Ім’я рози

Перед входом, який на перше око здавався однією великою аркою, стояли дві прямі, нічим не прикрашені колони; від них двома уступами відходив одвірок, увінчаний низкою інших арок, які вели погляд, немов у глиб безодні, до самого порталу, що ховався у затінку. Над порталом нависав великий тимпан, з боків його підтримували два контрфорси, а посередині – різьблений пілястр, що розділяв вхід на два отвори, захищені кованими дубовими дверима. О тій порі дня бліде сонце майже прямовисно світило у дах, і світло косо падало на фасад, не освітлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися під гущавиною арочних склепінь, що відходили від ряду менших колон, які слугували домірною підмогою контрфорсам. Коли очі мої врешті звикли до напівзатінку, погляд мій раптом засліпила німа оповідь різьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиєму зорові та уяві (недарма pictura est laicorum literatura[30]), зануривши мене у видіння, про яке навіть нині язик мій ледве у змозі говорити.

Уздрів я престол на небі і Того, Хто сидів на ньому. Лик Сидячого був суворий і безпристрасний, широко розплющені очі грізно позирали на земне людство, що дійшло до кінця своєї історії, має-статичні волосся і борода, мов води ріки, однаковими, симетрично розділеними струмками спадали на груди. Вінець у Нього на голові виблискував склицею й самоцвітами, царська туніка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою і мереживом із золотих та срібних ниток, широкими фалдами спадала з колін. Лівиця, що спочивала на колінах, тримала запечатану книгу, правиця ж підносилась у благословляюче-грізному жесті. Лик Його яснів у сяйві страхітливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого німба, а навколо престолу і над головою Сидячого виблискувала райдуга, подібна до смарагда. Перед престолом, під ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подібне, а навколо Нього і навколо престолу уздрів я чотирьох страхітливих звірів – страхітливих супроти мене, який дивився на них у захваті, але лагідних і сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно співали хвалу.

Утім, не всі вони виглядали страхітливо, бо чоловік, який простягав книгу, ліворуч од мене (і праворуч од Сидячого), здався мені прекрасним і лагідним. Зате жахливим постав переді мною орел з могутніми кігтями, що розпростер великі свої крила з протилежного боку – дзьоб його був роззявлений, а схоже на кольчугу пір’я наїжене. В ногах Сидячого, під двома першими постатями – ще двоє, телець і лев, кожна з сих потвор стискала, хто у лапах, а хто в копитах, по книзі, тулубами вони відвернулись од престола, а повернулись до нього головами, скрутивши спину і шию у рвучкому пориві, боки їх тріпотали, а кінцівки зводились немов у передсмертній судомі, пащі їхні були роззявлені, а хвости, по-зміїному згорнуті в кільце, закінчувались язиками полум’я. Обидва вони були крилаті, обидва увінчані німбами, і попри страхітливу подобу, не були то створіння пекельні, а небесні, і виглядали вони моторошно, бо рикали во славу Грядущого, який судитиме живих і мертвих.

Навколо престолу, обіч чотирьох звірів і під ногами Сидячого, немов просвічуючи крізь прозорі води кришталевого моря, на двадцяти чотирьох невеликих сідалищах спочивало двадцять четверо старших, облаченних у біле й увінчаних золотом. Вони розташувались відповідно до трикутної структури тимпана і сливе заповнювали ціле поле бачення – внизу семеро і ще семеро, вище – троє і троє, і на самій горі, поруч з троном – двоє і двоє. Дехто з них тримав у руках старовинну віолу, а дехто – чашу з пахощами, лише один з них грав, а решта перебувала у полоні екстазу; повернуті вони були до Сидячого, якому вони співали хвалу, а члени їхні так само звивались, як кінцівки звірів, щоб усі вони могли бачити Його; але звивались вони не по-звіриному, а в такт порухів екстатичного танцю – так, мабуть, танцював Давид навколо ковчега – і зусібіч погляди їхніх зіниць, всупереч законам розміщення тіл, незмінно збігалися в єдиній осяйній точці. Яка гармонія самозабуття і поривів, неприродних, але таких витончених поз, який злад у містичній мові членів, чудом звільнених від тяжкості тілесної матерії; благословенне множество налилось новою посутньою формою, немовби святе сеє зібрання опинилось у владі рвучкого вітру, подуву життя, несамовитої насолоди, і ликування їхнє чудовно воплотилось в образ, згуком бувши!

