Три мушкетери

І незнайомий, невдоволено щось бурмочучи собі під ніс, попрямував на кухню.

Тим часом хазяїн заїзду, не сумніваючись у тому, що саме присутність цього хлопця змушує незнайомого поквапливо покинути його шинок, піднявся до кімнати дружини, де д’Артаньян потроху приходив до тями після недавньої сутички. Натякнувши, що поліція може звинуватити його в бійці із знатним вельможею, – а що незнайомий – знатний вельможа, шинкар у цьому був певен, – хазяїн переконав д’Артаньяна, незважаючи на його слабість, чимскоріше забиратися геть. Д’Артаньян, ще не зовсім оговтавшись, без камзола і з замотаною якимсь ганчір’ям головою, підвівся і, спираючись на руку хазяїна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухні, він знову побачив у вікні свого кривдника: той спокійно розмовляв, стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої парою здорових нормандських коней.

Його співрозмовницею, що визирала з віконця карети, була жінка років двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усі характерні риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода і вродлива. Її краса вразила його ще й тому, що вона була зовсім незвичайна для південної Франції, де хлопець жив донедавна. Це була білявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало їй на плечі, з великими блакитними млосними очима на блідому обличчі, з рожевими вустами й білими, немов алебастр, руками. Вона про щось жваво розмовляла з незнайомим.

– Отже, його високопреосвященство наказує мені… – говорила вона.

– …негайно повернутися до Англії і, якщо герцог виїде з Лондона, відразу ж попередити його.

– Чи будуть ще якісь розпорядження?

– Ви знайдете їх ось у цій скриньці, яку розкриєте тільки по той бік Ла-Маншу.

– Чудово. Ну а що будете робити ви?

– Я повертаюся до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська?

Незнайомий не встиг відповісти, бо саме цієї миті на порозі з’явився д’Артаньян, який усе чув.

– Цей зухвалий хлопчисько сам покарає кого завгодно! – вигукнув він. – І сподіваюся, що той, кого він має покарати, тепер не втече від нього.

– Не втече? – перепитав незнайомий, насупивши брови.

– Авжеж, на очах у дами, гадаю, ви не посмієте цього зробити?

– Пам’ятайте… – скрикнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте, що найменше зволікання може все занапастити!

– Ваша правда! – вигукнув незнайомий. – Поспішімо ж, ви своєю дорогою, а я – своєю.

Кивком голови попрощавшись із дамою, він скочив на коня; кучер карети щосили теж стьобнув батогом своїх коней, і недавні співрозмовники галопом помчали в різні боки.

– Стривайте, а ваш рахунок?! – зарепетував корчмар, чия шанобливість до гостя, у міру того як той віддалявся, не розрахувавшись за послуги, перетворювалася на глибоке презирство.

– Заплати йому, дурню! – наказав, не зупиняючись, вершник своєму слузі, який, жбурнувши до ніг шинкаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.

– Боягуз! Негідник! Самозванець! – закричав д’Артаньян, кинувшись і собі навздогін за слугою.

Але поранений був ще надто слабкий, щоб перенести нове потрясіння. Ледве він ступив десять кроків, як у вухах мов закалатало у дзвони, в голові запаморочилося, кривава завіса впала на очі, ноги йому підігнулися… Проте, лежачи посеред вулиці, він усе ще вигукував:

– Боягуз! Боягуз! Боягуз!

– Він і справді боягуз! – пробурмотів хазяїн, підходячи до д’Артаньяна і намагаючись лестощами прихилити до себе бідолашного юнака, щоб потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака.

– Так, нікчемний боягуз, – прошепотів д’Артаньян. – Але вона… яка красуня!

– Хто – вона? – спитав корчмар.

– Міледі, – ще тихіше мовив д’Артаньян і знову знепритомнів, уже вдруге за сьогодні.

«Нічого не вдієш, – подумки підраховував свої збитки хазяїн заїзду. – Двох я втратив, але мені дістався цей бідолаха, який пробуде тут щонайменше кілька днів. Так чи так, а одинадцять екю будуть мої».

Ми ж бо знаємо, що одинадцять екю – то все, що лишилося в гаманці д’Артаньяна.

