Три мушкетери

Неважко здогадатися, що д’Артаньян не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився обома, на всі вуха слухав, напружуючи свої п’ять почуттів, аби нічого не пропустити. Хоч як би він довіряв батьковим рекомендаціям, молодий гасконець відчував, що за вдачею своєю він схильний скоріше схвалювати, ніж піддавати осуду нечувані речі, що відбувалися навколо.

А що д’Артаньян був білою вороною серед цієї юрби прибічників пана де Тревіля і його вперше бачили тут, до нього відразу підійшли довідатися про мету його приходу. У відповідь д’Артаньян скромно відрекомендувався і, назвавшись земляком пана де Тревіля, попросив слугу, який підійшов до нього з цим запитанням, поклопотатися перед паном де Тревілем про невеличку аудієнцію для нього. Слуга люб’язно пообіцяв передати його прохання, щойно трапиться слушна нагода.

Трохи оговтавшись від побаченого й почутого, д’Артаньян міг тепер спокійно роздивитися вбрання та обличчя присутніх.

Посеред найгамірнішого гурту гордовито стояв високий мушкетер у досить незвичному костюмі, до якого й була прикута загальна увага. На ньому був не мундир, носити який, між іншим, було не обов’язково в ті часи – часи меншої свободи, але більшої незалежності, – а у світло-блакитному, зовсім вицвілому й добряче потертому камзолі, на якому красувалася гаптована золотом перев’язь, що вигравала всіма барвами веселки. Довгий плащ з червоного оксамиту вільно спадав з його плечей, даючи змогу тільки попереду розгледіти розкішну перев’язь, на якій висіла велетенського розміру шпага.

Цей мушкетер щойно змінився з караулу і скаржився на застуду, час від часу підтверджуючи це глухим покашлюванням. Саме застуда змусила його вдягнути плащ, як він пояснював, погордливо поглядаючи на присутніх і недбало підкручуючи вус, поки ті захоплено милувалися з гаптованої золотом перев’язі, і особливо – д’Артаньян.

– А що ж ви хотіли, – казав мушкетер, – така тепер мода. Це, звичайно, страшенно дорого, я й сам розумію, але модно. До того ж треба було кудись витрачати батьківські грошики.

– Ну, Портосе, – вигукнув хтось, – не намагайся нас переконати, що цією перев’яззю ти завдячуєш батьківській щедрості! А чи не одержав ти її з рук тієї дами під вуаллю, яку я зустрів з тобою в неділю біля воріт Сент-Оноре?

– Ні, присягаюся честю дворянина, я купив її сам і за власні гроші, – відповів той, кого тільки що назвали Портосом.

– Так само, – зауважив інший мушкетер, – як я купив оцей новий гаманець: за ті гроші, що моя любаска поклала мені до старого.

– Запевняю вас, панове, – заперечив Портос, – і на доказ цього я можу сказати, що коштувала вона мені дванадцять пістолів.

Знову почулися захоплені вигуки, але й сумнівам не було покладено край.

– Хіба це не так, Арамісе? – спитав Портос, звертаючись до іншого мушкетера.

Цей мушкетер був цілковитою протилежністю тому, хто назвав його Арамісом. Юнак років двадцяти двох або двадцяти трьох, з простуватим і трохи наївним обличчям, з чорними очима й рум’янцем на щоках, вкритих, немов персик восени, оксамитовим пушком. Тоненькі вуса бездоганно правильною лінією окреслювали верхню губу. Не полишало враження, що він боїться опустити руки, щоб не дати набрякнути жилам. Час од часу він пощипував себе за вуха, щоб зберегти їх ніжно-рожевий колір і прозорість. Говорив мало й повільно, часто розкланювався, вітаючи знайомих, а коли беззвучно сміявся, то можна було помилуватися його гарними зубами, за якими, як і за всім своїм туалетом, він доглядав, певно, так само старанно. На запитання свого друга він відповів ствердно, кивнувши головою.

