Остарбайтер

На голові мотоцикліста виблискував сталевий шолом, а за плечима розвивався сірий плащ, немов мушкетерський. Очі захищали круглі дорожні окуляри, а держаки мотоциклетного керма переходили в розлогі гумові розтруби для рук аж по лікоть. Враження від дивного виду металевої бляхи з серповидним знаком і орлом, що глухо брязкала на грудях у мотоцикліста підсилювали широкі крила пелерини позаду[13]. «Неначе середньовічний лицар прямує на коні посеред опустілого міста…» – подумав Максим, однак враз згадав сіру німецьку каску з газетних світлин. Сумнівів бути не могло. Німець. «Та як так? – безпорадно крутилася лише одна думка в його голові. – Адже ще вранці, ще вранці були наші солдати ось тут, на цьому самому місці..?».

І ноги самі понесли Максима на Хрещатик, аби їхній господар на власні очі міг роздивитися, що там коїться.

* * *

«Ну ні… Ти не можеш бути однією з них, отих псевдо і квазі, котрі кожного разу їздять на щоденну каторгу задля примарного статусу. Хоча б тому, що ти реально живеш в Москві, а це хоч щось, але таки значить», – процідив крізь зуби Антін, випльовуючи в сміттєве відро залишки присмаку тютюну після вранішньої сигарети.

Починався іще один день в лоні Мачухи. Такий самий, як і попередній.

За вікном, окрім загадкової жіночої постаті напроти, Антін не бачив нічого: виснажлива літня спека породила смог, який затуляв від нього блідо-сірими сонячними відблисками дахи будинків, крона дерев… І навіть неба не було видно, бо від смогу воно перетворилось на якийсь кальянний сизий дим. Нічого більше. Фата Моргана… Згадався вірш Маланюка, де йому, також емігранту, його власна батьківщина ввижалась «на пісках емігрантських пустель» квітучою «весняним цвітом»[14]. Згадався батьківський дім, буквально утопаючий безповоротно в пучині того цвіту навесні. Коли рожеві пелюстки падають до миски й миттєво розчиняються в борщику, що парує, поки вся сім’я вечеряє під вітами в садку коло хати. І тоді батько: «Сину, ти вивчив математику?» – питається всміхаючись, бо йому не байдуже. Бо Антін і справді її вивчив, йому цікаво. Бо, коли він складає рівняння, йому навіть в голові паморочиться від захвату від тієї давньогрецької науки «ма-те-ма-ти-ки». Бо, коли батько питає про неї, то вже знає наперед відповідь, тому що телефонувала вчителька з математики, за сумісництвом завуч, і гордо повідомила батькові схвильованим дзвінким і наче на мить помолоділим від радості голосом, що Антін їде на районну олімпіаду. Антіну стає солодко-солодко і серце б’ється чимдуж. Бо батько пишається Антіном і, коли той виграє олімпіаду, подарує йому перший в його житті велосипед. Бо життя – солодке і прекрасне під тим пелюсткопадом в його рідному Івано-Франківську. І завжди весна… Навіть коли осінь, або зима, в серці у малого Антіна – пелюсткопад.

* * *

19 вересня 1941 року в Києві почався новий відлік часу. І у прямому сенсі теж: всі годинники були переведені «за Берліном». Ось тепер і прямують всі вони в тому вагоні, напханому такими ж сами бідолагами, як і він, кудись до Берліну. Ніби всі стали неживою власністю берлінців. Германія… Це зараз ми кажемо «Німеччина», а тоді не існувало ніякої Німеччини, була суцільна Германія і її германські реваншистські амбіції та війська. Тьма-тьмуща германських лискучих мурашок, беззастережно відданих Фюреру.