Хазяїн гадав, що поранений видужуватиме одинадцять днів, а відтак він матиме з нього по одному екю за день, але його планам не судилося збутися. Наступного дня вже о п’ятій ранку д’Артаньян був на ногах. Він спустився до кухні й попросив вина, олії, розмарину та ще різного зілля, список якого до нас не дійшов. Потім, тримаючи перед собою рецепт своєї матері, він власноруч приготував бальзам, яким намастив численні рани на тілі. Він сам змінював пов’язки, не звертаючись по допомогу до жодного лікаря. Дякуючи, безперечно, цілющим властивостям циганського бальзаму і, можливо, невтручанню лікарів, д’Артаньян уже ввечері почувався набагато краще, а на ранок був майже здоровий.

Юнак розрахувався з хазяїном за розмарин, олію й вино – єдине, що він вживав цього дня, бо дотримувався найсуворішої дієти. Однак його жовтий кінь, як стверджував хазяїн, зжер утричі більше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на розміри цього представника конячого роду. Розплачуючись, д’Артаньян знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець, а в ньому – одинадцять екю. Лист до пана де Тревіля безслідно зник.

Старанно й терпляче юнак заходився шукати листа. Разів із двадцять він вивертав усі кишені – на камзолі і в штанях, знову і знову зазирав то в торбинку, то в гаманець. Але, переконавшись, що листа ніде немає, він уже втретє так розлютився, що йому ледве не довелося знову скористатися вином і ароматичною олією, бо, зважаючи на його нестримну запальність і погрози вщент рознести усе в цьому заїзді, якщо не знайдуть листа, хазяїн озброївся кілком, його дружина – мітлою, а слуги – тими самими палицями, що вже стали їм у пригоді раніше.

– Лист, мій рекомендаційний лист! – вигукував д’Артаньян. – Віддайте мого листа, хай вам трясця! Або я вас насаджу на рожен, як куріпок!

На нещастя – чи, скоріше, на щастя, – здійснити свою погрозу юнак не міг з однієї простої причини. Його шпага, як ми вже казали, була зламана навпіл у тій пам’ятній сутичці в день його приїзду, про що він зовсім забув. Отож, вихопивши її, д’Артаньян побачив замість грізної зброї лише уламок дюймів вісім або десять завдовжки, що його хазяїн підібрав і дбайливо вклав у піхви. А другу половину шпаги корчмар приховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.

Втім, ця обставина навряд чи зупинила б нашого нестримного юнака, якби хазяїн, трохи поміркувавши, не визнав, що претензії його гостя цілком справедливі.

– А й справді, – сказав він, опускаючи свого імпровізованого кийка, – куди ж це запропастився ваш лист?

– Так, куди подівся мій лист? – закричав д’Артаньян. – Відразу ж попереджаю вас: цей лист до пана де Тревіля, і його треба будь-що знайти. А якщо він не знайдеться, то, запевняю вас, пан де Тревіль знайде спосіб його розшукати!

Ця погроза зовсім перелякала хазяїна. Адже після короля та кардинала пан де Тревіль був саме тією людиною, чиє ім’я, мабуть, найчастіше згадувалося серед військових… та й серед городян теж. Був ще, звичайно, отець Жозеф[13], але його ім’я завжди вимовлялося пошепки: такий великий був жах, що його вселяв друг кардинала Рішельє, відомий як «сіре преподобіє».

А тому, відкинувши кілок убік і наказавши дружині те саме зробити з мітлою, а слугам – з кийками, хазяїн перший подав приклад і взявся за пошуки пропажі.

– У цей лист, напевно, були вкладені якісь цінності? – спитав він після кількох хвилин марних пошуків.

– Ви ще запитуєте! – вигукнув гасконець, який розраховував за допомогою цього листа прокласти собі шлях при дворі. – У ньому було все моє багатство.

– Банківські чеки? – поцікавився хазяїн.

– Чеки на одержання грошей з особистої скарбниці його величності, – відповів д’Артаньян, що сподівався завдяки цьому листу влаштуватися на королівську службу, а тому вирішив, що може дати таку, майже правдиву, відповідь.

– От халепа! – у відчаї вигукнув хазяїн заїзду.

– Але не це важливо… – вів далі д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – не гроші. Найважливіше – те, що в цьому листі написано. Я скоріше погодився б загубити тисячу пістолів, ніж втратити його!

Він нічим не ризикував, коли б сказав і «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромність.

Раптом хазяїна, знеможеного марними зусиллями знайти злощасного листа, осяяв, немов спалах блискавки серед ночі, здогад.

– Ви не загубили цього листа! – вигукнув він.