Це підтвердження, очевидно, остаточно розвіяло сумніви щодо перев’язі. Нею все ще захоплювалися, але більше про неї не говорили, і наступна тема розмови вже ніяк не була пов’язана з попередньою.

– Якої ви думки про те, що розповідає конюший пана де Шале? – спитав якийсь мушкетер, звертаючись не до когось особисто, а до всіх одразу.

– І що ж він розповідає? – розв’язно поцікавився Портос.

– Він каже, що у Брюсселі здибався з Рошфором, цим вірним прихвоснем кардинала. Той перевдягнувся капуцином і, завдяки такому маскараду, обкрутив круг пальця, як останнього дурня, пана де Лега.

– Як останнього дурня, – відгукнувся Портос. – А чи є в цій історії хоч дещиця правди?

– Я чув усе це від Араміса, – відповів мушкетер.

– Невже?

– Ви самі все добре знаєте, Портосе, – сказав Араміс. – Я ж учора вам розповідав. Утім, панове, годі про це говорити.

– «Годі про це говорити»! – вигукнув Портос. – Ви так гадаєте? «Годі про це говорити»! Сто чортів! Легко ж ви все вирішуєте!.. Як?! Кардинал шпигує за дворянином, за допомогою зрадника, розбійника, шибеника викрадає в нього листи, а потім, використовуючи ці листи, хоче відрубати Шале голову під тим приводом, нібито Шале мав намір убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Ніхто не міг знайти розгадки цієї таємниці. Ви, на втіху всім нам, нарешті розповіли про неї вчора, а сьогодні, коли ми все ще приголомшені цією новиною, кажете: «Годі про це говорити»!

– Ну то поговорімо, коли вам так хочеться, – терпляче погодився Араміс.

– Дісталося б цьому Рошфору, якби я був конюшим пана де Шале! – вигукнув Портос.

– А потім вам дісталося б від Червоного герцога, – спокійно зауважив Араміс.

– Червоний герцог… Браво, браво! Червоний герцог!.. – закричав Портос, плещучи в долоні й схвально киваючи головою. – Червоний герцог – це чудово. Я зроблю так, щоб усі дізналися про це прізвисько, слово честі. Ну й жартівник цей Араміс!.. Як прикро, що ви не змогли віддатися своєму покликанню, любий мій! З вас би вийшов чудовий абат!

– О, це тільки тимчасова відстрочка, – мовив Араміс. – Якогось дня я все-таки стану ним. Адже ви добре знаєте, Портосе, що саме з цієї причини я й досі вивчаю богослов’я.

– Авжеж, він зробить так, як каже, – запевнив Портос. – Рано чи пізно, але зробить.

– Найпевніше – рано, – відповів Араміс.

– Він чекає тільки одного: щоб остаточно зважитися й знову вдягти сутану, яка висить у нього в шафі за мундиром! – озвався якийсь мушкетер.

– Чого ж він чекає? – спитав другий.

– Він чекає, коли королева подарує французькому престолові спадкоємця.

– Не варто, панове, жартувати з цього приводу, – зауважив Портос. – Королева, хвалити Бога, ще в такому віці, що може на це піти.

– Кажуть, що пан Бекінгем[17] у Франції!.. – сказав Араміс, лукаво посміхнувшись і тим самим надавши цим, здавалося, невинним словам якогось двозначного відтінку.

– Арамісе, друже мій, цього разу ви не праві, – перервав його Портос, – через свою звичку жартувати з усякого приводу іноді ви заходите надто далеко. Якби пан де Тревіль почув, вам би перепало від нього за такі слова.

– Ви, здається, повчаєте мене, Портосе? – зухвало спитав Араміс, у смиренному погляді якого на мить спалахнула блискавка.

