Ім’я рози

Ще раніше я чув, як він з великим скептицизмом говорив про універсальні ідеї і з великою шанобою – про речі індивідуальні: пізніше я переконався, що цю його схильність зумовило і його британське походження, і належність до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословські диспути: от я й зібгався клубочком у виділеному мені місці, обгорнувся ковдрою і запав у глибокий сон.

Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так і справді здалося абатові, коли близько часу третього він прийшов поговорити з Вільямом. Тож мені вдалося непоміченим підслухати їхню першу бесіду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостеві було б куди неґречніше, ніж смиренно принишкнути, що я й зробив.

* * *

Отже, Аббон увійшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радість з приводу Вільямового прибуття і сказав, що має поговорити з ним про доволі серйозні речі.

Він став вихваляти кмітливість, яку виказав Вільям в історії з конем, і запитав, яким чином він зміг так точно описати тварину, якої ніколи не бачив. Вільям стисло описав йому шлях свого розумування, і гострота його розуму вельми втішила настоятеля. Мовляв, не можна було очікувати меншого від мужа, якого випереджала слава про велику проникливість. Настоятель сказав, що одержав був листа від абата Фарфського, який не лише розповів йому про доручення, що його дав Вільямові імператор (про нього ще буде мова у наступні дні), але й повідомив, що учитель мій був інквізитором на деяких процесах в Англії та в Італії, де відзначився своєю проникливістю, а ще більше великою людяністю.

– Мені вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невинність звинуваченого. Я вірю, а тим паче у сі вельми сумні дні, що лукавий ненастанно присутній у людських речах, – і крадькома озирнувся, мовби підозрюючи, що ворог блукає й у сих мурах, – але вірю і в те, що супостат не завше діє безпосередньо. Я знаю, що він може підбурити свої жертви, аби вони лиходіяли так, що провина впаде на праведного, і потім насолоджуватиметься тим, що замість його прислужника спалять праведника. Нерідко, щоб довести свою горливість, інквізитори виривають зізнання у звинуваченого будь-якою ціною, гадаючи, що добрим інквізитором є лише той, хто доводить до кінця процес, знайшовши офірного козла…

– Інквізитор теж буває начинням диявола, – мовив Вільям.

– Цілком може бути, – погодився абат вельми обережно, – адже плани Всевишнього незглибимі, та не мені кидати тінь підозри на таких достойних людей. Ба більше, сьогодні мені потрібні саме ви, як один із них. Сталося у цій обителі щось таке, що потребує уваги і поради проникливої й обачної людини. Досить проникливої, щоб відкрити, і досить обачної (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним буває з’ясувати провинність людей, котрі мають підноситися над іншими своєю святістю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився гріха, треба усунути з лику пастирів, але горе, якщо овечки перестануть довіряти пастирям.

– Розумію, – мовив Вільям. Я вже раніше помітив, що коли він висловлюється так швидко і ввічливо, зазвичай то був чесний спосіб приховати незгоду або збентеження.

– Тому, – продовжував настоятель, – я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввіряти лише таким людям, як ви, котрі не просто вміють відрізнити добро від зла, але й розуміють, що доречне, а що недоречне. Мене тішить думка, що ваша милість виносила осудний вирок лише тоді, коли…

– …звинувачені були винні у злочинних діях, у зловмисному отруєнні, у розбещенні невинних дітей та інших неподобствах, що їх вуста мої не сміють вимовити…

– …що виносили ви осудний вирок лише тоді, – продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, – коли присутність диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити інакше, бо поблажливість була б ще ганебнішою, ніж сам злочин.

– Коли я визнав когось винним, – уточнив Вільям, – він справді скоїв злочини такого кшталту, що я міг з чистим сумлінням передати його світському правосуддю.

Абат на мить завагався, а тоді спитав:

– Чому ви наголошуєте на злочинності дій, не згадуючи про їх диявольську причину?

– Тому що міркувати про причини і наслідки – річ то вельми трудна, і єдиним суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв’язок навіть між таким очевидним наслідком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослідкувати іноді дуже довгі ланцюжки причин і наслідків здається мені таким же божевіллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба.

– Наш учитель з Аквіна, – мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести існування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самої неспричиненої першопричини.

