І земля, і зело, і пісня

Страх на обличчі дівчини враз змінився усмішкою надії на життя з коханим в едемі; вона почала зривати з шиї срібні обручі, знімати із зап’ясть золоті браслети, а з пальців перстені, й кидала їх у гурт дівчат, що збіглися до човна; спузарі підкладали під човен палаючі поліна, й коли просмолена барка зайнялася полум’ям, з намету вийшла баба – ангел смерті. Над рікою пролунав пронизливий крик, і впізнав у ньому Леонтій жалібний зойк покинутої Діани.

Творилося над рікою первісне аутодафе. Тіла парубка й нареченої попеліли, а їхні душі летіли вже на митарства в чистилище, й вірили похоронні гості, що потраплять покійники до раю, коли пройдуть через кару за вчинені гріхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодійство, грошолюбство, гордощі, убивства, блуд і перелюб. І здалося Леонтієві, що на кострищі попеліє він сам.

Щоб гідно провести покійників до раю, заправили мужі буйну тризну. Задзвеніли дримби, заплакали скрипки, затрубіли трембіти, загупав бубен; волхв Ревера перемінився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Діоніса, й пішов у круговоротний танець; поважні ґазди, розшалівши від охоти, обнімали молодиць, безсоромно заголювали їх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звідки до самого ранку долинали пристрасні зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку світанку розірвало марево Даждьбога.

Й прокинувся тоді зі сну вражений несусвітнім блюзнірством Леонтій, і закричав:

«Досить, зупиніться!»

Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтієм посередині свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови місіонера.

«Яка жорстока ваша віра», – проказав Леонтій, дивлячись на димові оболоки, що їх гнали в гори вітри.

«У сиву давнину, – відказав волхв, – ми сповідували закони юдейської Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це діялося тоді, коли наші люди ще коней не знали. Нині ж овдовіла наречена дає лише обітницю ніколи не виходити заміж…»

«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтій.

«Було й таке», – спокійно відказав волхв.

«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнічений місіонер, який проповідував релігію, народжену юдейським старозавітом.

Мовчав Ревера.

«Це був мій похорон, – зітхнув Леонтій. – Я нині зневірився у своїй і вашій релігії».

«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немає вашої і нашої релігії: вона у нас єдина. Ті закони одні. Й ті вірування, які віджили свій вік, теж спільні: Господь один над нами. А тризну ви доконче візьмете у свою віру як обичай. Тризна – не гріховна забава, то спосіб відганяти від живих Мару…»

8

…Коли сполохані круки зі сталевими дзьобами позлітали вгору, а два біси злилися в одного, й перед Святославом став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям, – пойнятий страхом князь почав безтямно втікати, і в тій соромотній втечі забрів у сон, з якого вже не було вороття…

На Кливі заграли трембіти, й подумав обнадіяний на порятунок Святослав, що то ватаги скликають бойківських ґаздів на полонинський хід. Розглянувся по Тухольській долині, з якої мали б витекти й покотитися рагашами та просіками до гірських полонин чорно-білі отари овець; за ними поважно потягнуться червонобокі корови та горбаті бугаї, й задзяворять обабіч походу кудлаті вівчарки, заганяючи до гурту збитошних баранців, охочих зазнати полонинської волі, – пробуватимуть вони знаходити знайомі їм путівці, щоб навпростець допасти до соковитих трав, а позаду отар і стад ітимуть, приграваючи на сопілках, чабани в чорних крисанях і довгополих сардаках.

Та в Тухольській долині не чутно було й звуку: мертво зачаїлася вона, чогось очікуючи в напруженій тиші, й дихала холодними протягами, ніби то сам Велес продував ізвористі проходи у глибину гір, щоб легше дихалося тварям, які мають пробути ціле літо на високогірних пасовиськах й перетравлювати пахучі трави в живильний напій, і мужам, котрі з того напою виліплюватимуть круглі будзи, щоб своїм жонам, без яких гибітимуть пів року, принести восени ситу поживу на всю зиму.

