Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Проте ідею про те, як його собі уявляли давні греки, надає інший поет, Семонід з Аморгоса, котрий описує різні типи жінок (певно, представниць – принаймні для нього – різних «племен»). Окремі жінки, як пояснює Семонід, що зроблені із землі, є неповноцінними, не здатними відрізнити добро і зло, думають лише про їжу. Інші утворилися з води та, як море, мають двоїстий характер: одного дня випромінюють щастя, а іншого – до них краще не підходити, адже вони злі, як собаки, що захищають своїх цуценят.

І це ще на кажучи про жінок, які походять від тварин і мають типові для цих тварин характерні риси. Так, жінка, що походить від свині, товстішає, копирсаючись у гної; тій, що походить від лисиці, не можна довіряти, адже вона все знає та все контролює, але пристосовується до подій; та, що походить від собаки – постійно скиглячи, блукає по хаті; та що походить від віслюка, працьовита та терпляча, не протестує проти ударів палицею, але готова займатися коханням з будь-ким. Жінка-кішка – ледача, злодійка та німфоманка. Кобила – витончена, доглянута, завжди з гарною зачіскою – справжня проблема для того, хто на ній одружився, принаймні якщо тільки він не цар.

Мавпа – смішна, незграбна, не має шиї та сідниць, думає лише про те, як нашкодити. Майже дивно, що наприкінці такого переліку з’являється жінка з позитивними рисами: вона походить від бджоли, є вірною дружиною своєму чоловікові та відданою матір’ю; хто з нею одружиться, буде щасливим. Проте завершальні рядки поеми змушують гадати, що такої жінки не існує: Семонід підсумовує, що той, хто лишається з жінкою, не має жодного дня спокою; можна припустити, відтак, що жінка-бджола зникла.

Біологічні та ментальні відмінності між статями

Отже, до того поети виявляють глибоке занепокоєння, можна сказати, характером та вдачею жінок. Утім, проблеми, які висуває жіноча стать, цим не обмежуються. Понад усе греків турбувало те, що вже згадувалося, – той факт, що жінки народжують дітей. Ця їх відмінність була настільки нестерпною, що змушувала мислителів із покоління у покоління шукати, як заперечити або принаймні применшити цей незаперечний та очевидний факт. Так, дехто – зокрема, Гіппон і загалом стоїки – стверджує, що дитину створює лише батько. Інші висловлюються менш радикально: Анаксагор, Парменід, Емпедокл, Демокріт, Епікур та Гіппократ, наприклад, уважають, що мати робить свій внесок у зародження. Але в чому конкретно полягає цей внесок?

У знаменитому уривку з «Орестеї», трилогії, створеної в 458 р. до н. е. з нагоди відзначення завершення епохи помсти та зародження права, Есхіл наводить гіпотезу, цілком певно, не свою, яка суттєво обмежує цей внесок. Історія надто відома, аби нагадувати її у деталях. Троянська війна скінчилася. Агамемнон повертається до Аргосу, де знайшов смерть від рук своєї дружини Клітімнестри. За етичними правилами героїчного епосу, Орест, син Клітімнестри, має помститися за смерть батька, вбивши мати. Еринії, богині захисту кровних зв’язків, починають мучити його, вимагаючи покарати Клітімнестру. Аби покласти край переслідуванням, богиня Афіна створює перший в афінській історії суд, Ареопаг, де її мають судити. Епоха помсти завершилася. Проте, вже перший вирок у новій системі судочинства звільняє Ореста від необхідності покарання на підставі принципу, що покликаний довічно узаконити неповноцінність і підпорядкованість жінок: «Того, хто називається її сином, створила не мати: вона є лише годувальницею того зернятка, що було в ній закладено. Створив його той, хто запліднив…».

Так на захист Ореста говорить Аполлон. У момент здійснення правосуддя протиставлення «помста – право» поступається місцем опозиції батьківського і материнського. Батьківське перемогло: Ореста було виправдано.

Нарешті, теорія Арістотеля (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss) є менш радикальною, ніж ідея Есхіла, але все одно перебуває в тій самій площині чоловічого домінування. Жінки, пояснює він, також відіграють певну роль у репродуктивному процесі. Окрім сперми, формуванню ембріона сприяє менструальна кров, але роль її відрізняється.

