Остарбайтер

Галина Горицька

Остарбайтер

© Г. В. Горицька, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

Ви ніколи не замислювалися, чому ваша матінка, котру ви завжди критикували за це, підтримує вашого батька безсумнівно, ніби останню інстанцію в цьому житті та кількох наступних? Чому сусідка, до котрої залицявся депутат і навіть «феррарі» їй якось презентував, обрала нічим непримітного тихоню, інженера Толю? Чому ви, так, саме ви, замість того, аби зробити кар’єру дипломатки, про яку ви так мріяли, і навіть з відзнакою закінчили міжнародне відділення, сидите зараз з трьома дітьми й чекаєте коханого вдома, аби нагодувати його духмяним борщем?

Розумію, це те щастя, котре більшості сучасних індивідів невідоме. Бо мілленіалів, і ще когось там із надсучасних і надтехнологічних людей, виховували інакше. Вони як вогню бояться розчинитись в комусь. Всі – махрові індивідуалісти й позитивні егоїсти (назвемо це так). Всі заклопотані розвитком власної особистості, кар’єрним зростанням і своєю замкнутістю, себто створенням броні для самозахисту. Коли ми починаємо стосунки (саме стосунки, це вам, шановні, не кохання налетіло всепереможно), ми плануємо, зважуємо і, в сухому підсумку, заздалегідь відкидаємо тих, котрі чимось негожі. Оберігаємо себе, не йдемо на компроміс. І виходить в результаті (якщо, звісно, взагалі щось виходить) такий собі синтетичний шлюбний союз. Бо ж ми обирали за підходящими параметрами. Убезпечили себе на всіх фронтах. Сходили на кілька побачень із сайту знайомств. І ми були на тих побаченнях вкрай раціональними. Ми хіба що не принесли на них свої анкети з детальним переліком захоплень, болячок і прагнень-устремлінь. Так, можливо, нас не сильно «вставляє» чоловік, котрий сидить навпроти на «побаченні наосліп», що організувало нам вкрай дороге агентство з підбору відповідних кандидатів. Однак його «беха», знак зодіаку, фертильний вік і квартира в центрі столиці – цілком підхожі. Себто – сповна. Бо «сповна» – це більш відповідний термін для всієї цієї «довбаної» надсучасної ситуації знайомств. І нас вже «не гребе», що нас «не вставляє» (вибачте за тавтологію). Та й «вставляє» нас, вочевидь, вже інше. Те, що до кохання немає ніякого стосунку.

Однак, шановні, ця книжка не про такі союзи. Цей роман про Кохання. Котре здебільшого всупереч. Так, я знаю, таке вже трапляється нечасто. І зовсім воно не гарантує вічного, а подекуди навіть швидкоплинного щастя… Та й титани разом з трансформерами, либонь, всі вимерли. Однак… Може ще хтось впізнає себе?…

I

За Паганини длиннопалымБегут цыганскою гурьбой —Кто с чохом чех, кто с польским балом,А кто с венгерской немчурой.Й. Мандельштам

Якщо вдивлятись у ліве вікно навпроти, то можна було побачити, як юна особа робить собі педикюр, зручно вмостившись на підвіконні. Вона акуратно зрізала нігті, підпираючи однією рукою коліно і роблячи іншою короткі «чик-чик» ножицями з круглими пластиковими наконечниками. Він придивився: «Ті наконечники кольору Тіффані[1], чи бузкового, майже такого, як у Врубеля з Третьяковки, там, на другому поверсі галереї, якщо піти направо[2]?».

Антін готував млинці, повсякчас матюкаючись, бо зазвичай цим вранішнім ритуалом опікувалась Ліза. Він неуміло наливав на пательню погано збовтану жижу з яєць, борошна і цукру, яку Ліза вміла перетворювати на тоненькі прозорі кола його персонального вранішнього щастя. Антін намагався відтворити ті кола, а насправді – те відчуття задоволеності, яке його переповнювало весняними недільними ранками, коли лізині теплі руки по-материнськи відсовували ковдру і ставили на ліжко біля його сонного лиця цілу миску отих млинців. Він вдихав їхній аромат. І той запах будив його замість будильника. Між млинцями Ліза зазвичай розміщувала рожеві пласти полуничного конфітюру.