– Хто я такий, – смиренно мовив Вільям, – щоби перечити учителеві з Аквіна? Адже його доказ існування Бога підтверджують стільки інших свідчень, що й сам доказ сей од цього кріпне. Бог промовляє до нас в глибині нашої душі, це знав ще Авґустин, і ви, Аббоне, славили б Господа та очевидність його присутності, навіть якби Тома не… – Він зупинився і додав: – Я так собі мислю.

– О, звичайно, – поспішно запевнив його настоятель, і ось таким чудовим способом мій учитель поклав край цій схоластичній диспуті, котра, очевидно, була йому зовсім не до смаку. Відтак він заговорив знову.

– Повернімось до процесів. Розумієте – ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, розум мій до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь.

– Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних.

– Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, – додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому арґументі, – коли всі оскаржуєателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння…

– Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?

– Чи зважився б я твердити подібне? – спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, щоб змінити хід бесіди. – Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив шляхетну сю справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…

– Без сумніву, – погодився абат.

– А тепер, – провадив далі Вільям, – я маю зайнятись іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість усе мені розповість.

Абат, схоже, був задоволений, що може змінити тему бесіди. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум’яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, щоб пролити світло на одну вельми сумну загадку. Якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто – монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста – внизу крутосхилу, над яким підноситься східна башта Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер’я, але на полуношницю він не з’явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. Була то ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому західному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з’ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.

– Де ви поховали бідолашне тіло? – спитав Вільям.

– Ясна річ, на цвинтарі, – відповів абат. – Ви, певно, його бачили – він лежить між північним муром церкви, Вежею та городом.

– Розумію, – мовив Вільям, – і розумію, у чому полягає ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собі, буцім упав він випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вікон відчиненим, а натомість ви побачили, що всі вони зачинені, і біля жодного не видно слідів води.

Настоятель, як я вже говорив, був чоловіком вельми дипломатичним і врівноваженим, та цього разу не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого сліду тої достойності, яка, на думку Арістотеля, подобає особі зацній і шляхетній:

– Хто вам це сказав?

– Ви, – мовив Вільям. – Якби вікно було відчинене, ви б одразу подумали, що він сам через нього викинувся. Наскільки я міг роздивитися зовні, це великі вікна з непрозорими шибками, а подібні вікна у будівлях такого розміру зазвичай розміщені вище від зросту людини. Отже, якби воно було відчинене – а малоймовірно, що той нещасний просто виглядав з нього і втратив рівновагу, – ви б тоді напевно подумали, що це самогубство. У такому разі ви б не дозволили поховати його у посвяченій землі. Але оскільки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вікна були зачинені. А якщо вони були зачинені, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила підштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навіть на процесах відьом я не чував, щоб непокаяному небіжчикові Бог чи диявол дозволили вернутися з безодні, аби затерти сліди свого переступу. І ви хочете знати, хто б міг його – я не кажу штовхнути у прірву, а висадити проти волі на підвіконня, і вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатстві гуляє якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна.

– Так і є… – мовив абат, і не ясно було, підтверджує він цим Вільямові слова чи схвалює міркування, які так блискуче виклав Вільям. – Але звідки ви знаєте, що під жодним вікном не було слідів води?

– Бо ви мені сказали, що дув західний вітер, а він не міг мести снігом на вікна, які відчиняються на схід.

– Мені замало хвалили ваші чесноти, – мовив настоятель. – Ваша правда, води не було, і тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумієте мій неспокій. То вже була б ганьба, якби хтось із братії заплямував себе огидним гріхом самовбивства. Але я маю підстави вважати, що хтось інший заплямував себе гріхом рівно ж огидним. І якби лише це…

– Насамперед, чому ви гадаєте, що то був хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей – стайничі, козопаси, прислужники…

– Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщені кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна річ, теж, але…

– Але що?

– Але я цілковито відкидаю можливість – цілковито, розумієте? – що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. – В очах його промайнув немов викличний усміх, але був він миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. – Вони б боялися, розумієте… іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою – приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах…

– Зрозуміло.

– Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини… як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові…

Вільям помітив ніяковість абата і задав йому запитання, яким, можливо, хотів змінити хід бесіди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.

– Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали «і якби лише це». Що ви мали на увазі?

– Я так сказав? Звісно, без причини, нехай якої огидної, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собі огидність причини, що могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце і все.

– Більш нічого?

– Мені більше нічого вам сказати.

