Остарбайтер

Тож товстий фріц театрально запитував дозволу на прогулянку з сусідкою – Максим м’яко заперечував цій ініціативі й той картинно, впевнено, вдягав темно-синю каску з заяложеною емблемою на свою маківку та захисні окуляри, а потім сідав на «хорх-901», простягав руку наперед, ймовірно копіюючи Фюрера і з ентузіазмом командував: «Аберфор!».

Однак одного ранку він вийшов на спільну кухню вже напідпитку і, замість театрального розшаркування, схопив Сару за попу і з криком «Гойте фарен – морген капут!»[36]поволік дівчину у свою кімнату. Настала німа фінальна сцена цього спектаклю. Максим не наважився відбивати Сару та й, коли прислухався, почув лише її тихі схлипування за дверима кімнати фріців. «Значить, не б’ють. А якщо спробую стати на заваді – то мене і вбити можуть», – резонно і з певним полегшенням констатував тоді хлопець і пішов до вокзалу на роботу. Юнак весь день намагався не думати про сусідку і заспокоював себе подумки тим, що нічого б не зміг вдіяти все одно, а якби втрутився – то могли б вбити обох, і його, і Сару, котра вже давно перетворилась на Надю.

Однак, з того часу все змінилося.

Максим це усвідомлював, але переконував себе, що йому зовсім не до того, аби якось аналізувати другорядні ознаки, котрі напряму його не стосувалися.

Тоді вже мама відхаркувала кров’ю, а крупи майже скінчилися. Що йому до сусідок? Врешті-решт, ну справді, не рідний же він їм брат? Хоча хлопець і зауважив, що обидві юні сусідки-єврейки стали взагалі якісь тихі, хіба що почали дуже фарбуватися. Мама їхня майже не виходила з кімнати й стала немов сновида: бліда і непомітна. Сусідка, та сама, що сказала, мовляв, батько його зник безвісти, здається, померла. Однак Максим точно цього не знав і не цікавився особливо. Закрився для навколишнього світу. Були в нього, як йому тоді здавалось, більш нагальні проблеми.

А потім, раптом, він усвідомив, що сестри з кімнати навпроти взагалі зникли. І матір їхня разом з ними – немов канули в Лету. Двох фріців ще раніше розквартирували кудись в краще місце, ще коли випав перший сніг, і вони з вигуками «шайзе!» ходили, вкутані в армійські шарфи, з червоними замерзлими носами, бо, позаяк квартира центрова, але ж опалення не функціонувало…

І ось настав той момент, коли Максим повернувся в комуналку й усвідомив, що там залишилась лише його хвора матір. Більше нікого не було. Жодної живої душі. А отже, і переживати за чужих, непотрібних йому людей більше не потрібно. Виходить, так..?

* * *

«За моїм вікном ширяють ластівки. Низько-низько. Вони розрізають синє небо, без жодної хмаринки, однак, передрікають грозу. І та почнеться незабаром, жодним чином не змінивши мої плани, бо їх в мене взагалі нема», – подумав Антін і відразу ж виклав свої роздуми в інстаграмі, закріпивши світлиною, миттєво зробленою з вікна. Він вже другий тиждень тинявся квартирою, думав, як би знайти новий підробіток в динамічному просторі ремонтів, новобудов і просто «пєрєдєлок» Москви, бо, мабуть, прийдеться з’їжджати навіть з цього щолківського хліву, якщо хоч якусь роботу невдовзі не знайде. Додому вертатись не хотілося. Відразу зникло бажання прорефлексувати щодо купання в Бистриці й поплакатися на гірку долю. Бо, окрім ріки й чудово зробленого, схожого на кінодекорації, центру його рідного міста, що вкотре продемонстрували нещодавні відвідини, в Івано-Франківську його ніщо не чекало. В активних пошуках заробітку кудись на задній план посунулась навіть Ліза. «Та й по тому…» – подумав він, і знову легко щось кольнуло в грудях.

Мартіні, жодного іншого «шмурдяка»… хорошого, поганого, хоч якого, не стало також. А на тверезу голову Антінові не приходили сумні думки, а самоїдство, як вечірній ритуал, зникло. Антін думав, як бути далі. Він вже й на фейсбуку розмістив інфу, що, мовляв, нудиться без роботи, може в кого що є, га? І от, маючи інстаграм-акаунт, робив на ньому те саме з безвиході.