Повсюди по Києву робітникам було наказано встановлювати на крамниці німецькі вивіски й вішати портрети Гітлера у вітринах з підписом «Гітлер-визволитель». Не зважаючи на те, що в перші дні окупації не було ані світла, ані водопостачання (адже 37-ма армія генерал-майора Власова, відступаючи, все підривала за собою), педантичні німці одразу ж взялися перейменовувати вулиці. Гітлерівська адміністрація (Генералкомісаріат) розмістилася в будинку на вулиці Орджонікідзе, що відразу була перейменована німцями на Бісмаркштрассе[15]. Вмить в Києві з’явилося напрочуд багато тих штрассе… Айхгорнштрассе[16], Тодтштрассе[17], Лютерштрассе[18], Банховштрассе[19].

Населенням міста намагалася піклуватися недолуга на початку окупації так звана Київська міська управа – орган місцевого врядування, укомплектований «благонадійними прихильниками окупантів» – членами похідних груп ОУН. Та управа зайняла приміщення школи за адресою Ровноверштрассе[20]18.

Саме туди взимку сорок другого пішов на ватяних ногах голодний і замерзлий Максим. Грошей навіть на скоринку хліба в нього вже не було. Останні копійки він віддав гробарю, коли поховав маму. І то не за те, аби той вирив могилу, а за самий дозвіл від нього поховати самотужки маму на цвинтарі. Максим сам рив землю, остервеніло, замерзлими руками, і сам поклав її всохле, легке, мов пір’їнка тіло до могили. Труни також не було. А потім голод, котрий, здавалося, виїдає його нутрощі їдким відчуттям нудоти… Холод лютої зими позбавив будь-якої надії вкрасти хоч якоїсь городини в приватних будинках на Подолі й залишалось лише одне – піти до тієї управи.

* * *

І за десять років змарнілий, постарілий батько так само питає в Антіна під квітучими вишнями: «Ти вивчив математику?». Але тепер йдеться про іншу науку: вищу. І присмак від цього питання у вісімнадцятирічного хлопця трохи інший. Бо тепер Антін знає, що незабаром він буде єдиним годувальником у родині, бо в батька вже було два інсульти й прогноз невтішний… І що ота загадкова для нього, другокласника, математика, то не рожеві тонкі пелюстки в борщі, поки батько з неприхованою гордістю, награно строго, немов Дід Мороз в дитсадку, питається про домашнє завдання, а зовсім інше. Серйозна наука. Його майбутній хліб. Його і його родини: матері й трьох сестер, коли батька не стане…

А батька таки невдовзі не стало. Не стало вкрай раптово. Швидко. Скоро…

І Антін вчить ту кляту математику, яка вже давно перестала бути для нього загадково-таємничною і перетворилась на щоденну каторгу. Вчить остервеніло, педантично, як фанатик, як джихадист-підривник: ніби немає нічого важливішого за неї в його житті. Бо він вже знає, що життя – то не пелюсткопад. То заробляння грошей, щобпрогодувати безутішну матір-вдову і трьох, іще зовсім молоденьких, сестер. То – заробітки в Європі, бо там можна заробити більше, аніж працюючи на будівництві молодим інженером в рідному Івано-Франківську. Але задля того, щоб працювати спеціалістом «за бугром», треба закінчити виш і отримати корочку, а Антін не зможе… Бо поєднувати підробітки в Польщі й зубріння вищої математики невимовно складно. І йому це не вдасться.

* * *

В пальцях правиці кінчалася чергова вранішня цигарка. Антін увімкнув радіо. Аномальна спека, виявляється, добивала не лише жителів столиці «Расєйської імперії», а й рідного Прикарпаття. Принаймні, «западенське» «Фреш-ФМ», котре йому вдавалось тут «спіймати» вряди-годи, повідомляло про таку ж напасть у Стрию. А то всього-на-всього якихось нещасних сто кілометрів через Моршин, Долину і Калуш до його міста. Можна сказати – сусіднє місто. Особливо за масштабами Мачухи з її кільцем А, кільцем Б, ТТК і МКАДом[21].

