Ім’я рози

Умберто Еко

Ім’я рози. Нова авторська редакція 2012 року

IL NOME DELLA ROSA

by Umberto Eco, 1980

© 2020 La nave di Teseo Editore, Milano

© M. І. Прокопович, переклад українською, глосарій, 2013

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2018

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Зауваги до нового видання

Характеризувати це видання як перероблене є, мабуть, певним перебільшенням, оскільки численні розкидані виправлення, які я вніс в оригінальний текст, не міняють ні його наративної структури, ні стилю його мови. Що стосується останнього, то я лиш усунув деякі незграбні повторення того самого слова на відстані кількох рядків, заміняючи його синонімом, й іноді (але зрідка) спростив деякі синтаксичні конструкції.

Я виправив тих кілька недоглядів (нечисленних, мушу сказати, оскільки звертався я до текстів виключно середньовічних), яких соромився ось уже тридцять років. Приміром, в одному з тогочасних гербаріїв я знайшов згадку про рослину під назвою «cicerbita» (яка схожа на цикорій) і витлумачив її як «cucurbita», тобто гарбуз, – а гарбузів у Середньовіччя не знали, оскільки завезені вони були пізніше з Америки.

Найзначніші, мабуть, зміни стосуються обсягу латинських цитат. Латина була і залишається фундаментальним елементом, який надає історії монастирського колориту і підтверджує надійність деяких посилань на ідеї тієї доби; з другого боку, я хотів забезпечити своєму читачеві певний досвід покаяння. Проте мій американський видавець Гелен Вольфф звернула мою увагу на те, що європейський читач, навіть якщо не вивчав латини у школі, має у своїй голові стільки написів, прочитаних на фасадах палаців або церков, і чув стільки філософських, юридичних чи релігійних цитат латиною, що його не кидають у жах такі слова, як (скажімо) dominus або legitur. Натомість американський читач матиме набагато більші труднощі – так, якби у нас з явився роман з численними цитатами угорською мовою.

Тоді ми з моїм перекладачем Білом Вівером взялися скорочувати, хоч і не набагато, уступи латиною, іноді починаючи цитату латиною, а тоді продовжуючи англійською, або ж залишаючи цитату, але потім переказуючи її найважливішу частину – і в цьому я мав на мислі звичаї моїх країв, де, розмовляючи діалектом, повторюють найважливіші твердження літературною італійською, щоб наголосити на них.

Перечитуючи потім англійську версію, я усвідомив, що скорочення ці зовсім не псували стилю тексту, а лиш робили менш важкостравними деякі уступи. Тоді я вирішив полегшити також італійську версію. Відразу згадується мені випадок, коли під час суперечки в бібліотеці Хорхе каже: «Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse». Суворий старець не міг не вдатися тут до священної мови, але відразу по тому, говорячи про те, як святий Лаврентій на решітці глумливо просив своїх катів перевернути його на другий бік (з цитатою «manduca, iam coctum est»), я прямо переповів цей епізод італійською, щоб зробити дотепність зрозумілішою. Крім того, у такий спосіб я скоротив первісних дев’ять рядків до чотирьох, надаючи ритмові обміну репліками більшої легкості.

Іноді у письменників буває так, як у дантистів – пацієнт відчуває у роті щось немов кам’яну брилу, та варто лиш легенько пройтися бором, і всю важкість як рукою зняло. Досить усунути одне слово, щоб набув легкості цілий абзац.

Ось і все. Якби оголосили конкурс щодо того, який читач виявить усі місця, де я вніс зміни, переможця не було б, бо іноді моє втручання стосувалося сполучника або ж іншого незначного елементу і залишається зовсім непомітним. Можливо, навіть не варто було про це згадувати, та оскільки це видання, з огляду на дотримання бібліографічної точності, характеризується як «перероблене», то сказати це було моїм обов’язком.

У. Е.

