiгрiла мою цiкавiсть. Мiсто, здатне викликати у його сусiдiв таку помiтну вiдразу, безумовно, було чимось незвичним i явно заслуговувало на увагу безтурботного туриста. А якщо перед Архемом автобус робив там доволi тривалу зупинку, я мiг би затриматися i трохи пошвендяти його вулицями. Тому попросив касира трохи докладнiше розповiсти менi про це мiстечко. Вiдгукнувшись на мое прохання, вiн промовляв, ретельно добираючи слова, i в його голосi, як менi здалося, чiтко звучали нотки якоiсь зверхностi.
– Інсмут? Ну, що ж, – це невеличке мiстечко, розташоване в гирлi рiчки Менаксет. До вiйни 1812 року там було майже справжне мiсто-порт, але десь за останнi сто рокiв воно вкрай занепало. Гiлку з Ровлi кiлька рокiв тому закрили, тому залiзничного сполучення з ним зараз немае. Порожнiх будинкiв, подейкують, набагато бiльше, нiж самих жителiв, а про бiзнес i говорити годi – хiба що рибалки та мисливцi на омарiв. Скуповуватися приiжджають в основному сюди, до Архема чи Іпсвiча. Було у них колись кiлька млинiв, та тепер усе це бур’яном поросло, хiба що залишилася одна фабрика з очищення золота, та й та на ладан дихае. Правда, ця фабрика – все ж солiдна i старий Марш, ii власник, можливо, навiть багатший за самого Креза. Сам вiн, звiсно, старий пердун, iз дому майже не виходить. Подейкують, що свого часу пiдхопив якусь хворобу шкiри або щось там собi понiвечив, тому й намагаеться не показуватися на людях. А цю справу заснував його дiдусь, капiтан Обед Марш. Мати старого Марша, здаеться, була iноземкою, кажуть, уродженкою якихось островiв у пiвденних морях, а тому великий галас здiйнявся, коли вiн п’ятдесят рокiв тому взяв собi за дружину дiвчину з Іпсвiча. Так завжди бувае, коли мова заходить про iнсмутських парубкiв, а тутешнi молодики, та й тi, хто з сусiднiх мiст, узагалi намагаються мовчати, якщо в iхнiх жилах тече бодай дещиця iнсмутськоi кровi. Хоча вважаю, що дiти й онуки Марша начебто нiчим i не вiдрiзняються вiд звичайних людей. Дехто навiть сюди iнодi приiжджае, хоча найстарших дiтей, маю вам сказати, я щось давненько вже не бачив. І старого також нiколи не зустрiчав.
Чому всi не люблять Інсмут? Що б вам сказати, юначе, я б просто порадив не дуже прислухатися до того, що люди тут теревенять. Їх важко бувае розгойдати, але якщо вже розiйдуться, то потiм i не зупиниш. І про Інсмут вони базiкають (в основному, перешiптуються), вже рокiв сто, не менше, i, як менi здаеться, не стiльки не люблять його, скiльки бояться. Послухаеш деякi з iхнiх оповiдок, то мало живiт вiд реготу не надiрвеш, про те, що старий капiтан Марш приятелював iз самим дiдьком i допомагав його бiсенятам оселитися в Інсмутi. Згадували i поклонiння Сатанi, i тих нещасних, котрих приносили йому в жертву десь неподалiк вiд причалу. Подейкують, що 1845 року або десь близько цього, люди випадково викрили це мiсце. Однак я сам iз Пентона, це в штатi Вермонт, i таку балаканину нiколи не схвалював. Послухали б ви, що розповiдають тутешнi дiдугани про чорний риф, розташований неподалiк вiд наших берегiв, – вони називають його Рифом Диявола або Диявольським рифом, хто як. Бiльшу частину часу вiн стирчить iз води, а якщо й ховаеться пiд нею, то не дуже глибоко, але все одно його навряд чи можна назвати островом. Так от, торочать, що iнколи на цьому рифi можна бачити цiлий виводок чи плем’я тих самих бiсенят. Сидять собi там перевальцем або сновигають туди-сюди бiля печер, що розкинулися в горiшнiй його частинi. На вигляд – це достатньо нерiвне, немов поiдене, мiсце приблизно за милю вiд берега. За старих часiв, кажуть, моряки здоровенний гак робили, лише б не наближатися до нього.
Але то тiльки тi моряки, котрi народилися не в Інсмутi. І на капiтана Марша вони зуб мають начебто тому, що вiн нiбито iнодi ночами пiд час вiдливу висаджувався на тому рифi. Може, так воно i було, бо це мiсце вельми цiкаве, i, може, вiн там пiратський скарб шукав, а може, i знайшов. Але люди пащекують, що вiн там братався з нечистим. Тому менi здаеться, що саме капiтан Марш i став причиною того, що про той риф пiшов лихий поголос.
Це все сталося ще до епiдемii 1846 року, коли бiльш нiж половину жителiв Інсмута евакуювали. Нiхто тодi не мiг уторопати, у чому там була рiч, iмовiрно, якусь заморську недугу привезли з Китаю чи ще звiдкiлясь. А ситуацiя начебто й справдi була страшна – бунти якiсь i ще щось мерзенне, лишень за межi мiста це так i не вибралося, проте саме мiсто пiсля цього жахливо занепало. Загалом, поiхали звiдти люди, а зараз, вочевидь, людей триста-чотириста залишилося, не бiльше. Але найголовнiше в усiй цiй справi, як менi видаеться, просто расовi забобони, i маю вам сказати, що не засуджую людей, котрi iх тримаються. Я i сам терпiти не можу цих iнсмутських хлопцiв i нiзащо в свiтi не ступлю до iхнього мiста й ногою. Та ви й самi, либонь, чули – хоча й балакаете, як захiдняки, – що вчиняли нашi моряки в портах Африки, Азii й в iнших пiвденних морях i деiнде, й яких дивовижних людей подекуди iз собою звiдтiля привозили. Чули, мабуть, про одного мешканця Салема, котрий повернувся додому з дружиною-китаянкою. Крiм цього, подейкують, що десь бiля Кейп-Коду[1 - Кейп-Код – пiвострiв на пiвнiчному сходi США за 120 км вiд Бостона, найсхiднiша точка штату Массачусетс.] дотепер е поселення вихiдцiв iз Фiджi.
Загалом, схоже на те, що е щось незвичайне i в iнсмутських парубках. Це мiсце завжди було вiдрiзане вiд решти територii болотами та рiчками, а тому важко сказати точно, що там у них i як. Однак усi майже впевненi, що капiтан Марш, коли плавав на своiх трьох кораблях у двадцятих i тридцятих роках, привiз iз собою якихось аборигенiв. Та й досi в образi iнсмутцiв вiдчуваеться домiшка якихось дивних рис – не знаю навiть, як це сказати точнiше – тiльки глянеш на них, вiдразу ж мороз по шкiрi дере. Ви i самi помiтите це, коли поглянете на Сарджента, якщо, звiсно, поiдете його автобусом. У декого з них такi вузькi голови та пласкi носи, а очi настiльки опуклi, що здаеться, нiби вони взагалi у них нiколи не заплющуються. Та й зi шкiрою у них щось негаразд – груба вона у них якась, немов задубiла, а шия з бокiв поморщена, немов хтось ii м’яв. І лисiють дуже рано, зовсiм молодими. Тi, хто старшi, – взагалi виродки, хоча мушу визнати, я жодного разу не бачив серед них справжнього стариганя. Не здивуюся, якщо дiзнаюся, що вони вмирають вiд одного погляду на себе в дзеркало!