Сперма – це теж кров, як і місячне, але досконаліша. Кров є не чим іншим, як їжею, що не викидається з організму, перетворюючись під впливом тепла: проте жінка, будучи не такою теплою, як чоловік, не може здійснити останнє перетворення, коли утворюється сперма. Відтак, у репродуктивному процесі саме чоловіча сперма «заварює» жіночий залишок, трансформуючи його в нове життя (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss). Інакше кажучи, чоловіча сім’я відіграє активну роль, а жіноча кров – пасивну. Відтак, навіть якщо внеску жінки не можна уникнути, він проявляється в матерії своїм пасивним характером, з яким ідентифікується сама жінка; внесок чоловіка, навпаки, є активним, творчим, пов’язаним із духом.

І ось, нарешті, остання, але не менш основоположна відмінність між статями: ментальна. У жінок інший, на думку греків, розум, і здатності мислити є нижчими, ніж у чоловіків. Насправді, у них немає lógos, тобто високого та світлого інтелекту, який був привілеєм та прерогативою чоловіків. Єдиний доступний для них розум – métis, «низький» інтелект, що на відміну від lógos є абстрактним, не здатним до класифікацій та виокремлення категорій. Métis є цілком конкретним та спрямованим на окремий випадок, на специфічну проблему. Це результат досвіду та роздумів, знань, набутих на практиці. Він ніколи не досягає мети безпосередньо: по суті, він складається зі здібностей застосовувати обман, вдаватися до хитрощів, винаходити пастки, шукати обхідні шляхи, досягаючи кінцевої мети звивистими стежинами. Нічого дивного, що володіють ним навіть жінки.

Тут варто зауважити в дужках: у жінок немає lógos, але metis наявний також і в чоловіків. Як так трапилося? Про це знову розповідає нам міф. Перед тим, як одружитися з Герою, Зевс мав за дружину іншу: Метіс. Утім, ми знаємо лише про хвилююче завершення цього шлюбу Метіс із батьком богів. Так, Гесіод розповідає (у «Теогонії»), що одного дня Зевс, дізнавшись про вагітність Метіс, пригадав пророцтво, за яким син, котрого вона народить, його скине, й щоб уникнути проблем, з’їв Метіс. Саме тому metis відтоді є в чоловіків. Як демонструють походи Одіссея, ця обставина, polymétis, робить чоловіків практично непереможними. Однак зараз давайте повернемося до жіночої ментальності. Як пише Арістотель, великий теоретик матерії, жінки практично не здатні контролювати свою хіть. Звідси випливає необхідність жорстко контролювати їхню сексуальність, як зрештою – й знову – повчає нас міф, зокрема, міф про Тіресія, віщуна з Фів, який протягом свого життя був чи то чоловіком, чи то жінкою. За переказом Аполлодора та Гігіна, одного дня Зевс та його дружина Гера, обговорюючи, хто – чоловіки або жінки – отримує більше задоволення під час статевого акту, звернулися до нього, адже вочевидь лише він здатен відповісти зі знанням справи. І Тіресій відповів: якщо поділити це задоволення на десять частин, чоловік отримає одну частину, а жінка – дев’ять.

Ставлення греків до сексуальності

Отже, причин для застосування суворого контролю над жіночою сексуальністю не бракувало, й логічне обґрунтування необхідності доручити цей контроль членам родини чоловічої статі знову дістаємо з роздумів Арістотеля.

Він пише, що жінки насправді не повністю позбавлені здатності приймати рішення, але «не мають на це повноважень» (Політика, І, 13, 1260 а).

Як наслідок, чоловік має над жінкою «владу державного діяча». Але хоча така державна влада передбачала перехід повноважень від одного громадянина до іншого, у стосунках між чоловіками і жінками подібного переходу не відбувалося: «у ставленні чоловіка до жінки він є вищим із природою, а вона перебуває під його началом, і необхідно, щоб серед усіх людей відбувалося все саме таким чином».