А як трембіти заридали на Кливі, мов плакальниці на похороні, таки оглянувся князь і сторопів від подиву, побачивши, як лівим берегом Опору, виринаючи з ущелини, йде похоронна процесія, й голова її, скупчена людом біля саней з домовиною, вже обминає Крушельницю і зникає за її вигином, допадаючи до полів Паннонії, де стоять готові до битви зі Святополком Окаянним полки князя Орсовара.

Святослав долучився до хвоста процесії й з дива не міг вийти, побачивши, хто йде у жалобному тлумі.

За санями, запряженими двома волами, ступав сам Іван Купало у вінку з молодого березового гілля, провадив за руку оголену сліпучу жіночою вродою богиню плодючості Мокошу; були вони поважні, й на їхніх обличчях не зосталося й сліду від нічного шаленого гріховодства, що, узаконене правічним обрядом, панувало протягом усієї купальської ночі; буйність закоханої пари змінилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у відкритій домовині лежав споряджений у злототкане корзно, в короні, прикрашеній самоцвітами, князь без імені, – то відійшов у вічність під галас купальської тризни останній земний володар, який підкорявся Мокоші й Купалові, звільнивши місце на цій землі ще незнаному, іншому сюзеренові, який запровадить нові обряди – й запанують вони в поганському світі і волю свою йому накинуть, однак від нього ніколи вільними не будуть, бо на цьому шматку землі поховають того, хто ревно сповідував віру в Івана Купала й Мокошу.

За поганськими божищами валив тлум людей, які стікалися з бойківської землі, щоб у пам’ять про них справити останню тризну за язичницьким поконом.

Посеред статечних ґаздів, нібито давні добрі сусіди, тусувалися, мов ведмеді після зимового сну, Чугайстри: їхні гострі роги їжилися над натовпом, веселі Полісуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнані з черепашиних панцирів арфи, ще й наспівували сороміцьких коломийок. Обабіч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибогові внуки – Буревій, Шаргун, Смерч та Посвистач, і навіть Ласкавець, набравши охоти, звивався поміж братами, немов дівиця, що вибиває чобітками безконечник у хороводному танці.

Позаду йшли жінки і дівчата, й не чутно було їхніх голосінь, лише сміхи та вівкання, нібито тягнувся над Опором не похоронний, а весільний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безіменного князя не до могили, а в храм живої пам’яті, й тому смуток не снувався пасмугами на їхніх обличчях. Мавки-повітрулі розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жінками сунули невблаганні божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощів земних і позаземних пожильців: співи й музичні трелі злітали на останній тризні в прояснене небо, вітаючи новий, ще не знаний день з вірою, що буде він щасливішим від попереднього.

Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що відбувається на світі: він пробирався крізь тлум до похоронного повозу, його ніхто не впізнавав, ніби він не князь, навіть не тутешній ґазда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорної хламиди, яка замість княжого корзна звисала з його плечей, та він таки добрався до саней і завмер, уздрівши покійника. У домовині лежав він сам – іскоростенський князь Святослав.

Й щезло похоронне видіння: довколишній світ померк, немов князя замість чорної хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тоді задзвеніло відлуння бойових вигуків і брязкоту мечів, а до слуху князя прорвався зі зграї нападників зловісний крик Святополка Окаянного:

«Я знищу всю свою братію і сам запаную на землі!»

Люд розбігався, переступаючи через трупи воїв, позаземні духи перемінилися в кам’яних ідолів, а під скелю Крушельниці ліг саркофаг з тілом князя, до якого навіки повернулося ім’я.

9

Сліпучо-біла квітка папороті, з якою, тримаючи в руці високо над головою, пілігрим Леонтій пробирався крізь примари купальської ночі, почала перед світанком бліднути, ніби її прихоплював недосвіток. Гарячі пелюстки бралися сірою осугою, в’янули, і втямив проповідник християнської віри, що його нічні блукання закінчуються: коли зрине на небокраї золотий серпик Даждьбога – зітліє на попілець папоротевий цвіт, купальські чари знемочніють, й Леонтій знову опиниться в тому самому буденному світі, з якого, за волею Мокоші, вийшов тієї миті, коли богиня Плодючості, скупавшись у полум’ї жертвенної ватри, взяла його за руку й повела в безчасся.

Й той світ постане перед ним таким звичайним, як і був: ті самі бори шумітимуть над Опором, вершини Кливи й Маґури так само підпиратимуть опуклу баню неба, прохолодні протяги потягнуться з гірських ущелин у Тухольську долину й розбудять зі сну струджених працею людей. Та будуть то вже інші люди, облич яких Леонтій не впізнає, а під прямовисною скалою Крушельниці, де спали покотом ратники Святослава, виросте поросла дерезою висока могила; мечі, щити й сталеві панцери переміняться в червоний пісок, а сам Леонтій, вмиваючись у заводі ріки, не впізнає себе в її дзеркалі, бо вернеться він із безчасся у світ, в якому час невпинно протікає, мов води Опору.

Жаль стало місіонерові його видінь, крізь які він пізнавав невідомий йому край. Роздмухував папоротевий цвіт, від його подиху спалахнула квітка білим сяйвом і повела Леонтія до житловищ, де збиралися колядники.

Й здивувався він, що на коляду йдуть тут повесні. Із снігових проталин визирали, мов очка розбуджених зі сну дітей, перші стокротки, й сумні, мов сльози вмираючої зими, підсніжники схиляли білі чашечки додолу; бузьки, прилетівши з ирію, кружляли над солом’яними стріхами, шукаючи своїх гнізд, й жебоніла над пробудженою землею коляда – то про ластівочку, що прилетіла на щедрик-ведрик, то про сиву зозуленьку, яка всі сади облетіла, поки не допала до трьох теремів, де прокинулися до життя сонце, місяць і ясні зорі.

Збагнув пілігрим, що в язичників Новий рік розпочинається з березоля, та це його не здивувало: чому ж бо то християни запроторили день народження весни в зимові холоди, а похвала новому життю має лунати серед заметілей?

Підійшов до хат і побачив: на порогах сиділи у вишиваних сорочках і тканих запасках жінки та дівчата й щедрівкою «У славному городі, у панському дворі там танчик ходить, дівочок водить, а найкраща серед них панна Зоряна» зазивали чоловіків, що у крисанях з павами за околичками і в сардаках, защінканих гарячими байорками, збиралися на подвір’ях й відповідали жінкам парубоцькою колядою:

«В неділю рано кури запіли, пан Іван встав, три свічки зсукав: при першій свічці личко вмивав, при другій коника сідлав, при третій свічці хвалився: нема в короля такого коня, як у славного пана Івана!»

А були ті жінки, як ружі, а хлопці, як ясени дужі, а одежа на них, мов розмай, весела: байорки, квітчасті кутаси, дублені кожухи й вибивані перламутром кептарі; зґарди на жіночих шиях виклично попідбивали підборіддя, аж уста повипиналися, мов для поцілунків; камаші в парубків з барвистої волічки ткані, а юхтові постоли рийками позадиралися, бо квапно їм було рушати з колядою до людських дворищ.

Зачудувався Леонтій красою, якої не бачив у своїх краях, її дійств схожих не зрів у Візантії: переодягнуті в лати руських воїв хлопці внесли на подвір’я вертепну скриньку на високій тичці, й визирав з одного віконечка маленький Ісус у золотому німбі, а з другого – світовидний Даждьбог – панували вони на першому поверсі вертепу, а на нижньому вимахував мечем лютий цар Ірод й пританцьовувала Мара з косою.

Й подумав місіонер:

…Прийшов до них мій Бог – урочистий і до мук готовий – і побратався з їхнім богом, веселим і добрим. Й поєднаються у цьому краю суворість з веселощами, й народиться тут життя, не подібне до нашого і ні на яке інше не схоже. Руський Бог любується жіночою вродою й напоказ її виставляє; руські парубки в танець ідуть і дівочок ведуть, бо язичницький бог дозволяє їм веселитися і яскравою одежею пишатися. А наш – візантійський і римський – в чорні туніки жон одягає, насуває клобуки мужам понижче вух; сарацинський, що над Тібром, велить заслоняти дівочу вроду попоною, шоб хоч крізь прорізи ледь прозирала, а мужів у дервішські сіряки обгортає; дикі мордвини з-над Ітіля, яких касапчами прозивають, на свято народження сонця криваву тризну справляють: оленів ріжуть, живою кров’ю впиваються й шаманять, обзиваючи найогиднішою лайкою рідних батьків.

І зрозумів Леонтій цієї миті, що треба йому, місіонерові, всіх сил докласти, щоб зберегти в руському краю неповторну красу давніх звичаїв, освятивши їх християнським благословенням, й може таке відбутися лише тоді, коли скіпетр Єгови перехреститься із жезлом Даждьбога.

… А вже вирушили колядники з дворищ й потягнулися вздовж селища по розбейканій весною дорозі, що вела до замку, який прошивав шпилями небо на крем’яній горі скраю світу. Поза ним простилалася чужина, й замкові мури захищали від неї правічні житловища людей, котрі сповідували старі звичаї, визнавали давні покони й святкували переберійну коляду. Й не мали ті житловища меж – була то земля, яку обороняв своєю ворожбою від злих духів, лютих сил Природи й від захланних чужинців волхв Ревера. Леонтій подався слідом за колядниками, передчуваючи, що стане свідком примирення Єгови із Даждьбогом…

Перебрані за воїв парубки йшли попереду юрмища з вертепною двоповерховою скринькою, яка, розширившись, зайняла все безмежжя довколишнього світу, – весь край від небес до землі став єдиним вертепом.

Під склепінням неба ще шугали Стрибогові вітри й зоріло всевидяче око Сварога, йшли слідом за Месією, якого досі ця земля ще не зріла, дванадцять рибалок із сітями; ті сіті тягнулися шлейфом за рибалками й загортали з собою збитошних полісунів, в яких перемінилися хлопчаки, що підбігали за колядниками, й закоханих, що й світу поза любов’ю не зріли, – Лада й Лелю; Ярило, зачувши весняну переміну, наздоганяв рибалок, щоб самому в ту неволю потрапити; простір між сходом, де панував Білобог, і заходом – володінням Чорнобога – прошивали блискавки, віщуючи битву добра і зла в Природі: Чугайстри, Перелесники й Переплути з реготом здіймалися до хмар, на яких вели хороводи Нявки-повітрулі, й кожен забирав у полон найкращу і летів з нею, щоб заховатися від Долі за синіми оболоками – усі ті примари ринули, загорнуті в рибальські сіті апостолів, що йшли за Месією, який тримав хреста в руках, й боялися, і чудувалися з невиданої новизни нової віри, ознаменованої хрестом; незнана досі тяга не відпускала їх, хоч зловісні Див, Пек та Чур галасували під небесами, застерігаючи й проклинаючи новіціїв. А Чорнобог перегороджував їм шлях блискавками, що стрілами падали вниз, де сунули невблаганні Мара, Щезби, Переберія й кощава, з чорними ямами очниць, смерть з косою, яка Навою звалась.

І як колядники зупинились перед підхмарним замком, назустріч їм вийшов волхв Ревера, звів уверх руку з мідним келепом й погрозливо замахав ним до чорних сил, примовляючи:

«Чорний чорнокнижнику, злий Чорнобоже, запрошую тебе на Святу Вечерю, та коли не йдеш до мене нині, то не приходь і завтра! Відсилаю тебе в темні бори, в дикі недеї: туди тобі гудіти, туди тобі гриміти, червоні піски переливати-пересипати, а на мою землю тя не пущу, щоб ти й сконав. Амінь!»

І зрозумів Леонтій, що язичницький волхв Ревера дає дорогу новій вірі, й колядники за те віддають йому хвалу:

                          Ішов місяць по небу                          Та й зустрівся з ясною зорею:                          Ой зійди, зійди, зоре, де маєш стати —                          У пана Івана на його дворі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.