І земля, і зело, і пісня

Мав Данило право сподіватися на добре слово від людей: і уграм, і ляхам місце їхнє вказав, і крижевників відбив од Руської землі; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій, родом з Києва, співав хвалу Мстиславу Удатному й Данилової слави не поминув словом високим.

Так було, і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло у степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, – можна було вибирати час і для ловів і для писань, що напучували на добро й милосердя. Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря, щоб міг вистояти перед страшним силою й жорстокістю ворогом, і хто не коритиметься цій руці, буде скараний – така воля часу, а не князева. Тож і за цей почин вартий князь доброї пісні від співця; та й не лише слави жадав нині князь – допомоги.

Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: чей отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє врешті найпростішу істину, що не можна вже лише для свого вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готує вічну неволю, і весь народ повинен стати з князем заодно.

Останні слова Данило вимовив уголос – і промовив Митуса:

«Писав же Даниїл Заточник: “Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слова вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть”.

Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: “Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям…”»

Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:

                         Ой пане Іване, обмурував двір,                         Обмурував двір білим каменем,                         А ворітенька з жовтої міді.                         А на тій міді стоять намети,                         Стоять намети, як біль біленькі,                         А в тих наметах сидить пан Іван.                         Ой стучить-гримить з поля сторожа,                         Та вдариться в жовті ворота:                         «Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?»

«Як чуєш, співаю я ще, князю», – посміхнувся Митуса тою ж зухвалою посмішкою, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.

Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пісню про Івана, що не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось-ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кметя, з якого вийшов сам, – про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Зміни, Митусо, подле ім’я на княже, і зміст пісні стане ширшим – вилетить з-поза кметського тину на всю державу, й стане тоді сильнішою держава. Ти не розумієш цього, Митусо. Не розумієш, що такої пісні, як оце ти проспівав, кметь і не почує, а злобний боярин візьме для себе й піде з нею на нові чвари – на втіху орді».

«Про який двір і про якого боярина, іменованого Іваном, співаєш, Митусо? Може, про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навів угрів на Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрієм, кидав за ним камінням? – Князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. – А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруїти, – й потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… Ліпше б тобі жилося під угорським королем, ніж під моєю рукою, Митусо? Кажи! – розпалювався Данило. – А я простив, я був добрий і слухався заповітів Мономаха… А може, співаєш хвалу тим болохівським боярам, які себе високо князями титулували й зі зрадливим Михайлом Чернігівським коня піді мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: “Бог їм відплатить”. А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши: “Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти”. І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату – сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!»

«Скажу, князю, – відставив Митуса кубок з вином. – Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кметя, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника – про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш – не бачиш… Проте чому ні – й про них згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр – трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд – бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця – немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня – про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині – сильніша зброя від меча – мисль».

III

Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.

…Русального четверга 1238 року навіть Німецькі ворота зеленіли липовим клечанням, і весь Галич від річки Чев на заході до Сілецьких висот на сході, від Дністра на півночі до лісистого Викторова на півдні маївся урочистою зеленню: і княжі хороми на Золотому току, і Богородицький собор, і окольне ремісниче Пригороддя втоплювалися в пахощах прив’ялої на сонці зеленоти, якою замаїли галичани Данилову столицю, цього разу не від русалок та босорканей, не від граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з поліського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим маґістром ордену Бруно; маґістр йшов попереду безоружної рицарської юрби без панцира і зброї, засвідчуючи ганьбу польському князеві Конраду Мазовецькому, котрий навів тевтонців на Волинь, – і славу галицькому князю: не ліпо бо єсть держати наші отчини крижевникам, то поідоста Данило на них в силі тяжце…

А та тяжка сила – кінна в кольчугах, у шоломах, із списами й щитами, і піша з луками, рогатинами й сокирами – ішла видимо-невидимо за своїм князем, що їхав на сивому коні в розстебнутому червоному корзні, в синьому каптані й червоних гачах, заправлених у чоботи із зеленої хзи; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян і тевтонським завойованим оружжям – в’їжджав до стольного города звитяжець-князь, щоб після довгої й кривавої тяжби з боярами зайняти стіл свого вітця й сказати коромольникам: «Робіть так, щоб вам не було гірше», а папським послам, які сумирно ждали на нього в Галичі, показати меч на своєму поясі й погодитись на оружну допомогу від латинян, стривожених вістями про спустошені ордою Володимир і Торжок, Козельськ і Чернігів.