І тварини iх терпiти не можуть. Ранiше, коли ще не винайшли машин, у них такi проблеми з кiньми були, що не знаеш, куди й подiтися. Нi тут, нi в Архемi, нi в Іпсвiчi нiхто з ними не хотiв мати справ, та й самi вони, коли хтось приiжджав до iхнього мiста або намагався рибалити в iхнiх водах, поводилися замкнуто, не по-людськи. Й ось що дивно – в усiх рибалок всюди сiтi, бувало, порожнi, а тi в своiй гаванi не знають, куди улов подiти, а якщо хтось надумае змагатися з ними, то куди там, будь-кого обiйдуть! Сюди вони зазвичай прибували залiзницею – хто пiшки по шпалах, а хто потягом, а коли гiлку на Ровлi закрили, стали користуватися ось цим автобусом. Авжеж, в Інсмутi е готель, «Джiлмен-гауз», хоча то лише сама назва, та й годi. Не радив би вам там зупинятися. Краще ночуйте тут, iдьте завтра вранцi десятигодинним автобусом, а ввечерi сiдайте там на восьмигодинний автобус до Архема. Був у нас один фабричний iнспектор, котрий кiлька рокiв тому зупинявся в цьому «Джiлмен-гаузi», то пiсля цього вiн ще довго похнюплено згадував це мiсце. У них там, схоже, збираеться досить дивна публiка, бо вiн чув за стiною всiлякi голоси. І це – незважаючи на те, що в сусiднiх номерах узагалi нiхто не жив. І такi то були голоси, що у нього по шкiрi сироти бiгали. Йому тодi здалося, що це була якась незнайома, немов чужинська мова. Але особливо йому не сподобався там один голос, який часом встрявав у бесiду. Дуже неприродний, дивний такий – плямкання, як казав той iнспектор. Тому вiн навiть не ризикнув роздягатися та лягати спати. Так i просидiв усю нiч, а як тiльки розвиднiло, накивав звiдти п’ятами. За його словами, ця балачка також тривала мало не до самого ранку.
Цьому iнспектору (його Кейсi звати) було що розповiсти про те, як стежили за ним iнсмутськi хлопцi, але вiн постiйно був напоготовi. За його словами, фабрика Марша – вельми дивне мiсце, це старий млин, збудований бiля нижнiх водоскидiв Менаксет. Те, що вiн розповiв, цiлком збiгалося з тим, що i я чув особисто: бухгалтерськi книги в цiлковитому безладi, й узагалi, як йому здалося, нiхто там до пуття не провадить якогось облiку. Знаете, постiйно снували всiлякi чутки щодо того, де той Марш видобувае золото, яке потiм очищае. Начебто i закупiвель якихось значних нiколи не робили, а кiлька рокiв тому вiдправили кораблями величезну партiю зливкiв.
Подейкували i про доволi дивнi коштовностi, якi моряки та робiтники з фабрики iнодi потай продавали набiк i якi кiлька разiв бачили на тамтешнiх жiнках. Дехто пояснював усе це тим, що старий капiтан Обед наторгував золота, коли заходив у рiзнi заморськi порти, оскiльки вiн завжди брав iз собою в плавання цiлi скринi скляного намиста та iнших дрiбничок, якi моряки зазвичай дарують або обмiнюють на щось у тубiльцiв. Іншi вважали (та й досi вважають), що вiн знайшов на Рифi Диявола старовинний пiратський скарб. Але тут е одна заковика. Старий капiтан ось уже шiстдесят рокiв, як Боговi душу вiддав, а з часiв громадянськоi вiйни у них не було жодного пристойного великого корабля. Й усе ж Маршi продовжують скуповувати всiлякi дрiбнички – в основному, намисто й якусь гумову дурню, так у будь-якому разi кажуть. А може, цим iнсмутцям просто подобаеться чiпляти iх собi на шию, а потiм розглядати себе в дзеркало – дiдько iх знае, може, вони i самi нiчим не кращi за канiбалiв, котрi живуть у пiвденних морях, i гвiнейських дикунiв.
Та епiдемiя, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з мiста всю його кращу кров. Узагалi, зараз там живе бозна-хто, та й Марш, так само як i iншi багатii, також анiтрохи не кращий за решту. Як я вже казав, зараз там живуть максимум чотириста осiб, i це незважаючи на те, що, за чутками, порожнiх будинкiв у них – хоч греблю гати. Менi особисто здаеться, що цi люди – всього лише «бiле смiття», як кажуть у нас на пiвднi, – безчеснi, пiдступнi, люблять усе робити тишком-нишком. Ловлять гори риби i омарiв, а потiм вивозять товар вантажiвками. Дивно якось усе ж виходить: навколо риби – кiт наплакав, а вони аж неводи часом витягти не можуть.
І нiхто нiколи не може добряче простежити за перемiщенням цих людей або хоча б встановити iхню чисельнiсть – шкiльнi iнспектори та переписувачi, бувало, з нiг збиваються, а все дарма. І, скажу вам щиро, приiжджих туристiв в Інсмутi не толерують. Я особисто чув, що кiлька приiжджих бiзнесменiв i урядовцiв зникли там без слiду, а ще один узагалi схибнувся – вiн зараз у шпиталi в Денверi. Вочевидь, так його тi чорти налякали…
Загалом, якби я був на вашому мiсцi, нiзащо не пiшов би туди проти ночi. Сам я там жодного разу в життi не був i бажання iхати до них у гостi не маю, й край. Утiм, гадаю, вдень вам там буде достатньо безпечно, хоча тутешнi жителi стали б вас i вiд такоi поiздки вiдмовляти. Але якщо вже ви такий шанувальник усiляких пам’яток та iншоi старовини, то Інсмут – саме те, що вам треба…
Пiсля розмови з касиром частину вечора я провiв у публiчнiй бiблiотецi Ньюберiпорта, намагаючись знайти додаткову iнформацiю про Інсмут. Спробувавши розпитати мiсцевих жителiв у крамницях, шинках, гаражах i на бензозаправних станцiях, я виявив, що на всi моi розпитування вони реагують ще дивнiше, нiж навiть передбачав касир. Тому вирiшив не гаяти часу на спроби подолати iхню iнстинктивну замкненiсть. Була в iхнiй поведiнцi якась похмура пiдозрiлiсть, нiби вони вiдчували щось лихе в кожному, хто проявляв пiдвищену цiкавiсть до всього, що мало стосунок до Інсмута. Зазирнувши до мiсцевого вiддiлення Християнськоi спiлки молодi, я поспiлкувався з клерком, котрий узявся вiдмовляти мене вiд будь-якоi поiздки до цього похмурого i гнiтючого мiсця. Та й люди в бiблiотецi казали загалом щось подiбне. Коротко кажучи, в очах доволi освiчених людей Інсмут поставав таким собi бастiоном суспiльного занепаду та загнивання.
Бiблiотечнi iсторичнi довiдники з регiону, який мене зацiкавив, також виявилися вельми скупими, якщо не брати до уваги мiзерноi iнформацii про те, що мiсто заснували 1643 року. До революцii це був жвавий порт. На початку ХІХ столiття там розмiстилася велика вiйськово-морська база, а згодом у ньому збереглася лише невелика фабрика, яка працювала на енергii води з рiчки Менаксет. Епiдемiя та народнi хвилювання 1846-го висвiтлювалися доволi мляво, немов ця сторiнка лягала ганебною плямою на всю iсторiю округи.
Настiльки ж мiзерною була iнформацiя про той занепад, який стався в життi мiста пiзнiше, хоча загалом цю обставину сумнiвам не пiддавали. Пiсля громадянськоi вiйни вся промислова активнiсть обмежувалася лише дiяльнiстю золотоочисноi компанii Марша, а торгiвля золотими зливками була единим бiльш-менш значним доповненням до традицiйно поширеного в цих краях рибальства. Великi риболовецькi компанii з часом стали складати iм усе бiльшу конкуренцiю, систематично знижуючи цiну на свою продукцiю, проте нестачi самоi риби в Інсмутськiй гаванi нiколи не вiдчувалося. Іноземнi ж кораблi рiдко займалися промислом у цих мiсцях, хоча й були деякi непрямi та ретельно замаскованi ознаки того, що поляки та португальцi намагалися було закидати своi сiтi, проте iх дуже рiшуче витурили геть.
Найцiкавiшими виявилися згадки про коштовнi прикраси, якi смутно асоцiюються з Інсмутом. Ця тема вельми зацiкавила мiсцеву громаду, оскiльки iм навiть дали оцiнку експерти Мiскатонiкського унiверситету в Архемi, а деякi з взiрцiв експонували в демонстрацiйнiй залi Історичного товариства в Ньюберiпортi. Фрагментарнi описи цих виробiв не ряснiли особливими подробицями i виявилися загалом достатньо прозаiчними, проте за ними явно проглядався прихований натяк на якiсь дивнi обставини. Було в усiх цих описах щось настiльки химерне та навiть спокусливе, що я нiяк не мiг викинути цю iнформацiю з голови i, незважаючи на доволi пiзню годину, вирiшив оглянути мiсцевий зразок. Як менi сказали, це був великий вирiб незвичайноi форми, що слугував чимось на кшталт тiари, якщо, звiсно, таке можливе.