Контролювати найдрібніші деталі статевого життя жінок, відтак, цілком доречно: афінське право відповіло на цей імператив, встановивши, що протягом їхнього життя – вочевидь, якщо вони не були повіями – жінки повинні мати статеві стосунки лише зі своїм чоловіком. Будь-який статевий акт поза шлюбом (або не з офіційним коханцем, стосунки з яким у Греції також схвалювалися) вважався злочином, moichéiа. Покарати за нього могли за ініціативою будь-якого громадянина, й це могло призвести аж до смертного вироку стосовно не лише одруженої жінки, а й навіть незаміжньої або удови. Зайве говорити, що, вочевидь, чоловікам надавалася максимальна статева свобода.

Як можна прочитати у промові «Проти Неєра», яку приписують Псевдо-Демосфену, чоловік-афінянин може мати трьох жінок: одну дружину (dámar), аби мати законних дітей, одну коханку (pallaké) для повсякденного піклування про тіло (іншими словами, щоб мати стабільні статеві стосунки) та одну hetáira (дослівно – подружку), тобто одну повію високого ранку зі спеціальною освіту, яка б його супроводжувала на публічних заходах, куди жінки та коханки не допускаються. Нарешті – але не в останню чергу – варто пригадати, що афінське право за наявності дітей чоловічої статі виключає дочок з успадкування батьківських статків; усе, що їм належало, – це посаг (próix), що надавався їм у момент одруження.

Для повноти цієї картини варто запам’ятати: якщо батько помре, не залишивши після себе дітей чоловічої статі, його дочка (у цьому випадку її називають epíkléros, що буквально означає «та, котра стоїть на клеросі (kléros)», тобто на родинній спадщині) сама особисто не може стати його спадкоємицею, але через неї спадщина потрапить до її дітей; аби запобігти переходу майна в чужі руки, вона має одружитися з найближчим родичем за чоловічою лінією (зазвичай, з дядьком по батькові).

Проте наслідки теоретичного обґрунтування статевої ідентичності на підставі статусу жінки не обмежувалися юридичними правилами. Не менш важливими були його прояви в царині почуттів та сексуального життя. Й знову найцікавішу інформацію надає Арістотель у своїх трактатах з етики та у «Політиці». Він говорить про philía; це слово здебільшого перекладають як «кохання», але воно позначає також емоційне ставлення, яке втілюється в дуже різних за характером стосунках – у дружбі, материнській любові, зв’язках між чоловіком і дружиною. Щодо останнього типу любові, то Арістотель висловлює певні міркування, котрі, як у випадку з іншими його ідеями, протягом багатьох століть впливатимуть на західну думку. Він спостерігає, що людські істоти за природою тяжіють до парування не лише для того, щоб створити потомство, як у тварин, а й для того, щоб забезпечити собі гарне життя, організувавши роботу та забезпечивши розподіл благ. Подружнє кохання є розумним та спокійним почуттям, яке може ґрунтуватися на чеснотах шлюбного партнера: чесноти мають як чоловіки, так і дружини, хоча вони й відрізняються між собою. Зрештою, зміцненню зв’язку між чоловіком і дружиною сприяють діти: не випадково подружжя без дітей легше розлучаються. Відтак, між чоловіком і дружиною існують (або принаймні мають існувати, й добре, якщо існують) любовні стосунки, які для Арістотеля, як він чітко стверджує, є й корисними, і приємними, що поєднують двох людей, чиї відносини неминуче позначені статевими відмінностями.

Проте, крім philía, існує інше кохання, éros, яке викликають стріли бога, що має те саме ім’я, тобто існує пристрасть, пов’язана із почуттями кохання.

Як і коли жило це кохання? У світлі того, що ми же побачили, можна з упевненістю стверджувати, що, як правило, воно не живе у шлюбі; більше того, його немає й у позашлюбних стосунках з усіма їхніми подальшими ризиками, про які вже згадувалося.

Утім, у чоловіків були більш інтимні стосунки, у яких міг практикуватися цей вид кохання: стосунки з páis, тобто буквально – з юнаком, що дало назву цим стосунками: педерастія (від слова páis). Варто пояснити, що визначати ці стосунки як «гомосексуальні» буде помилкою, якої часто припускалися в минулому. Насправді греки не знали ні цього слова, ні цього поняття. Вони не могли їх знати, оскільки їхнє розуміння мужності відрізнялося від нашого, яке проявляється лише у стосунках із жінками, а не з чоловіками. До того ж у цьому випадку обов’язковою умовою є те, що пасивним партнером був би páis, тобто той, хто лише стане чоловіком – але через вік їм ще повністю не став. Пара, що складалася з двох індивідів чоловічої статі, загалом цілком сприймалася в суспільстві та культурі, якщо була анаграфічно «асиметричною», тобто якщо існувала різниця у віці між дорослим «коханцем», так званим erastés, і юним «коханим», так званим erómenos.