Фотка, щойно зроблена з вікна його барлогу й покликана проілюструвати всьому московському бомонду, який пречудовий «остарбайтер» чекає, засукавши рукава, аби йому тільки дали можливість зробити якийсь люксовий надскладний ремонт, вийшла з будинком навпроти, в якому жила загадкова незнайомка з очима «кольору Тіффані». Він почав її обробляти, аби зробити кращою, і вибрав такий фільтр, що несподівано прочинив завісу на її помешкання. В глибині відчиненого вікна, де так часто з’являлась дівчина, він зумів розгледіти стіл і жовту вазу на ньому. А коли збільшив чіткість, погравшись ще трохи в налаштуваннях інстаграму, то побачив оксамитове старе крісло за столом. На стіні висіло дзеркало, «здається, воно» – подумав Антін, бо в ньому чітко відбивалось щось, схоже на громіздкий дитячий велосипед, що стояло в коридорі з іншого боку стіни. Антін все намагався роздивитись помешкання дівчини з очима «кольору Тіффані», з усією пильністю придивляючись до світлини. Ніби звичайнісіньке помешкання. Нічого незвичного на фото не було. Однак, щось непокоїло хлопця, ніби якась асиметричність відчувалась вглибині картинки. Він напружив очі й прискіпливо почав вивчати інтер’єр квартири на фото, намагаючись побачити невідповідність або непропорційність, що муляло його око горе-архітектора, котрим він так і не став. «О так! – майже вголос вигукнув Антін. – Є!». Дзеркало на стіні висіло надто низько, майже врівень зі столом у вітальні й відзеркалювало незрозумілу штуку з великими колесами, напівзаховану за стіною. «Може, то якийсь новомодний дитячий велосипед з такими серйозними колесами внєдорожніка?», – подумав Антін і відразу ж знову згадав Лізу, яка постійно торочила йому про дитину. Від прикрості міцно стис вуста, нахмурився і поспішив закінчити з постом в інстаграмі. Вказав своє місцеперебування. Розмістив. Ніби все.

Прокинувся посеред ночі від пронизавшої його свідомість думки, що забув вказати свій мобільний в пості, аби його могли знайти всі бажаючи нувориші для своїх дорогих ремонтів. Матюкнувся.

* * *

Максим розрізав першим ліпшим ножем, котрий знайшов в безладі покинутої комунальної кухні, велику білу редьку. Вона не дуже приємно пахла, коли була ще цілою і неушкодженою, і хлопець підозрював, що вона давно зіпсована. Просто бабця з «обжорних рядів» на Сінному витерла всю плісняву хустиною, аби хоча б за безцінь її продати.

Чого тільки не було тієї окупаційної зими на Сінному! Якщо раніше на «товкучці» все ж існувала якась ієрархія і порядок, то «під німцями», коли кожен намагався якось вижити, взаємовідносини на ринку взагалі перетворилися на «Содом і Гоморру».

Максим, роззявивши рота, спостерігав за тим, як якийсь абсолютно здурівший від голоду безпритульний намагається витягти гаманця з кишені німецького авіатора в високій пілотці й сіро-голубій формі. Все відбувалося, немов в повільній зйомці кіно. І злодюжці майже вдалося пограбувати фріца, однак інший німецький офіцер в чорних оксамитових навушниках від морозу і з общипаною гускою під пахвою став на заваді. Він схопив невдаху за руку і вигукнув, сміючись: «русіше вундер!». Обидва німці обмінялися зверхніми поглядами й пілот щосили пхнув безхатченка в спину, не приховуючи своє презирство.

На мить Сінний затих в очікуванні, що ж буде далі? Чи не почнуть стріляти господарі всесвіту в натовп? Вже гриміли масові розстріли за партизанське свавілля і саботаж.

Однак трапилося саме те, що мало трапитися, зважаючи на німецький педантизм і передбачуваність реакції. Здавалося, ніби вони для кожної дії мали інструкції. Свій протокол. І крадіжка каралася стратою. Молодий арієць з пронизливо-синіми холодними очима, немов в Снігової королеви, витяг «парабеллум» і безпомилково поцілив у скроню хлопця, що так і лежав на снігу, закриваючи голову руками. Тоді він врешті повалився на бік і з його голови витекла тонка цівка крові.