Однак одного разу між пластами персонального щастя Антін знайшов поплямовану масляними колами цидулку з майже такими ж матюками, якими він зараз обдаровував млинцеву жижу, розквацяну по пательні.

То були Лізині матюки. Вона ними просякнула своє послання, адресоване Антіну, ще щедріше, аніж накладала пласт полуничного конфітюру поміж млинців. Ліза виливала свою злість на його неспроможність прийняти рішення. На його небажання ставати дорослим. На його вперте ігнорування того факту, що вона хоче заміж і пора б їм вже мати дітей. Врешті-решт, якщо вже так склалося і вони разом… Чи не разом? Чи просто він її трахає, бо йому так зручно і зручно отримувати порцію теплих «блінов» прямо в ліжко? Чи він, бл*ть, «блінській» бл*ть, ніжно жовтий, трохи пухкий, масляний і здатний в будь-яку секунду перетворитися на холодне, миршаве і неїстівне тісто, оформлене тонким круглим пластом, думає-розмірковує про те, що час спливає?!

Антін, чесно кажучи, і сам не знав відповіді на це питання. Так, йому безперечно подобалась Ліза. Однак, аж не настільки, щоб робити їй пропозицію.

Тож більше вранішніх млинців в його житті не було.

Дівчина у вікні навпроти поворухнулась і, здається, помітила, що за нею спостерігають. Вона підняла голову, відірвавшись від свого зайняття. «То в неї й очі – кольору Тіффані, а не тільки якісь там ножиці», – мимохідь констатував Антін, змагаючись зі своєю катастрофою і все ще не втрачаючи надії, що вона – всього лише млинцева.

День починався.

* * *

Хлопець сів на край кухонного столу і той проскрипів, дисонуючи розміреному диханню його вершника, що зосереджено вдихав і видихав нікотин. Літо палало, немов червоний дикий мак посеред галявини дрімучого карпатського лісу, і Антіну хотілось нічого не робити. Він поглянув ліниво на запилені полиці з книгами, усе російська класика, що видавалась багатотисячними тиражами для всього того різношерстного болота, яке називалось «Совєтський Союз» і ліниво позіхнув, відводячи враз свій збайдужілий погляд від тих томів-мастодонтів. То лише в дитинстві Антін дуже любив читати.

Він читав «запоєм», ніби маючи якісь сумніви, що це зайняття буде так само йому до снаги й в зрілому віці. У якомусь старому повоєнному американському «муві» він підгледів парубка, що читав так само завзято, як і він, стоячи біля дверей вагону нью-йоркського метро. І тоді Антін став заздрити містянам, що мали таку можливість: читати у вагонах потягів. В його місті підземки не було. Він читав Пушкіна в лісі на галявині, Сковороду полюбляв читати посеред літнього поля, коли наставала пора жнив. «Лоліту», запросто отриману ним, дванадцятирічним хлопцем, в бібліотеці від «зеленої» бібліотекарки з кісками, яка сама Набокова жодного разу не читала і тому виписала хлопцеві ту «порнографію», смакував під криваво-червоні пізні суниці з рожевим від соку цукром, бо йому здавалося, що саме так треба її ласувати. І, звична річ, з кожною сторінкою Гумбертової «Одіссеї» підліткові котонові шорти кольору м’яти все тугіше натягались у нього в паху. Тоді ще десь поруч дзижчала оса, маючи в планах посмакувати не так Антіновою суницею, як його апетитною дитячою литкою. І ще, здається, тоді йшов дрібний дощик, виблискуючи кришталевими краплями на сонці, «сліпий». І потім батько потягнув його, трохи зніяковілого від збудження, по гриби на інший кінець міста, бо ще цей дощик називався «грибним» і обіцяв безліч смаколиків їхній родині: грибний суп, пиріжки з грибами й хрусткою, ледь підгорілою через збої в старій духовці, скоринкою, і навіть смачну страву з французькою назвою «жульєн», що його втомлена мама, бідкаючись, також запікала з окрайців грибів, що залишились після приготування інших страв, і обов’язково – зі сметаною.

