І земля, і зело, і пісня

…Месть твоя, жоно, – говорив мовчки до Зореслави Данило, – була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати у своїх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русі новий, рівний мені за здольністю розуму володар. За тобою ж стоїть народ, якому потрібен нині не інший державець, а тільки князь Данило Галицький – навчений досвідом володарювання, жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, не в пору сподіяного, й новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю.

…Ти ж знаєш науку Святого Письма, княже: око за око, кров за кров, – відповідала мовчки Зореслава. – І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів, заступлених від світу заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ – властителя спаленої ордою й тобою самим землі.

…Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами в людей, і господарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи ж можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?

А думки блискавками шугали в голові князя; миготіли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; він думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, і запізніле каяття здавило серце: знав, що нема нині на всій Руській землі людини, котра зуміла б сльозою загоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру – не сила володареві це зробити, він може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пáйцзи до душі свого народу, який його боїться або й шанує, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя поза межу, яку переступити може тільки співець. І без нього князь став удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів, смерек і тисів до низькорослого терну.

…Постій, Зореславо. А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і непримітним терном, – його порятунок; може, таким чином він виживе в неволі й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?

…Правду кажеш, княже. Хвала Господу, що разом з Митусою ти не зміг убити його пісні – пам’яті про часи панування могутніх дерев. Без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сили триматися свого ґрунту, міцніти й множитися, всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі – для прикладу і для застережень… Не час нині для кровної мсти, сьогодні живий подих кожного з нас належить останній битві. Може, решта твого життя, яке я маю право відібрати, помножить справедливими ділами добру пам’ять у нащадків про колись могутню Русь, і допоможе та пам’ять нащадкам вижити…

Згасло зелене полум’я в очах Зореслави, кволим порухом встромила вона ножа в піхви, опустила руки, й безмежна туга оповила її обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегші стекла з її очей, та сліз не було. Не було!.. Тяжко карався Данило за свій злочин: немов новітній Каїн, започаткував він убивство співців, тож майбутні властителі, за його прикладом, теж убиватимуть своїх речників. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час – і співці сукупно з володарями стануть властителями духу й земель.

Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, повів пальцями по щоці до підборіддя, підвів її голову, заглянув у скісні половецькі очі; злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно йому було від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників, бо біль діймає тільки живих.

Сказав:

«Зійшлись ми, Зореславо, з Митусою на заповітній межі добра і зла, та не порозумілись, тож нащадки хай розсудять, хто з нас більше злого вчинив, прагнучи творити добро».

Розвиднілось. Вийшла орда з табору – з луками, списами, таранами; у фортеці вдарили стражники в клепала, стали біля заборол руські ратники.

Князь піднявся на сторожову вежу, Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла слова молитви:

«Не наведи на ни, Господи, напасті іскушенія, не передай нас у руки чуждих, да не прозветься град твой град пленен. Не напущай на ни скорби і глада, огня і потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше єстество долго носити гніва твоєго… Мир утверди, гради розвесели, мужі і жони і младенци спаси. Вся помилуй, вся утіш, вся обрадуй – нині і присно, і вовіки віков…»

Залога Тустанської фортеці стала одним тілом – розпочиналася битва за рідну землю, і зело, і пісню.

1986

Погоня

Історичне оповідання

1

На початку русальної седмиці 1015 року великий київський князь Володимир віддав душу новітньому християнському Богові і з почестями та плачами був похований у Десятинній церкві в кам’яному саркофазі перед престолом.

Тоді над Почайною зупинився із особистою ратною охороною новгородський княжич Ярослав Володимирович, дізнавшись, що його старший брат Святополк, який за ребелію проти вітця був запроторений в поруб у Вишгороді, видобувся на волю, через найманих убивць відібрав життя волинському князеві Борисові та малолітньому Глібові, проголосив себе великим князем й привів під своїм началом столичну залогу покійного батька до Золотих Воріт. Загрожений небезпекою Ярослав вислав до князя Древлянської землі Святослава Володимировича місіонера Леонтія із закликом вирушити зі своєю раттю над Почайну і стати воєдино з ним проти братовбивці.