Замешкані Духом й осяяні одкровенням тіла та члени, зсудомлені зачудуванням лики, взнеслі од захвату погляди, роз’ятрені любов’ю щоки, розширені блаженством зіниці; одного пойняла ніжна туга, другого пронизала тужлива ніжність, того преобразило здуміння, а того омолодило радіння; й усе співає нову піснь – риси облич, бганки тунік, порухи і натужність кінцівок, вуста, напіврозтулені усміхом вічної хвали. А під ногами у старших і над ними, дугою здіймаючись і симетричними смугами пробігаючи над престолом і над чотириликим товариством, усі на один кшталт – учинило-бо їх мистецьке вміння взаємно сумірними – однакі у розмаїтості й розмаїті в однакості, одноцілі у різності й різні у своїй apta coadunatio[31], у подиву гідній сумірності частин з утішною м’якістю барв, дивогідне співзвуччя і злагода не схожих між собою голосів, сув’язь, укладена на манір струн цитри, охоча й уважлива до незникомої спорідненості глибокою внутрішньою снагою, сотворителькою однозвуччя у поперемінній грі різнозвуччя, плетиво і злука створінь не сумірних і заразом сумірених, діло любовної сполуки за законом водночас небесним і людським (незламні-бо й непорушні узи миру, любові, чесноти, устрою, уряду, ладу, родоводу, життя, світла, сяйва, виду й постаті), рясногранна й іскрометна рівновартість форм, що виблискують над домірними частинами матерії, – отак-от сплелося там усе квіття й листя, усе пагіння, кущі й суцвіття усеньких зел, що красять сади землі й небес: фіалка, зіновать, чебрець, лілея, купальниця, нарцис, кала, акант, мальва, мирра і пахуча розрив-трава.