– Як? – скрикнув д’Артаньян.

– Ви не загубили листа, у вас його викрали.

– Викрали! Хто?

– Той дворянин, що був тут учора. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. І лишався там один. Б’юся об заклад, що це він його й поцупив!

– Гадаєте, це його рук справа? – для д’Артаньяна слова хазяїна були малопереконливими. Адже він краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не уявляв собі ще когось, кому б він міг знадобитися. Ясна річ, що нікому з прислуги чи тим, хто був у заїжджому дворі проїздом, цей лист теж не приніс би ніякої користі.

– То ви кажете, що підозрюєте цього нахабу-дворянина? – перепитав д’Артаньян.

– Авжеж, його, – запевнив хазяїн. – Коли я сказав йому, що вашій вельможності протегує пан де Тревіль і що ви навіть маєте листа до цього славнозвісного вельможі, він дуже занепокоївся і, поцікавившись у мене, де цей лист, відразу подався на кухню. Він знав, що там лежить ваш камзол.

– Тоді це він мене обікрав! – вигукнув д’Артаньян. – Я поскаржуся панові де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю!

Потім величним жестом він витяг з кишені два екю і простягнув їх хазяїнові, який, шанобливо знявши капелюха, провів його аж до воріт. Тут д’Артаньян скочив на свого Росінанта, і той без усяких пригод доправив його до Сент-Антуанських воріт Парижа. Там наш герой продав коня за три екю – цілком пристойна ціна, коли зважити на те, що д’Артаньян добряче загнав його на останньому відтинку свого шляху. Тому баришник, якому молодий гасконець уступив коня за дев’ять ліврів, не приховував, що такі нечувані гроші він заплатив лише з огляду на незвичайну масть коня.

Таким чином, д’Артаньян увійшов до Парижа пішки, несучи під пахвою торбинку, і блукав містом доти, поки не домовився про кімнатку відповідно до своїх скромних статків. Це помешкання, що нагадувало мансарду, було на вулиці Могильників, поблизу Люксембурзького палацу.

Сплативши завдаток, д’Артаньян одразу ж зачинився в себе й решту дня провів, обшиваючи камзол і штани галунами, які мати відпорола від майже нового камзола пана д’Артаньяна-батька і нишком віддала синові. Потім він пішов на набережну Залізного Брухту, де йому приладнали до шпаги новий клинок. Далі подався до Лувру і там у першого ж мушкетера, що зустрівся йому дорогою, розпитав, де міститься будинок пана де Тревіля. Як виявилося, він стояв на вулиці Старого Голубника, звідки майже рукою подати до того місця, де наш герой поселився. Цю обставину д’Артаньян сприйняв як добрий знак, що його подорож матиме щасливий фінал.

Нарешті, задоволений з того, як він повівся у Мензі, не відчуваючи докорів сумління за минулі вчинки, вірячи в день сьогоднішній і сподіваючись на краще майбутнє, він ліг і заснув так міцно, як тільки може спати здорова молода людина.

За провінційною звичкою, він проспав до дев’ятої години ранку і, вдягнувшись, пішов з візитом до славнозвісного пана де Тревіля, який, на думку д’Артаньяна-батька, був третьою особою в королівстві.

II

ПЕРЕДПОКІЙ ПАНА ДЕ ТРЕВІЛЯ

Пан де Труавіль – так усе ще величають його родичів у Гасконі, або де Тревіль, як він, зрештою, почав називати себе в Парижі, і справді починав не краще за д’Артаньяна, тобто без жодного су в кишені, але з тим запасом відваги, дотепності і спритності, завдяки якому навіть найбідніший гасконський дворянин, що сподівається лише на батьківську спадщину, часто досягає більшого, ніж найбагатший перігорський або беррійський, маючи реальні багатства. Зухвала хоробрість і неймовірне щастя за тих часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли його на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і на які він злетів, перестрибуючи через три сходинки.