З цієї анаграфічної асиметрії впливає різниця в досвіді, яку відчуває дорослий і починає відігравати роль вихователя стосовно юнака в той момент, коли він готується з потенційного громадянина перетворитися на справжнього громадянина, здатного виконувати свої громадянські та політичні права. Коханець, таким чином, виконує громадянський обов’язок, сприяючи вихованню нового члена поліса. Саме тому за цих умов для греків стосунки між двома особами одної статі (завжди чоловічої, звісно ж: у жінок, як побачимо, все зовсім по-іншому) сприймаються в суспільстві. Ці стосунки практикуються цілком відкрито, й про це свідчать сліди такого кохання, які ми бачимо в композиціях стародавніх ліриків, котрі зазвичай писали для юнаків, що їх у Греції вшановували як богів.

Переказують: коли поета Анакреонта запитали, чому він складає поеми для хлопчиків, а не для богів, він відповів: «тому що вони і є моїми богами».

Зовсім іншим, як зазначалось, був дискурс про любовні стосунки між двома жінками. Найкраще уявлення про нього дає уривок із «Бенкета» Платона, де Арістофан розповідає свою теорію походження статей: у далекому минулому людські істоти не були схожими на нас: вони мали сферичну форму та рухалися, обертаючись на чотирьох руках та чотирьох ногах.

Кожна з них мала два обличчя, розташовані на протилежних боках сфери, а по боках сфери були їхні статеві органи. Деякі з цих істот мали пару чоловічих статевих органів, інші – пару жіночих, а деякі (гермафродити) – один чоловічий та один жіночий орган.

Раптом, одного дня вони надто розшумілися й були покарані Зевсом, котрий розрубав кожного з них навпіл.

Відтоді кожна половина почала шукати свою втрачену половину: той, хто був цілковитим чоловіком, шукає чоловіка, хто був цілковитою жінкою –іншу жінку, а хто був гермафродитом – представника іншої статі. Арістофан прокоментував і закінчення цієї історії: чоловіки, які шукають чоловіків, є найкращими серед представників чоловічої статі, вони краще виражають свою мужність, а коли стають дорослими – ліпше пристосовані до того, щоб стати гарними політиками. Через соціальні умовності вони укладають шлюби, але були би щасливі жити у своєму колі, без жінок. Ті, хто походить від гермафродитів, дуже полюбляють жінок, і серед них багато тих, хто вдається до подружньої зради. Жінки, котрі шукають інших жінок, є лесбійками (tribadi): це образлива й надзвичайно ганебна назва.

03. Роздуми Платона

Видатний англійський філософ ХХ ст. Альфред Норт Вайтгед у праці «Порядок та реальність» (Process and Reality: An Essay in Cosmology) писав: «найбільш переконливою рисою європейської філософської традиції є низка нотаток на берегах праць Платона». І це не перебільшення через велику спорідненість філософа з платонізмом, адже, врешті-решт, уся філософія після Платона й аж до сьогодення, навіть коли суперечить Платоновим поглядам, нехай і опосередковано, але посилається на нього. Платон ніби постав низку проблем, які ще й досі, хоч-не-хоч, змушують нас озиратися на його слова.

Саме тому важливо збагнути Платона: йдеться не лише про його теорії – і з праць Веджетті стає очевидним, наскільки складно вичленити з його творів певну окреслену систему, адже доводиться зважати на ту безліч суперечностей і змін кутів зору, залежно від часу, коли Платон писав, а про те, щоб збагнути питання, які він порушив і на які протягом століть безліч філософів намагались знайти відповіді. Отже, впізнаємо Платонову науку у пізньоантичну добу, у поглядах святого Августина, у середньовічних дискусіях про світ, у якому пізнаємо все, у платонізмі епохи Відродження й у поглядах філософів, що належали до прибічників німецького ідеалізму, достоту як і у поглядах безлічі сучасних логіків та науковців.