Того ж вечора, після омріяного жульєну, Антін потайки дочитав «Лоліту». А потім настала черга «Одіссеї», «Гамлета» і безлічі інших світів, які він буквально вдихав, насичуючись кожною сторінкою. Антін читав так затято і ковтав таку величезну кількість книг, що іноді вже за місяць забував їхні фабули. Однак він ніколи не забував посмак і емоції від кожної з книжок.

А якось посередині навчального року на уроці української літератури його попросили переказати сюжет «Тіней забутих предків», і він не зміг. Лишень неуміло передавав свої відчуття від прочитаного ще влітку твору.

Здається, він його прочитав ще на початку серпня. І тоді особливо гостро відчував, що треба поспішати й читати ще і ще… Бо потім, коли він виросте, він розхоче, розучиться вдихати зі сторінок інші світи, таємничі стежки чиїхось думок і сутінкові пагорби вражень.

Але сталося дещо інше. Ні… Антін не перестав любити читати, і він зовсім не наситився книжками. Він просто не знаходив час, аби заглибитись, пірнути, вдихнути водою літер, що складаються в слова, чиїмось розумом розставлені в речення і цілі розділи. А потім, коли й мав вільну хвилину – вже і не тягнуло до книг. За роботою, за життям, за побутом, що його полонили, кудись відійшов у темряву грибного дитинства той незграбний хлопчисько в окулярах з великими діоптріями, котрий полюбляв читати на галявині, а заразом і той, інший, що читав у вагоні метро з чорно-білого «муві», якому так заздрив Антін.

Той хлопчик був його уособленням, ним ідеальним, яким Антін сам себе бачив і омріював в дитинстві. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкіряним портфелем і в смугастій сорочці, що відкриває світи з цупких сторінок, помережаних тонкою ниткою літер. Він не бачив себе видатним інженером, що проектує суецькі і панамські канали[3], які залишаються на планеті монументальними брилами на століття і прославляють свого деміурга. Не бачив себе заможним дизайнером маєтків і садиб. Ні, не бачив… Тому, можливо, йому цього і не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаєтеся на інженера, то варто мати хоча б якусь мрію, пов’язану з майбутньою професією. Адже наша свідомість створює умови до реалізації.

* * *

Того ж вечора, коли він вперше побачив дівчину з очима «кольору Тіффані», Антін довго дивився на сусіднє вікно справа, де темний жіночий силует виднівся в глибині кімнати. Хтось сидів згорблений в кріслі чи то на дивані, й підпирав долонями голову. Він гадав: чи то та сама дівчинка, яку він бачив вранці в іншому вікні? Фігура здавалась якоюсь ущербною, неповноцінною. Ніби її силоміць посадили отак на диван і їй зовсім незручно, але змінити позу вона не спроможна.

В руці Антіна колихалось маленьке горнятко з чарівною рідиною, що світилася під світлом торшера, немов наповнене місячним сяйвом. Холодний напій відгонив етиловим спиртом значно більше, ніж мало б хороше мартіні. Однак, воно не було хорошим. Натомість воно було дешевим, купленим в сусідньому гастрономі Мачухи «городов русских». Рідина в горнятку світилась, немов Дінь-Дінь[4] її підсвітила якимись чарами. Антіну захотілось повірити, що його Ліза повернеться. Що насправді за вікном не Щолківська[5], а його рідний Івано-Франківськ. Що весна надворі просякнута дитячим сміхом і солодким очікуванням Великодня й тепла. Що вже завтра, так, знічев’я…, він, малий, поїде на велосипеді до вод холодної Бистриці й відкриє купальний сезон під рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано…

Того вечора він зробив ще безліч ковтків тієї рідини й кілька разів наповнював горнятко місячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвідомити, що хоче, аби Лізи взагалі ніколи не траплялось в його житті!.. Бо вона несправжня і він її не кохає. Хіба що її вранішні млинці. Однак ніколи не буде здатен заради неї на вчинок. Ані тоді, ані тепер.