Антін слухав «Фреш-ФМ» кожного ранку обох своїх законних вихідних і цього дня, коли відпустка ще не закінчилась, але був будній день – він пересилив себе і наказав думати, що то субота задля покращення настрою. Та й по тому. Все одно кожен день видавався однояйцевим близнюком попереднього.

Антіну закортіло приготувати вареники. Він дістав з-під столу брудну порепану дощечку для розкочування тіста і почув дзенькіт, такий, ніби розбилась тисяча дзеркал. То посипалась недолуга піраміда з пустих пляшок. Після повернення з відпустки, котру він провів вдома, в Івано-Франківську, Антін «не просихав». Він сидів у своєму барлозі й згадував минуле, запиваючи його найдешевшою, але фабричною «бадягою» (бо від самогону тут можна було ще й не прокинутись).

Окрім гострих уламків пляшок із залишками горілки й старезної дощечки в хаті нічого не було.

Він пішов до метро, ще тільки розвиднювалося, смог підіймався над містом, і купив за безцінь гниличок[22], солодких і маленьких у якоїсь скоцюрбленої бабці. Потім придбав найдешевшого борошна і дістав із закамарка своєї пам’яті сонячну днину і маму, що посеред тієї днини, молода та осяйна літніми променями, заповзято готує вареники з гниличками. Незвичайні вареники, але що ж… Приторно-солодкі й такі, що вже наступного дня їсти дітям не можна, бо начинка забродила і перетворилась на алкоголь. Легкий і приємний. Наче ті шоколадні цукерки з п’яними вишнями. І Антін, і сестри продовжують їх їсти й на другий день, і сміються… Невідомо від чого: від градуса тих вареників, чи від самонавіювання, що вони мають їх веселити, або ж… бо діти ще, і мама молода і батько живий…

Згадав-вигадав рецепт і заповзявся розкочувати тісто з грудками, погано перемішане і якесь сіре, наче неживе. За вікном підіймався смог своєю павутиною огортаючи Мачуху.

Матюкнувся. Знову ведуча «Фреш-ФМ» не лише бовкнула якусь суцільну нісенітницю про Браяна Адамса, а ще й неправильно провідміняла його прізвище. Пригадав лектора з вишу, що читав історію України, і його кристалічно-доцільні звороти й визначення. Той читав лекцію так, що хотілося увібрати її в себе до останку. Як піпеткою, всмоктати, висмоктати м’якоть його слів, немов з мушлі. І навіть без лимона і білого сухого та мушля п’янила і смакувала сама по собі. Одначе, до випускного іспиту з історії України він так і не дійшов. Зламався, не поталанило. Хоча насправді, виправдання «не поталанило» – то для слабких. Немає «талану», є щоденна праця, інтуїція – так, вона є, але загалом – регулярна робота. І от якраз її Антіну тоді не вистачило.

Сів біля розкачаного свого неживого тіста, що не викликало в нього жодного бажання творити вареники й занурив п’ятірню в руду жижу з гниличок і цукру. Облизав. Дістав із закапелка заначку, зробивши пару спраглих ковтків. Фея Дінь-Дінь враз з’явилась поруч, вся така нереальна, прекрасна і принадна, тріпаючи крильцями й розсипаючи мерехтливі часточки навколо себе, немов з реклами якихось французьких парфумів. Антін глянув на неї з-під лоба і криво усміхнувся, знову захлинаючись своїми спогадами. Прошепотів: «Ти прилітай, прилітай до мене частіше. Бо хоч з кимось я маю гомоніти вряди-годи. Хоча б з тобою…».

III

Як все швидко змінювалося в столиці Української РСР… А ще весною сорок першого Максим планував, що наступного року поступить в медичний. Батько був хірургом-травматологом і викладав в тому інституті на кафедрі практичної медицини. Не те щоб Максим особливо мріяв про кар’єру «костоправа» (як його батька інколи називала вже давно померла бабуся по лінії матері), однак проти волі батька не йшов. В їхній родині був закон: як скаже батько, так і буде. Можливо, саме тому мама не сперечалась, коли батько сам, в перші ж дні війни, записався добровольцем на фронт. Формально чоловіків його року народження «не брали». Звісно, адже він був старшим за призовний вік. Однак брали таких як він на «збори». Себто, на фронт, звісно.