Але коли душа моя, захоплена сим суголоссям земних красощів і величавих надприродних знамень, мало не вибухнула у радісному гімні, око моє, мандруючи за домірним ритмом круглих ажурових віконець в ногах у старших, дісталося до сплетених разом постатей, що становили цілість із серединним пілястром, який підтримував тимпан. Чим були і яке символічне послання несли ці три пари левів, що сплелися у поперечний хрест, вигнувшись дугою, задніми лапами спершись об землю, а передні поклавши на спину свого товариша – скуйовджена грива спадає зміїстими кучерями, паща роззявилася у грізному рикові, а самі вони немов злилися з самим тілом пілястра, опутані плетивом виноградних пагонів? Дух мій дещо вспокоїли поставлені обабіч пілястра, щоб приборкати диявольську натуру левів, велячи їм символічно вістити про речі вишні, дві неприродно витягнуті людські постаті, такі ж заввишки, як і сама колона, що їх віддзеркалювали ще дві такі ж фігури, розміщені навпроти і симетрично до них по обидва боки розписаних із зовнішніх боків контрфорсів, де починалися одвірки дубових дверей: були то постаті чотирьох старців, і з непомильних прикмет я впізнав у них Петра і Павла, Єремію та Ісаю; протистоячи левам, хоч бувши тієї ж матеріальної природи, вони теж немов звивались у танцювальному кроці, піднісши довгі кістляві руки з розчепіреними пальцями, наче крила, і наче крила були їхні бороди та кучері, розмаяні пророчим вітром, і бганки довгополих одінь, що хвилювали й бурунилися, порушувані довжелезними ногами. Ледве відірвавши зачароване око від загадкового сього багатоголосся святих кінцівок і пекельних з’яв, я уздрів, – обіч порталу, під глибокими арками, вирізьблені подекуди на підпорах, у прогалинах між тендітними колонами, які спомагали їх і прикрашали, а подекуди на оповитих рослинним орнаментом капітелях кожної колони, звідки вони розгалужувалися до гущавини арок, – інші страхітливі для ока дивовиддя, присутність яких у сім місці виправдовувала хіба лиш їхня інакомовна сила, могуття притчі або ж моральна наука, яку вони несли у собі: уздрів я хтиву жінку, голу й обдерту зі шкіри, яку пожирали огидні ропухи й висисали гади, а поруч з нею – череватого сатира з грифонячими ногами, вкритими жорстким заростом, його безстидна пелька викрикувала собі самому вічне прокляття; й уздрів скупого, що закляк у смертній судомі на своєму ложі з пишними колонами, ставши вже безвладною здобиччю когорти бісів, один з яких виривав йому з хрипучих уст душу в подобі немовляти (гай-гай, ніколи не народитися йому для вічного життя); і уздрів гордівливого, якого осідлав нечистий, встромляючи пазурі йому в очі, а поруч двоє гидомирних ненажер врукопаш шматували один одного; увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум’я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. А навколо них, між ними, над ними і під ними – ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри – немов всяку звірину з бестіярію Сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дракононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботирани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідрони з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи. Немов увесь пекельний люд зібрався на сходини, щоб постати переддвер’ям, темною хащею, пустищем безнадійного вигнання супроти з’яви Сидячого на тимпані, супроти Його обітованого й грізного лику; вони, поборені в Армаґеддоні, стояли перед Тим, Хто гряде остаточно відділити живих від мертвих. І, мало не зомлівши від сього марева, не маючи певності, чи я у приязному місці, а чи у падолі Страшного суду, впав я у сум’яття й заледве стримав плач; мені причулися (а може, я й справді чув?) голоси і привиділися образи, які я пам’ятав зі своєї послушницької юності, коли вперше читав священні книги і ночами розважав на Мелькських хорах; і в очманінні знесилених і змучених чуттів своїх почув я голос грімкий, який, немов сурма, прорік: «З того, що бачиш, спиши книгу» (се я зараз і роблю), й уздрів я сім золотих лампад, а посеред них – Єдиного, подібного до синів чоловічих, оперезаного на грудях золотою стяжкою; голова Його й волосся були білі, мов вовна білосніжна, очі – мов полумінь вогню, ноги – мов розпечена в печі бронза, голос – мов шум великої води; у правиці держав Він сім зірок, а з уст Йому виходив двосічний меч. Й увидів я, як розчинились у небі ворота, і Сидячий постав переді мною подібним до ясписа і сардія, і райдуга була навкруг престолу, а від престолу виходили громи і блискавиці. І взяв Сидячий в руки гострий серп і скрикнув: «Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозріло бо жниво землі[32]»; і скинув Сидячий додолу серпа свого, і земля була вижата.

І ось тоді зрозумів я, що видіння се ні про що інше не мовило, як про те, що діялося в монастирі, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст – й не раз у наступні дні приходив я сюди, щоб споглядати портал, маючи певність, що переживаю ту саму історію, яку він повідає. І збагнув я, що прибули ми сюди, щоб стати свідками великого і несамовитого побоїща.

Я затремтів, мов облитий крижаним зимовим дощем. І тут почув я ще один голос, але тепер долинав він з-за моєї спини, і був то голос інший, бо цілком земний, а не породжений сліпучим осердям моєї візії; ба навіть він розбивав цю візію, бо й Вільям (лише в той мент я згадав про його присутність), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зі мною.

* * *

Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його більше схожим на бурлаку. Зі мною зроду не траплялось, як це бувало натомість з багатьма моїми побратимами, щоб мене відвідав диявол, однак, гадаю, якщо колись він має явитися мені, то постане переді мною саме в подобизні того нашого співрозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поїдена якоюсь застарілою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби він мав волосся на голові, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очі круглі, з невеличкими, дуже рухливими зіницями, а погляд – не знаю навіть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне і друге нараз, бо мінявся він щомиті. Ніс його важко було навіть назвати носом – от лиш кістка виступала поміж очей і, тільки-но відірвавшись від чола, одразу поверталася назад, переходячи у дві темні печери, якими були широченні ніздрі, зарослі густим волоссям. Перекошені у правий бік уста, що їх сполучав з ніздрями рубець, були широкі й потворні, а між відсутньою верхньою та м’ясистою і випнутою нижньою губою несумірним ритмом виринали зуби, чорні й гострі, немов собачі.