Він був другом короля, котрий глибоко шанував, як усім відомо, пам’ять свого батька, Генріха IV. Батько пана де Тревіля так віддано служив йому у війнах проти Ліги, що за браком грошей, – а грошей беарнцю не вистачало постійно, і всі свої борги він сплачував дотепністю – єдиним, чого йому не доводилося позичати, – що за браком грошей, як ми вже сказали, король дарував йому після взяття Парижа герб із золотим левом на червленому полі з девізом: «Fidelis et fortis»[14]. Це була велика честь, але вона практично ніяк не вплинула на добробут старого вояки. А тому після смерті доблесного соратника великого Генріха синові в спадщину дісталися тільки його шпага та девіз. Дякуючи цим безцінним подарункам та своїй бездоганній репутації пана де Тревіля прийняли до двору молодого принца, де він так спритно орудував шпагою і був такий вірний своєму девізові, що Людовік ХІІІ, один із кращих фехтувальників королівства, не раз було говорив: коли б комусь з його друзів треба було битися на дуелі, то він порадив би йому взяти у секунданти першим його, а другим – пана де Тревіля, а втім, можливо, навіть навпаки.

Людовік XIII почував справжню прихильність до Тревіля – щоправда, прихильність королівську, егоїстичну, але все ж таки це була прихильність. Річ у тім, що за тих непевних часів вельможі взагалі прагнули оточити себе людьми на взірець де Тревіля. Знайшлося б чимало таких, котрі могли б узяти собі за девіз слово «сильний» – другу частину напису на гербі де Тревілів, але лише поодинокі дворяни мали право претендувати на епітет «вірний» – першу частину фамільного девізу. Тревіль належав до останніх. Він був однією з тих рідкісних натур, що ладні молитися на свого хазяїна і слухаються його в усьому, як вірний пес. При цьому вони надзвичайно кмітливі, мають пильне око й міцну руку. Око служило йому для того, щоб зірко стежити, чи не гнівається король на когось, а рука – щоб завдавати нищівного удару тому, хто став причиною найвельможнішого гніву: хоч би й Бем чи Моревер, Польтро де Мере чи Вітрі. І дарма що показати себе повною мірою де Тревілю досі не щастило – він терпляче вичікував, і навіть поклявся собі, що, коли трапиться такий шанс, він не ловитиме гав. Недарма Людовік XIII призначив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, що були віддані королю майже фанатично, як ординарна сторожа Генріху III або шотландська гвардія Людовіку XI.

Кардинал, зі свого боку, теж намагався ні в чому не поступатися королю. Побачивши, як Людовік XIII оточує себе найкращими воїнами королівства, цей другий чи, точніше, перший володар Франції також захотів мати свою гвардію. Тому він завів власних мушкетерів, як Людовік XIII завів своїх, і можна було спостерігати, як ці два можновладних суперники відбирали для себе по всій Франції, а то й навіть в іноземних державах тих, хто прославився умілим володінням шпагою. І нерідко ввечері, за партією в шахи, Рішельє та Людовік XIII сперечалися, в кого кращі гвардійці. І той, і той вихваляв виправку й хоробрість саме своїх воїнів, і, на словах засуджуючи бійки та дуелі, кожний спідтиха всіляко заохочував їх до таких сутичок. Перемога чи поразка власних улюбленців сповнювали їх невимовною радістю або щирим смутком. Так принаймні про це розповідає у своїх мемуарах одна особа, якій довелося тоді стати учасником багатьох перемог і кількох поразок.

Тревілю була відома слабинка його володаря, і завдяки цьому він надовго завоював прихильність короля, котрий аж ніяк не міг похвалитися вірністю в дружбі. Він проводив парадним маршем своїх мушкетерів перед кардиналом Арманом дю Плессі з таким зухвалим виглядом, що в його високопреосвященства від люті стовбурчилися сиві вуса. Тревіль досконало володів тогочасним мистецтвом війни і знав, що той, хто не живе за рахунок ворога, змушений жити за рахунок своїх співвітчизників: його солдати, які підкорялися тільки йому одному, були запеклими зірвиголовами.

Неохайні, абияк вдягнені, не завжди тверезі, в синцях і подряпинах, мушкетери короля, або, точніше, мушкетери пана де Тревіля, валандалися по шинках та сумнівної слави закладах, а то й просто, йдучи вулицями, горланили пісень, підкручуючи вуса, бряжчали шпагами і принагідно намагалися будь-що зачепити гвардійців пана кардинала, коли зустрічали їх дорогою. В такі хвилини, хоч би де це відбувалося, з піхов миттю вихоплювали шпаги, а противника підіймали на кпини. Траплялося, що їх убивали, але й на смертному одрі вони були певні: їх гідно поховають і за них помстяться. Та частіше вбивали вони, і знову їх не полишала певність, що про них не забудуть: їм не доведеться довго, як щурам, сидіти у в’язниці, бо пан де Тревіль знайде спосіб звільнити їх. Ці люди скрізь вихваляли пана де Тревіля, якого дуже любили і, дарма що були затятими горлорізами, тремтіли перед ним, як школярі перед учителем, підкорялися йому з першого слова й ладні були вмерти на місці, аби тільки змити з себе найменшу підозру в недостатній відданості своєму кумирові.