Терновий кордон проклав на заході Данило і тепер ждатиме: хай без покори, та на рівних правах проходять через руські митниці німецькі, угорські й польські полки проти спільного ворога, бо єсьм готовий до битви, об’єднавши під своїм берлом Галичину й Волинь.

Князь зупинився біля Німецьких воріт, зійшов з коня і власноручно прибив свій стяг на брамі; блюдники відчинили навстіж ворота – перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маєві.

Народ клекотів, гудів, ревів, вітаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають безповоротно, другі улесливо в очі заглядають, прощення благаючи, а ще інші лють свою у попіл ховають, щоб і не яріла, але аби й не погасла; знав тепер князь, на кого має опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, бондарі, лимарі, прасоли, пасічники з Медині, поромники з Перевозця, шевці із Сапогова – їхні діти й брати билися під Дорогичином з крижевниками, – а звитяжну пісню, що підняла в битві упалих духом воїв, склав кметь з-над Буга – співець Митуса.

І сказав князь:

«Слава воям моїм і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте! Слава й співцям, що звитяжні пісні складають, тож повітаю я нині знакомитого мого співця Митусу: знав я, куди посилати дружини свої на полі битви, він же знав дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!»

З першої лави піших дружинників вийшов нічим не примітний, в сірому каптані, проте вродливий і статний парубійко з гуслями через плече; і помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі бояр, що стояли перед ним готові й на коліна впасти; князь утямив, що, мабуть, завелику честь робить смердові, й ця нинішня честь Митусі озлобить бояр, а в серці співця гординю посіє, та про грядущу битву з ордою згадав і сумнів свій умить притлумив: а хто піде в першій лаві на злого ворога – Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники і кметі? Він окинув гусляра ласкавим поглядом і мовив:

«Чого просиш у мене, Митусо?»

Відказав співець:

«Не золота – важке воно; не високих хоромів – буду завжди з тобою в походах, князю; не поля тучного, для мене поле – вся Руська земля. А дай мені коня борзого і в Тустань пусти з побратимами-воями привітатися, серед яких ти повелів мені жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу – дозволь привести її в Зелену неділю до Галича на шлюб».

«Бери коня», – відв’язав князь парного буланого від свого сивого – і залопотіли копита над Чев’ю.

…Затупотіло понад Чорнанню, що обмиває Тустанську твердиню, – у Підгороддя влітав вершник. І розсипалися, мов розв’язаний букет ромах, по кущах, у жито, в трави – дівчата, які вийшли на русалії Зеленої п’ятниці з пучками полину в руках – відлякувати русалок.

А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з іванового зела й мукали до своїх обійсть; з обійсть виходили ґазди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров’ячого вимені, змащуючи його часниковою саламахою; маленькі пастушки йшли позаду худоби й приспівували: «Повна Ласочка, повна»; на толочці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, свирівкою, трумбетою, джоломійкою, дримбою, цимбалами; дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох боків і розпочинали під музику русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки», – викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну, русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутв’яному віночку визирала з високого жита; вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було – чи ж то не вона за русалку перебрана стоїть у віночку серед жита; дівчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиї, у вовняних фарбанках, простоволосі – у дві коси з червоними уплетами – придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співець Митуса із фортечної залоги Тустанського замку, який по неділях сходив у Підгороддя й дівчат підгородецьких чарував співом, а вибрав одну та й у похід з князем подався, пообіцявши вернутись, як живий буде, на русальну неділю; повернувся співець, а замок дивиться на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукується залога – чи ж то Митусу впізнали побратими й кличуть, щоб про похід славний їм заспівав на Трійцю; не чує Митуса – немає серед красунь його Зореслави – леле, та то ж таки її голівка в рутв’яному вінку визирає з зеленого жита; заспівали підгородецькі дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси, – та чого ж ви накликаєте Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?

                          Ой пущу стрілу по всему селу,                          Ох і я в лелю, по всему селу.                          Ой пішла стріла по кінець села, Та убила стріла білого молодця,                          А ніхто к тілу не приступиться,                          Ох і я в лелю, не приступиться…

А тоді заспівала русалка з жита, і впізнав Митуса голос Зореслави:

                       Горе моє, горе, нещасная доле,                       Поорала дівчинонька мислоньками поле.                       Ой летіла птиця, розпустивши крильця,                       Ох нема і не буде мого чорнобривця.                       Ой летіла пава, в садочку упала,                       Ох нема і не буде, кого я кохала!

Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, кінь іржав, і рвався Митуса до русалки; та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що він живий-здоровий повернувся з походу, – не бачить, бо піснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бік дивилася, враз упізнала й скрикнула тихо, та ще була русалкою й мусила спитати в дівчат: «А що там в руках у вас – полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?» – «Полин, полин!» – загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Чорнані й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали: «А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки?»; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках, білу, без рутв’яного віночка, на коня посадив перед собою, і злетіли обоє на буланому в небо.

На лету обнімала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» – «Співатимемо, люба. Ти подивися довкола: і сонце, і ніч, і земля, і люди – все те пісня, Зореславо. Життя – пісня, хоч і не завжди весела, та хтось повинен співати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».

А Зеленої неділі в соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали Службу Божу, стояли перед аналоєм на білому полотні із свічками в руках: у кого скоріше догорить, той скоріше умре; рівно згоряли свічки, й добра надія теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна – свічка у співця погасла…

IV

«Навіщо ти вбив його? – підвела суворі очі Зореслава і пройняла осудливим поглядом князя, що сидів за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. – Чому ти забув, що найбільший дар для народу – співець?»

Мовчав князь.

А починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.

Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до ґалереї. Вийшов на поміст і поглянув з-під причілкового залому на світ, засланий вогким осіннім туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну паморозь широко розлиті води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримає облогу тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевне, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде – нерівні сили. Треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки: підземний хід сягає аж до Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.

Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а праворуч, за гаттю, від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия засіріли плосковерхі юрти видовженим колом – стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів, і серед них, можливо, сам Бурундай: на середній найвищій юрті звис мокрий зелений стяг.

Чому вбив… Як тобі пояснити, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями дана мені. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми тільки виконавці вищого закону, якому скоряється навіть князь.

Ти подивись на них – хто вони? Що це за народ, що за зборище озброєних людей, як зуміли вони від озера Кулун-Бугір, алтайських відрогів, Байкалу, Єнісею дійти переможним походом аж за Карпати, і ніщо їх не зупинило, ніщо не стримує й досі; що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своя земля не дорога, бо своєї рідної землі вони не знають? Усе в них є – зброя, сила і влада, і нічого не мають – ні тину, ні двору, ні посадженої деревини, навіть кладовищ нема, одна лише хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім’я чого – не відають самі, бо ж не мають ні подвійних ротів, ні бездонних животів і вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене їх сотням народів і їм самим на погибель? Та є у них суворий військовий лад, я сам це бачив, коли їхав до Батия на поклін: тумени розділені на кирієни, кирієни на сотні, сотні на десятки, кожна військова одиниця має свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи підвладний старшому, жодному воїну під загрозою смерті не вільно перейти з десятки в десятку, про кожен крок і вчинок доповідається від нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на світі, крім своєї юрти, кумису і жінок, байдуже, – і весь цей порядок існує сам собою, навіяний всемогутнім страхом перед законом, існує, немов лук, якому призначено випускати стрілу.

Дивись, це не народ, а об’єднана страхом суміш людей, орда, якій суджено розповзатися по світу, поки не розчиниться безслідно в океані народів і простору… Але вона є. Чоботи мають халяви, штани – пояс, кожух – комір, тіло – голову, а маєтку стільки, як кінський хвіст і власна тінь, але в своєму нестримному поході сповідують вони туманну віру в останнє море, якого ніколи не побачать, та до якого йдуть і мають у цьому свою мету, бо іншої не знають, і мають утіху від пролитої крові, бо іншої не відають також. То чи ж винні вони? Хіба пішли б ці пастухи із своєї волі різати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала їх?

Але чи винні ми, що маємо свою землю, своє дерево, зело, свій дім, обряди, свята і пісню, й для того, щоб зберегти все це нам дане й нами помножене, мусимо зміцнювати свою державу і закон? І мусимо бути жорстокі, і мусимо мати військо, послух і кару, бо ми – народ, який теж оберігає себе вищим і незалежним від нього законом. Не розумів цього Митуса. І я убив співця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмірно дорогими кожна людина, кожен корінець зела, кожна буква у слові, кожен звук у пісні… Закон повелів, бо винен той непокорою, винен той сваволею, хто руйнує засади держави. Держава – неволя, створена дідами нашими для того, щоб народ був вільний від загарбників. Хто ви без держави – ти і Митуса?