Чоловік усміхнувся (чи так мені принаймні здалося) і, піднісши палець, повчально промовив:

– Penitenziagitel Покаяйтеся! Позоруй, ібо змій грядущий йме гризти твою душу! Смрть єсть super nos![33] Модлися, жеби папіж свєнтий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata![34] Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri lesu Christi![35] І паки радость в болі й laetitia[36] в терпінню… Глядись од діавола! Прісно сокрився в леда куті, оби ся в’їсти мені в п’яти. Зась Сальватор не глупий! Лепський се кляштор, тутай і їсти єсть, і мож ся помодлити Dominum nostrum[37]. Прочеє ж не вартує нич. Амен. Хіба нє?

Упродовж оповіді доведеться мені не раз ще говорити про се створіння і передавати його мову. Зізнаюсь, дуже важко мені це робити, бо й тепер, як і тоді, не втямлю, якою мовою він говорив. Не була це латина, якою бесідували вчені мужі в обителі, не було це й тутешнім народним наріччям, ані іншою посполитою говіркою, які мені доводилось чувати. Я передав, мабуть, лише блідий образ його способу висловлювання, навівши вище (так, як їх пам’ятаю) перші слова, які почув од нього. Коли пізніше я дізнався про його повне пригод життя і про різні місця, в яких він жив, ніде не пускаючи коріння, то усвідомив, що говорив Сальватор усіма мовами і не говорив жодною. Себто він вигадав собі свою власну говірку, використовуючи клапті, вирвані з мов, на які натрапляв на своєму шляху; а якось я подумав, чи не була се – ні, не Адамова мова, якою розмовляло від початків світу аж до падіння Вавилонської вежі блаженне людство, об’єднане єдиним говором, і не одна з тих мов, які зродилися після тієї фатальної події, що розділила людство – сама вавилонська говірка, якою вона була першого дня після кари Божої, мова первобутного сум’яття. Зрештою, Сальваторове язичіє важко було назвати мовою, адже кожна людська мова має правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означає ad placitum[38] щось одне, і не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаємною згодою не надали певного сенсу, бо хіба хтось втямив би щось зі слова «бумбара»? І все ж я сяк-так розумів, що хотів сказати Сальватор, так само розуміли його й інші. Був то знак, що говорив він не одним, а всіма наріччями, і жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пізніше я навіть помітив, що він міг називати одну і ту ж річ то латиною, то провансальською, і усвідомив, що він не так складає власні речення, як використовує disiecta membra[39] почутих раніше фраз, залежно від ситуації і від того, про що він говорить, немов міг він говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких споживав його, і виражати свою радість лише висловами, які чув від людей радісних, у день, коли й сам відчував такі ж радощі. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене зі шматків облич інших, чи на коштовні релікварії (si licet magnis componere parva[40], сиріч речі божественні з речами диявольськими), що їх виготовляли із залишків інших священних предметів. Коли я вперше побачив його обличчя і почув його мову, Сальватор здався мені дуже подібним до тих волохатих і копитоногих покручів, що їх я тільки-но бачив під порталом. Пізніше я зрозумів, що чоловік цей мав добре серце і веселу вдачу. А ще пізніше… Та не буду забігати наперед. Зрештою, тільки-но він заговорив, мій учитель з великою цікавістю почав його розпитувати.

– Чому ти кажеш – покаяйтеся? – спитав він.

– Вашмосцю брате всечеснєйший, – відповів Сальватор, уклонившись з-чудернацька, – Йсус гряде і людям мус ся покаяти. Хіба нє?

Вільям уважно глянув на нього:

– Ти прийшов сюди з монастиря міноритів?

– Не розумім.

– Питаю, чи мешкав ти серед братчиків святого Франциска, чи знав так званих апостолів…

Сальватор пополотнів, точніше, його засмагле твариняче лице посіріло. Він глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами:

– Проч од мене! – побожно перехрестився і втік, раз по раз озираючись.

– Що ви його запитали?» – спитав я у Вільяма.

Він на мить замислився.

– Нічого такого, скажу тобі пізніше. Тепер зайдім у церкву. Треба знайти Убертина.

Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крізь нечисленні вузькі вікна продіставалося бліде сонце. Слабка смужка світла ще торкалася великого вівтаря, покрівець якого виблискував золотистим сяйвом. Бічні нави запали у напівтінь.

Біля останньої каплиці у лівій наві, відразу перед вівтарем височіла тендітна колона, а на ній стояла кам’яна Богородиця, вирізьблена в сучасному стилі – незбагненна посмішка, випнутий живіт, на руках дитятко, вишукана одежа з вузьким корсетом. У ногах у Богородиці лежав чоловік в облаченні клюнійського чину, простертий у молитві.

Ми підійшли ближче. Учувши звук наших кроків, чоловік підвів обличчя. Був то безбородий і безволосий старець з великими небесно-блакитними очима, тонкими червоними губами, ясною шкірою, що обтягала костистий череп, від чого він був схожий на мумію, вимочену в молоці. Руки в нього були білі, з довгими тонкими пальцями. Він був схожий на дівицю, яка зів’яла, підтята передчасною смертю. Спершу погляд його зупинився на нас розгублено, немов ми розпорошили його екстатичну візію, а тоді лице його освітилось радістю.

– Вільяме! – вигукнув він. – Брате мій любий! – Він насилу підвівся і підійшов до мого вчителя, щоб обняти його і поцілувати в уста. – Вільяме! – повторив він, і сльози заволокли йому очі. – Скільки часу минуло! Але я таки тебе впізнав! Скільки часу, скільки подій! Скільки випробувань наклав на нас Господь! – Він заплакав. Вільям теж обняв його, явно зворушений. Перед нами був Убертин з Казале.

Про нього я вже чував, і немало, ще до того, як прибув до Італії, а найбільше, коли вчащав до францисканців при імператорському дворі. Хтось мені навіть повів, начебто найбільший поет тих часів, Дайте Аліґ’єрі з Флоренції, що переставився кілька років тому, склав поему (я не зумів її прочитати, бо написана вона тосканським наріччям), до якої руку приклали і небесні сили, і сили земні, і чимало рядків її були переказом уступів з Убертинового «Arbor vitae crucifixae»[41]. Та не було се єдиною заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мій краще зміг зрозуміти важливість цієї зустрічі, спробую відтворити події тих років, як я сам розумів їх під час мого короткого побуту в серединній Італії, чуючи те, що говорив про них мій учитель, і прислухаючись до бесід, які Вільям провадив з настоятелями і ченцями впродовж нашої подорожі.

Мої вчителі в Мельку часто твердили мені, що північанину нелегко достеменно збагнути релігійні і політичні тонкощі того, що діється в Італії.

Півострів цей, де клір більше, ніж будь-де інде, виставляв напоказ своє всесилля і багатство, ще років зо двісті тому породив рухи людей, які змагали до убогішого життя, виступаючи проти розбещених священиків і відмовляючись навіть приймати від них святі таїнства. Вони об’єднувались у незалежні спільноти і стали ненависними водночас синьйорам, імперії та міським управам.

Врешті прийшов святий Франциск і став ширити своє вчення про любов до убогості. Воно не суперечило приписам церкви, і завдяки цьому церква прийняла заклик до суворості звичаїв, який кинули ті давні рухи, й очистила їх від елементів хаосу, що загніздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святості, одначе францисканський чин набирав моці, притягуючи до себе найкращих людей, поволі ставав всеможним і надто погрузав у мирських ділах, тому чимало францисканців захотіли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденові, який на час мого побуту в тій обителі налічував уже понад тридцять тисяч членів, розкиданих по цілому світі. Але попри все чимало братів святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден, – мовляв, він сам уже перейняв звичаї тих церковних інституцій, задля реформування яких виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска – орден зрадив слова його та цілі.