Так само він хоче, щоб цього міста, що оточувало його стіною свого єства і душило своїми табу, тисячолітньою історією распутінської нечисті та інкасаторського очікування, сибірськими таборами, сніжними глухими селами без електрики, що гордо називались селищами міського типу…. душило своїм відчуттям кращості, зверхності, очікуваності величі й трупним закостенінням, також не існувало. Щоб його просто ніколи не було на світі.

Антіну раптом закортіло парного молока. Але в його орендованій квартирі нічого не було, крім мартіні та смердючої води з-під крана. Він збирався хоча б підвестися з крісла, аби краще роздивитись загадкову фігуру дівчини з очима «кольору Тіффані», що майоріла в сусідньому вікні. Однак цей порив кудись зник, розвіяний Дінь-Дінь з горнятка. Сил підвестися з крісла у нього не вистачало.

* * *

Поступово, з часом… Антін дійшов висновку, що, хоча жіночий силует з лівого і правого вікон сусіднього будинку суттєво різниться, то одна й та сама особа. Але разом з тим і відмінна в правому і лівому вікнах. Відбувалась якась чортівня і це неабияк інтригувало його і водночас гнітило. А ще в сонячну днину, коли вона дивилася і в ліве, і в праве вікна по черзі, Антін майже фізично відчував той її погляд яскраво-синіх очей. Очей «кольору Тіффані». Пронизливих. Цнотливо-прекрасних очей…

І Антін все частіше і частіше спостерігав за своєю таємничою сусідкою. Йому хотілося звіситися за підвіконня і панібратські, дуже тихо прошепотіти їй на вушко «привіт». Він уже уявляв, як вони разом їздитимуть на річку купатися і як дні летітимуть одне за одним щасливою чередою, як ті рожеві пелюстки над водами Бистриці.

Однак, він також починав здогадуватися (чи то пак усвідомлювати), що загадкова незнайомка не прошепоче йому у відповідь «вітаю», хоча б тому, що не знає цього іноземного слова. І не полетять вони на велосипеді до річки, аби розфарбувати щастям і радістю свою низку днів… Бо вона – інша. Майже іншопланетна. Ота дівчина з вікна навпроти. Вона – росіянка. А це діагноз для Антіна і таких, як він. Бо росіянки, народжені в Москві, або ті, що живуть в Москві, як ось вона… Та ба! Навіть ті, котрі переїхали сюди з якоїсь Казані рік і три тижні тому… І навіть не до Москви, а до одного з міст-супутників – всі вони гордо іменують себе «масквічками» і зневажають таких, як він – «остарбайтерів». І круглолиці уродженки півночі імперії, і вузькоокі дочки східної її частини, чеченські мусульманки, що в перервах між намазами й хатніми обов’язками із сумом згадують своїх домашніх кіз, котрі так весело стрибали пагорбами рідної Ханкали[6], всі вони гордо іменують себе «маасквічками», лузаючи на кухні насіння гучними п’яними вечорами в яких-небудь Хімках, Митищах, Люберцах, Чехові, Фрязині, Павлинові та інших атомних грибочків міст-супутників, що повилазили на радіусних теренах Підмосков’я.