Бiблiотекар написав коротку рекомендацiйну записку керiвнику товариства, панi Аннi Тiлтон, котра жила зовсiм неподалiк. І пiсля короткоi бесiди ця стара ледi була настiльки люб’язною, що особисто вiдпровадила мене в окремо розташовану будiвлю, позаяк час ще не був пiзнiй, i такий огляд було реально здiйснити. Колекцiя i справдi справила на мене неабияке враження, однак я був одержимий лише однiею думкою: ближче розглянути химерний експонат, що виблискував у променях електричного освiтлення в кутовiй пристiннiй шафi примiщення.
Не треба мати пiдвищену сприйнятливiсть до краси, щоб мимоволi затамувати подих при виглядi виробу дивноi, чужоi та бурхливоi фантазii, що спочивав на пурпуровiй оксамитовiй подушцi. Навiть зараз я лише з великими труднощами можу описати, що саме побачив, хоча, без сумнiву, це був якийсь рiзновид тiари, як свiдчила пояснювальна табличка. Висока спереду, вона мала широке та химерно загнуте з бокiв обрамлення, й якщо й призначалася для голови, то такоi, що мае незвичну, навiть безглузду елiптичну форму. Зроблена вона була в основному iз золота, хоча домiшки якоiсь загадковоi та свiтлiшоi речовини туманно натякали на те, що насправдi це був вельми незвичайний сплав золота з якимось настiльки ж прекрасним, але цiлком невiдомим менi металом. Вона перебувала в бездоганному станi, i можна було годинами милуватися ii разючими, загадковими i зовсiм нетрадицiйними контурами – деякi з них були строго геометричними, а в окремих явно простежувалися мотиви морськоi тематики, вигравiйованi на основному тлi з непiдробною майстернiстю та талантом справжнього художника.
Чим довше я споглядав цей експонат, тим бiльше вiн мене заворожував; але було в цiй пишнотi щось таке, що викликало невиразний неспокiй, хоча я б не взявся конкретнiше описати стан, що охопив мене тiеi митi. Спочатку я мiркував, що саме дивна, явно неземна привабливiсть прикраси справила на мене таке разюче та тривожне враження. Всi iншi предмети мистецтва, якi менi колись доводилося бачити, мали стосунок до цiлком конкретного расового чи нацiонального стилю або ж, наслiдуючи певнi модернiстськi традицii, без жалю вiдкидали будь-який натяк на якийсь конкретний тип. Ця ж тiара була чимось зовсiм iншим, вона не належала до того чи iншого напрямку.
Виготовлена була за допомогою фiлiгранно вiдточеноi технiки, причому не мала ознак захiдноi чи схiдноi, старовинноi чи сучасноi культур, i зовсiм не була схожа на все те, що менi доводилося бачити по музеях ранiше. Складалося враження, що iстота, яка ii створила, походила зовсiм iз якоiсь iншоi планети. Проте незабаром я виявив, що моя тривога мала пiд собою ще одну, не менш серйозну причину, суть якоi зводилася до характеру як строгих геометричних, так i суто образотворчих символiв, якими була прикрашена поверхня тiари. Цi вiзерунки схиляли до думки про вiддаленi таемницi, неймовiрнi глибини космосу та монотонноi морськоi безоднi й у своему хитросплетiннi справляли майже зловiсне враження. Були серед зображень якiсь зловiснi чудовиська – на вигляд наполовину риби, а наполовину земноводнi, що вражали уяву своею огидною гротескнiстю та нестримною люттю; вони мимоволi пiдбурювали, зачаровували та спричиняли фальшивi спогади, наче викликали образи, народженi в глибинах клiтин i тканин, де ще збереглися функцii найбiльш давнiх i первiсних iнстинктiв. Інодi менi навiть здавалося, що кожна рисочка цих огидних наполовину риб, а наполовину жаб наповнена концентрованою сумiшшю невiдомого та нелюдського зла.
За дивним контрастом iз зовнiшнiм виглядом тiари iсторiя ii появи в музеi, що прозвучала з вуст панi Тiлтон, здалася менi дуже короткою i навiть прозаiчною. 1873 року ii залишив у ломбардi на Стейт-стрит як заставу за якусь нiкчемну суму грошей п’яний iнсмутський матрос, котрого вколошкали у вуличнiй бiйцi. У музей товариства вона потрапила безпосередньо з рук власника ломбарду, пiсля чого зайняла в експозицii мiсце, вiдповiдне до ii пишноi врочистостi. З того часу стали вважати, що вона мае якесь схiдно-iндiйське або iндокитайське походження (хоча такi оцiнки, певна рiч, мали дуже приблизний характер).
Сама панi Тiлтон провела ретельний порiвняльний аналiз усiляких версiй щодо походження тiари та ii появи в Новiй Англii i була схильна вважати, що ця прикраса е складовою стародавнього пiратського скарбу, який свого часу знайшов капiтан Обед Марш. Така точка зору знайшла свое серйозне пiдтвердження i в тому, що вiдразу пiсля того, як прикрасу виставили для загального огляду, з боку родини Маршiв стали надходити пропозицii продати iм тiару, причому за дуже грубi грошi. Варто визнати, що вони i зараз продовжують пропонувати чималi кошти, проте товариство вже неодноразово заявляло iм, що не продасть тiару за жодних умов.
Провiвши мене до вхiдних дверей, добра ледi прямо сказала, що особливо популярною «пiратська» теорiя походження статкiв Марша була саме в колах мiсцевоi iнтелiгенцii. Їi особисте ставлення до похмурого Інсмута, в якому вона, до речi, не була жодного разу в життi, полягало в цiлковитому презирствi як до занедбаностi мiста, так i втрати всiлякоi людськоi гiдностi тамтешньоi спiльноти. При цьому жiнка зауважила, що чутки щодо поклонiння його жителiв культу Сатани частково мають пiд собою реальне пiдгрунтя, оскiльки там i досi нiбито iснуе якийсь культовий гурток, який колись набрав сили i навiть пiдкорив собi всi мiсцевi ортодоксальнi церкви.
Називаеться цей гурток, як сказала жiнка, «Езотеричним орденом Дагона», i в цi краi, без сумнiву, секта проникла звiдкiлясь зi сходу, коли рибний промисел iнсмутцiв ось-ось мiг припинити свое iснування. Надзвичайну живучiсть такоi секти сама вона схильна пояснювати цiлком природними причинами, а саме тим, що незабаром пiсля ii створення рибалки знову стали повертатися з рейсiв iз рясними уловами. Коротко кажучи, достатньо скоро вона набула домiнуючого впливу в усьому мiстi, витiснивши всi колишнi релiгiйнi громади й обравши своею резиденцiею стару будiвлю масонськоi зали на Нью-Чирч-Грiн.
Всього цього виявилося цiлком достатньо для побожноi панi Тiлтон, аби вона й на гарматний пострiл не наближалася до стародавнього мiста, який став цитаделлю занепаду та руйнацii. А для мене остання обставина стала додатковим стимулом для змiцнiлого бажання якомога швидше туди навiдатися. До моiх колишнiх зацiкавлень суто архiтектурного й iсторичного профiлю тепер додалася також певна дещиця антропологiчного запалу. Тому я став iз нетерпiнням чекати, коли спливуть години, призначенi на нiчний спочинок, аби якомога швидше вирушити в подорож до цього загадкового мiста.