Базар принишк і всі його відвідувачі намагались не дивитися на вбитого. Розмови стихли й люди стояли непорушно.

За якусь мить до пілота, що вкладав в кобуру свого пістолета після виконаної роботи, підійшов точно такий самий німецький пілот (здавалося, ніби вони близнюки) і кинув на мертве хлопчаче тіло чималого яскраво-червоного «півника» на паличці, відлитого зі старої, запатентованої ще за царя, форми. Знову почулося оте «русіше вундер». Німці розреготалися. Починалося Хрещення Господнє. Сніг падав зі сизого темного неба безперестанку, ніби небесам набридло плакати дощем і вони зачерствіли. Русіше вундер[37]…

Відвідувачі Сінного намагалися не дивитися на мертве тіло. І всі, немов ляльки в театрі під чуйним керівництвом ляльковода, продовжували рухати кінцівками, роблячи такі звичні, вивірені, бездумні, ритмічні рухи…

Життя, загалом, тривало. Дуже швидко тривало.

Біля воріт чистильник чобіт, кавказець в строкатих, на протигазній ваті ерзац-валянках, заправлених в саморобні чуні з автокамерної гуми, заходився запопадливо ритмічно чистити блискучі чоботи «хазяїв світу» по черзі закордонною «ері», бо, позаяк його послугами наразі користувались лише німецькі офіцери, довоєнна вакса – «гуталін» давно вичерпалася…

Максим ковтнув слину, спостерігаючи, як дворняга хапає того «півника», що німецький пілот кинув в сніг до мертвого безпритульного. Він з жахом усвідомив, що залюбки б зараз опинився на її місці…

«Обжорний ряд» тоді був місцем особливих, непередаваних пахощів духмяного кандьору, гарячих наїдків в каструлях, закутаних у ватяні ковдри й особливо – пиріжків з горохом. Максим би зараз віддав останні гроші за ті пиріжки! Однак на всі ті казкові наїдки коштів в нього не було. Та й прогнилу редьку Максим купив на позичені гроші, котрі йому «з майбутньої платні» видав жалісливий дід Остап.

«Та бодай так!» – подумки вигукнув Максим, потім наважився і спересердя таки встромив зуби в чималий кусень тієї сирої редьки й відразу скривився. Та була такою кислою… А потім обережно став жувати. Шлунок, котрий навіть такого «щастя», як та редька, давно не отримував, активно почав виділяти сік і замурчав, немов кіт. В роті відразу почала з’явилась слина. Та куди там! Цілий слинний шторм і повінь водночас. Максим давився, але продовжував жувати й ковтати ту редьку.

«Бездомний, хочеш?» – запропонував трохи редьки котові. Але той враз зістрибнув з підвіконня і кудись подався. «Ну і даремно, – констатував Максим і пересмикнув плечима, – в принципі, їстівна штука. Ось би ще трохи меду до неї… Де я вже цей рецепт бачив…?». Поки Максим розмірковував, сонце майже сіло за обрієм і хлопець втупився в захід, все силуючись згадати. Потім таки згадав, і шлунок, наповнений редькою, боляче стиснувся в спазмі. То мамі якась знахарка прописала пити мед з перетертою редькою, коли вже лікарі були безсильні. І вона пила. Потай від батька, котрий не схвалював народні методи лікування. Однак сухоти, котрі з’явились в неї раптово, нізвідки, так і не вдалось вилікувати. Ні тоді, ні опісля…

Максим відчув, що шлунок з незвички ось-ось виштовхне назад ту редьку. Занадто давно він нічого не їв, а тут нахапався сирого коренеплоду з голоду. «Ні-ні… Стривай, небораче…» – він обережно сповз по стіні на підлогу і почав легенько погладжувати свій здутий живіт і вмовляти: – Так не можна… Бо помремо разом. І я, і ти. Чуєш?». Він довго сидів на холодній долівці кухні й не ворушився, бо навіть коли дихав, відчував спазми нудоти. За якийсь час Максим так і заснув до самого ранку.

VI

Рано вранці Антін прочитав в директі інстаграму:

—Неочікувана зустріч. Ти з двадцятиповерхівки на 1-ій Парковій?)

– Так. Звідки знаєш?

– Я – твоя сусідка з будинку навпроти.

Антіну враз подумалось: «От би це була дівчина з очима кольору Тіффані…»

– Я, виходить, сфотографував твій будинок?)