Перший урок від Платона – що філософія, на відміну від решти відомих міркувань, формується у процесі діалогу та порівняння різних поглядів. Платон не був софістом, принаймні в тому розумінні, що істина є відносною, залежно від обставин, які оточують людину, котра намагається переконати інших, та проблем цієї людини, тож його діалог спрямований на те, аби добути з душі слухача те, що він, можливо, й не збагнув, але що мав знати із самого початку. Крім того, Платон вчить, що філософія не твориться тільки через теоретичні міркування (й у своїх палких діалогах на кшталт «Парменіда» він наводить прекрасні теоретичні міркування) й що деякі з філософських проблем можна розв’язати за допомогою міфу чи оповідання. Саме деякі з Платонових алегорій (як-от про печеру чи про білого й чорного коня) найсильніше закарбувались у пам’яті тих, хто хоч раз чув про Платона, тому часом розуміння думки мислителя обмежується згадкою й цитуванням саме цих алегорій; однак, читаючи його оповідання, з огляду на філософські переконання автора загалом, те, що він хотів донести видається більш зрозумілим та пам’ятним.

Платонова доктрина, яка спричинила численні обговорення протягом століть, стосується ідей. Щодо них учні теж згадують про славнозвісний діалог за участю Платона,

де йдеться про відому фразу його опонента Антисфена у відповідь на міркування про абстрактні поняття: «Людину я бачу, а людяності – не бачу, коня я бачу, а кінства не бачу», тобто про те, що ідеї бувають про конкретні речі, а не абстрактні, хоча сам Платон не надто погоджується з цією думкою. Здебільшого, він розмірковував про математичні припущення та поняття про універсалії, тобто абстрактні поняття: добра і зла, справедливості, однини та множини. І щодо цих тем він не мав сумнівів: це не незбагненні й розмиті образи, які люди бачать на дні печери, в якій ув’язнені (чи то пак серед відомих нам речей у світі чуттів), а вічні сутності, «гіперуранієві»[26], яких ми маємо дійти через філософські роздуми і які є не лише прообразом, а й, власне, першопричиною речей, що їх пізнаємо на власному досвіді, котрі є лише блідою імітацією ідей. Якщо у «Кретоні» Сократ чудово усвідомлює, що мусить змиритися зі смертю, несправедливістю, бо громадянин не повинен ухилятися від законів міста, у якому проживає, він вчиняє так не через просте переконання чи з досвіду, а оскільки має уявлення про те, що таке справедливість. Уявлення про все це кожен має у глибині душі, і його метод Сократа, чи то пак засіб сприяння зародженню істини в голові співрозмовника, має витягнути на світ Божий.

Проте навіть нині філософи щосили намагаються визначити, чи існує взагалі вічне уявлення про те, що таке справедливість, суттєве визначення, що править за модель для всіх коней, про яких знаємо з досвіду. Саме цю тему покладено в основу дискусій про «універсалії» в середньовіччі й про те, якою мірою Платонові переконання вплинули на погляди святого Августина, що згідно з ними нашій душі властиві вроджені істини (навіть у сучасних теоріях про пізнання намагаються знайти свідчення «за» й «проти» того, що існують невід’ємні вроджені істини).

Утім, Платонів спадок на цьому не вичерпується: він лишив нам, приміром, модель diáiresis, наведену у творі Sofista, котра, на нашу думку, віддалено нагадує певний порядок у «бінарній вибірці», що досі є панівною у програмуванні.

Певна річ, Платон був творінням свого часу, тож ми навряд чи зараз можемо погодитись із його пропозиціями щодо політики чи зі знеціненням мистецтва як імітації імітації. Однак суперечка ось у чому: Платона або розумієш, або не розумієш геть нічого з того, що відбувалося після нього, починаючи з Арістотеля, котрий навіть Платона піддавав різкій критиці.