* * *

У «телятнику»[7]їхати було достобіса незручно. Ні, не те щоб Максим на щось жалівся… Звісно, що ні. На що йому, шістнадцятирічному парубку, котрого б не взяли в РСЧА[8]через плоскостопість, і він, якось так само вийшло, раптом опинився сам-самісінький в окупованому німцями Києві, було жалітись? Та він і сам знав завдяки ледь чутному, подушкою прикритому, радіоприймачу на горищі свого Богом і німцями (останнє на щастя) забутого, напівзруйнованого будинку, що тривають запеклі бої. Так що вижити йому, що там, що тут, в цьому чортовому потязі, ймовірно не судилося…

Мати померла ще на початку грудня 1941-го. Вона хворіла на сухоти й поки в неї була ремісія – ще трималася. А потім горів Хрещатик. Цілих одинадцять днів палав і німці його ніяк не могли загасити. Всіх мешканців з «ферботене зоне»[9]вночі повиганяли з головної магістралі міста й прилеглих вулиць, і ті сиділи на своїх валізах, клунках та й просто – на траві Володимирської гірки. Додому нікого не пускали – район був оточений по периметру, і всі ті люди, котрим нікуди було йти, бо ані рідних, ані близьких друзів вони не мали, так і жили, немов цигани, в парку. На щастя вересень видався по-київському теплим і лагідним. Тоді ще навіть не почало опадати листя зі столичних дерев. Однак мамі як раз на тій галявині й погіршало. А потім стало зовсім непереливки й зробити нічого вже було не можна…

* * *

Здавалося, ніби чиясь довга, волохата лапа наставила точок на карті Росії поблизу її столиці, зовсім не думаючи про мешканців тих точок. Адже всі ті «точки-грибочки», нерозривно пов’язані з Мачухою, мали все: і кінотеатри, і супермаркети, і навіть автобусні зупинки… Однак, вони не мали того важливого для курсування нечисленного громадського транспорту, що перевозив жителів супутників кожного ранку до Москви й кожного вечора назад, – доріг.

І ось, о п’ятій, коли ще й не світає і лише виблиски тьмяних ліхтарів освічують «роздовбані» тротуари, до автобусних зупинок, електричних станцій, своїх автівок, автівок своїх «чуваків», залізничних вокзалів та інших засобів сполучення прямує натовп цих «маасквічок», аби обслуговувати інших, собі подібних, однак, трохи більш удачливих за них, ну майже вже корінних столичних жительок Мачухи в перукарнях, банках, ресторанах, соляріях, задимлених кальянних і тих місцях, про які ввічливо не пише ніхто, крім Подерв’янського. Однак, до нього автору ще рости й рости.

Замкнене коло з обслуговуючого персоналу, котрий обслуговує обслуговуючий персонал. «Експлуатовані експлуатують експлуататорів». І так до самої верхівки піраміди, яка мала б закінчитись на гаранті російської державності, слуги народу, що мав би обслуговувати всіх їх разом взятих – громадян своєї держави. А натомість закінчується на господарі Всесвіту. Принаймні він сам так про себе думає. І ось тут глюк програми. Це хиба, як у грі, що не має алгоритму рішення перемоги; як в дроті, котрий замкнуло й око роботизованої ляльки починає смішно тіпатись кожного разу, коли вже мала б піти сльоза. Коло, що замість поступальної спіралі перетворилося на замкнене коло безумства, тиранії, олігархічної поруки й диктатури.

І ось цей зомбонатовп «маасквічок», котрий уособлює російський народ, його матерів і дочок, прямує вперто, надривно, остервеніло. Кожного ранку. До перемоги.

Кожного такого раннього ранку, який будь-яка француженка, українка і японка, всі вони разом взяті, назвали б ще ніччю. До нового життя. Крізь сніжний бруд і противну сіру сльоту. До світла в кінці тунелю. Аби жити краще. Аби нарешті купити собі на зекономлені на обідніх пиріжках і нових колготках років за двадцять ту кляту норкову шубу. Хоча б коротку, хоча б жилетку, або що… Прямує до чогось кращого. До зустрічі з якимось заможним, або не дуже…, дай Боже не дуже підстаркуватим, москвичем. До хоч якогось промінчика світла в кінці тунелю…

В їхніх жилах тече отруйною ртуттю радянська ментальність, яка вказує їм, що це – нормально. Нормально так жити. Нормально годинами чекати на громадський транспорт, коли лише світає. Нормально економити навіть на обідах, аби купити нарешті омріяний хутровий виріб. Нормально питати у чувака спершу прописку і наявність власної автівки, а вже потім – його матримоніальний статус, вік і життєві орієнтири. Нормально до того самого чувака абсолютно нічого відчувати, адже справа не в почуттях. Ха! Та кому вони взагалі потрібні, коли все, що хочеться і до чого прагнеш – хутряний атрибут заможності? Нормально… Побутово-російський життєвий нормкор.