Мама, здається, навіть тоді не плакала. Просто зблідла і якось враз змарніла. Сердилася на нього неймовірно і навіть не пішла проводжати, коли його відправляли на фронт з військкомату, про що потім гірко шкодувала. Максим сам побіг, але не встиг – колона вже рушила на вокзал. Штовханина була страшенна. Усі махали гілками бузку і співали пісень. Молодиці плакали, друзі новобранців грали на гармошках й радісно викрикували щось підбадьорливе про швидку перемогу в натовп поголених мужчин, котрі невміло марширували й усміхались. Максим дав волю почуттям і голосно кричав «тато! тато!». На нього особливо ніхто не звертав уваги. Тоді всі висловлювали свої почуття хто як міг. Себто, по різному.

Від батька не було жодного листа з фронту. Жодної звісточки. Сусідка згори, одна з тих небагатьох, що не виїхали з Києва, якось сказала, проходячи повз заплаканого Максима, котрий потай від мами курив на сходах під’їзду: «пропав безвісти». «Та нє! – тоді враз вигукнув хлопець. – Немає прямих доказів цьому!». «Та я що? Та я нічого, – знизала плечима жінка. – Я констатую. Нехай і не буде так». Максим тоді нахмурився і промовчав. Він саме вчився ковтати образи. Зробив собі саморобний візок і бігав з ним на вокзал, щоб перевозити речі новоприбулих до Києва фрау[23]. А тих, між іншим, з кожним днем ставало дедалі більше…

Як тільки побут Генералкомісаріату і всіх його підлеглих було налагоджено, до міста хлинули німкені. Дружини й подруги «володарів всесвіту». З «холодними» завивками арійського білявого волосся, на підборах, в красивих випрасуваних сукнях і акуратних костюмах, немов тільки-но з хімчистки, з білосніжними бантами на блузках і з фантазійними ридикюлями зі шкіри екзотичних тварин, вони гордо вистрибували цілими табунами з комфортних, теплих вагонів першого класу і віддавали ось таким неборакам, як Максим, єдине, що вказувало на те, що живуть вони в умовах воєнного часу – свої величезні тверді квадратні валізи. А потім гордо, немов Герінг, вказували кудись рукою, здебільшого і безпомилково в напрямку центру, і наказували німецькою мовою куди прямувати. Максим одному тоді радів – що в школі вчив ту мову. «Ось так, – засмучено розмірковував, – утилітарність прикладної науки. До біса біологію і математику. Головне зараз правильно зрозуміти, куди швидко доставити валізу фрау, аби отримати більше грошей за свої послуги».

Однак, з неймовірною здатністю німців все систематизувати та робити підконтрольним, його заробіток скоро зійшов нанівець: на будь-яку діяльність треба було отримувати спеціальний дозвіл, особливо якщо промишляєш чимось у всіх на виду, а в Максима, звісна річ, ніякого папірця не було.

* * *

Тож трапилось так.

На заключному іспиті він «тонув» на очах професора, усвідомлюючи, що не знає, що відповісти на запитання. Професор здивовано підіймав вгору брови й вчинив поза правилами. Себто дав йому другий шанс – інший екзаменаційний білет. Але Антін… Він дивився на три елементарні запитання, як баран на нові ворота. Так, запитання елементарні, але після двох діб без сну (бо потяг «Варшава – Івано-Франківськ», котрий би мав його привезти вчасно із заробітків на завершальний акорд навчання в «бурсі», зламався, і Антін добирався автобусом, який хоч і довіз його до рідного міста, також двічі зламався в дорозі та запізнився на пів доби) ці запитання здавалися йому незрозумілою китайською грамотою.