– Любий мій друже, – відповів Портос, – будьте мушкетером чи абатом, але не тим і тим водночас. Згадайте, Атос кілька днів тому сказав вам: ви їсте з усіх годівниць… Ні, прошу вас, не будемо сваритися – це зовсім ні до чого. Ви добре знаєте про домовленість між вами, Атосом і мною. Адже ви буваєте в пані д’Егільйон і залицяєтесь до неї; ви буваєте в пані де Буа-Трасі, кузини пані де Шеврез, і, кажуть, маєте особливу прихильність цієї дами. Бога ради, вам нема потреби зізнаватися у своїх успіхах, ніхто не вимагає від вас сповіді – усім відома ваша порядність! Але коли вже вам, нехай йому біс, притаманна ця чеснота, не забувайте про неї, коли йдеться про її величність. Хай плещуть язиками що завгодно і хто завгодно про короля й кардинала, але королева священна, і коли вже говорити про неї, то тільки хороше.

– Портосе, ви самозакохані, як Нарцис[18], майте це на увазі, – сказав Араміс. – Вам відомо, що я не ненавиджу повчання і ладен вислуховувати їх тільки від Атоса. Стосовно ж вас, чоловіче, то ваша перев’язь надто розкішна, щоб можна було повірити у ваші шляхетні почуття. Я стану абатом, якщо вважатиму це за потрібне. Але поки що я мушкетер і, як мушкетер, можу говорити все, що хочу. Зараз мені хочеться сказати вам, що ви мені страшенно набридли.

– Арамісе!

– Портосе!

– Панове!.. Панове!.. – почулося з усіх боків.

– Пан де Тревіль чекає на пана д’Артаньяна! – перервав їх слуга, відчиняючи двері кабінету.

Почувши це, всі одразу замовкли, і в цілковитій тиші молодий гасконець, перетнувши довжелезний передпокій, увійшов до капітана мушкетерів, щиро вітаючи себе з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути розв’язки цієї дивовижної суперечки.

III

АУДІЄНЦІЯ

Того дня настрій у капітана королівських мушкетерів був не найкращий. Проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився йому мало не до землі. Почувши беарнську говірку, він усміхнувся, бо вона нагадала йому молодість і рідні краї – спогади, що можуть у будь-якому віці змусити людину усміхнутися. Але, підійшовши до дверей передпокою і зробивши рукою знак, ніби прохаючи в д’Артаньяна дозволу спочатку закінчити з іншими відвідувачами, а вже потім приділити увагу йому, він тричі гукнув, з кожним разом усе голосніше, і щоразу з різними інтонаціями – від наказової до повного роздратування:

– Атосе! Портосе! Арамісе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже встигли познайомитись і яким належали два останніх імені, одразу розкланялися зі своїми співрозмовниками й заквапилися до кабінету, двері якого зачинилися за ними, щойно вони переступили поріг. Ïхня манера триматися хоча й видавала деяке занепокоєння, проте своєю невимушеністю, сповненою водночас і гідності і покірності, викликала захоплення д’Артаньяна, якому ці люди здавалися напівбогами, а їхній начальник – Юпітером-олімпійцем, що тримає в десниці свої блискавки.

Мушкетери ввійшли, і двері за ними зачинилися, а передпокій знову сповнився гамором від розмов, поживою для яких став, безперечно, виклик мушкетерів. Пан де Тревіль, насупивши брови, кілька разів мовчки пройшовся по кабінету повз Портоса й Араміса, що завмерли, виструнчившись, мов на плацу, а потім нараз зупинився навпроти і, змірявши їх поглядом від голови до п’ят, роздратовано спитав:

– Чи відомо вам, панове, що сказав мені король учора ввечері? Чи відомо вам про це?

– Ні, – помовчавши трохи, відповіли обидва мушкетери. – Ні, пане капітан, нам нічого про це невідомо.

– Але я сподіваюсь, що ви зробите нам честь і розповісте про це, – ввічливо додав Араміс, ґречно вклоняючись.

– Король сказав мені, що відтепер набиратиме собі мушкетерів із гвардійців пана кардинала.

– Із гвардійців пана кардинала? А чому ж так? – здивувався Портос..

– Його величність певен, що його поганеньке винце можна поліпшити, лише розбавивши порцією справжнього доброго вина.

Обидва мушкетери почервоніли по самісінькі вуха. Д’Артаньян не знав, куди йому подітись, і ладен був провалитися крізь землю.

– Так-так, – вів далі пан де Тревіль, усе дужче запалюючись. – І його величність має рацію, бо, присягаюся честю, сором дивитися на королівських мушкетерів. Пан кардинал учора ввечері за грою в шахи співчутливим тоном, що було мені дуже неприємно, почав розповідати, що ці кляті мушкетери, ці шибайголови – він вимовляв ці слова з особливим глузуванням, що було мені ще неприємніше, – ці рубаки, додав він, поглядаючи на мене своїми очима, як у дикої кішки, засиділися довше, ніж треба, в шинку на вулиці Феру. Його гвардійці, роблячи обхід, – я подумав, що він розрегочеться мені просто в обличчя, – були змушені затримати цих порушників нічного спокою. Хай йому біс! Ви чудово про все це знаєте! Заарештувати мушкетерів! Ви були в цій компанії… так, ви, не відмагайтеся, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Так, це моя помилка, моя, адже я сам підбираю собі людей. Ось ви, Арамісе: на біса вам мушкетерський мундир, якого ви в мене випросили, коли в сутані вам було б набагато краще? Ну а ви, Портосе… нащо вам здалася ця розкішна золота перев’язь? Щоб носити на ній солом’яну шпагу? Або Атос… Я не бачу Атоса. Де він?

– Добродію, – скрушно мовив Араміс, – він хворий, дуже хворий.

– Хворий? Дуже хворий, кажете ви? І яка ж хвороба до нього вчепилась?

– Припускають, що в нього віспа, добродію, – сказав Портос, щоб і собі докинути слово. – І це дуже сумно: хвороба, певно, спотворить йому обличчя.

– Віспа! Гарненьку історію ви мені тут розповідаєте, Портосе! Хворіти на віспу в його роки? Та ні!.. Його, мабуть, поранено… або, може, вбито… О, якби я міг знати!.. Сто чортів! Панове мушкетери, я не бажаю, щоб мої люди вешталися по сумнівних закладах, встрявали у бійки на вулицях і хапалися за шпаги, коли їм заманеться! І нарешті, я не бажаю, щоб моїх людей мали за посміховисько гвардійці пана кардинала! Ці гвардійці – браві хлопці, вони порядні люди й умілі воїни. Ïх нема за що арештовувати, та, крім того, вони й не далися б, щоб їх арештували. Я цього певен! Вони ладні скоріше вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати – на це здатні тільки королівські мушкетери!

Портос і Араміс аж тремтіли від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби в глибині душі не усвідомлювали, що тільки палка любов до них змушує його так говорити. Каблуками чобіт вони дрібно витанцьовували на килимі, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг.

У передпокої чули, що викликали Атоса, Портоса й Араміса, а голос пана де Тревіля був такий розлючений, що десяток цікавих одразу підступилися до самих дверей. Неважко було помітити, як зблідли їхні обличчя від люті, коли вони, прислухаючись до кожного звуку з розмови, слово за словом переказували решті капітанові образи. За мить уже весь будинок, від дверей кабінету аж до під’їзду, гудів, як потривожений вулик.

– Он як! Королівські мушкетери дозволяють гвардійцям кардинала себе арештовувати! – вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше, ніж його солдати, карбуючи кожне слово і, немов убивчі кинджали, встромляючи їх одне за одним у груди своїх слухачів. – Он як! Шість гвардійців кардинала арештовують шістьох мушкетерів його величності! Побий мене грім! Я прийняв рішення. Я зараз же йду до Лувру, подаю у відставку з посади капітана мушкетерів короля і проситимусь лейтенантом до кардиналових гвардійців. А якщо король мені відмовить, я, хай йому чорт, піду в монастир!

Ці слова подіяли, мов вибух. Звідусюди лунали лайка й прокльони. Вигуки: «Сто чортів!», «Бог і всі його ангели!», «Смерть і пекло!» – злетіли в повітря над розлюченою юрбою.

Д’Артаньян гарячково нишпорив очима по кімнаті, шукаючи бодай якоїсь портьєри, за яку він міг би сховатися, і відчував непереборне бажання залізти під стіл.

– Так ось, пане капітан! – роздратовано вигукнув Портос. – Ваша правда, нас було шестеро проти шести, але на нас напали зненацька, і ми ще не встигли вихопити шпаги, як двоє наших упали мертвими, а тяжко поранений Атос нічим не міг нам допомогти. Але ви знаєте Атоса: він двічі намагався підвестись і двічі знову падав. І ми не здалися. Ні! Нас потягли силою. По дорозі ми втекли. Що ж до Атоса, то гвардійці вважали його мертвим і лишили спокійнісінько лежати на полі бою, гадаючи, що його не варто тягти із собою. Ось як було насправді. Якого біса, капітане! Не можна щоразу перемагати. Великий Помпей[19] програв Фарсальську битву, а король Франциск[20], котрий, як я чув, був дечого вартий, – бій під Павією.

– А я маю честь запевнити вас, – сказав Араміс, – що одного з нападників я заколов його власною шпагою, бо моя зламалася після першого ж випаду. Убив чи заколов – як вам більше подобається, добродію.

– Я не знав цього, – уже примирливіше мовив пан де Тревіль. – Пан кардинал, як я бачу, трохи перебільшив.

– Але ради бога, добродію… – вів далі Араміс, помітивши, що де Тревіль почав заспокоюватись, і маючи намір звернутися до нього з проханням, – ради бога, не кажіть нікому, що Атоса поранено! Він буде в розпачі, якщо король про це довідається. А оскільки рана дуже тяжка – лезо, проколовши плече, пройшло в груди, – можна побоюватися…

Цієї миті край портьєри піднявся, і на порозі з’явився мушкетер: його обличчя було шляхетне й гарне, але смертельно бліде.

– Атос! – скрикнули обидва мушкетери.

– Атос! – повторив за ними і пан де Тревіль.

– Ви мене викликали, пане капітан, – сказав Атос, звертаючись до Тревіля. Голос його лунав слабко, але зовсім спокійно. – Ви мене викликали, як повідомили мені товариші, і я поквапився прийти. До ваших послуг, добродію!

І з цими словами мушкетер, бездоганно вдягнений і, як завжди, підібраний, твердим кроком увійшов до кабінету. Де Тревіль, до глибини душі схвильований таким проявом мужності, кинувся до нього.

– Я саме казав цим добродіям, – сказав де Тревіль, – що забороняю моїм мушкетерам без потреби ризикувати життям. Король дорожить хоробрими людьми, а його величність знає, що мушкетери – найхоробріші люди на землі. Вашу руку, Атосе!

І, не чекаючи, поки той відповість на цей прояв дружніх почуттів, де Тревіль схопив праву руку Атоса і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри своє самовладання, здригнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.

Відтоді, як увійшов Атос, двері до кабінету залишалися напіввідчинені. Його прихід викликав справжню бурю захоплення, оскільки про його поранення, незважаючи на всі спроби зберегти це в таємниці, було всім відомо. По останніх словах капітана в передпокої почувся гомін задоволення, і два чи три збуджених обличчя просунулося між портьєрами. Де Тревіль уже збирався зробити різке зауваження порушникам етикету, але раптом відчув, як Атос судорожно вчепився в його руку, і, перевівши погляд на мушкетера, побачив, що той ось-ось знепритомніє. Тієї ж миті Атос, який напружував усі сили, щоб перебороти біль, і все-таки подоланий ним, упав на підлогу як мертвий.

– Лікаря! – закричав пан де Тревіль. – Мого, королівського – найкращого! Мерщій приведіть лікаря, бо, побий мене грім, мій хоробрий Атос помре!

На поклик де Тревіля всі, хто був у передпокої, кинулися до його кабінету, двері якого він так і не зачинив. Навколо пораненого з’юрмилися охочі допомогти. Але всі їхні зусилля були б марними, якби лікаря не знайшли в самому будинку. Продершись крізь юрбу, він схилився над Атосом, який досі був непритомний, і зажадав, щоб мушкетера перенесли до сусідньої кімнати, де йому не докучали б цей гамір і метушня. Пан де Тревіль сам відчинив двері і пройшов уперед, показуючи шлях Портосові та Арамісові, які на руках винесли свого друга. Лікар заквапився слідом, і двері за ним зачинилися.

А кабінет пана Тревіля, ця святая святих, тієї ж митті перетворився на відділення передпокою. Всі голосно розмовляли, вигукували, сипали прокльонами й посилали кардинала та його гвардійців під три чорти.

За кілька хвилин повернулися Портос та Араміс. Біля пораненого залишилися тільки де Тревіль і лікар.

Нарешті з’явився і пан де Тревіль. Поранений прийшов до тями, і лікар сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо він знепритомнів тільки від великої втрати крові.

Потім пан де Тревіль зробив знак усім вийти, і лише д’Артаньян, пам’ятаючи, що йому призначено аудієнцію, як справжній гасконець, попри все, що тільки-но відбулося, стояв, не рухаючись з місця.

Коли всі вийшли і двері зачинилися, де Тревіль обернувся до юнака. Останні події перервали нитку його думок. Він спитав у наполегливого прохача, чого йому треба від нього. Д’Артаньян назвався, і пан де Тревіль відразу пригадав, що він так і не вислухав його.

– Пробачте, мій любий земляче, – сказав він усміхаючись, – я зовсім забув про вас. Нічого не вдієш! Капітан – це той самий батько сімейства, тільки на ньому лежить тягар набагато більшої відповідальності, ніж на звичайному батькові. Солдати – дорослі діти, та оскільки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…

Тут д’Артаньян не стримався від усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що перед ним не якийсь там дурисвіт, і, змінивши тему розмови, одразу перейшов до справи.

– Я дуже любив вашого батька, – сказав він. – Що я можу зробити для його сина? Кажіть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своїм часом.

– Пане, – мовив д’Артаньян, – їдучи з Тарба до Парижа, я мав намір в ім’я пам’яті тієї дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера. Але після всього, що мені довелося побачити за останні дві години, я зрозумів, що ця милість була б надто велика, і я боюся, що не заслужив її.

– Це й справді милість, юначе, – відповів пан де Тревіль. – Але для вас вона, може, й не така недосяжна, як ви гадаєте або як вдаєте, що гадаєте. Хай би як там було, проте одне з розпоряджень його величності передбачає подібний випадок, і я мушу, на жаль, сказати вам, що нікого не зараховують у мушкетери перш, ніж він не візьме участі в кількох військових кампаніях, не відзначиться на полі бою або не прослужить два роки в іншому полку, менш привілейованому, ніж наш.

Д’Артаньян мовчки вклонився. Бажання надягти форму мушкетера ще дужче його полонило відтоді, як він дізнався, як важко цього досягти.

– Але… – вів далі де Тревіль, спрямувавши на свого земляка такий пронизливий погляд, наче хотів дістатися до самих глибин його душі, – але заради вашого батька, мого давнього бойового соратника, про що я вже вам казав, я все-таки мушу щось зробити для вас, юначе. Наші беарнські хлопці звичайно небагаті, і я сумніваюся, що з того часу, як я поїхав з провінції, щось помітно змінилося. Тому мені здається, що тих грошей, які ви припасли, надовго не вистачить…

Д’Артаньян випростався з тим гордим виглядом, який красномовно свідчив, що він ні в кого не проситиме милостиню.

– Гаразд, гаразд, юначе, – провадив далі де Тревіль, – мені це добре знайомо. Я приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені і ладен був битися з кожним, хто сказав би мені, що я неспроможний купити Лувр.

Д’Артаньян ще вище задер голову. Завдяки продажу коня він починав свою кар’єру, маючи на чотири екю більше, ніж мав пан де Тревіль на початку своєї.

– Отож, – вів далі капітан, – ви повинні зберегти свої гроші, хоч би й значною була ця сума. Але ви також повинні вдосконалюватися в усьому, що належить уміти дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа начальникові Королівської академії, і вже завтра він прийме вас на навчання без усякої плати. Не відмовляйтеся від цієї маленької послуги. Наші дворяни, навіть найіменитіші та найбагатші, нерідко марно домагаються, щоб їх прийняли туди. Ви навчитеся їздити верхи, фехтувати й танцювати. Ви заприятелюєте з потрібними людьми і час од часу будете приходити до мене, доповідати, як у вас посуваються справи і чи можу я чимось вам допомогти.

Д’Артаньян ще погано розумівся на придворних манерах, але й він помітив, що прийняв його де Тревіль досить прохолодно.

– На жаль, добродію, – сказав він, – я розумію, як мені зараз бракує рекомендаційного листа, що його вручив мені батько перед моїм від’їздом.

– Справді, – відповів де Тревіль, – я здивований, що ви рушили в таку тривалу подорож, не прихопивши з собою цього дивовижного зілля, так необхідного нашому братові беарнцю.

– Лист був при мені, добродію, і, хвалити Бога, написано його було як слід! – вигукнув д’Артаньян. – Але його в мене підступно викрали!

І він розповів про все, що сталося в Мензі, якнайдокладніше описавши незнайомого дворянина, і все це з таким запалом і щирістю, які просто зачарували де Тревіля.

– Дивно… – задумливо сказав капітан мушкетерів. – Отже, ви вголос називали моє ім’я?

– Визнаю, це було необачно з мого боку. Але не дивуйтесь! Таке ім’я, як ваше, мало правити мені в дорозі щитом, і вам судити, чи часто я ним прикривався.

Лестощі високо цінували в ті дні, і де Тревіль був так само чутливий до їх запашного аромату, як і будь-який король або кардинал. Тому він не міг стримати задоволеної усмішки, але вона швидко злетіла з його обличчя, і він знову повернувся до подій у Мензі.

– Скажіть мені… – провадив він, – скажіть, чи не було в цього дворянина невеличкого шраму на скроні?

– Так, схожого на слід від кулі.

– Це був показний чоловік?

– Так.

– Високий на зріст?

– Так.

– З блідим обличчям і темним волоссям?

– Саме такий. Звідки, добродію, ви знаєте цю людину? О, якщо я колись розшукаю його, а я розшукаю його – клянуся вам – хай навіть у пеклі…

– Він чекав на жінку? – перебив його де Тревіль.

– У всякому разі, він поїхав тільки після того, як перекинувся кількома словами з тією, на яку чекав.

– Ви не знаєте, про що була їхня розмова?

– Він вручив їй скриньку, сказавши, що в ній його розпорядження, і порадив не відкривати її, аж поки вона не приїде до Лондона.

– Ця жінка була англійкою?

– Він називав її міледі.

– Це він! – прошепотів де Тревіль. – Це він! А я гадав, що він і досі в Брюсселі.

– О, пане, якщо ви знаєте, хто цей чоловік, – вигукнув д’Артаньян, – скажіть мені, хто він і звідки, і я звільняю вас від обов’язку виконати ваші обіцянки, навіть обіцянку зарахувати мене в мушкетери! Бо передусім я хочу йому помститися.