Антін бачив таких дівчат, що стоять сині від холоду о шостій ранку на автобусній зупинці в радіусі ста кілометрів від меж Мачухи-Москви й нетерпляче курять, поглядаючи на свої годинники й екрани дешевих битих смартфонів. Все їхнє єство і навіть легені, вдихаючий видихаючи в такт смолу цигарок, що значно перевищуєєвропейську норму[10], нетерпляче чекає на те, аби нарешті опинитися в кабінці брудної маршрутки, що пахне дешевим пальним і перегаром пасажирів.

Вони чекають на свій транспорт, який через шалені затори й просто таки фантасмагоричні корки години за три, якщо пощастить, довезе їх до роботи. Московської каторги. Все задля того, аби лише потрапити в межі столиці… В її брудно-сіре, ніби хворе на якусь невиліковну статеву хворобу, миршаве лоно. А там і до метро недалеко… Видряпатись, вчепитися в масні поручні ескалатору, штовхнути машинально і зі злістю пластикові двері та вийти на світ Божий. Влетіти переможно в дощове місто на якійсь з найближчих до щоденної каторги станції метро. І так щонайменше дев’ять місяців на рік. Бо, звичайно, навіть в безпроглядній темряві неба Росії іноді визирає сонце.

Антін відчув, що його сусідка з очима «кольору Тіффані» дивиться на нього. Він іще раз поглянув у вікно і справді побачив жіночий силует. Йому здалось, що вона усміхається.

II

Німці до Києва зайшли 19 вересня, хоча у вечірньому зведенні Радінформбюро від 19 вересня 1941 року ще брехливо стверджувалося, що «19 вересня наші війська вели бої з ворогом на всьому фронті й особливо запеклі під Києвом». І тільки 21-го таки з’явилося повідомлення, яке констатувало, що Київ здали.

І таки того ж, 19-го вересня, почалися масові грабежі.

Ще крокували Хрещатиком до переправ радянські війська, а на їхніх очах грабували «Гастроном номер один», ювелірний і, трохи далі, на перетині Хрещатика і Прорізної, громадяни, немов шалені, розтрощили вітрину «Дитячого світу» і гребли звідти все. Костюми, пальта, стоси галантереї, ящики парфумів і дитячих іграшок… З колони, не витримавши, відділився якийсь офіцер і стрільнув двічі в повітря. А потім загрозливо повільно посунув конем на натовп: «Ми гинемо під Києвом, а ви мародерствуєте?!». Однак кияни ніби осліпли або збожеволіли… Люди продовжили грабунок і навіть не кинулися в розсипну. Військовий з трьома ромбами на червоних петлицях[11]лише махнув рукою і поїхав наздоганяти своїх.

Грабунок. Праведний гнів і бажання вижити. Сліпота. Засліплення. Чи можна засуджувати дядька, котрий в той самий час, коли військовий стріляв біля розбитих вітрин «Дитячого світу», з іншого боку Хрещатика тягнув дірявий мішок украденого з Бессарабського ринку борошна, залишаючи за собою густий білий слід, і навіть не зупинився?

Тож вся Бессарабка також була розкрадена, і навколо арок, котрі вели до ринку, валялися потрощені прилавки й залишки дерев’яних полиць, котрі, здавалося, ще вчора ледь витримували тягар безлічі смаколиків, овочів, найсвіжіших літніх фруктів та овочів, сирів з боярських, бортниківських та броварських угідь, меду, грибів, горіхів, свинячих щічок і великих, відгодованих індиків…

Що вже про це казати?

І десь там, неподалік Бессарабки, кияни того ж дня, під вечір, ті самі, котрі ще лише вранці спостерігали за відходом радянської армії, зустрічали німецьку.