Й утямив древлянський володар-язичник, що християнин Ярослав, великим князем ставши, не вибачить йому, як і не вибачив вітець, невизнання нової віри, а ще й не забулась непокора древлян київському столові, яка яріла з часів жорстокої розправи над князем Ігорем в Іскоростені. Збагнувши, що йому загрожує доля Бориса і Гліба, віддав християнського місіонера під опіку головному волхвові й квапно зібрався до втечі з поліського Овруча на захід, де на рівнинах за Тисою знайшли пристановище язичники з дикого Мокселя, які прийшли із-за Танаїса в Паннонію й назвали себе уграми. Втеча древлянського князя Святослава від погоні Святополка криваво закінчилася русального тижня перед Купалом.

…Русальна седмиця розпочалася погідним днем, що млів, напоєний ранньолітньою тишею над широкою биндою Прип’яті. Синє мрево на рівнинному березі ріки пришпилювали до землі стрункі дрібнолисті тополі: проколовши паволоку туману складеними, мов до молитви, гілками, спиняли вони свій стрімкий виріст під славою неба, заворожені щебетом птаства, що на віддалі зозулиних голосів роївся у нетрищах поліських пущ.

Лагідний день повільно чекав русального дива, коли-то з вільхових гущавин вилуниться вдоволене мукання напасених корів, і з просік, що вузькими тунелями вгризлися у вогку гущавину, виступить поважний похід червонобоких матрон з барвінковими вінками на рогах, і розбредуться вони поодинці – кожна до свого обійстя, де їх зустрінуть господині з дійницями; змастивши маслом дійки, припадуть вони руками до повних вимен, з яких невтримно дзюркотітиме шумними цівками живильний напій.

Й стихне тоді пастуше галайкання: як лише роздереться навпіл зелена запона лісу, уздрять пастухи в житах замаєні віночками білі голівки русалок, й рушать вони, мов лошаки з копит; затикані сойчиним пір’ям їхні крисані здує зустрічний вітер, розохочені парубки зволочать житнє руно, й коли кожен знайде свою русалку, тоді від молодечої жаги споловіють хліба…

Коли ж звечоріє, виберуться хлопці – кожен із спійманою й дівочою кров’ю заприсяженою русалкою – на Ключеву могилу, яка у своїх найпотаємніших надрах свято зберігає старосвітську пам’ять, що раз на рік оживає у купальських забавах.

Запалає вогонь на могилі, закохані і вже з’єднані русальними законами пари в шаленому розгоні перестрибуватимуть через ватру; міцно будуть вони триматися за руки, щоб ні над вогнищем, ані потім у житті не роз’єднатися; а крокове колесо покотиться до ріки й згасне в ній, розсипавшись віночками, й дівчата, які зосталися без пари, бігтимуть за течією, придивляючись, до котрого, чужого, діткнеться її віночок і яку пару судилося їй розбити.

…А князь Святослав у шоломі й густоплетеній кольчузі, з печально опущеними до підборіддя вусами, небезпекою стривожений, стоїть за частоколом на ґалереї Овруцького замку і знає вже, що вечірніх купальських пісень і хороводів не діждеться. На майдані озброєна дружина лаштується до втечного походу, бо донесли вістові: вийшов зі стольного города вигнаний Ярославом Святополк і йде з незчисленними воями на Древлянську землю, щоб приєднати її до своєї – Турово-Пінської над Двіною – і звідти тяжкою силою взяти Київ.

Мусив утікати Святослав. Й не вибрав він дороги на північ до дреговичів, як радили йому волхви, й не на Задоння, де живуть касапчі – варварське плем’я, яке при батьках лихословить і п’є замість вина гарячу оленячу кров, та й на південь до невірних печенігів не важився відступати, – помчить його дружина горі вздовж русла Горині до Дністра й Тиси, де Візантія ще не встигла знівечити предковічні звичаї й покони, до свата, властителя угро-руської землі боржавського князя Орсавара, що править за Верецьким перевалом.

У Вишгороді вістові донесли Святополкові, що Святослав, уміцнившись підмогою боржавського князя, неодмінно наважиться посягнути на київський стіл; вийшов він уже з Овруча й досягав Із’яслава, що над Горинню.

Й повернув у погоню за втікачами окаянний братовбивця полк списоносців, наздогнали вони ар’єрґард братової дружини на залучині біля Корчина, де Опір у Стрий впадає, й скололи до ноги Святославових воїв, – бойківські горяни назвуть згодом те побоїще моторошною назвою – Сколє.

За час тієї кривавої затримки передові загони втікачів встигли допасти до Тухлі над крутим вигином Опору, звідки рукою подати до верхніх воріт Верецького перевалу, за яким, над Латорицею, прослалися рівнинні простори боржавського князя Орсавара, дочка котрого Мілана замужем за сином Святослава Яном, й лише там безземельний князь-ізгой може знайти притулок.

Та зупинила впікачів плоска гора Крушельниця, стрімкий приступ якої треба ще здолати, й стане тоді вона перепоною для погоні.

Однак дружинники докраю втомилися нічними й денними перемаршами й падали з ніг. Тож заступивши вузький прохід між Кливою і Маґурою закутими в панцери алебардниками, завів Святослав своє військо в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям відпочити, та й сам задрімав у шатрі, а змилені коні пожадливо пили воду з холодного Опору.

2

Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкій темряві пригасав його чуйний слух і зіркий погляд заволочувався сріблястою мережкою.

Стихав галас у таборі, віддалявся і, з’єднуючись із шумом Опору, відпливав у гірські незвісті, там затихаючи. Крізь відхилену пілку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний ріжок розгинав підкову місяця, й на плоску полонину Крушельниці виливалося, немов сироватка з нахиленої миски, примарне сяйво, вирізьблюючи сутінні постаті, які висновувались з ліщинових нетрищ, що зеленим чересом оперізували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожарові й серпикові місяця кружало полонини, де ось-ось завирує купальське дійство. Вже блимнув там блідий вогник, витертий із сухих обрубків руками спузаря, вже потягнувся до неба білою цівкою димок – завихрився, закружляв над полониною, і попливли по ній хороводи русалок, а гомін їхніх співів потавав у росяних травах.

А чи то не з-над Прип’яті, – подумав у півсні князь, – прилетіли сюди білоголові діви, які пантрували за своїми віночками, що пливли північною рікою; може, Прип’ять увірвалася в ущелину між Кливою й Маґурою й стала Опором; й, певне, карпатські горяни знають такі самі обряди, що й древляни, і ось прийшли вони засвідчити Святославові і його дружині про єдність звичаїв на всій Руській землі.

Заспокоєний такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому сні… Та враз задавнена тривога увірвалася у шовкопрядну темряву сну, й видіння єдиного на всьому просторі від Прип’яті до Опору купальського свята перемінилося в жорстоку картину. Не на розспіваній Крушельницькій полонині, а на київській княжій горі зустрілися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротілі й загарливі нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав і заплямлений кров’ю рідних братів, зсутулений, немов злодій, туровопінський володар Святополк.

Чи було так насправді, не міг би заприсягтися Святослав, ніхто ж бо з новгородських дружинників, що тьмою увійшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополкові, який зі своїми воями, готовими до битви, став біля Золотих Воріт, не проник у Святославів сон як свідок події. Зійшлися тільки уві сні біля паперті Десятинної церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза світом болізней і печалей у кам’яному саркофазі навпроти престола під опікою християнського Бога, що троєперстям благословив вічну славу покійного князя, – і стали один навпроти одного у тяжкій непримиренності.

Лик Ярослава із щоками, заслоненими світлими пасмами волосся, що спадало на закуті в панцир рамена і зливалося з клинцем чорної борідки, – стримано пробивався до блідих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зіниць, з яких струменіла на суперника стримувана лють.

Ярославові дружинники заступили спинами вхід до храму, як переможці, й захищений ними новгородський княжич, увійшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними гріхами Святополком, промовив:

«Не ступиш ногою до святого дому, бо навіть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазі твій вітець і прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпіями стали б і заклювали б окаянного. Не квапся, братовбивцю, досягати своїм мечем мого горла: чаша твоєї злочинної душі переповнилась кров’ю братів, і моя в ній уже не вміститься. Твій найманий убивця Блуд зарізав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенігів, відпочивав у шатрі над Альтою, а злочинці Торчин і Горемир руками задушили малолітнього Гліба. Якби ти сів на київський стіл, твоє погане ім’я впало би прокляттям на всю отчину – чи зміг би наш народ витримати таку наругу?»

Зблідли цяточки зіниць на білках очей Святополка, й він відказав, пригашуючи в погляді злобну єхидність:

«Усобиці, брате, то наше життя. Хіба між синами нашого діда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати. А чи не зачаївся нині на тебе і на мене у Землі древлянській підступний Святослав – і Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програє… Я ж найстарший із синів покійного вітця, то кому, як не мені, належиться київський стіл?»

«Свіжа кров невинних отроків на твоїх руках, убивцю! – жорстко проказав Ярослав і, стиснувши долонею ефес меча, ступив крок до Святополка. Та впору зупинився, уздрівши, як погрозливо заворушилися гридні, які охороняли свого володаря. Й продовжив, не знижуючи тону мови: – Весь руський люд від Тиси до Танаїса вже називає тебе Окаянним, і я цієї миті бачу, як ти божеволітимеш, коли прокинеться в тобі сумління…»

«О, ти, мов візантійський проповідник, заговорив про совість. Певне, сам – раніше за мене – почув її волання, коли квапився з Новгорода, щоб застати мене, ще ув’язненого у Вишгородському порубі, й відправити до праотців. І звелів ти своїм гридням називати себе Мудрим, добре знаючи, що мудрість у силі, й милосердя розумному не потрібне».

«І ти теж, як видно, захотів мудрим стати, не прийнявши в Турові Володимирових проповідників, оскільки вони йшли до тебе з наукою християнського милосердя. Ти, злочинною маною пойнятий ще до кончини Бориса й Гліба, увійшов до Києва, щоб рідному вітцеві відібрати ті хвилини життя, коли він мав ще змогу назвати мене своїм спадкоємцем».

«Лукавий ти, Ярославе, – реготнув Святополк, й тоді погасли в його очах цяточки зіниць – на Ярослава вилився з більм жорстокий холод. – Кожен з нас сьогодні бере собі за оружжя християнство, бо за ним стоїть могутня Візантія. Та коли завзятий язичник Святослав збере сили в Боржаві й переможе нас обох, – хіба тоді наш люд, який ще не встиг як слід пізнати новітнього Бога, не припаде знову до стіп Перуна, відчувши його предковічну і знайому силу? Ми ж з тобою, і Святослав теж, змагаємося не за справедливу віру, а за владу…»

Й відказав Ярослав, у задуму впавши:

«Владу над народом засягне той, хто пошанує не лише новітнього Бога Ісуса, а й збереже вдячну пам’ять про Перуна, який протягом довгих століть небесним вогнем захищав нашу отчину».

…Тоді крізь сон почув Святослав хор русалок, які на Крушельницькій полонині вели хороводи, прославляючи поганського Купала. Той спів ніби вітром підняв завісу над церковним майданом, й уві сні побачив князь-ізгой заставлені жбанами медів і багатими наїдками столи, за якими справляли пир і ратники, і смерди, і закупи, вихиляючи пугарі за новітнього Бога, а милосердного чи сердитого – не знали ще, але просили в нього так само щиро, як і русалки в Купала, щедрої допомоги в страдну годину.

Й прокинувшись, утямив князь непомильно, що тоді, коли володарі удільних земель змагаються за владу, своєї й чужої крові не шкодуючи, роз’єднаний народ суголосно ублажає живих і мертвих богів, щоб зміцнили вони загрожену чварами руську могуть.

Князь покликав джуру й наказав йому привести до шатра взятого в полон проповідника нової віри Леонтія.

3

Джура привів у княжий стан християнського місіонера – чорнобородого мужа в чернечому облаченні. Увійшов полоняник до шатра з похиленою головою, засвідчуючи вдаваною впокореністю шанобу до господина Древлянської землі, якому вже відібрано з рук кермо, і у владичій рівновазі підтримувала його хіба що вперта віра в язичницьких богів, цієї пори таких же безсилих, як і він сам.

Бачив ієромонах Леонтій душевне сум’яття на обличчі переслідуваного погонею князя, який чекав рятівної поради від супротивника у вірі, й певне тому, духом сокрушившись, випростався станом, і степлілі очі обігріли пойнятого журою Святослава. Й вимовив він вісімнадцятий псалом Давида, пробуючи пояснити ізгоєві, що за веремія зчинилася на світі й чому так сталося.

«Захиталася земля й затряслися підвалини гір, бо розгнівався Господь».

Утямив цієї миті Святослав, що перед ним стоїть не простий монах, а високотитулований грецький священнослужитель, який прибув на Русь, напевне, ще за княгині Ольги й, можливо, займав стіл книжника в Києво-Печерському монастирі. Про грецьке походження місіонера свідчила кучерява чорна борода й гостроверхий клобук на голові. Із спокійних, з лукавинкою, очей світився розум.

Й промовив Святослав:

«Певне, учений єси, пришельцю, та чи глибинно усвідомлений ти богословськими науками?»

«На скільки з Божою допомогою спромігся, князю, – відказав Леонтій. – Письмовцем служив у спочилого в Бозі блаженнішого Нестора».

«То проречи правду своєї віри, та не токмо богоподобственно ласкаву, а й лиху, людинозлобствуючу».

«Ісус Христос приніс нам любов, і з нею я прийшов до вас», – незворушливо відказав місіонер.

Князь умить пригасив у своїх очах прихильність до співрозмовника, який йому спершу добрим приглянувся, і гнів зануртував у його мові.

«О так! – люто вигукнув він. – Я бачив ту любов, коли ваші ченці топорами крушили наші требища, а гридні мого вітця Володимира волочили понад Прип’яттю прив’язану до кінського хвоста подобу Перуна!»

«Усе нове приходить з мечем, князю, та попереду нас завше йшов благовірний муж з хрестом у руках, – так само спокійно відказав Леонтій. – І першим хрестоносцем на цій землі був апостол Андрій Первозваний, який провістив благодать Божу на київських горах».

«А чи знаєш, любомудре, що вкопав він того хреста на Щекавицькій горі посеред требища, обступленого камінними постатями Мокоші-годувальниці, Перуна, Велеса і Даждьбога?.. Навіщо було Володимирові валити й у Дніпрі топити старих богів, які століттями підтримували життя на цій землі?»

«Їхнє місце в преісподній серед бісів! – згас спокій у мові місіонера. – А хрест дав руському люду храми, божественний спів і книги».

Задумався князь й не слухав, що далі мовить Леонтій.

«Ти правду мовиш, ієромонаше, чи, може, і єпископе, – думав сам про себе Святослав. – Величні золотобанні церкви виростуть по всіх городах і весях, і залунає повсюдно божественний спів во славу Творця. Але ж Творець світу для всіх єдиний, і Божа сила не лише з візантійських чи римських храмів проникає у світ, щоб людство оберігати й до пуття приводити, – інші релігії таку саму силу ховають у требищах, мечетях, синагогах, тільки Творця різними йменнями називають… Й не Господня сила маліє від вашого нерозуму, коли ви зневажаєте й руйнуєте чужі храми, а ваша власна. Як незмірно збагатилась би новітня релігія, якби до неї долучилося й інше пізнання Бога!.. А наскільки міцнішою стала б християнська віра, якби ієрархи не обмежували себе читанням заповітів Єгови і Христа, а й намагалися відчитати хоча б тайнопис наших вишиванок – то не хрестики, не гладь чи низинка, а найдревніші письмена, в яких таїться досвід предків. А що глаголе вишита на рукавах жіноча постать з підведеними до неба руками? А що записано в різьбах на хатніх сволоках, про що щебечуть птахи на стінах, перед чим застерігає вуж-домовик у вигляді безконечника на ґзимсах? А що означають громові знаки й кружала сонця на бойових келепах, підкови біля дверей, оленяча голова на пряжці в гірського збойника – перед яким лихом вирізьблені ті обереги? Чи, може, ви маєте інші тотеми, що ці руйнуєте?..»

«Й скажи мені, ієромонаше, чи думав ти коли-небудь над тим, чому переносять вогонь із старого дому в новий?»

Ці слова князь вимовив уголос, Леонтій їх почув, проте мовчки дивився на ватру, що спалахнула високим стовпом на Крушельницькій полонині, й слухав русальні пісні, які спливали з гір у Тухольську долину.

Ще нуртувало в душі Леонтія відлуння суперечки між ним і князем, та стихло воно від феєричного дива: із Крушельниці покотилося вниз вогненне колесо, полум’я перемінювалося в іскри, які розсипалися довкруж і гасли в темряві, мов світлячки, а коли зашипіла вода в заплаві ріки, спалахнув спів, як щойно вогненний стовп над ватрою, і ліщинові кущі, що оповили Крушельницю, і смерекові бори довкола Тухольської долини потонули в піснях про Ладу і Леля – і все довкола стало піснею.

Леонтій слухав, і здалось йому, що нічого кращого в житті не чув. Спів був живий, як довколишні гори, покриті кожухом смерекового бору, мелодія спадала на них тремткою пеленою, зливаючись із відгомоном, що злітав увись з найглибших ізворів.

Вчувався у тому співі щебет птахів: чорні дрозди виточували з горл найвитворнішу фіоритуру, клекотіли орли й гуділи готури; у глибині гір басував ведмежий рев й трубіли олені, скликаючи олениць на токовища – звучав живий хорал природи, й подібне диво чув Леонтій уперше.

Й моторошно стало йому від думки, що всім цим голосам, бісівськими названим, суджено втопитися в преісподній. Якби так лучилося, тоді б на світі запала німота, смерті подібна.

Від таких думок стихла враз розбуджена до життя мова дрімучих лісів – той вічний шум, насичений дійством добрих духів і злих демонів, чарами лісовиків, жартами пересмішників, виттям вовкулаків, реготом перелесників, танцями веселих чугайстрів й плачами потерчат. А коли стихли всі ті голоси, стала безсилою творча ворожба мудрих мольфарів…

Й коли стали вони немічні, похилилися вікові смереки, що верховіттям вимітали з неба грозові хмари, впали вони долі, мов від бурелому, й зітліли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преісподню, й навіть мох перестав цвісти, а на спустошених галявинах почали проростати княжі сади з алеями, обсадженими рівними шерегами заморських дерев, на яких і птахи не гніздилися, – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелів, що злітали з храмових ікон й німотіли в нудному блаженстві, не знаючи ні втіх, ні клопотів і навіть мови пожильців, які колись панували у правічних борах.

Забувши, що сидить у шатрі поруч з князем, неблимно дивився Леонтій крізь відхилену пілку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольської долини; а князь розповідав йому про те, як бояри заманювали до християнської віри язичників – простих однією, а маєтних двадцятьма гривнями, перекуплювали їх пирами, на яких пригощені мусили за ту ласку проклинати поган.

Не слухав князевої мови Леонтій, бо ожили язичники не в пеклі, а під самим небом на полонині, й раділи, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотів, облизуючи язиками полумені всіяне зорями небо, й вихоплювались із кострища вогненні колеса, що з шипінням гасли в Опорі, розсипаючись на віночки.