Ясна річ, рукопис

16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валяє, «Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Frammise daprés ledition de Dom J. Mabillon» (Aux Presses de lAbbaye de la Source, Paris, 1842)[1]. У цій книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис XIV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит XVII сторіччя, якому ми завдячуємо створенням історії бенедиктинського чину. Я втішався цією вченою знахідкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празі на близьку мені особу. Через шість днів у це безталанне місто вторглися радянські війська. Мені вдалося щасливо дістатися до австрійського кордону в Лінці, а звідти я вирушив до Відня, де й зустрівся з очікуваною особою, і разом ми вирушили в подорож угору по Дунаю.

У цій атмосфері великого неспокою я захоплено читав неймовірну історію Адса Мелькського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів з папірні Жозефа Жільбера, по яких так приємно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околиці Мелька, де над закрутом річки все ще прямовисно підноситься чудовий Stift[2], не раз відновлюваний за століття свого існування. Як читач уже, певно, здогадався, в монастирській бібліотеці я не знайшов і сліду Адсового рукопису.

Однієї трагічної ночі у невеликому готелі на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс гвалтовно розпався і супутниця моя зникла, прихопивши із собою книжку абата Валле, не зі злоби, а через те сум'яття, серед якого так різко завершилися наші стосунки. Мені зосталася лиш купка зошитів, записаних моєю власною рукою, і велика пустка в серці.

Через кілька місяців, будучи вже в Парижі, я вирішив продовжити свої пошуки. Серед тих небагатьох відомостей, що їх я почерпнув у французькій книжці, було напрочуд детальне і точне посилання на джерело:

Vetera analecta, Sive Collectio veterum aliquot operum & Opusculorum omnis generis, Carminum, Epistolarum, Diplomatum, Epitaphiorum, &, cum itinere germanico, Adnotationibus aliquot disquisitionibus

R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. – Nova Editio, Cui accessere Mabilonii Vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentato, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis[3].

Я одразу знайшов «Vetera Analecta» у бібліотеці Сент-Женевєв, однак, на моє велике здивування, це видання різнилося від описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був указаний інший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianorum (prope Pontem S. Michaelis)[4], і також інша дата, на два роки пізніша. Зайве й говорити, що ці analecta не містили й натяку на рукопис Адса з Мелька – тим паче, що була то, як легко перевірити, збірка текстів середньої і малої довжини, а історія, яку переписав Валле, займала кілька сотень сторінок. Тоді я взявся розпитувати відомих медієвістів, зокрема незабутнього Етьена Жільсона, але не було сумніву, що єдиним виданням «Vetera Analecta» було те, яке я бачив у бібліотеці Сент-Женевєв. Відвідини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассі, і розмова з моїм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своїх книжок у друкарні абатства (якої, зрештою, там ніколи не було). Усім відомо, з якою недбалістю французькі ерудити ставилися до вимоги давати вірогідні бібліографічні вказівки, але тут це виходило за межі будь-якого розсудливого песимізму. Я став схилятися до думки, що до рук мені потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годі було повернути назад (принаймні мені не стало духу попросити її в особи, яка забрала була її у мене). Мені зосталися лише мої нотатки, щодо змісту яких у мене вже почали виникати сумніви.

Бувають магічні моменти, коли нас охоплює велика фізична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому («еп те retragant ces détails, jen suis à me demander sils sont réels, ou bien si je les ai rèvés»[5]).

Як я дізнався пізніше з чудової книжечки абата Бюкуа, подібно виникають примари ще не написаних книжок.

Якби не новий трапунок, я б і досі нічого не знав про походження історії Адса з Мелька. Але у 1970 році, нишпорячи по прилавках невеликої антикварної книгарні на вулиці Корр’єнтес у Буенос-Айресі, неподалік од знаменитого Патіо дель Тан/о, теж розташованого на цій чудовій вулиці, я розкопав іспанський переклад книжечки Міла Темешвара[6] «Про застосування дзеркал при грі у шахи», яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своїй книжці «Апокаліптики та інтегровані», пишучи про пізніший його твір «Продавці Апокаліпси».

То був переклад раритетного оригіналу грузинською мовою (Тифліс, 1934), і, на превелике моє здивування, я знайшов там розлогі цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи Мабійон, а отець Атаназій Кірхер (але який твір мався на увазі?).

Один учений – якого я тут називати не хочу – згодом запевнив мене (цитуючи при цьому з пам'яті зміст усіх його творів), що великий єзуїт ніколи не згадував про Адса Мелькського.