Антін голосно видихнув: «Не можу, Олеже Прокоповичу» і професор нарешті зрозумів і здався (бо Антін, позаяк, стояв «насмерть») і тихо промовив, з прикрістю піджимаючи губи й не дивлячись на студента, а лишень кудись в бік: «Сідайте».

Професор розвернувся до вікна на підборах своїх смішних, допотопних «шузів», придбаних, мабуть ще за часів, коли він сам був зеленим студентом і, на відміну від Антіна, пріоритетом ставив навчання, а не будь-що інше, і мовчки склав руки за спиною.

– Олеже Прокоповичу, то мені можна буде якось…? Той, ну…пе-ре-склас-ти? – видихнув Антін по складах оте «перескласти», ніби питаючись, чи буде помилування від страти.

– Ні-і! – коротко відповів професор, зробивши наголос на останній літері. І додав образливе: – Ти геть тупуватий?!

Олег Прокопович був невблаганним. Улюбленець Антіна, котрого той захищав перед студентською братією «бурси», пояснюючи, що той чоловік, від чиїх грубих жорстких «шузів» тридцятирічної давнини (позаяк, єдиних, бо професор хабарів не бере й живе в університетському гуртожитку) так противно й особливо голосно рипить старий паркет коридору, кришталево чесний і що ним можна захоплюватись і рівнятись на нього. І дітей своїх, майбутніх інженерів, Вольчуків, віддасть вчитись тільки до нього, на кафедру будівництва та цивільної інженерії.

На тому іспиті навколо лисуватої світлої макітри професора Антіну привиділося якесь дивне сяйво, ніби німб оточував Олега Прокоповича. Насправді то було всього лише переломлення весняного світла, котре пробивалося до аудиторії, минаючи квітучі вишні та незворушну постать професора – «світила» інституту архітектури, будівництва і туризму «нафти й шміру»[24].

Але Антін про це вже не довідався. Бо сонця і квітучих плодових дерев тієї весни не побачить. Він вийшов з аудиторії свого рідного третього корпусу оптимістичного кольору яскраво-рожевих пелюсток квітучої вишні на вулицю за інерцією, бо так «надо». Навіть в травні в аудиторіях було градусів на десять нижча температура, ніж на вулиці й студенти вибігали «outdoor» на перервах не так курити, як грітися і саме так призвичаїлися до нікотину. Йому вкрай захотілося підійти до фігури покровительки свого вишу – Пресвятої Діви Марії та молити її про диво. Бо… реферат «від руки», як вимагали від нього всі п’ять років навчання «при зальоті» вже не допоможе і він це усвідомив вкрай гостро, всіма альвеолами своїх «просмалених» легень. Йому враз згадався випускник його рідного «нафти й шміру», аспірант, що читав філософію і сказав на семінарі, що, аби не давати хабарі, треба визначитись з кафедрою, ким хочеш бути, і вчитись, «а не бути задротом, що сидить в барчиках і нічого не робить».

* * *

Його відрахували за три тижні до випуску. Антіну хотіли надати другий шанс, як виняток, як сироті з багатодітної родини, однак виявилося, що за ціле літо він не знайшов час пройти практику в місцевому зварювальному цеху. Та й оцінки… З відмінника-першокурсника Антін до п’ятого року навчання (і третього року польського «батракування», про яке, звичайно ж у виші здогадувалися, але не заперечували) докотився до трієчника. То навіщо ж такому небораці давати іще один шанс?

Антін тоді вперше за все своє життя, в подвір’ї за гаражами, що смерділи фарбою і бензином, приклався до пляшки дешевого закарпатського солодкого вина. І фея Дінь-Дінь вперше з’явилася перед ним, немов віддушина, принадна наречена… аби вже ніколи не залишати. Замиготіла різнокольоровими бензиновими крильцями й навіяла відчуття радості. Беззмістовної, брехливої, недоречно-дурної й майже вульгарної. Бо радіти хлопцю нема чого. Бо його кар’єра молодого інженера закінчена, ще й не розпочавшись, бо дома на нього чекають четверо жінок, яким не в тямки, чому Антін не склав іспиту.