– Ви хочете сказати, що нічого іншого вам не вільно мені сказати?

– Благаю вас, брате Вільяме, брате Вільяме, – абат двічі наголосив на слові «брате».

Вільям густо почервонів і мовив:

– Eris sacerdos in aeternum[25].

– Спасибі, брате, – мовив абат.

О Господи Боже, якої моторошної таємниці торкнулися в ту мить мої необачні зверхники, один під спонукою тривоги, а другий – допитливості. Бо я, смиренний новіцій, який збирався прийняти таїнство святого Божого священства, теж зрозумів, що абат щось таки знав, але дізнався він про це під печаттю сповіді. Він, мабуть, почув з чиїхось уст якусь гріховну подробицю, яка могла мати якийсь зв’язок з трагічною кончиною Адельма. Тому він просив брата Вільяма розгадати таємницю, про яку він сам здогадувався, але не міг нікому відкрити, і сподівався, що учитель мій силою свого інтелекту проллє світло на те, що він сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велінню милосердя.

– Гаразд, – сказав тоді Вільям, – чи зможу я розпитати братію?

– Зможете.

– Чи зможу вільно пересуватися по обителі?

– Я надам вам цю змогу.

– Ви доручите мені цю місію coram monachis?[26]

– Нині ж увечері.

– Одначе я розпочну слідство вже зараз, ще до того, як ченці дізнаються про ваше доручення. А крім того, я б дуже хотів – і це не остання причина мого перебування тут – відвідати вашу бібліотеку, слава про яку ходить по всіх обителях християнського світу.

Абат рвучко підвівся, обличчя його закам’яніло.

– Я сказав, що ви можете пересуватися по цілій обителі. Але, звичайно, не по останньому поверсі Вежі, де бібліотека.

– Чому ж?

– Мені слід було пояснити вам це раніше, але я гадав, що вам це відомо. Ви знаєте, що наша бібліотека не схожа на інші…

– Я знаю, що вона містить більше книг, ніж будь-яка інша бібліотека християнського світу. Знаю, що порівняно з вашими полицями книгозбірні монастирів Боббіо та Помпози, Клюнійської та Флерійської обителей схожі на кімнату хлопчика, який тільки-но починає вивчати табличку множення. Я знаю, що шість тисяч кодексів, якими пишалася Новалеза понад сто років тому, це ніщо порівняно з вашою книгозбірнею, зрештою, чимало їхніх томів, мабуть, тепер тут. Я знаю, що ваше абатство єдине в християнському світі може протиставитися тридцятьом шістьом бібліотекам Багдада, десятьом тисячам кодексів візира Ібн аль-Алкамі, що біблій у вас не менше, ніж дві тисячі чотириста коранів, якими пишається Каїр, і що вміст ваших полиць яскраво свідкує проти пихатої легенди невірних, які колись давно твердили (вони ж бо близькі друзі князя олжі), буцім бібліотека Тріполі має шість мільйонів томів, над якими працюють вісімдесят тисяч коментаторів і двісті переписувачів.

– Так воно і є, хвала небесам.

– Я знаю, що серед вашої братії є чимало ченців, які прибули з інших монастирів, розкиданих по цілому світі: хто перебуває тут тимчасово, щоб переписати рукописи, яких більш ніде нема, і забрати потім з собою у свій монастир, привізши взамін якийсь інший вельми рідкісний кодекс, щоб ви переписали його, збагативши свій скарб; а хто приїхав надовго, іноді щоб зостатися довіку, бо лише тут він може знайти твори, які освітлять шлях його пошуків. Серед вас живуть германці, даки, гішпани, французи й греки. Я знаю, що колись дуже давно імператор Фрідріх попросив вас укласти книгу про Мерлінові пророцтва і перекласти її потім арабською мовою, щоб він міг переслати її у дар єгипетському султанові. І, врешті, знаю, що у сі вельми сумні часи навіть така славна обитель, як Мурбахський монастир, не має жодного переписувача, у Санкт-Ґаллені дуже мало письменних ченців, а у містах тепер виникають цехи та гільдії мирян, які працюють на університети, тож лише ваше абатство день у день підтримує – та що я кажу? – дедалі вище возносить славу вашого ордену…