– Ну так. Мені приємно.

– Я іноді, ввечері, дивлюся на нього, коли втомлений приходжу з роботи. Там у вас в будинку, на четвертому поверсі живе жінка з синіми очима, яка часто сидить на підвіконні. Ти, випадково, її не знаєш?

– Ні, – коротко відповіла незнайомка і враз додала: – А давно ти живеш навпроти?

Антін замислився, дивлячись у вікно, як на дороги Мачухи-Москви день одягає траурний вінок з автівок, котрі миготять фарами, немов світлячки заманюють до болота. Почухав макітру і почовгав дірявими капцями на кухню, щоб поставити заварюватись чай. Чи давно він живе навпроти? Чи давно він в Москві?

І наклацав на екрані телефону:

– Давно. Майже три роки.

Антін не дуже добре пам’ятав, як він переїхав. Це відбулося стрімко і в стані афекту через відрахування з вишу. Трапилася пропозиція постійного заробітку. І не в Польщі. Антін не хотів назад до Польщі. Не хотів до країни, яка, на його думку, стала причиною його життєвих негараздів. Він хотів якнайдалі від Польщі, що так нагадувала його рідне Прикарпаття, від сестер, котрі його засуджували й від матері, котра йому дорікала. Він хотів на край світу, туди, де не буде нікого знайомого і лишень щомісячні індульгенції у вигляді відрахувань з зарплатні нагадуватимуть йому, що у нього є рідні.

В Москві «корочку» про освіту не питали. За умовами контракту мали оплачувати житло. І оплачували. Але коли Антін його побачив, оте помешкання, яке, на думку його роботодавця відповідало санітарно-моральним нормам життя огидних холопів-найманців з брудного чорнозему і фата-морганних бескидів Західної України, то зрозумів, що той, ще гірше, вважає своїх робітників собаками приблудними, й переїхав. Почав наймати квартиру. Грошей враз поменшало, але на хліб і вечірні рандеву з феєю Дінь-Дінь вистачало.

– А де ти працюєш?

– прочитав Антін нове повідомлення на екрані свого телефону.

– В одній компанії.

Антін згадав про інфу щодо ремонтів, викладену під фоточкою і додав:

– Працював в одному московському архітектурному бюро. Нічого цікавого. Сидяча робота. Але в компанії труднощі… Вирішив звільнитись і знайти якусь халтуру, – вигадував він «на ходу». – Знову ж таки, необов’язково в Москві. Може, на будівництві… В Україні з роботою наразі туго. Я з Івано- Франківська, якщо що.

– Так, я зрозуміла вже;) Так і працюй в Москві. Тут роботи більше;))

Антін хотів було запитати: «Як зрозуміла?», але потім згадав світлини рідного міста у своєму інстаграм-акаунті й лишень щасливо усміхнувся.

– Ну це я так. На всяк випадок;)

– Ну ясно.

Через певний час Антін вирішив продовжити:

– Чим ти займаєшся?

– Консультант з підбору персоналу на одному підприємстві з мережевих продажів.

– О-о… Оце так… Оце справді круто, – вирішив підлеститися Антін.

– Та зовсім ні. Звичайнісінька сидяча і зовсім не творча робота.

Загадкова сусідка за коротку мить додала:

– Зовсім не круто) Хіба… Я вдома працюю. Маю купу вільного часу.

– Це значить, ти належиш сама собі. Робиш, що хочеш. Це тааакий кайф.

– І самоконтроль;)

– Краще самоконтроль, аніж…)

– Дякую на гарному слові. Нарешті усвідомила, що вибрала правильний життєвий шлях)

– А до цього?))

– Хотіла стати юристом.

– А я – інженером. Принаймні, цього хотів мій батько. А я просто любив математику.

Антін відчув певну спорідненість зі своєю випадковою співрозмовницею. «Значить і у них не все задумане вдається…» – подумав він про москвичів і прочитав на екрані телефону:

– Гарного ранку майбутнім «остарбайтерам».

Антін було вирішив образитися на оце «остарбайтерам», але зрозумів, що ображатись тут немає чого: так само як москалі не розуміли, що називати «хохлами» українців образливо, так само і тут. І чого ж, власне, ображатися? Адже він і є – «остарбайтер». Звичайнісінький «остарбайтер»… Можна сказати – вгадала. На серці в Антіна було легко і солодко. Його розважило це спілкування і неабияк потішило. Він взагалі ось так, запросто, ніколи не спілкувався з москвичками, окрім своєї Лізи.