1. Платон. Маріо Веджетті

1.1. Життя, освіта та досвід у політиці

Платон народився в Афінах сьомого дня місяця Таргеліона під час 88-х Олімпіад (середина травня 428/7 р. до н. е.), того ж дня, в який на переконання жителів острова Делос народився Аполлон. Він походив із аристократичної родини, однієї з найвидатніших у місті: рід його батька, Аристона, сягає династії Кодра, царя іонійського, за легендою, останнього царя Афін. Вважають, що його мати Перитіона є нащадком Солона, законодавця з Афін доби архаїки. Так, сягаючи своїм корінням в історію міста, родина Платона відігравала вагому роль у політичних подіях V ст. до н. е.: батько належав до élite представників демократії доби правління афінського державця Перикла, тимчасом як дядько по материнській лінії, Критій, голова олігархічної фракції, сприяв антидемократичному державному перевороту у 404 р., ще й очолив його, започаткувавши химерний режим, що отримав назву «Тридцяти тиранів» (брав у ньому участь й інший дядько Платона, Хармід).

Видатною подією в роки становлення молодого Платона є, безперечно, знайомство із Сократом, чий перебіг думок про те, як жити, залишить у послідовникові глибокий слід; після трагічної загибелі філософ перетворить його на мало не виняткового героя своїх діалогів, хоча було б нісенітницею вважати, що він до крапки відтворює у словах свого героя його погляди. Випадок із Сократом глибоко позначився на відносинах Платона з афінським політичним світом, частиною якого йому судилося стати за соціальним становищем та за родинним покликом. Сократ вороже ставився до демократії, вбачаючи в ній передвістя панування демагогії, утім, опирався тому, аби його втягували в кривавий експеримент олігархів, що творився Тридцятьма тиранами. І це теж стало вирішальним у тому, що Платон замолоду відмежувався від нового уряду, попри те, що, як зазначалося, до нього належали представники його родинного кола. Поза тим, відновлена демократія в очах Платона та решти прибічників Сократа, винна в тому, що їхнього вчителя було несправедливо засуджено та приречено на смерть (399 р.) через надумані звинувачення, за якими ховалась груба політична помста. Через подвійне розчарування Платон відмовляється від прямої участі у політичних подіях в Афінах: на його думку, місто потребує настільки радикального реформування, такою мірою складного та небезпечного, щоб на втілення його в життя могла наважитись окрема особа.

Про всі події з особистого життя Платона віднині й надалі ми знаємо передовсім із документу, який є таким собі автобіографічним життєписом, Лист VII, який наприкінці життя Платон написав до своїх друзів у Сиракузах. Кілька разів справжність цього листа піддавали сумніву, передовсім тому, що він належить до 13 листів, які приписують Платонові і які, безперечно, слід вважати апокрифічними загалом, утім, як і загалом усе античне листування; фальшувальник міг би підробити листа, додавши вже відомі тексти Платона, сповнюючи решту пропагандою, яка була властива заснованій філософом школи – Академії. На противагу інші переконують, що мова листування та відтворення відомих творів Платона настільки точні, що якщо їх написав не Платон особисто, то автором має бути дуже наближена до нього особа, добре обізнана (висувають припущення, що, можливо, ідеться про небожа Платона та його наступника на чолі Академії, Спевсіппа). У такому разі Лист VII хоч і не цілком автобіографічний, все одно зберігав би свою документальну цінність; вкрай обережно, але таки можна довіряти свідченням з листа про життя Платона по смерті Сократа. Розповідь зосереджена навколо трьох його подорожей до Сиракуз із політичних причин.

Перша (близько 388/7 р. до н. е.) має на меті знайомство з могутнім та поважним тираном Діонісієм І Старим. У Листі Платон пише про те, що вже переконаний, що політичну недугу можна вилікувати, лише здійснивши зміни на самісінькій верхівці влади, куди треба піднести «філософів» (себто élite, наділену чеснотами моральними та інтелектуальними) чи державців, котрі долучатимуться до занять філософією (ця тема стане провідною в «Державі») Цілком можливо, що Платон мав на думці таку програму «навернення», знайомлячись із Діонісієм, утім невдовзі ця зустріч його розчарувала, змусивши швидко повернутись до Афін. Наступні двадцять років філософ присвятив розбудові Академії, своєї школи: вона стала місцем згуртування декотрих із найвидатніших молодих інтелектуалів з різних грецьких земель, які присвячували себе, мешкаючи в комуні, філософським дебатам у сократівському дусі, науковим пошукам, особливо у царині математики, та підготовці когорти керівників, котрі здатні втілити задум «філософського правління» у póleis.