– Monasterium sine libris, – замислено процитував абат, – est sicut civitas sine opibus, castrum sine numeris, coquina sine suppellectili, mensa sine cibis, hortus sine herbis, pratum sine floribus, arbor sine foliis…[27] А наш орден, ревно дотримуючись подвійної заповіді працювати і молитися, завжди був світлом для цілого відомого світу, скарбницею знання, порятунком для надбань стародавньої вченості, яким загрожувала погибель у пожежах, грабунках і землетрусах, кузнею нових писань і вмістилищем старих… Але живемо ми тепер у вельми темні часи, народ Божий думає лише про свої крамарські оборудки й міжусобиці, а у великих містах, де нема місця для духу святості, не лише розмовляють (бо від мирян не можна вимагати іншого), але й пишуть посполитим наріччям, та жодна з таких книг ніколи не потрапить у наші стіни – вони ж бо причиняються до ширення єресі! Через гріхи людські світ завис на краю безодні, сама безодня проникла у нього і безодню прикликає[28]. А незабаром, каже Гонорій, тіла людей стануть дрібнішими від наших, як і наші тіла мізерніші, ніж тіла древніх. Mundus senescit[29]. Тож тепер Бог поклав на наш орден місію чинити спротив цій гонитві до прірви, зберігаючи, відтворюючи і захищаючи скарб мудрості, що його довірили нам праотці. Провидіння Боже зарядило, щоб вселенська управа, яка на зорі світу мала осідок на сході, поступово, як наспіває пора, переміщалася на захід, і се має остерегти нас, що кінець світу близько, бо хід історії досяг уже меж вселенної. Та поки не скінчилося остаточно тисячоліття, поки не восторжествував, хай і ненадовго, окаянний звір, ім’я якому Антихрист, на нас лежить повинність захищати скарбницю християнського світу і саме слово Боже, яке Господь вклав у вуста пророкам та апостолам, яке повторювали отці, не змінивши ніже тої коми, яке намагалася тлумачити вчена школа, хоча нині у тій самій школі загніздився змій гордині, заздрощів та безрозум’я. Й у присмерках сих ми далі триматимем наш світич, хай промениться світлом високо над небосхилом. І поки стоять сі мури, ми будемо вартівниками божественного Слова.

– Воістину, – мовив Вільям побожним тоном. – Але як це пов’язане із забороною відвідувати бібліотеку?

– Бачите, брате Вільяме, – мовив абат, – щоб можна було провадити ту незмірну і святу працю, яка так збагачує цю обитель, – і вказав на махиню Вежі, яка видніла з вікон келії, маєстатично підносячись над самою монастирською церквою, – святобливі люди трудилися століттями, підкоряючись залізним правилам. Бібліотеку споруджено за планом, який протягом століть зоставався незнаним загалові, і пізнати його не має права жоден з монахів. Лише бібліотекар отримує цю таємницю від свого попередника, і сам ще за життя передає її своєму помічникові, щоб смерть, захопивши його зненацька, не відібрала у громади цього знання. І вуста обох запечатані обітницею тримати його у таємниці. Лише бібліотекар, знаючи цю таїну, має право пересуватися по лабіринті книг, лише він знає, де яку книгу знайти і куди покласти на місце, лише він відповідає за їх збереження. Інші ченці працюють у скрипторїї і можуть ознайомитися зі списком книг, які зберігаються у бібліотеці. Але список назв часто говорить дуже мало, і тільки бібліотекар з розміщення книги може судити про те, як її знайти, які таємниці, які істини і які облуди криються у ній. Лише він вирішує, іноді порадившись зі мною, чи видавати її ченцеві, який її просить, чи ні, а якщо видавати, то як і коли. Адже не всі істини призначені для усіх вух, не завжди побожна душа може розпізнати всі облуди; та й, зрештою, ченці працюють у скрипторїї над конкретними творами і для цього мають читати певні книги, а не інші, їм не вільно давати волю нерозумній цікавості, яка, буває, опановує їх то через слабкість ума, то через гординю, то через диявольські нашіптування.