Вони не розуміють його, збираючись до недільної проповіді в районну церкву, де напевно скажуть і про Антіна, «якого чорти звели з правильного шляху». Не розуміють його, вечорами дивлячись тупі вечірні телевізійні програми й фарбуючи нігті лаком, який Антін їм привіз із Катовіце. Не розуміють, поглинаючи італійську салямі, також привезену Антіном із заробітків. «Не розуміють – не розуміють – не розуміють…» – дзиґотить в антіниному вусі й він прокидається нарешті з тяжкого задушливого сну, в якому він бачив рідний дім. Антін машинально вимикає будильник, ляскаючи його по металевій кришці й «не-розуміють-не-розуміють-не-розуміють» враз припиняється.

П’ючи каву і похапцем зав’язуючи шнурки на кедах, Антін усвідомив, що вчора він так напився, що майже проспав свою щоденну каторгу. У вухах і досі дзенькає «не-розуміють-не-розуміють-не-розуміють» дешевий вчорашній алкоголь, а в очах фея Дінь-Дінь розмахує перед самим його носом бензиново-райдужними крильцями. Але треба щонайшвидше бігти.

Не зважай, Антін. Біжи, як то – Лола, біжи[25]. Бо виконроб, твій начальник, такий веселий і здавалося б безтурботний чеченець, прожене тебе, «как-піть-дать», під три чорти. Бо твій ліміт запізнень вичерпано.

* * *

– Значить так. Робитимеш з гіпсу погруддя Шевченка, – задоволено проказала усміхнена, дуже огрядна жінка, ніби обдарувала Максима пачкою знецінених в умовах окупації карбованців. – У нас є виробничо-художні майстерні, котрі конче потребують таких майстрів, як ти.

– Та я ж ніколи такого не робив? – знітився хлопець. – Зате я знаю німецьку…

– Так. Мовчати! – враз змінилась на обличчі й строго вигукнула жінка і склала руки на грудях. Розкішні рукави її вишиванки напнулися на руках, підкреслюючи дебелість її кінцівок. – Розвів тут мені, панімаєш, демагогію. Ти ж сам казав, що збирався в медичний, а батько травматолог?

– Це так, – погодився Максим.

– Ну от. Значить впораєшся з гіпсом, – винесла вердикт співробітниця кадрів Київської міської управи, котра опікувалася населенням Києва під окупацією. – І то, юначе (вона нахилилася до Максима, майже торкаючись своїм чималим бюстом і дихнула на нього цибулею), то тобі така преференція – бо ти щирий українець. Всіляким зросійщеним містянам і євреям-торгашам роботи не даю. Так і знай. А як же арбайтскарте[26]– її ніхто не відміняв і без неї відправлять або мости будувать, або прямісінько в Германію! А то дорога, кхм, не дуже близька.

Вона кліпнула кілька разів і масним голосом продовжила:

– Загалом слухай, бери направлення і сунь у майстерню. Матимеш законні двісті окупаційних рублів на місяць. Ну подумаєш, девальвація… Кому зараз жить лєгко, ну?! А я до тебе навідаюсь якось з бульбою «в мундирах» навесні…

«Щира українка» знову задоволено заусміхалась, а напівживий від голоду, прибитий горем Максим тоді лише кивнув і, більше нічого не питаючи, посунув за вказаною на картці адресою. Будь-яка копійчина означала хоч якийсь харч. Можна було б купити на ці двісті карбованців… приміром, три буханки ерзац-хлібу[27], якщо повезе. Або, приміром, на Євбазі, або Володимирському виторгувати аж десять мацюпусіньких склянок «базарного» пшона!.. Хоча, звісно, це гірша альтернатива за каштановий хліб. Адже ані гасу, ані хоча б аптечної рицинової олії, аби хоч щось приготувати з того пшона в нього немає…Та бодай… ну й нехай хоча б його…! Він щось обов’язково придумає….