Але я на власні очі бачив Темешварові сторінки, а епізоди, на які він посилався, цілковито збігалися з оповідями в рукописі, перекладеному Валле (зокрема, опис лабіринту не залишав місця жодним сумнівам).

Що б там не писав потім про це Беньяміно Плачідо[7], абат Валле таки жив колись на світі, як жив, безперечно, також Адсо з Мелька.

Так я дійшов висновку, що Адсові спогади, без сумніву, багато чим суголосні з подіями, про які він там оповідає, хоча б своїми численними розпливчастими таємницями, починаючи з особи автора і закінчуючи місцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, і можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен між Помповою і Конком, а найімовірніше, це місце слід шукати вздовж апеннінського гірського пасма, між П'ємонтом, Лі/урією та Францією (тобто десь між Лерічі та Турбією[8]).

Описані події розгорталися наприкінці листопада 1327року; однак неясно, коли саме пише про них автор. Зважаючи, що, за його словами, у 1327році він був новіцієм, а спогади свої писав уже близьким до смерті старцем, рукопис можна гіпотетично датувати останніми десятиліттями XIV сторіччя.

Якщо добре подумати, причин для публікації італійського перекладу малозрозумілого нео/отичного французького переказу латинського видання XVII сторіччя, яке містило твір, що його наприкінці XIV сторіччя написав латиною якийсь німецький монах, було небагато.

Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на італійських писаннях тієї доби слід було відкинути як цілковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною – весь плин тексту свідчить про те, що світогляд його (чи світогляд ченців абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаїчніший; його культура грунтувалася на нагромаджуваній століттями сумі знань та стилістичних прийомів, які можна ототожнити з пізньо-середньовічною латинською традицією. Адсо мислить і пише, як чернець, котрого ніяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невідступно наслідує взірці, знайдені на сторінках книг у бібліотеці, про яку розповідає. Судячи з мови та вчених цитат, його історія (якщо абстрагуватися від згадок про подіїXIV сторіччя, що їх сам Адсо описує досить розгублено і завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторіччі.

З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину нео/отичною французькою, отець Валле повівся з текстом досить вільно, і не лише в стилістичному плані. Приміром, коли дійові особи говорять про достоїнства цілющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертові Великому «Книгу таємниць», яку впродовж століть не раз переробляли. Звісно, Адсо міг знати цей твір, але річ у тім, що він цитує з неї цілі уривки, які аж надто дослівно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певністю можна віднести до епохи Тюдорів[9]. Зрештою, пізніше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсів рукопис, у Парижі популярні були так званий Великий і Малий Альберт[10] – видання XVIII сторіччя, безнадійно засмічені пізнішими вставками. Одначе хіба можна мати певність, що у тексті, відомому Адсові та монахам, чиї бесіди він записував, поряд з розмаїтими глосами, схоліями і доповненнями, не було також фрагментів, які могла потім використати пізніша традиція?

І врешті, чи повинен я зберегти латиною ті уступи, що їх не вважав доцільним перекладати сам абат Валле – мабуть, щоб відтворити атмосферу тієї доби? Явних підстав для цього не було, крім мого гіпертрофованого прагнення бути вірним своєму джерелу… Я позбувся надміру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепські романісти, коли, виводячи на кін француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!»[11].

Одне слово, мене переповнюють сумніви. І навіть не знаю, чому я, зібравшись з духом, вирішив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажімо так: був то жест закоханості. Чи, як хто бажає, спосіб звільнитися від багатьох давніх нав'язливих ідей.

Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. Уроки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати слід лише з думкою про сучасне, щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до писання. Тому нині я вільний переповісти – з чистого уподобання оповідати – історію Адса з Мелька, насолоджуючись і втішаючись від того, як безмірно далека вона від нашої доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всіх тих монстрів, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим світом, як позачасово чужа нашим сподіванням і нашим уявленням.

Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденні знегоди, і, читаючи її, ми можемо повторити за великим наслідувачем Томою Кемпійцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro[12]».