II
Незадовго до того, як годинник вдарив десять разiв, я вже стояв перед будiвлею аптеки Геммонда на старiй базарнiй площi в очiкуваннi iнсмутського автобуса. У мiру наближення призначеноi години я помiтив, що мiсце, де я перебував, усе бiльше перетворювалося в якийсь iзольований острiвець, тодi як маси людей, що поспiшали у справах врiзнобiч, безумовно, прагнули опинитися подалi вiд нього. Таким чином я на власнi очi переконався в справедливостi слiв залiзничного касира щодо неприхильностi мiстян як до самого Інсмута, так i до всього, що було з ним пов’язане, навiть до його автобуса. За кiлька хвилин я помiтив, що з-за рогу вигулькнув невеликий i неймовiрно старий драндулет огидноi брудно-сiроi барви, який прогуркотiв по Стейт-стрит, розвернувся та пiд’iхав до тротуару, на якому стояв я. Я вiдразу ж уторопав, що це саме той транспортний засiб, якого очiкував, причому мiй здогад незабаром пiдтвердила ледве читабельна вивiска над лобовим склом автобуса: «Архем–Інсмут – Ньюберiпорт».
У салонi сидiло всього трое пасажирiв – двiйко смаглявих, вельми похмурих чоловiкiв i хлопець. А коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього i мовчки, якось навiть крадькома, попрямували вгору по Стейт-стрит. Водiй також вилiз зi своеi кабiни, i я вiдпровадив його поглядом, поки вiн переходив дорогу в бiк аптеки, де, вочевидь, мав намiр щось купити. Це, як я збагнув, i був Джо Сарджент, про котрого менi розповiдав касир. Проте я ще не встиг як слiд розглянути рис його обличчя, коли мене раптово охопило, немов хвилею накрило, почуття невиразноi нехотi i навiть огиди, яку я не мiг нi второпати, нi пояснити. Менi чомусь здалося цiлком природним, що мiсцевi жителi уникають iздити на автобусi, яким керуе такий чоловiк, i взагалi намагаються звести до мiнiмуму будь-якi контакти як iз ним самим, так i з його земляками.
Коли водiй вийшов iз аптеки, я пильнiше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловiк зросту десь пiд шiсть футiв, iз похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивiльний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, рокiв тридцять п’ять, хоча дивнi глибокi складки з бокiв шиi дуже старили цього чоловiка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, виряченi водянисто-блакитнi очi, якi, як менi здалося, нiколи не моргали, плаский нiс, скошенi чоло та пiдборiддя i дивно недорозвиненi вуха. Його пiдборiддя та товста верхня губа, так само, як i вкритi великими порами сiруватi щоки, були практично позбавленi будь-якоi рослинностi, якщо не брати до уваги рiдких жовтуватих волоскiв, якi де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплi в нерiвнi обрiднi пасма, тодi як сама шкiра була якоюсь шорсткою i лущилася, немов вiд невiдомоi менi хронiчноi хвороби. Руки у нього були великi, вкритi грубими венами, також дуже неприродного сiрувато-блакитного вiдтiнку. На тлi доволi масивних кистей пальцi виглядали безглуздо короткими i, здавалося, були постiйно пiдiгнутi, навiть втиснутi в товщу долонь. Поки вiн повертався до автобуса, я звернув увагу i на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступнi чоловiка були просто гiгантського розмiру. Чим довше я на них витрiщався, тим дужче мене охоплював подив: як же вiн примудряеться знаходити собi взуття потрiбного розмiру?
До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнiшнього вигляду. Либонь, вiн працював або жив десь неподалiк вiд риболовецьких докiв, оскiльки за ним тягнувся шлейф рiзкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах i текла якась чужорiдна кров, то я навiть не наважувався припустити, якiй саме расi вона могла б належати. Всi дивацтва та безглуздя його зовнiшностi були, безумовно, не азiйського, полiнезiйського чи негроiдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумiв людей, котрi вважали його чужинцем, хоча менi здалося, що мова тут може йти не стiльки про чужоземний вигляд, скiльки про бiологiчне виродження.
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Американський письменник, поет i журналiст Говард Фiлiпс Лавкрафт (1890–1937), який працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики, був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття, за життя не опублiкував жодноi книжки, заживши слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його називали Едгаром По ХХ столiття. Творчiсть Лавкрафта – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.
Головний герой повiстi «Тiнь над Інсмутом» (1931), подорожуючи, почув про маленьке мiстечко, зусiбiч оточене болотами й овiяне недобрими плiтками. Ранiше Інсмут був процвiтаючим морським портом, але з часом, через епiдемiю 1846 року, яка забрала життя бiльшостi його населення, занепав. Цього мiстечка та його незвичайних мешканцiв цуралися, що й привернуло увагу до нього героя. Але вiн зовсiм не чекав на те, що там побачив. Потрапити в Інсмут було неважко, а от вибратися звiдти… Моторошна атмосфера таемничого мiста, дивнi люди, вигадки п’яного стариганя, уривки слiв, погоня – i читач нервово завмирае в очiкуваннi жахiв…
Говард Фiлiпс Лавкрафт
Тiнь над Інсмутом
Howard Phillips Lovecraft
The shadow over Innsmouth
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019
Тiнь над Інсмутом
I
Упродовж усiеi зими 1927–1928 рокiв офiцiйнi представники федерального уряду проводили доволi незвичне та дуже таемне дослiдження стану старого Інсмутського порту, що в Массачусетсi. Широка громадськiсть уперше дiзналася про все це лише в лютому, коли провели цiлу серiю облав та арештiв, якi спричинили повне знищення, за допомогою здiйснених iз дотриманням необхiдних заходiв безпеки вибухiв i пiдпалiв – величезноi кiлькостi напiврозвалених, спорожнiлих будинкiв, в яких практично неможливо було жити i вони просто захаращували берегову лiнiю. Мiстяни, котрi не вирiзняються посиленою цiкавiстю, поставилися до цiеi акцii всього лише як до чергових, нехай навiть i непересiчних, але все ж цiлком спонтанних спроб влади встановити заслiн на шляху постачання до краiни контрабандного алкоголю.
Та найдопитливiшi люди звернули увагу на небувало широкi масштаби проведених арештiв, численнiсть задiяних у них працiвникiв полiцii, а також на атмосферу секретностi, в якiй проходило вивезення затриманих. Вiдтак не було жодних звiсток про суд або хоча б про висування якихось звинувачень. Бiльше того – нiхто iз затриманих згодом так i не з’явився в американських в’язницях. Пiзнiше поширилися суперечливi чутки про якусь нiбито вкрай небезпечну недугу, концентрацiйнi табори, розмiщення арештантiв по численних вiйськових i вiйськово-морських в’язницях. Проте всi цi патякання не мали пiд собою якихось реальних пiдстав. Інсмут втратив значну частину своiх жителiв, i лише останнiм часом стали з’являтися ознаки певного пожвавлення його суспiльного життя.
Скарги на свавiлля влади, якi лунали вiд численних лiберальних органiзацiй, розглядалися i вивчалися в ходi довгих конфiденцiйних слухань. Услiд за ними представники урядових вiдомств провели iнспекцii по мережi пенiтенцiарних закладiв. Однак у результатi таких iнспекцiй iхнi органiзатори зайняли вкрай пасивну позицiю з питань, що настiльки хвилювали iх ранiше, якщо не сказати бiльше – немов води в рот набрали. Довше за всiх чинили опiр представники преси, однак i вони, врештi-решт, заявили, що готовi спiвпрацювати з урядом. Лише один-единий бульварний часопис, на який практично нiхто i нiколи не звертав уваги через дешеву сенсацiйнiсть бiльшостi його матерiалiв, опублiкував повiдомлення про такий собi глибинний пiдводний човен, що нiбито випустив у вiдкрите море неподалiк вiд так званого Рифу Диявола серiю торпед, за якихось пiвтори милi вiд гаванi Інсмуту.
Самi ж мешканцi цього мiста та його околиць вельми жваво обговорювали мiж собою нещодавнi подii, проте вважали за краще не базiкати про них iз чужинцями. Життя навчило iх мiцно тримати язика на припонi, а тому неможливо було силою витягнути з них додаткову iнформацiю. Крiм цього, вони i справдi знали зовсiм мало, та й сама велика зона пустельних i безлюдних солоних болiт, що домiнували в ландшафтi цiеi мiсцини, практично повнiстю iзолювала iх вiд будь-яких контактiв iз жителями глибинних регiонiв краiни.