Він хотів засмажити яєшню на сніданок, але на очі потрапив віршик з газети, на якій стояла на підвіконні пательня, який видався йому дуже в тему того діалогу про людське призначення і дитячі мрії, яким не судилося здійснитися.

И пусть ты что-нибудь и значишь,Но только за проезд судьбеТы, как и все, не златом платишь,Но жизнью, вверенной тебе!

Спілкування враз набрало нових обертів.

– Це чиє?

– Терентія Травника, – авторитетно відписав Антін.

– Не читала) Не можу себе примусити читати. Хіба що тільки певних поетів.

– Шекспіра, Данте? – поцікавився Антін.

– Виключно Шекспіра.

– З віршів – лише Бродський… – несподівано для самого себе написав хлопець. Він і справді колись давно полюбляв читати Бродського. І з усіх російських поетів поважав лише його. Додав: – Все одно відчувається інтелект) Навіть без Данте.

– Чому лише Бродський?? – поцікавилась незнайомка і враз додала: – Ой дякую, лестиш))

– Ну не знаю… Подобається.

– Ну Бродський – то найвищий пілотаж. А Маяковський, Блок, Цвєтаєва?

– І ще це, – кепкував Антін, – «буря мглою небо кроет»… Майже ранній Бродський)) Продовжуючи ряд: Ахматова, Гумільов. Симпатично, але не те.

– Ахах… Майже)) Мандельштам?

– Визнаю: не читав. Хотів було запитати: Шевченко, Стус? Але ти напевне не читала… Труднощі перекладу)

– Труднощі, звичайно)), – відповіла співбесідниця і, надіславши уривок з вірша Мандельштама «За Паганіні довгопалим», додала: – Не Бродський звичайно, але тонко, поетично…

Антін вирішив не залишатись в боргу і враз знайшов в інтернеті й кинув уривок вірша свого земляка Вертинського:

На солнечном пляже в июнеВ своих голубых пижамаДевчонка – звезда и шалунья —Она меня сводит с ума.Под синий berceuse океанаНа желто-лимонном пескеНастойчиво, нежно и рьяноЯ ей напеваю в тоске:«Мадам, уже песни пропеты!Мне нечего больше сказать!В такое волшебное летоНе надо так долго терзать!Я жду Вас, как сна голубого!Я гибну в любовном огне!Когда же Вы скажете слово,Когда Вы придете ко мне?»И, взглядом играя лукаво,Роняет она на ходу:«Вас слишком испортила слава.А впрочем… Вы ждите… приду!..»

Співбесідниця видалась з характером і немало здивувала Антіна своєю відповіддю:

– Жорсткості б краплю… Вогню…Будь, пожалуйста, послабее.Будь, пожалуйста.И тогда подарю тебе я чудо запросто.И тогда я вымахну – вырасту, стануособенным.Из горящего дома вынесу тебя, сонную.Я решусь на все неизвестное, на всебезрассудное —в море брошусь, густое, зловещее,и спасу тебя!..Это будет сердцем велено мне,сердцем велено…Но ведь ты же сильнее меня,сильней и уверенней!

«Ого… – подумав Антін. – А з нею є про що говорити». І несподівано для себе відчув, як напружується прутень в штанях від оцього «Жорстості б каплю. Вогню». І продовжив спілкування з іще більшим запалом:

– Намагався скопіювати й вислати «в бананово-лимонному Сингапурі»… Складно з гаджетами)))

– Тут натренованість потрібна)) Зараз сама знайду.

На певний час запала тиша. Антін спіймав себе на тому, що всміхається, дивлячись у вікно і, аби бути напоготові й не гаяти часу на приготування сніданку, аби відразу відповісти на повідомлення, п’є сире яйце, замість того, щоб з нього приготувати яєшню.

Телефон знову дзенькнув:

– Складно читається. Мені здається це гарно слухати у виконанні поета. Я маю рацію?)

– Його вже давно немає в живих)

– Ну….

Антін враз злякався, що ця дівчинка, яка останню годину примушувала його серце калататися, зникне:

– Але є записи. Справді, він гарно декламував.

– Я, взагалі-то в курсі, що його давно немає з нами))) – кокетливо відповіла співрозмовниця.

Антін вирішив повторити:

– Я, чомусь, не здивований. Інтелект відчувається))

– Але іноді слухаю, як вірші читають артисти й (♥). Я от думаю – іронія про інтелект?)

– Не іронія. В Києві іде моноспектакль про Вертинського. Я бачив відеозапис. Передивлявся рази чотири.

– Я аж зашарілася)) Настільки вразив?? 4 рази…

– Так… Не знаю… Моє… І чого шарітися?) Як правило, коли переписуються незнайомі люди, то одна банальщина пре. Скільки кому років, матримоніальний стан. З перспективою зустрітися. Нудно…

– А ти жорстокий)) Мені нра.

– Цинічний, можливо, – наклацав у повідомленні Антін, а про себе подумав: «Ось була б ти українкою, а ще краще – галичанкою, як я… Тоді я б за тридев’ять земель пішов, гори б звернув, аби тебе побачити. А так… І справді, які перспективи? Я ж “остарбайтер” для тебе».

– Перспектива зустрітися не завжди настільки нудна:(– так, ніби прочитала думки хлопця, відповіла його співрозмовниця.

Антін вирішив пом’якшити свою відповідь.

– Ну… Зазвичай скучна. Перевірено) Це тобі не декламування віршів слухати.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Колір Тіффані (англ. Tiffany blue) – особливий відтінок блакитного, наближений до бірюзового. Названий на честь фірми «Тіффані», яка використовувала цей колір як брендовий.

2

Йдеться про картину Михайла Врубеля «Бузок».

3

Йдеться про Фердинанда Лесепса, який насправді ніяким інженером не був, однак побудував обидва вищезгадані канали.

4

Дінь-дінь – казкова фея.

5

Кінцева станція Арбатсько-Покровської лінії Московського метро- політену, з якої численні маршрутки курсують в Підмосков’ї. Край Москви.

6

Чеченське місто поблизу Грозного.

7

Товарний вагон, в котрому під час Другої світової війни вивозили остарбайтерів.

8

2 Робітничо-Селянська Червона Армія.

9

Заборонена зона (нім.).

10

З невідомих причин, вміст смол і нікотину в аналогах російських і європейських цигарок значно різниться. В перших всього більше.

11

Знаки розрізнення військового звання (тут: комкор, піхота).

12

Сучасний Майдан Незалежності.

13

Елемент одягу німецької фельджандармерії.

14

Цитата з твору Є. Маланюка «Знаю – медом сонця, ой Ладо».

15

Сучасна назва – вулиця Банкова 11. Тепер тут Адміністрація Президента України.

16

Хрещатик.

17

Сучасна вулиця Михайла Грушевського.

18

Нині Лютеранська.

19

Тепер вулиця С. Петлюри.

20

Бульвар Тараса Шевченка.

21

Відповідно Бульварне кільце, Садове кільце, Третє транспортне кільце і Московська кільцева автомобільна дорога

22

Дикі груші.

23

Пані (нім.). Ввічливе звернення до заміжньої жінки в Німеччині. Тут: жінка.

24

Так позаочі називають Івано-Франківський національний технічний університет нафти й газу (ІФНТУНГ).

25

Йдеться про фільм «Біжи, Лоло, біжи».

26

Посвідчення особи, де на розграфлених сторінках щотижня мав ставитися службовий штамп про перебування на роботі.

27

«Окупаційний» хліб з чималою домішкою жолудів і кінських каштанів.

28

Популярне чеченське ім’я, означає «вовк»

29

Тепер вулиця Бульварно-Кудрявська.

30

Оммаж булгаківському «Майстру і Маргариті»

31

Йдеться про ММДЦ – «Москва-Сіті».

32

Тепер Хрещатий парк.

33

Пан (нім.). Ввічливе звернення до чоловіка в Німеччині.

34

Балковий хрест (нім.). Назва походить від перетину сталевих конструкцій з чотирьох кутових профілів.

35

Оммаж. Дія «Майстра і Маргарити» починається в один з травневих днів, коли два московських літератори – голова правління МАССОЛІТа Михайло Олександрович Берліоз і поет Іван Бездомний під час прогулянки на Патріарших ставках розмірковують про існування Ісуса Христа і п’ють теплу абрикосову.

36

«Сьогодні їздиш – а завтра капут!» (з нім.).

37

«Російське диво» (з нім.).