Треба сказати, що на сусідню Бессарабку після того, як померла мама, Максим більше не потикався. Після похорон йому наснились очі тієї старої, котра лежала під прилавком і пильно дивилась не моргаючи, як він краде ймовірно її лоток яєць. Йому чомусь уві сні здавалось, що вона іще жива і він її обкрадає. Забирає останнє, що тримає її на цьому світі. Ті кляті яйця, а бодай їх…! Це відчуття було таким пекучим і юнакові враз стало так соромно, що прокинувся він увесь заплаканий. А потім довго думав. Про давнішні слова до нього блискотілого юнкерса на Хрещатику про те, що все з ним буде гаразд. Про маму, котрій ті яйця вже ніяк не допомогли… Про ту стару під прилавком…

Він навіть якось невдовзі після того, як мами не стало, вирішив повторити спробу отримати свою часточку індульгенції від німецької техніки, ніби обіцянку вижити, і підійшов на Інститутській до німецького танку зі страшним дулом, націленим на пішохідну частину. Макс з ним також намагався подумки заговорити, як з юнкерсом ще до окупації. Однак, танк нічого у відповідь не відказав йому і вперто мовчав, немов німий. Максим тоді стис плечима і було думав спробувати ще, але німецький солдат почав проганяти його. Шнеллє, шнеллє, валяй звідси, недоробку, а то пальну.

Хлопця ще довго гризло сумління і він кляв ті яйця, немов, якби їх не вкрав, мама б вижила. Вбив собі в голову цю нісенітницю і картав себе, картав увесь час… Поки його думками не заволодів шлунок. Спочатку він болів не сильно і Максим ще спромігся вилизати (куди язика вистачало) банку від борошна на одному з маленьких кухонних столів. Він раптом усвідомив, що без його власників навіть не може точно пригадати, якій саме із сусідських родин комуналки той належав. Поспіхом звідусіль було забрано все збіжжя: зубні щітки, банки, тарілки, сковороди, звісна річ – примуси й безліч дрібниць. Залишилися лише ці кістляві, немов стриножені столи попід стінами. В основному на двох ніжках і прибиті намертво до стін по периметру, щоб займали менше місця. Бо в умовах комуналки, де на кухні хазяйнували три-чотири рівноправні господині, кожен сантиметр і порух ставав вагомим. Не те що зараз. Роздолля! Хіба що Максиму якось незатишно тут на самоті. Не вольно і не привітно. Тому те привілля здебільшого як роздолля і ввижається в ньому парню роздоріжжя, непевність, розбрат і розірвані долі. Роз-долля…

А втім, довго знаходитись в апатії й жалобі Максиму не привелось. Невдовзі шлунок його привів і до тями, і до Київської міської управи, де заправляли українські патріоти. А на різних мовах він добре знався. Українська, німецька, російська… Навіть англійська давалась йому так, ніби він, той, поліглот. І, відверто кажучи, поступав би юнак на філологічний в Драгоманова, якби не воля батька…

А тепер ось значить, буде з гіпсу робити бюсти Шевченка. Ну що ж… Головне хліб… ерзац-хліб, гнилий хліб, черству скоринку, будь-якого, аби щось покласти до рота…

Це все, чого тоді хотів його пустий, стиснутий від недоїдання до розмірів волоського горіха шлунок і про що міг думати його власник. В голові паморочилось і нудило. Максим собі міркував: «Буханка чорного теж двісті карбованців. А може купити одну ту шикарну буханку й обжертися до смерті? Якщо вже помирати, то з музикою..! Себто з повним шлунком. Якось так веселіше». Треба було лише дійти до нового місця роботи… А там, хай буде, що буде.