Багато хто відкрив тоді для себе твір одного ченця-цистерціан-ця, який писав на зорі XII століття нашої ери; звали його Йоахимом і приписували йому пророчий дух. Він провіщав настання нової доби, коли Христовий дух, давно вже знівечений ділами його лжеапостолів, знову сповниться на землі. І всім стало ясно, що, сам того не відаючи, говорив він про францисканський чин.

Чимало францисканців вельми втішилися з цього, навіть занадто, тому в середині століття в Парижі сорбоннські богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, через те, що францисканці (та й домініканці) ставали надміру популярними і впливовими в університетах Франції і їх хотіли позбутися, затаврувавши як єретиків. Цього, однак, не сталося, і було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквінця і Бонавентури Баньореджійця, які єретиками аж ніяк не були. Це свідчить про те, що й у Парижі вчені мужі не мали чіткого розуміння, або ж хтось хотів ще більше збити їх з пантелику, переслідуючи свої цілі. Це і є те лихо, що його приносить єресь християнському людові: вона затуманює думки і не одного спонукає стати інквізитором задля особистої користі. Побачене згодом у цій обителі зродило у мені думку, що нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них. Це воістину безвихідне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.

Але говорив я про йоахимітську єресь (якщо то була єресь). І от з’явився в Тоскані один францисканець, Ґерард із Борґо Сан Донні-но, який зробився речником Йоахимових пророцтв і справив сильне враження на середовище братчиків-міноритів. Так серед них виникла когорта прихильників стародавнього правила, і коли Ліонський собор, рятуючи францисканський чин від розпуску, надав йому у власність усі дібра, якими той користувався, деякі брати у Марках збунтувалися, бо вважали, що ані сам францисканець не повинен нічим володіти, ні його монастир, ні його орден. їх засудили до довічного ув’язнення. Не думаю, що проповідували вони щось супротивне Євангелію, але коли в гру вступає володіння мирськими речами, людям важко міркувати по справедливості, і так їх засудили до довічного ув’язнення. Кажуть, що через багато років новий генерал ордену Раймонд Ґауфреді знайшов цих в’язнів в Анконі і, звільняючи їх, сказав: «Допустив Господь, аби весь чин наш і всі ми осквернилися цією провиною».

Серед цих звільнених був Ангел Кларенець, який згодом зустрівся з одним провансальським ченцем, П’єром Ольє, що проповідував Йоахимові пророцтва, а відтак з Убертином Казальцем, і вони започаткували рух спіритуалів. На трон папський зійшов тоді святіший пустельник Петро Морронець, який правив як Целестин V, і спіритуали сприйняли його з полегшею: «Явиться святий, – було сказано, – і дотримуватиметься науки Христової, і житиме ангельським життям, тож тремтіть, розтлінні прелати». Можливо, Целестин жив аж надто ангельським життям, а прелати навколо нього були надто розтлінні, а може, він не міг витримати напруги довготривалої війни з імператором та іншими монархами Європи; так чи інак, але Целестин відрікся від своєї гідності римського первосвященика й усамітнився в монастирі. Одначе за нецілий рік його правління сподівання спіритуалів цілковито сповнились: разом з Целестином вони заснували згромадження, зване спільнотою fratres et pauperes heremitae domini Celestini[42]. З другого боку, Папа мусив якось залагоджувати чвари між найвпливовішими римськими кардиналами, а тим часом дехто з них, як кардинал Колонна чи кардинал Орсіні, таємно підтримував оновлений рух за убожество; було то воістину вельми дивне рішення з боку цих владних мужів, які жили серед непомірних розкошів та багатств, і я досі не знаю, чи вони просто використали спіритуалів для своїх шанолюбних цілей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати своє сповнене плотських утіх життя, підтримавши рух духовних подвижників; а може, правда й одне, і друге, я ж бо дуже мало розуміюся на італійських справах. Але, приміром, саме кардинал Орсіні прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовішого зі спіритуалів, мало не звинуватили в єресі. Той же кардинал став на його оборону й в Авіньйоні.