Щодо мене, то я все ж маю намiр кинути своерiдний виклик i порушити заборону щодо цих подii. Упевнений: результати моiх дiй виявляться настiльки масштабними, що шокують i викличуть моторошну вiдразу до всього того, що вдалося виявити в Інсмутi в ходi тих грандiозних полiцiйних рейдiв i облав. Бiльше того, те, що вони знайшли пiд час акцiй, може мати далекосяжне та неоднозначне пояснення. Не беруся судити, якою мiрою вiдображае реальний стан речей навiть та iнформацiя, яку менi повiдомили особисто, й усе ж маю достатньо пiдстав вiдмовитися вiд будь-яких нових спроб докопатися до глибшоi iстини. Своею чергою менi випала нагода як нефахiвцю ознайомитися впритул iз цiею справою, тому вважаю за краще утриматися вiд проголошення тiеi чи iншоi конкретноi позицii, яка може спонукати мене до рiшучiших дiй.
Рiч у тiм, що я втiк iз Інсмута внаслiдок стадного iнстинкту вдосвiта 16 липня 1927 року, i саме менi належить авторство тих панiчних закликiв до урядових iнстанцiй якомога швидше провести службове розслiдування й ужити конкретних i термiнових заходiв, якi привернули б увагу до цiеi справи.
Доти, доки ця справа була, як то кажуть, свiжим об’ектом офiцiйного розслiдування, я цiлком свiдомо мовчав, як риба; проте зараз, коли вона вже стала iсторiею i бiльше не привертае до себе уваги навiть найдопитливiших людей, я вирiшив поступитися давнiй жадобi подiлитися власними враженнями про тих кiлька страшних годин, якi провiв у переповненому хворими чутками зловiсному порту, який, безумовно, можна назвати гаванню смертi та сатанинськоi хтивостi. Сама по собi така розповiдь допоможе менi повернути вiру в себе i в своi можливостi, а також переконатися в тому, що я був аж нiяк не першим, кого здолала зараза жаских галюцинацiй. До того ж це допоможе менi зiбратися iз силами перед тим, як вдатися до певного планованого, важливого та вiдчайдушного кроку.
Я нiколи не чув про Інсмут аж до того самого дня, коли вiн уперше i, наразi, востанне з’явився перед моiми очима. У тi днi я святкував свое повнолiття в туристичнiй поiздцi Новою Англiею, яка передбачала вiдвiдини визначних пам’яток, антикварних крамничок i мiсць, пов’язаних iз рiзними гiлками нашого генеалогiчного дерева. Зокрема, з давнього Ньюберiпорта я хотiв вирушити прямо до Архема, де збереглися родиннi коренi моеi матерi. Своеi машини я не мав, тому мандрував потягом та автостопом, щоразу прагнучи пiдiбрати якнайдешевший спосiб пересування. У Ньюберiпортi менi порадили краще податися до Архема потягом, i саме перебуваючи бiля кас тамтешнього вокзалу та переймаючись сумнiвами через дорожнечу квиткiв, я вперше почув про iснування такого мiста, як Інсмут. Кремезний i вельми меткий касир, котрий, судячи з його промови, не був уродженцем цих краiв, перейнявся симпатiею до мого прагнення проявляти в усьому розумну економiю та запропонував цiлком несподiваний вихiд iз мого скрутного становища.
– Ви могли б скористатися автобусом, – порадив вiн, правда, з певним сумнiвом у голосi, – хоча вiн i iде не зовсiм тим маршрутом, який вам потрiбен. Автобус проходить через Інсмут, можливо, чули про таке мiстечко? – люди чомусь його не люблять. Водiем у ньому такий собi Джо Сарджент, йому, схоже, нечасто вдаеться заманити пасажирiв звiдсiля або з Архема. Сам автобус – також iз Інсмута, чесно кажучи, дивуюся, що вiн досi ходить. Проiзд у ньому достатньо дешевий, хоча менi рiдко доводилося бачити в салонi бiльше двох-трьох пасажирiв, та й тi – хлопцi iз самого Інсмута. Вирушае вiн iз майдану, це поруч iз аптекою Геммонда, двiчi на день – рiвно о десятiй ранку й о сьомiй вечора, якщо нiчого останнiм часом не змiнилося. На вигляд, звiсно, iржавi ночви, та й про зручностi нiчого не скажу, бо особисто нiколи цим транспортом не користався.
Саме тодi я вперше почув про Інсмут. Будь-якi згадки про маленькi мiстечка, не позначенi на туристичних мапах або в путiвниках, заслуговували на певну увагу, а та дивна манера, в якiй касир висловлював своi натяки, лише пiдiгрiла мою цiкавiсть. Мiсто, здатне викликати у його сусiдiв таку помiтну вiдразу, безумовно, було чимось незвичним i явно заслуговувало на увагу безтурботного туриста. А якщо перед Архемом автобус робив там доволi тривалу зупинку, я мiг би затриматися i трохи пошвендяти його вулицями. Тому попросив касира трохи докладнiше розповiсти менi про це мiстечко. Вiдгукнувшись на мое прохання, вiн промовляв, ретельно добираючи слова, i в його голосi, як менi здалося, чiтко звучали нотки якоiсь зверхностi.
– Інсмут? Ну, що ж, – це невеличке мiстечко, розташоване в гирлi рiчки Менаксет. До вiйни 1812 року там було майже справжне мiсто-порт, але десь за останнi сто рокiв воно вкрай занепало. Гiлку з Ровлi кiлька рокiв тому закрили, тому залiзничного сполучення з ним зараз немае. Порожнiх будинкiв, подейкують, набагато бiльше, нiж самих жителiв, а про бiзнес i говорити годi – хiба що рибалки та мисливцi на омарiв. Скуповуватися приiжджають в основному сюди, до Архема чи Іпсвiча. Було у них колись кiлька млинiв, та тепер усе це бур’яном поросло, хiба що залишилася одна фабрика з очищення золота, та й та на ладан дихае. Правда, ця фабрика – все ж солiдна i старий Марш, ii власник, можливо, навiть багатший за самого Креза. Сам вiн, звiсно, старий пердун, iз дому майже не виходить. Подейкують, що свого часу пiдхопив якусь хворобу шкiри або щось там собi понiвечив, тому й намагаеться не показуватися на людях. А цю справу заснував його дiдусь, капiтан Обед Марш. Мати старого Марша, здаеться, була iноземкою, кажуть, уродженкою якихось островiв у пiвденних морях, а тому великий галас здiйнявся, коли вiн п’ятдесят рокiв тому взяв собi за дружину дiвчину з Іпсвiча. Так завжди бувае, коли мова заходить про iнсмутських парубкiв, а тутешнi молодики, та й тi, хто з сусiднiх мiст, узагалi намагаються мовчати, якщо в iхнiх жилах тече бодай дещиця iнсмутськоi кровi. Хоча вважаю, що дiти й онуки Марша начебто нiчим i не вiдрiзняються вiд звичайних людей. Дехто навiть сюди iнодi приiжджае, хоча найстарших дiтей, маю вам сказати, я щось давненько вже не бачив. І старого також нiколи не зустрiчав.
Чому всi не люблять Інсмут? Що б вам сказати, юначе, я б просто порадив не дуже прислухатися до того, що люди тут теревенять. Їх важко бувае розгойдати, але якщо вже розiйдуться, то потiм i не зупиниш. І про Інсмут вони базiкають (в основному, перешiптуються), вже рокiв сто, не менше, i, як менi здаеться, не стiльки не люблять його, скiльки бояться. Послухаеш деякi з iхнiх оповiдок, то мало живiт вiд реготу не надiрвеш, про те, що старий капiтан Марш приятелював iз самим дiдьком i допомагав його бiсенятам оселитися в Інсмутi. Згадували i поклонiння Сатанi, i тих нещасних, котрих приносили йому в жертву десь неподалiк вiд причалу. Подейкують, що 1845 року або десь близько цього, люди випадково викрили це мiсце. Однак я сам iз Пентона, це в штатi Вермонт, i таку балаканину нiколи не схвалював. Послухали б ви, що розповiдають тутешнi дiдугани про чорний риф, розташований неподалiк вiд наших берегiв, – вони називають його Рифом Диявола або Диявольським рифом, хто як. Бiльшу частину часу вiн стирчить iз води, а якщо й ховаеться пiд нею, то не дуже глибоко, але все одно його навряд чи можна назвати островом. Так от, торочать, що iнколи на цьому рифi можна бачити цiлий виводок чи плем’я тих самих бiсенят. Сидять собi там перевальцем або сновигають туди-сюди бiля печер, що розкинулися в горiшнiй його частинi. На вигляд – це достатньо нерiвне, немов поiдене, мiсце приблизно за милю вiд берега. За старих часiв, кажуть, моряки здоровенний гак робили, лише б не наближатися до нього.
Але то тiльки тi моряки, котрi народилися не в Інсмутi. І на капiтана Марша вони зуб мають начебто тому, що вiн нiбито iнодi ночами пiд час вiдливу висаджувався на тому рифi. Може, так воно i було, бо це мiсце вельми цiкаве, i, може, вiн там пiратський скарб шукав, а може, i знайшов. Але люди пащекують, що вiн там братався з нечистим. Тому менi здаеться, що саме капiтан Марш i став причиною того, що про той риф пiшов лихий поголос.
Це все сталося ще до епiдемii 1846 року, коли бiльш нiж половину жителiв Інсмута евакуювали. Нiхто тодi не мiг уторопати, у чому там була рiч, iмовiрно, якусь заморську недугу привезли з Китаю чи ще звiдкiлясь. А ситуацiя начебто й справдi була страшна – бунти якiсь i ще щось мерзенне, лишень за межi мiста це так i не вибралося, проте саме мiсто пiсля цього жахливо занепало. Загалом, поiхали звiдти люди, а зараз, вочевидь, людей триста-чотириста залишилося, не бiльше. Але найголовнiше в усiй цiй справi, як менi видаеться, просто расовi забобони, i маю вам сказати, що не засуджую людей, котрi iх тримаються. Я i сам терпiти не можу цих iнсмутських хлопцiв i нiзащо в свiтi не ступлю до iхнього мiста й ногою. Та ви й самi, либонь, чули – хоча й балакаете, як захiдняки, – що вчиняли нашi моряки в портах Африки, Азii й в iнших пiвденних морях i деiнде, й яких дивовижних людей подекуди iз собою звiдтiля привозили. Чули, мабуть, про одного мешканця Салема, котрий повернувся додому з дружиною-китаянкою. Крiм цього, подейкують, що десь бiля Кейп-Коду[1 - Кейп-Код – пiвострiв на пiвнiчному сходi США за 120 км вiд Бостона, найсхiднiша точка штату Массачусетс.] дотепер е поселення вихiдцiв iз Фiджi.
Загалом, схоже на те, що е щось незвичайне i в iнсмутських парубках. Це мiсце завжди було вiдрiзане вiд решти територii болотами та рiчками, а тому важко сказати точно, що там у них i як. Однак усi майже впевненi, що капiтан Марш, коли плавав на своiх трьох кораблях у двадцятих i тридцятих роках, привiз iз собою якихось аборигенiв. Та й досi в образi iнсмутцiв вiдчуваеться домiшка якихось дивних рис – не знаю навiть, як це сказати точнiше – тiльки глянеш на них, вiдразу ж мороз по шкiрi дере. Ви i самi помiтите це, коли поглянете на Сарджента, якщо, звiсно, поiдете його автобусом. У декого з них такi вузькi голови та пласкi носи, а очi настiльки опуклi, що здаеться, нiби вони взагалi у них нiколи не заплющуються. Та й зi шкiрою у них щось негаразд – груба вона у них якась, немов задубiла, а шия з бокiв поморщена, немов хтось ii м’яв. І лисiють дуже рано, зовсiм молодими. Тi, хто старшi, – взагалi виродки, хоча мушу визнати, я жодного разу не бачив серед них справжнього стариганя. Не здивуюся, якщо дiзнаюся, що вони вмирають вiд одного погляду на себе в дзеркало!
І тварини iх терпiти не можуть. Ранiше, коли ще не винайшли машин, у них такi проблеми з кiньми були, що не знаеш, куди й подiтися. Нi тут, нi в Архемi, нi в Іпсвiчi нiхто з ними не хотiв мати справ, та й самi вони, коли хтось приiжджав до iхнього мiста або намагався рибалити в iхнiх водах, поводилися замкнуто, не по-людськи. Й ось що дивно – в усiх рибалок всюди сiтi, бувало, порожнi, а тi в своiй гаванi не знають, куди улов подiти, а якщо хтось надумае змагатися з ними, то куди там, будь-кого обiйдуть! Сюди вони зазвичай прибували залiзницею – хто пiшки по шпалах, а хто потягом, а коли гiлку на Ровлi закрили, стали користуватися ось цим автобусом. Авжеж, в Інсмутi е готель, «Джiлмен-гауз», хоча то лише сама назва, та й годi. Не радив би вам там зупинятися. Краще ночуйте тут, iдьте завтра вранцi десятигодинним автобусом, а ввечерi сiдайте там на восьмигодинний автобус до Архема. Був у нас один фабричний iнспектор, котрий кiлька рокiв тому зупинявся в цьому «Джiлмен-гаузi», то пiсля цього вiн ще довго похнюплено згадував це мiсце. У них там, схоже, збираеться досить дивна публiка, бо вiн чув за стiною всiлякi голоси. І це – незважаючи на те, що в сусiднiх номерах узагалi нiхто не жив. І такi то були голоси, що у нього по шкiрi сироти бiгали. Йому тодi здалося, що це була якась незнайома, немов чужинська мова. Але особливо йому не сподобався там один голос, який часом встрявав у бесiду. Дуже неприродний, дивний такий – плямкання, як казав той iнспектор. Тому вiн навiть не ризикнув роздягатися та лягати спати. Так i просидiв усю нiч, а як тiльки розвиднiло, накивав звiдти п’ятами. За його словами, ця балачка також тривала мало не до самого ранку.
Цьому iнспектору (його Кейсi звати) було що розповiсти про те, як стежили за ним iнсмутськi хлопцi, але вiн постiйно був напоготовi. За його словами, фабрика Марша – вельми дивне мiсце, це старий млин, збудований бiля нижнiх водоскидiв Менаксет. Те, що вiн розповiв, цiлком збiгалося з тим, що i я чув особисто: бухгалтерськi книги в цiлковитому безладi, й узагалi, як йому здалося, нiхто там до пуття не провадить якогось облiку. Знаете, постiйно снували всiлякi чутки щодо того, де той Марш видобувае золото, яке потiм очищае. Начебто i закупiвель якихось значних нiколи не робили, а кiлька рокiв тому вiдправили кораблями величезну партiю зливкiв.
Подейкували i про доволi дивнi коштовностi, якi моряки та робiтники з фабрики iнодi потай продавали набiк i якi кiлька разiв бачили на тамтешнiх жiнках. Дехто пояснював усе це тим, що старий капiтан Обед наторгував золота, коли заходив у рiзнi заморськi порти, оскiльки вiн завжди брав iз собою в плавання цiлi скринi скляного намиста та iнших дрiбничок, якi моряки зазвичай дарують або обмiнюють на щось у тубiльцiв. Іншi вважали (та й досi вважають), що вiн знайшов на Рифi Диявола старовинний пiратський скарб. Але тут е одна заковика. Старий капiтан ось уже шiстдесят рокiв, як Боговi душу вiддав, а з часiв громадянськоi вiйни у них не було жодного пристойного великого корабля. Й усе ж Маршi продовжують скуповувати всiлякi дрiбнички – в основному, намисто й якусь гумову дурню, так у будь-якому разi кажуть. А може, цим iнсмутцям просто подобаеться чiпляти iх собi на шию, а потiм розглядати себе в дзеркало – дiдько iх знае, може, вони i самi нiчим не кращi за канiбалiв, котрi живуть у пiвденних морях, i гвiнейських дикунiв.
Та епiдемiя, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з мiста всю його кращу кров. Узагалi, зараз там живе бозна-хто, та й Марш, так само як i iншi багатii, також анiтрохи не кращий за решту. Як я вже казав, зараз там живуть максимум чотириста осiб, i це незважаючи на те, що, за чутками, порожнiх будинкiв у них – хоч греблю гати. Менi особисто здаеться, що цi люди – всього лише «бiле смiття», як кажуть у нас на пiвднi, – безчеснi, пiдступнi, люблять усе робити тишком-нишком. Ловлять гори риби i омарiв, а потiм вивозять товар вантажiвками. Дивно якось усе ж виходить: навколо риби – кiт наплакав, а вони аж неводи часом витягти не можуть.
І нiхто нiколи не може добряче простежити за перемiщенням цих людей або хоча б встановити iхню чисельнiсть – шкiльнi iнспектори та переписувачi, бувало, з нiг збиваються, а все дарма. І, скажу вам щиро, приiжджих туристiв в Інсмутi не толерують. Я особисто чув, що кiлька приiжджих бiзнесменiв i урядовцiв зникли там без слiду, а ще один узагалi схибнувся – вiн зараз у шпиталi в Денверi. Вочевидь, так його тi чорти налякали…
Загалом, якби я був на вашому мiсцi, нiзащо не пiшов би туди проти ночi. Сам я там жодного разу в життi не був i бажання iхати до них у гостi не маю, й край. Утiм, гадаю, вдень вам там буде достатньо безпечно, хоча тутешнi жителi стали б вас i вiд такоi поiздки вiдмовляти. Але якщо вже ви такий шанувальник усiляких пам’яток та iншоi старовини, то Інсмут – саме те, що вам треба…
Пiсля розмови з касиром частину вечора я провiв у публiчнiй бiблiотецi Ньюберiпорта, намагаючись знайти додаткову iнформацiю про Інсмут. Спробувавши розпитати мiсцевих жителiв у крамницях, шинках, гаражах i на бензозаправних станцiях, я виявив, що на всi моi розпитування вони реагують ще дивнiше, нiж навiть передбачав касир. Тому вирiшив не гаяти часу на спроби подолати iхню iнстинктивну замкненiсть. Була в iхнiй поведiнцi якась похмура пiдозрiлiсть, нiби вони вiдчували щось лихе в кожному, хто проявляв пiдвищену цiкавiсть до всього, що мало стосунок до Інсмута. Зазирнувши до мiсцевого вiддiлення Християнськоi спiлки молодi, я поспiлкувався з клерком, котрий узявся вiдмовляти мене вiд будь-якоi поiздки до цього похмурого i гнiтючого мiсця. Та й люди в бiблiотецi казали загалом щось подiбне. Коротко кажучи, в очах доволi освiчених людей Інсмут поставав таким собi бастiоном суспiльного занепаду та загнивання.
Бiблiотечнi iсторичнi довiдники з регiону, який мене зацiкавив, також виявилися вельми скупими, якщо не брати до уваги мiзерноi iнформацii про те, що мiсто заснували 1643 року. До революцii це був жвавий порт. На початку ХІХ столiття там розмiстилася велика вiйськово-морська база, а згодом у ньому збереглася лише невелика фабрика, яка працювала на енергii води з рiчки Менаксет. Епiдемiя та народнi хвилювання 1846-го висвiтлювалися доволi мляво, немов ця сторiнка лягала ганебною плямою на всю iсторiю округи.
Настiльки ж мiзерною була iнформацiя про той занепад, який стався в життi мiста пiзнiше, хоча загалом цю обставину сумнiвам не пiддавали. Пiсля громадянськоi вiйни вся промислова активнiсть обмежувалася лише дiяльнiстю золотоочисноi компанii Марша, а торгiвля золотими зливками була единим бiльш-менш значним доповненням до традицiйно поширеного в цих краях рибальства. Великi риболовецькi компанii з часом стали складати iм усе бiльшу конкуренцiю, систематично знижуючи цiну на свою продукцiю, проте нестачi самоi риби в Інсмутськiй гаванi нiколи не вiдчувалося. Іноземнi ж кораблi рiдко займалися промислом у цих мiсцях, хоча й були деякi непрямi та ретельно замаскованi ознаки того, що поляки та португальцi намагалися було закидати своi сiтi, проте iх дуже рiшуче витурили геть.
Найцiкавiшими виявилися згадки про коштовнi прикраси, якi смутно асоцiюються з Інсмутом. Ця тема вельми зацiкавила мiсцеву громаду, оскiльки iм навiть дали оцiнку експерти Мiскатонiкського унiверситету в Архемi, а деякi з взiрцiв експонували в демонстрацiйнiй залi Історичного товариства в Ньюберiпортi. Фрагментарнi описи цих виробiв не ряснiли особливими подробицями i виявилися загалом достатньо прозаiчними, проте за ними явно проглядався прихований натяк на якiсь дивнi обставини. Було в усiх цих описах щось настiльки химерне та навiть спокусливе, що я нiяк не мiг викинути цю iнформацiю з голови i, незважаючи на доволi пiзню годину, вирiшив оглянути мiсцевий зразок. Як менi сказали, це був великий вирiб незвичайноi форми, що слугував чимось на кшталт тiари, якщо, звiсно, таке можливе.
Бiблiотекар написав коротку рекомендацiйну записку керiвнику товариства, панi Аннi Тiлтон, котра жила зовсiм неподалiк. І пiсля короткоi бесiди ця стара ледi була настiльки люб’язною, що особисто вiдпровадила мене в окремо розташовану будiвлю, позаяк час ще не був пiзнiй, i такий огляд було реально здiйснити. Колекцiя i справдi справила на мене неабияке враження, однак я був одержимий лише однiею думкою: ближче розглянути химерний експонат, що виблискував у променях електричного освiтлення в кутовiй пристiннiй шафi примiщення.
Не треба мати пiдвищену сприйнятливiсть до краси, щоб мимоволi затамувати подих при виглядi виробу дивноi, чужоi та бурхливоi фантазii, що спочивав на пурпуровiй оксамитовiй подушцi. Навiть зараз я лише з великими труднощами можу описати, що саме побачив, хоча, без сумнiву, це був якийсь рiзновид тiари, як свiдчила пояснювальна табличка. Висока спереду, вона мала широке та химерно загнуте з бокiв обрамлення, й якщо й призначалася для голови, то такоi, що мае незвичну, навiть безглузду елiптичну форму. Зроблена вона була в основному iз золота, хоча домiшки якоiсь загадковоi та свiтлiшоi речовини туманно натякали на те, що насправдi це був вельми незвичайний сплав золота з якимось настiльки ж прекрасним, але цiлком невiдомим менi металом. Вона перебувала в бездоганному станi, i можна було годинами милуватися ii разючими, загадковими i зовсiм нетрадицiйними контурами – деякi з них були строго геометричними, а в окремих явно простежувалися мотиви морськоi тематики, вигравiйованi на основному тлi з непiдробною майстернiстю та талантом справжнього художника.
Чим довше я споглядав цей експонат, тим бiльше вiн мене заворожував; але було в цiй пишнотi щось таке, що викликало невиразний неспокiй, хоча я б не взявся конкретнiше описати стан, що охопив мене тiеi митi. Спочатку я мiркував, що саме дивна, явно неземна привабливiсть прикраси справила на мене таке разюче та тривожне враження. Всi iншi предмети мистецтва, якi менi колись доводилося бачити, мали стосунок до цiлком конкретного расового чи нацiонального стилю або ж, наслiдуючи певнi модернiстськi традицii, без жалю вiдкидали будь-який натяк на якийсь конкретний тип. Ця ж тiара була чимось зовсiм iншим, вона не належала до того чи iншого напрямку.
Виготовлена була за допомогою фiлiгранно вiдточеноi технiки, причому не мала ознак захiдноi чи схiдноi, старовинноi чи сучасноi культур, i зовсiм не була схожа на все те, що менi доводилося бачити по музеях ранiше. Складалося враження, що iстота, яка ii створила, походила зовсiм iз якоiсь iншоi планети. Проте незабаром я виявив, що моя тривога мала пiд собою ще одну, не менш серйозну причину, суть якоi зводилася до характеру як строгих геометричних, так i суто образотворчих символiв, якими була прикрашена поверхня тiари. Цi вiзерунки схиляли до думки про вiддаленi таемницi, неймовiрнi глибини космосу та монотонноi морськоi безоднi й у своему хитросплетiннi справляли майже зловiсне враження. Були серед зображень якiсь зловiснi чудовиська – на вигляд наполовину риби, а наполовину земноводнi, що вражали уяву своею огидною гротескнiстю та нестримною люттю; вони мимоволi пiдбурювали, зачаровували та спричиняли фальшивi спогади, наче викликали образи, народженi в глибинах клiтин i тканин, де ще збереглися функцii найбiльш давнiх i первiсних iнстинктiв. Інодi менi навiть здавалося, що кожна рисочка цих огидних наполовину риб, а наполовину жаб наповнена концентрованою сумiшшю невiдомого та нелюдського зла.
За дивним контрастом iз зовнiшнiм виглядом тiари iсторiя ii появи в музеi, що прозвучала з вуст панi Тiлтон, здалася менi дуже короткою i навiть прозаiчною. 1873 року ii залишив у ломбардi на Стейт-стрит як заставу за якусь нiкчемну суму грошей п’яний iнсмутський матрос, котрого вколошкали у вуличнiй бiйцi. У музей товариства вона потрапила безпосередньо з рук власника ломбарду, пiсля чого зайняла в експозицii мiсце, вiдповiдне до ii пишноi врочистостi. З того часу стали вважати, що вона мае якесь схiдно-iндiйське або iндокитайське походження (хоча такi оцiнки, певна рiч, мали дуже приблизний характер).
Сама панi Тiлтон провела ретельний порiвняльний аналiз усiляких версiй щодо походження тiари та ii появи в Новiй Англii i була схильна вважати, що ця прикраса е складовою стародавнього пiратського скарбу, який свого часу знайшов капiтан Обед Марш. Така точка зору знайшла свое серйозне пiдтвердження i в тому, що вiдразу пiсля того, як прикрасу виставили для загального огляду, з боку родини Маршiв стали надходити пропозицii продати iм тiару, причому за дуже грубi грошi. Варто визнати, що вони i зараз продовжують пропонувати чималi кошти, проте товариство вже неодноразово заявляло iм, що не продасть тiару за жодних умов.
Провiвши мене до вхiдних дверей, добра ледi прямо сказала, що особливо популярною «пiратська» теорiя походження статкiв Марша була саме в колах мiсцевоi iнтелiгенцii. Їi особисте ставлення до похмурого Інсмута, в якому вона, до речi, не була жодного разу в життi, полягало в цiлковитому презирствi як до занедбаностi мiста, так i втрати всiлякоi людськоi гiдностi тамтешньоi спiльноти. При цьому жiнка зауважила, що чутки щодо поклонiння його жителiв культу Сатани частково мають пiд собою реальне пiдгрунтя, оскiльки там i досi нiбито iснуе якийсь культовий гурток, який колись набрав сили i навiть пiдкорив собi всi мiсцевi ортодоксальнi церкви.
Називаеться цей гурток, як сказала жiнка, «Езотеричним орденом Дагона», i в цi краi, без сумнiву, секта проникла звiдкiлясь зi сходу, коли рибний промисел iнсмутцiв ось-ось мiг припинити свое iснування. Надзвичайну живучiсть такоi секти сама вона схильна пояснювати цiлком природними причинами, а саме тим, що незабаром пiсля ii створення рибалки знову стали повертатися з рейсiв iз рясними уловами. Коротко кажучи, достатньо скоро вона набула домiнуючого впливу в усьому мiстi, витiснивши всi колишнi релiгiйнi громади й обравши своею резиденцiею стару будiвлю масонськоi зали на Нью-Чирч-Грiн.
Всього цього виявилося цiлком достатньо для побожноi панi Тiлтон, аби вона й на гарматний пострiл не наближалася до стародавнього мiста, який став цитаделлю занепаду та руйнацii. А для мене остання обставина стала додатковим стимулом для змiцнiлого бажання якомога швидше туди навiдатися. До моiх колишнiх зацiкавлень суто архiтектурного й iсторичного профiлю тепер додалася також певна дещиця антропологiчного запалу. Тому я став iз нетерпiнням чекати, коли спливуть години, призначенi на нiчний спочинок, аби якомога швидше вирушити в подорож до цього загадкового мiста.
II
Незадовго до того, як годинник вдарив десять разiв, я вже стояв перед будiвлею аптеки Геммонда на старiй базарнiй площi в очiкуваннi iнсмутського автобуса. У мiру наближення призначеноi години я помiтив, що мiсце, де я перебував, усе бiльше перетворювалося в якийсь iзольований острiвець, тодi як маси людей, що поспiшали у справах врiзнобiч, безумовно, прагнули опинитися подалi вiд нього. Таким чином я на власнi очi переконався в справедливостi слiв залiзничного касира щодо неприхильностi мiстян як до самого Інсмута, так i до всього, що було з ним пов’язане, навiть до його автобуса. За кiлька хвилин я помiтив, що з-за рогу вигулькнув невеликий i неймовiрно старий драндулет огидноi брудно-сiроi барви, який прогуркотiв по Стейт-стрит, розвернувся та пiд’iхав до тротуару, на якому стояв я. Я вiдразу ж уторопав, що це саме той транспортний засiб, якого очiкував, причому мiй здогад незабаром пiдтвердила ледве читабельна вивiска над лобовим склом автобуса: «Архем–Інсмут – Ньюберiпорт».
У салонi сидiло всього трое пасажирiв – двiйко смаглявих, вельми похмурих чоловiкiв i хлопець. А коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього i мовчки, якось навiть крадькома, попрямували вгору по Стейт-стрит. Водiй також вилiз зi своеi кабiни, i я вiдпровадив його поглядом, поки вiн переходив дорогу в бiк аптеки, де, вочевидь, мав намiр щось купити. Це, як я збагнув, i був Джо Сарджент, про котрого менi розповiдав касир. Проте я ще не встиг як слiд розглянути рис його обличчя, коли мене раптово охопило, немов хвилею накрило, почуття невиразноi нехотi i навiть огиди, яку я не мiг нi второпати, нi пояснити. Менi чомусь здалося цiлком природним, що мiсцевi жителi уникають iздити на автобусi, яким керуе такий чоловiк, i взагалi намагаються звести до мiнiмуму будь-якi контакти як iз ним самим, так i з його земляками.
Коли водiй вийшов iз аптеки, я пильнiше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловiк зросту десь пiд шiсть футiв, iз похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивiльний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, рокiв тридцять п’ять, хоча дивнi глибокi складки з бокiв шиi дуже старили цього чоловiка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, виряченi водянисто-блакитнi очi, якi, як менi здалося, нiколи не моргали, плаский нiс, скошенi чоло та пiдборiддя i дивно недорозвиненi вуха. Його пiдборiддя та товста верхня губа, так само, як i вкритi великими порами сiруватi щоки, були практично позбавленi будь-якоi рослинностi, якщо не брати до уваги рiдких жовтуватих волоскiв, якi де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплi в нерiвнi обрiднi пасма, тодi як сама шкiра була якоюсь шорсткою i лущилася, немов вiд невiдомоi менi хронiчноi хвороби. Руки у нього були великi, вкритi грубими венами, також дуже неприродного сiрувато-блакитного вiдтiнку. На тлi доволi масивних кистей пальцi виглядали безглуздо короткими i, здавалося, були постiйно пiдiгнутi, навiть втиснутi в товщу долонь. Поки вiн повертався до автобуса, я звернув увагу i на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступнi чоловiка були просто гiгантського розмiру. Чим довше я на них витрiщався, тим дужче мене охоплював подив: як же вiн примудряеться знаходити собi взуття потрiбного розмiру?
До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнiшнього вигляду. Либонь, вiн працював або жив десь неподалiк вiд риболовецьких докiв, оскiльки за ним тягнувся шлейф рiзкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах i текла якась чужорiдна кров, то я навiть не наважувався припустити, якiй саме расi вона могла б належати. Всi дивацтва та безглуздя його зовнiшностi були, безумовно, не азiйського, полiнезiйського чи негроiдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумiв людей, котрi вважали його чужинцем, хоча менi здалося, що мова тут може йти не стiльки про чужоземний вигляд, скiльки про бiологiчне виродження.