Загалом вважається, що на Хрещатику та на площі Калініна[12]було багато роззяв, що прийшли подивитись на це дійство спеціально, десь про нього прознавши, та й просто перехожих, котрі спостерігали за входженням німецького обозу до міста. Однак очевидці свідчать, що ніхто не знав, коли, і чи увійдуть, фріци до Києва, особливо зважаючи на загальну і суцільну дезінформацію з боку радянських ЗМІ, котрі всіляко намагалися підтримати патріотизм і бойовий дух своїх солдат. І здебільшого вперше німців побачили ті жителі Києва, що мешкали в самому центрі столиці. Вони просто вийшли на Хрещатик – головну артерію міста, його головну магістраль. Жилу магістраль.

Знаєте, є такий популярний дівочий вислів: «В будь-якій незрозумілій ситуації присідай». Тож, десь так чинили завжди і кияни впродовж безліч століть – в будь-якій незрозумілій ситуації вони виходили на Хрещатик. І того вечора вони вийшли на свій Хрещатик, ніби на віче…

* * *

Арійські завойовники в особі звичайних німецьких солдатів видалися Максиму зовсім не такими недолугими й близькими простому радянському люду, як в цьому переконували радянські газети. Мовляв, німецькі офіцери – це не лише наші, а і їхні вороги – простих німецьких селян, котрих Гітлер відірвав від угідь і примусив воювати по всьому світу.

Насправді вони були дисциплінованими, виваженими, усміхненими й прекрасно обмундированими, на відміну від простих радянських воїнів. Влаштувавшись в центрі столиці, вони грали на губних гармошках, відпочивали на траві, хтось вечеряв на блискучих кузовах або прихилившись до своїх бездоганних німецьких машин. Уздовж Хрещатика стояли суцільні колони з десятків німецьких військових машин і окупанти жили собі на очах в містян, ніби не помічаючи їхньої присутності.

Максим відчув, як горло зводить судомою і з зусиллям сковтнув. Коло нього на бруківку покотилося куряче яйце. Він дивився на нього, немов зачарований і дивувався: «Як це воно не розбилося?». Нарешті, зробивши ще один оберт, яйце розкололося навпіл і з нього почав витікати яскраво-червоний жовток. Максим обережно стиснув в руках край сорочки, в якій було з десяток таких яєць. Він теж їх вкрав на Бессарабці.

* * *

Коли він туди забіг, то побачив, що в суцільному хаосі та безладі нічого їстівного не залишилось і дивом збереглися ці яйця під розтрощеним прилавком. «Мабуть, ніхто не наважився їх вкрасти, бо як донести?» – подумав тоді хлопець і похапцем пересипав їх собі в сорочку. От радість! Це ж саме те, що лікарі рекомендували мамі… Поки він їх обережно зсипав до себе, побачив під тим самим прилавком стару, котра дивилася на нього скляними зіницями. «Мертва! Або ще жива?» – розмірковував якось відсторонено Максим, швидко віддаляючись від ринку в сторону Круглоуніверситетської, до хворої мами. По дорозі побачив, як якийсь опецькуватий дядько напівприсідом біжить вулицею з кошиком і з того випадає на бруківку щось біле, немов фарба, чи що..? Потім зрозумів, що то сметана, коли до білих плям почали збігатися коти й ту фарбу жадібно лизати. Дядько лаявся, розуміючи, що з дірявого кошика все-все витече, поки він добіжить до оселі, однак, продовжував поспішати вгору вулицею Дарвіна, і свого трофею не полишав. Максим також було подався за ним, однак побачив, як якийсь дивний мотоцикліст промчав повз дядька зі сметаною і пхнув його ногою в груди. Той впав, а його вже порожній кошик покотився, немов мертвий, вниз до Бессарабки. Максим оторопів і ледь встиг притиснутися до стіни ринку, коли раптом той мотоцикліст із голосним ревінням свого потужного мотора промчав повз нього вниз до Хрещатика.