Пан де Тревіль застосовував цей могутній важіль на користь, передусім, королю та його прибічникам, але не забував, звісно, себе і своїх друзів. Утім, у жодних мемуарах того багатого на цей жанр літератури часу ви не знайдете жодного свідчення, щоб навіть вороги, – а їх було в нього чимало як серед тих, хто володів пером, так і серед тих, хто орудував шпагою, – щоб навіть вороги звинувачували цього гідного дворянина в тім, начебто він брав плату за послуги своїх доблесних воїнів. Де Тревіль володів тонким мистецтвом плести інтриги не гірше, ніж найпідступніші інтригани, але при цьому залишався чесною людиною. Навіть більше: попри виснажливі походи та нескінченні вправи на плацу, він був невтомним шукачем веселих пригод, найвитонченішим дамським залицяльником, який умів принагідно вразити вигадливим мадригалом. Про його любовні походеньки говорили стільки ж, скільки двадцятьма роками раніше про сердечні справи Бассомп’єра[15], – а це багато про що свідчить. Капітаном мушкетерів захоплювалися, його боялися й любили водночас, інакше кажучи, він тішився життям і брав од нього стільки, скільки міг узяти.

Людовік XIV затьмарив своїм сяйвом усі інші зірки королівського двору, тоді як батько його – сонце pluribus impar[16] – давав змогу сяяти власним блиском кожному з фаворитів і нітрохи не применшував ролі своїх придворних. Крім ранкового прийому в короля і кардинала, у Парижі відбувалося ще понад двісті таких «ранкових прийомів», потрапити на які вважалося особливою честю. Та прийом у де Тревіля збирав чи не найбільше відвідувачів.

Подвір’я його особняка, що стояв на вулиці Старого Голубника, нагадувало похідний табір уже з шостої години ранку влітку і з восьмої години взимку. П’ятдесят або й шістдесят мушкетерів, раз у раз змінюючи один одного, з поважним виглядом постійно прогулювалися перед будинком при повному озброєнні і готові до всього. Сходами, такими широкими, що нині на їхньому місці можна було б спорудити цілий будинок, у пошуках якоїсь ласки снували вгору і вниз прохачі, несміливо походжали дворяни, які приїхали з провінції і сподівалися на зарахування в мушкетери, пробігали лакеї в різнобарвних лівреях, що приносили до пана де Тревіля послання від своїх господарів. У передпокої на довгих, розташованих півколом лавах сиділи обрані, тобто ті, хто був допущений до аудієнції. Цілий день передпокій гудів, як вулик, тоді як поряд у кабінеті пан де Тревіль приймав гостей, вислуховував скарги, давав накази, і, немов король на своєму балконі в Луврі, підходив до вікна, щоб зробити огляд своїм військам.

У той день, коли д’Артаньян прийшов сюди вперше, його вразила кількість відвідувачів – нечувана для провінціала, який щойно випурхнув з рідних пенатів. Провінціал, щоправда, був гасконцем, а його земляків у ті часи вважали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Проминувши масивні ворота, оббиті довгими цвяхами з квадратними головками, відвідувач опинявся серед юрби озброєних людей, котрі, перегукуючись, походжали подвір’ям і затівали то сварку одне з одним, то якусь гру. Годі й сподіватися продертися через цей тісний живопліт, коли ти не офіцер, вельможа або гарненька панночка.

Саме крізь оцю безладну й галасливу юрбу намагався протовпитися наш юний друг, ледве стримуючи в грудях колотнечу серця, притискаючи до худих ніг свою довгу шпагу, притримуючи рукою капелюх і ніяково усміхаючись тією усмішкою провінціала, який намагається триматися з гідністю.

Розминувшись з яким-небудь гуртом відвідувачів, він полегшено зітхав, але розумів, що присутні оглядаються на нього, і вперше в житті д’Артаньян, дарма що був про себе досить високої думки, відчув себе смішним.