А він захотів бути вільним. Окремим тілом… А може, так повинно бути, хто пояснить мені? Коли владця й співець єдині, тоді й чин їхній удвоє значиміший, і якщо твориться чин справедливий, то й удвоє він стає справедливішим. А коли ні – то союз владці і співця удвоє більше зла приносить? Так, бо непідвладний співець може погамувати неправе діло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, він матиме змогу створювати рівнозначно і красу, і потворність… Де, в якому місці найдоцільніша спілка влади й мистецтва? Де межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні зійтися правитель і співець? Що є мірилом добра і зла – мистецтво чи закон? Але ж оборона рідного краю – це добро, на сторожі якого стоїть закон, і його нині уособлюю я. Чому Митуса не хотів стати зі мною поруч?

…Митуса надпив з чаші вина, поставив її на стіл і промовив:

«Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи водночас твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш незалежність. Як нам змиритися? Чи маю підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені простого ратника, з яким на полі бою рівні єсьте, бо ж проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, але й не підніметься озброєна рука без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією ж самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору? Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб’є, покора ж навіть не народить. Воля твоя, князю. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх – над твоїми діяннями. Все гине на землі, та ніщо не зникає безслідно: залишається пам’ять – добра а чи зла».

«Отямся, Митусо! – в голосі князя чулася погроза. – Чуєш, князь тебе просить: відмовся від своїх зухвалих слів. Як смієш ставити свій присуд вище мого? Воістину рече безумець у серці своїм, яко ність Бог!»

«Я відповім тобі, князю, інакше – рече співець у серці своїм: єсть Бог, і єсть він моїм Богом. Пісня, господине, розширює межі світу, вона сягає далі, ніж буденне життя, яким керуєш ти. Князь може жити тільки в державі: із загибеллю держави гине й він. Земля ж залишається, а на ній народ. Що інше підтримає його на дусі, як не пісня? Тільки з нею він пройде крізь століття неволі. Тому вона сильніша від закону. Пісня вбирає все, чим живе людство, і увібраний досвід людству потім віддає. Пісня пізнає ще не пізнане й дарує те пізнане людству в його власність. І, приймаючи цей дар, народ піднімається над своїм буденним життям, над справедливими й несправедливими, та все ж минущими законами – до висоти і змісту пісні».

«Ти сам не хочеш жити, Митусо», – мовив суворо князь.

Митуса гірко посміхнувся.

«Хто б не хотів… Та вислухай, князю, коротку притчу. Може, вона промовить тобі те, чого я не зумів повісти на свій захист… Прийшли якось люди до майстра замовити розп’яття, і спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса – живого чи мертвого? Подумали люди й вирішили замовити живого: якщо він чимось їм не вгодить, то завжди можна буде його розіп’яти, а мертвому відразу треба поклонятися… Не квапся, господине, підносити меч над моєю головою, для поклонів ще буде час, а нині, коли народові випадає з рук зброя, може пригодитися моя жива мисль».

Князь гукнув оружних воїв і велів їм вивести співця.

…Ховалися в ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Світало. Данило зійшов з галереї в дитинець, настала пора будити залогу.

V

Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.

«Зупинись, господине!» – звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.

Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою. Зелене полум’я Зореславиних очей обпалило його, й зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло; і зі скрухою подумав князь про несправедливість однозначного вироку, коли у княжому присуді над Митусою перевершила заслуги співця його провина.

Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смерті: господину Галицької й Волинської земель вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не сходив з коня, й не завжди сидів у сідлі з паленого золота – а деколи й охляп; і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру – частіше в яриці; бував Данило на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні й стояв на колінах – життя незмірно втомило князя, тож не ради живота свого заховався нині в Тустанському замку, а ради крихти віри: ще раз гукне Європі, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месниці лякала тепер його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Рано ще вмирати мені, жоно, не поглиблюй своїм нерозважливим вчинком моєї помилки: смерть співця – це тільки непоправна втрата, смерть князя сьогодні – остаточна наша погибель».

Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вийняла з піхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, – покірно стояв Данило перед своїм суддею, однак спостеріг коротку мить її вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, і нею просвітилися міріади думок у свідомості приречених на смерть – чейже й Зореслава покладе свою голову, як тільки звершить помсту, – так в останню хвилину пробігає в пам’яті людини все її довге життя.