5 січня 1980 року

Примітка

Адсів рукопис розділений на сім днів, а кожен день – на періоди, що відповідають розкладові богослужінь. Підзаголовки від третьої особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскільки вони дають читачеві корисні вказівки і звичай цей не був чужим літературним творам тієї доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцільне їх опускати.

Певні сумніви викликало у мене те, як Адсо визначав канонічні часи, і не лише тому, що у різних місцевостях та в різні пори року їх визначали по-різному, але й тому, що у XIV сторіччі, ймовірно, вже не дотримувалися з абсолютною точністю вказівок, поданих у Правилі святого Бенедикта.

Одначе, щоб читачеві зручніше було орієнтуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого їх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порівняння первісного правила й опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у праці «Les heures Bénédictines»[13]:

Полуношниця (яку Адсо іноді називає також давнім словом Бдіння). Між 2.30 та 3-ю годиною ночі.

Хвалитни (які в давнішій традиції мали назву Утреня). Між 5-ю та 6-ю ранку, закінчуються, коли ледь світає.

Час перший. Коло 7.30, незадовго до світанку.

Час третій. Коло 9-ї години.

Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченці не працювали на полі, і взимку це був також час трапези).

Час дев'ятий. Між 2-ю та 3-ю годинами пополудні.

Вечірня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписує вечеряти, коли ще не запали сутінки).

Повечер’я. Коло 6-ї години (найпізніше о 7-й годині ченці вкладаються спати).

Обрахунок базується на тому, що наприкінці листопада у Північній Італії сонце сходить коло 7.30 ранку і заходить коло 4.40 пополудні.

Абатство

К – Лічниця

J – Лазні

А – Вежа

В – Церква

D – Внутрішній дворик

F – Опочивальні

Н – Капітулярна зала

М – Свинарники

N – Стайні

R – Майстерні

Пролог

Упочині було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Прісно було Воно в Бога, і повинність вірного законника – з псалмопівчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмінну подію, істину сю неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate[14], й істина, заки постане супроти нас твар у твар, являється одробинами воістину недовідомими у хибах світу сього, тому мусимо вчитуватися у знамення її неомильні навіть там, де вони здаються темними, мовби виплекала їх воля, без решти націлена на зло.

Дійшовши до кресу життя свого многогрішного, яко старець сивий, мов світ, загаявшися вже своїм важким і недужим тілом у сій келії любої мені Мелькської обителі, перед тим, як поринути у бездонну пропасть німотної, пустельної божественності і влитись у неописанне світло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергамені свідчення про події дивогідні й страхітливі, що їх лучилося мені уздріти замолоду, і повторити те, що сам чув і бачив, не наміряючись осягнути смисл їх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим після мене (якщо не випередить їх Антихрист) знаки знаків, щоб могли вони вправлятися на них у молитві розгадування.

Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подій, що сталися в обителі, назву якої слушно й богобійно буде замовчати, наприкінці року Господнього 1327, коли цісар Людовік прийшов в Італію, щоб відновити гідність Священної Римської імперії, у лад із помислом Всевишнього і на сум’яття мерзосвітнього узурпатора, святокупця й єресіарха, котрий в Авіньйоні соромотою покрив святе ім’я апостола (маю на мислі лукаву душу Жака Кагорця, що його безвірці почитають як Йоана XXII).

Аби краще зрозуміти історію, в гущі якої я опинився, може, варто нагадати, що діялось у той відтинок століття – так, як я розумів се тоді, і так, як пам’ятаю тепер, збагатившись іншими оповідями, почутими опісля, – якщо пам’ять моя буде у спромозі злучити між собою нитки численних, вельми заплутаних і дивовижних подій.

З найперших років того століття Папа Климент V переніс апостольський престол до Авіньйона, залишивши Рим на поталу амбіціям місцевих синьйорів. Тож поступово священне місто християнського світу, розтерзане звадами між його власними владоможцями, стало схоже на цирковий балаган чи лупанарій; безпідставно називаючи себе республікою, воно зазнавало нападів озброєних ватаг і терпіло від насильства та грабунків. Церковні пастирі, які не бажали коритися світській владі, орудували зграями харцизників, жакували з мечем у руці, лиходіяли й обкручували негідні оборудки. Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi[15] знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів?