Дійшовши до сходів, д’Артаньян спинився перед ще більшою перешкодою. Внизу четверо мушкетерів завели якусь незрозумілу гру (про яку ми розкажемо нижче), тоді як десять чи дванадцять їхніх приятелів очікували своєї черги, щоб і собі взяти участь у цій забаві. Один з четвірки, стоячи на сходинку вище за інших, хвацько вимахував шпагою, відбиваючись від решти і не даючи або принаймні роблячи все, щоб не дати їм піднятися.

Ці троє наскакували на нього, теж спритно орудуючи своїми шпагами. Д’Артаньянові спочатку здалося, що це фехтувальні рапіри, на вістря яких надіті захисні насадки. Але невдовзі зі свіжих подряпин на обличчях учасників гри він зрозумів, що, навпаки, клинки були як слід відточені і загострені. До того ж при кожній новій подряпині не тільки глядачі, а й самі учасники поєдинку реготали, як божевільні.

Мушкетер успішно стримував натиск своїх супротивників на верхній сходинці. Довкола зібрався вже натовп цікавих. За умовами гри той, хто діставав поранення, вибував, і його черга на аудієнцію переходила до того, хто зумів завдати йому влучного удару. Протягом п’яти хвилин, поки тривав поєдинок, перепало усім трьом: в одного була подряпана рука, у другого – підборіддя, у третього – вухо, і лише сам захисник сходинки щасливо уникнув шпаг нападників. Завдяки такій спритності та відповідно до встановлених правил йому надавалося право просунутися в черзі одразу на три позиції.

Хоч як важко було здивувати нашого молодого мандрівника чи, точніше, змусити його показати свій подив, та ця дивна гра вразила і його. У Гасконі, в його провінції, де кров звичайно легко збурюється в жилах, дуелі, як правило, починалися після певних приготувань. Але витівка, яку влаштувала ця четвірка шибеників, була, мабуть, найнеймовірнішою з усього, про шо йому коли-небудь доводилося чути навіть у себе на батьківщині. Йому здалося, що він опинився в казковій країні велетнів, там, де Гуллівер свого часу теж набрався страху. Але на цьому потрясіння для д’Артаньяна ще, либонь, не закінчилися: адже потрапити до пана де Тревіля можна було лише діставшись верхньої площадки і передпокою.

Площадка сходів не призначалася для бійок – тут розповідали про любовні пригоди, а в передпокої – про звичаї при королівському дворі. На площадці д’Артаньян почервонів, у передпокої – злякано затремтів. Його жвава й смілива уява, що змушувала тремтіти серця молоденьких покоївок у Гасконі, а нерідко й серця їхніх молодих господинь, ніколи, навіть у кошмарному сні, не могла б змалювати йому половини плотських утіх і навіть чверті любовних подвигів, розповідаючи про які, тут згадували гучні імена і наводили пікантні подробиці. Але якщо на площадці похитнулося його поняття добропорядності, то в передпокої під сумнів було поставлено правильність тієї поваги, яку він виявляв до кардинала. Тут, на превеликий свій подив, д’Артаньян почув, як критикують політику, від якої тремтіла вся Європа. Жваво тут обговорювали й приватне життя кардинала, хоча за найменшу спробу відкрити завісу над ним поплатився не один могутній і знатний вельможа. Ця велика людина, яку так шанував д’Артаньян-батько, була тут мішенню для жартів мушкетерів пана де Тревіля. Одні піднімали на кпини його криві ноги й згорблену спину; другі наспівували куплети про його коханку, пані д’Егільон, та про його племінницю, пані де Комбале, а треті відразу домовлялися зробити якусь капость пажам і гвардійцям кардинала, – усе це здавалося д’Артаньянові неймовірним і жахливим.

Проте коли в цих ущипливих жартах і глузливих куплетах про кардинала випадково згадувалось ім’я короля, то здавалося, ніби хтось одразу встромляє кляп у ці глумливі вуста. Присутні починали озиратися, мовби побоюючись, що їхні слова можуть почути за стіною в кабінеті пана де Тревіля. Але за мить чиясь репліка знову зачіпала його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден учинок кардинала не лишався без дошкульних коментарів.

«Цих людей, – з жахом подумав д’Артаньян, – напевно кинуть до Бастилії або повісять. А разом з ними й мене, бо приєднають до їхніх спільників тільки за те, що я чув усі ці розмови. Що сказав би мій батько, який так палко радив мені поважати кардинала, коли б довідався, що я потрапив у товариство людей, для яких немає нічого святого!»