– Значить, в бібліотеці є також книги, які містять облуду…

– Потвори існують на світі, бо вони є частиною Божого плану, і навіть у страхітливих їхніх подобах проявляється могутність Творця. Так само божественний план передбачає і чарівничі книги, юдейські кабали, казки поганських поетів, вигадки невірних. Ті, хто заснував і століттями підтримував цю обитель, були твердо і свято переконані, що навіть облудні книги в очах метикованого читальника можуть випромінювати бліде світло божественної мудрості. Тому бібліотека є пристановищем і для таких книг. Але зрозумійте, це й є причина того, що входити туди будь-кому не можна. Зрештою, – додав настоятель, майже вибачаючись за мізерність цього останнього арґументу, – книга – творіння крихке, з часом вона зношується, боїться гризунів, негоди, невправних рук. Якби протягом усіх цих сотень літ кожен міг вільно торкатися наших рукописів, більшості з них вже давно б не було. Отже, бібліотекар оберігає їх не лише від людей, але й від сил природи, присвятивши своє життя боротьбі з силами забуття, сього ворога істини.

– Отже, на останній поверх Вежі не має доступу ніхто, крім двох осіб…

Абат посміхнувся:

– Ніхто не має права туди ввійти. Ніхто не може туди ввійти. Ніхто, хай би як він хотів, не зуміє туди ввійти. Бібліотека сама себе захищає, вона бездонна, як істина, яку вона містить, і оманлива, як облуда, яку вона криє у собі. Духовному лабіринтові відповідає ще й лабіринт земний. Можна увійти, а потім не вийти. Цим я хочу сказати, що ви теж маєте дотримуватися правил нашої обителі.

– Але ви не відкидаєте того, що Адельм міг випасти з котрогось вікна бібліотеки. Як я можу дошукуватись причин його смерті, якщо не побачу місця, де, можливо, почалася історія його загибелі?

– Брате Вільяме, – мовив абат примирливим тоном, – чоловік, який описав мого Гнідого, не бачивши його, і смерть Адельма, не знаючи про неї майже нічого, без труднощів може міркувати про місця, не маючи до них доступу.

Вільям схилився у поклоні:

– Ваша милість мудра навіть тоді, коли виказує суворість. Як бажаєте.

– Якщо я був колись мудрим, то це тільки тому, що вмію бути суворим, – відповів абат.

– І останнє, – мовив Вільям. – Де Убертин?

– Він тут. Чекає на вас. Ви знайдете його у церкві.

– Коли?

– Будь-коли, – посміхнувся абат. – Знаєте, він хоч і вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бібліотеці. Він має її за мирську спокусу… Його можна побачити здебільшого в церкві, у молитві й розважаннях…

– Він постарів? – вагаючись, поспитав Вільям.

– Коли ви бачили його востаннє?

– Дуже давно.

– Він стомився. Зовсім відійшов від речей світу сього. Йому шістдесят вісім років. Але, гадаю, він зберіг той дух, який властивий був йому замолоду.

– Піду притьмом до нього, дякую вам.

Абат спитав, чи не хоче він пообідати разом з братією після часу шостого. Вільям відповів, що він тільки-но попоїв досхочу і воліє тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.

Він саме виходив з келії, коли знадвору донісся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тоді ще і ще залунали крики, такі ж несамовиті.

– Що це?! – спитав Вільям, збитий з пантелику.

– Нічого, – відповів абат, посміхаючись. – Саме пора забивати свиней. То свинарі взялися до праці. Не ця кров має вас цікавити.

І вийшов. Але сим він не виправдав своєї слави проникливої людини. Бо наступного ранку… Та стримай же своє нетерпіння, язику мій зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала ніч, сталося ще чимало всякої всячини, про що варто розповісти.

Першого дня час шостий,

де Адсо замиловується порталом церкви, а Вільям знов зустрічається з Убертином Казальцем

Монастирська церква була не така велична, як інші церкви, що їх мені довелося бачити опісля у Страсбурзі, Шартрі, Бамбергу та Парижі. Вона більше нагадувала храми, якими я вже раніше милувався в Італії: міцно осаджені на землі, вони рідко запаморочливо стриміли до неба і часто були більші завширшки, ніж заввишки; але на першому рівні її, наче твердиню, вінчав ряд квадратних фортечних зубців, а вище підносилася ще одна споруда – то була навіть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вікон, над якою височів гостроверхий дах. Цій міцній монастирській церкві, подібній до церков, що їх будували наші предки у Провансі та Ланґедоку, чужий був сміливий розмах і надмір прикрас, властивий сучасному стилю, і, гадаю, лиш віднедавна став оздоблювати її шпиль над хорами, сміливо спрямований у небесне склепіння.