Отож року 1314 п’ятеро німецьких князів обрали у Франкфурті Людовіка Баварського на верховного державця імперії. Та того ж таки дня, по той бік Майну, палатинський граф Рейнський й архієпископ Кельнський обрали на ту ж гідність Фрідріха Австрійського. Два імператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воістину стало причиною великого безладу…

Два роки опісля в Авіньйоні обрано було нового Папу, Жака Кагорця, старця сімдесяти двох літ, який прибрав ім’я Йоана XXII, і нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифік колись назвав себе цим ім’ям, таким споганеним для праведних. Француз і слуга ревний короля французького (люди розбещеної землі сеї завжди схильні сприяти інтересам своїх і нездатні дивитися на цілий світ як на свою духовну вітцівщину), він підтримав Філіпа Красивого проти лицарів-тамплієрів, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвітніх злочинах, щоб з допомогою сього пастиря-віровідступника прибрати до рук їхні маєтності. Тим часом у цей спліт підступів устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над італійським півостровом, переконав Папу не визнавати жодного з німецьких імператорів і самому зостатися верховним воєводою церковної держави.

У 1322 році Людовік Баварський здолав свого суперника Фрідріха. Ще більше боячися одного імператора, ніж двох, Йоан одлучив від церкви переможця, а той і собі проголосив Папу єретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджі зібралася капітула францисканців, і генерал їхній, Михаїл з Чезени, прислухавшись до прохань «спіритуалів» (про них ще матиму нагоду розповісти), проголосив убожество Христа істиною віри, твердячи, що навіть якщо Він і володів чимось разом зі своїми апостолами, то лише за usus facti[16]. Було то гідне рішення, яке мало на меті зберегти чесноту і чистоту ордену, але прийшлося воно вельми не до смаку Папі, який, мабуть, вбачав у ній загрозу своїм власним замислам, бо він як предсідник церкви намірявся відібрати в імперії право обирати єпископів, застерігаючи натомість за святим престолом право коронувати імператорів. Чи сі спонуки ним рухали, а чи інші, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos[17] Йоан засудив постулат францисканців.

Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер уже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя ідеям імперських богословів, себто Марсилія з Падуї та Жана де Жандена. І врешті, за кілька місяців до подій, про які тут буде мовитись, Людовік, уклавши угоду з переможеним Фрідріхом, прийшов в Італію, був укоронований у Мілані, вступив у посвар з родом Вісконті, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пізу, призначив цісарським каштеляном герцоґа Луккського та Пістойського Кастручча (і, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловіка од нього жорстокішого, крім, можливо, Уґучона з Фаджоли) і вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешній синьйор.

Отаке-то діялось на світі, коли я – уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі – змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях і постановив узяти мене з собою, щоб спізнав я дива Італії й на власні очі увидів коронацію цісаря в Римі. Та облога Пізи примусила його поринути у воєнні турботи. Цим я й скористався, щоб помандрувати трохи містами Тоскани, почасти од безділля, а почасти з бажання пізнавати нове. Одначе отець-матка мої поміркували собі, що негоже давати отрокові, який склав обіт споглядального життя, таку нічим не обмежену свободу. І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вирішили вони віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскервіля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств. І так став я його писарем і учнем водночас, й ніколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свідком подій, гідних того, щоб закарбувати їх у пам’яті грядущих поколінь, над чим я зараз і труджуся.

* * *

Тоді було мені невтямки, чого шукав брат Вільям, а як по правді, то й нині я сього не відаю, і, мабуть, не знав того навіть він сам, адже рухала ним лише спрага істини і підозра – яку я завжди помічав у ньому, – що істина є чимось іншим, ніж те, що здавалося йому істиною в ту мить. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланництво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто зі мною він про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання зміг я дістати, лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно не знав я нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення.

Вирушили ми на північ, та шлях наш був звивистим, і зупинялись ми у різних монастирях. Сталося так, що ми звернули на захід (хоч мали б звернути на схід), сливе вздовж гірського пасма, яке від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, пристаючи у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але синьйори їхні були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдинодушною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові.