Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Витончене чуття до демонічного на цей раз зрадило Ґете; тому його ставлення до Гельдерліна позбавлене звичайного запалу самозахисту; воно залишається м’яко-байдужим, холодно-добродушним, як швидкоплинний дотик, не вартий уваги, – ставлення, яке глибоко ображало Гельдерліна: вже впавши в безумство (втративши розум, він ще туманно розрізняв колишні схильності і антипатії), він гнівно відвертався, якщо відвідувач вимовляв ім’я Ґете. Він пережив розчарування, спробуване й іншими німецькими поетами того часу, – те розчарування, яке Грільпарцер, холодний у почуттях і вміло приховуючий свої думки, висловив з повною виразністю: «Ґете звернувся до науки, у пишноті свого квієнтизму вимагав тільки помірного – і скінчився, тоді як у мені палали всі смолоскипи уяви». Навіть наймудріший виявився недостатньо мудрим, щоб, наближаючись до старості, зрозуміти, що надлишок і юність – єдині.

Отже, ставлення Гельдерліна до Ґете неприродне: воно могло б стати фатальним, якби Гельдерлін із властивим йому смиренням послухав порад Ґете, знизив свою вроджену міру, якби він слухняно налаштував себе на ідилічний, буколічний лад; тому його опір Ґете є самозахистом у вищому сенсі. Але справжньою трагедією і бурею, що потрясла найглибші корені його буття, було його ставлення до Шиллера, бо тут люблячий мусив утвердити себе на противагу улюбленому, творіння – протиставити себе творцеві, учень – вчителю. Схиляння перед Шиллером було фундаментом його світосприйняття; тому глибоке потрясіння, яке відчуває його вразлива психіка під впливом нерішучості, холодності і сумнівів Шиллера, загрожує зруйнувати весь його світ. Але це взаємне нерозуміння між Шиллером і Гельдерліном – явище високого етичного порядку, і любовний опір, хворобливість неминучого розриву дозволяє порівняти його лише з відходом Ніцше від Вагнера. І тут учень кидає вчителя заради ідеї і зберігає високу вірність, вірність ідеалу, жертвуючи вірністю звичайної покори. Насправді Гельдерлін залишається більш вірним Шиллеру, ніж Шиллер сам собі.

Справді, Шиллер у ту пору ще вільно володіє своїм творчим духом, ще гримить, проникаючи в серце німецького народу, незрівнянний пафос його промови, – але все ж охолодження до чуттєвого світу і тяжіння до абстрактного мислення, втрата молодості у хворобливого, прикутого до кімнати і крісла поета відбулася раніше, ніж у старшого Ґете. Несправедливо було б сказати, що ентузіазм Шиллера випарувався або зменшився, – але він теоретизувався; бурхлива, бентежно-мрійлива сила Шиллера-тираноборця кристалізується в «методику ідеалізму»; полум’яна душа перетворюється в полум’яну мову, віра – в усвідомлений оптимізм, що відкриває шлях до буржуазного, ручного німецького лібералізму. Шиллер переживає переважно розумом, а вже не всією «неподільністю» особистості (якої вимагає Гельдерлін), не напруженням усіх життєвих сил. І дивним мав здатися цій чесній, досягшій ясності людині той час, коли вперше постав перед ним Гельдерлін. Бо Гельдерлін є справжнім його творінням: Гельдерлін запозичив у нього не тільки форму вірша і загальний напрямок, – все його мислення протягом багатьох років підживлюється винятково ідеями Шиллера, його вірою в удосконалення людства. Він є його поетичним твором, продуктом його уяви так само, як інші юні мрійники, як маркіз Поза і Макс Пікколоміні: він пізнає в Гельдерлінові свій власний ідеал, своє слово, втілене в людську подобу. Все, чого вимагав Шиллер від юнака, – натхнення, чистота, надмірність, – все це в Гельдерліні втілилося в життя: цей юний мрійник втілює у своєму існуванні шиллерівський постулат ідеалу. Гельдерлін живе ідеалізмом, який для Шиллера є скоріше риторичною догмою, він вірить у богів і в Елладу, які для Шиллера давно стали чудовою декоративною алегорією, – вірить з релігійною, не тільки поетичною вірою; він виконує місію поета, яку той лише постулює в мріях. Його власні теорії, його мрії раптово набувають втілення і зримого вигляду: звідси цей таємний переляк Шиллера, коли він вперше бачить цього юнака, героя своїх творів, свій ідеал як живу людину. Він впізнає його одразу: «Я знайшов у цих віршах багато від свого колишнього образу, і вже не вперше автор нагадав мені мене самого», – пише він Ґете, і, розчулений, він схиляється перед зовні смиренною, але внутрішньо палаючою людиною, перед відбитком згаслого вогню своєї молодості. Та саме ця вулканічна полум’яність, цей ентузіазм (який він невпинно проповідує у своїй поезії) у зрілому віці здається йому небезпечним для нормального життя: Шиллер з життєвої точки зору не може схвалити здійснення своїх поетичних вимог, піну екстазу, коли ставиться на карту все існування, і він повинен – трагічний розлад – відкинути як нежиттєвий ним самим створений образ ідеального мрійника.

Тут, можливо, вперше виявляється для Шиллера небезпечний дисонанс, викликаний розчленуванням внутрішнього світу на героїчну творчість і буржуазно-затишне існування: вінчаючи лаврами юних героїв своїх творів – маркіза Позу, Макса, Карла Моора, посилаючи їх на загибель (їхній героїзм аж занадто великий для земного існування), – перед іншим своїм творінням, перед Гельдерліном, він відчуває явне збентеження. Бо його проникливий погляд пізнає, що той ідеалізм, якого він вимагав від німецького юнацтва, доречний тільки в ідеальному світі, у драмі, а тут, у Веймарі, в Єні, ця поетична безумовність, ця демонічна непримиренність волі має убити молоду людину. «У нього яскраво виражена суб’єктивність… його стан небезпечний, тому що до таких натур важко наблизитись», – як про загадкове явище, говорить він про «мрійника» Гельдерліна, і майже тими ж словами говорить Ґете про «патологічний» образ Кляйста; обоє вони інтуїтивно відчувають у них прихований лик демона, небезпеку вибуху в їхньому до межі напруженому і розпаленілому внутрішньому світі. Тоді як поет Шиллер лірично прославляє юних героїв і занурює їх у блаженство надмірності, у безодню почуттів, – у реальному житті добродушний, доброзичливий чоловік намагається стримати запал Гельдерліна. Він піклується про його приватне життя, про його місце в суспільстві, влаштовує на посаду і знаходить видавця для його творів, – з глибокою душевною прихильністю, з батьківською ніжністю піклується про нього Шиллер. І, прагнучи послабити і пом’якшити зловісну напруженість його надмірності, прагнучи «зробити його розсудливим», м’яко і планомірно (при всій своїй симпатії) він тисне на його крила, не підозрюючи, що навіть найменший тиск може зламати цю чутливу, вразливу, тендітну душу.

Так поступово ускладнюються обопільні відносини: проникливим поглядом будівничого доль Шиллер провидить над головою Гельдерліна грізний меч самознищення, – Гельдерлін, зі свого боку, відчуває, що «єдина людина, яка забрала у нього свободу», Шиллер, від якого він непереборно залежить, допомагаючи йому у зовнішньому існуванні, не розуміє глибин його єства. Він жадав підйому, зміцнення своїх сил; «дружнього слова з серця мужньої людини – яке для духу немов цілюща вода, що захлиналася в гірських надрах і в кристальних струменях приносить нам таємну силу землі», – каже Гіперіон; але обоє вони, Шиллер і Ґете, мляво і рідкісними краплями дарують своє схвалення. Жодного разу вони не нагородили його щедрим захопленням, жодного разу не запалили його серце. Так близькість Шиллера стає для нього не тільки щастям, але і мукою. «Я завжди прагнув Вас бачити і, бачачи Вас, щоразу відчував, що я для Вас нічого не значу», – пише він з глибини серця гіркі слова прощання. І нарешті відкрито висловлює двоїстість свого почуття: «Тому я наважуюся зізнатися, що іноді я вступаю в таємну боротьбу з Вашим генієм, щоб зберегти перед ним свою свободу». Він не може – це стало йому ясно – довіряти свої потаємні думки тому, хто так стримано ставиться до його віршів, хто заземлює його політ, хто хоче бачити його помірним і холодним, а не «суб’єктивним і екзальтованим».

З гордості, незважаючи на властиве йому смирення, він приховує від Шиллера найбільш значні свої вірші, показує тільки менш серйозні твори епіграмного характеру, – бо чинити опір Гельдерлін не вміє, – він може тільки схилятися і ховатися. Він незмінно залишається уклінним перед богами своєї юності: не згасає в ньому благоговіння і подяка до того, хто був «чарівною хмарою його юності», хто дав голос його наспівам. Зрідка зійде до нього Шиллер з ласкаво-заохочувальним словом, і Ґете з байдужою привітністю пройде повз нього. Але вони залишають його на колінах перед собою, доки у нього не зігнеться спина.

Тож така бажана зустріч з великими стає для нього фатальною і зловісною. Рік свободи у Веймарі, від якого він чекав удосконалення, пройшов майже безплідно. Філософія – цей «притулок для невдалих поетів» – не дала йому нічого, поети його не надихнули: уламком залишається «Гіперіон», драму не закінчено, і, попри крайню економію, засоби його існування вичерпані. Перша битва з долею за поетичне існування начебто програна, бо Гельдерлін змушений повернутися додому під опіку матері і з кожним шматком хліба ковтати прихований докір. Насправді ж саме в Веймарі він здобув перемогу над найбільшою небезпекою: він не відступив від «неподільності натхнення», не дав себе приборкати і стримати, як хотіли його доброзичливці. Його геній утвердився у своїй найглибшій стихії, і, всупереч всякій розсудливості, демон обдарував його непримиренністю інстинкту. На спроби Шиллера і Ґете звести його до ідилії, до буколіки, до поміркованості він відповідає ще більш бурхливим вибухом. Умовляння Ґете до поезії в образі Евфоріона —

Але тихіше, тихіше,Без захоплення,Щоб не спіткалоТебе падіння …Стримай, ну стримай, упокоривши,Хоч до нас з любові,Надмірно живий поривІ пристрасті свої!Спокійним будь тут, у полі,Красуйся, молю! —

цей заклик до поетичного квієтизму, до ідилії, Гельдерлін зустрічає пристрасною відповіддю:

До чого обіцяти спокій, коли згораєМоя душа в оковах залізних днів,Не позбавляйте боротьби мене,Раби стихії полум’яності моєї?

Натхнення, «полум’яна стихія», в якій душа Гельдерліна живе, як саламандра у вогні, у спокусі холоду класиків залишилася недоторканою, – захоплений долею, він, той, «кого боротьба рятує», знову поринає в життя, і —

У горні подібному будеЧисте все куватися.

Те, що повинно було його погубити, спершу загартовує його, і те, що його загартувало, приносить йому загибель.

Діотіма

Слабких вириває всіх доля.

Madame де Сталь[59] записує у свій щоденник: «Frankfurt est une tres jolie ville; on у dine parfaitement bien, tout le monde parle le franqais et s’appelle Gontard»[60].

В одну з цих родин сімейства Гонтар поет після катастрофи був запрошений домашнім учителем до восьмирічного хлопчика: тут, як і у Вальтерсгаузені, спочатку всі здаються його мрійливому, легко займистому погляду «дуже хорошими і відносно рідкісними людьми»; він відчуває себе прекрасно, хоча значна частка його колишнього запалу вже зруйнована. «Я і так схожий на засохлу квітку, – елегійно пише він Нейферу, – яка якось разом із вазоном впала на вулицю; вщент розбився вазон, гілки зламані, коріння поранені, і тепер, з трудом посаджена у свіжу землю, ретельним доглядом вона ледь врятована від повного занепаду». І сам він знає про свою «крихкість», – найглибше ядро його особистості може дихати тільки в ідеальній, у поетичній атмосфері, в уявній Елладі. Ніяка певна дійсність, жоден певний будинок, ні Вальтерсгаузен, ні Франкфурт, ні Гауптвіль не були до нього особливо суворі, але це була дійсність, а всяка дійсність була для нього трагічна. «The world is too brutal for me»[61], – каже якось його брат Кітс. Ці ніжні душі могли витримувати лише поетичне існування.

І ось його поетичне почуття непереборно прагне в цьому колі до одного-єдиного образу, який він, незважаючи на близькість, відчував у своїх ідеальних мріях як вісницю «іншого світу»: це була мати його вихованця, Сусанна Гонтар, його Діотіма. Справді, у цьому німецькому образі, збереженому для нас у мармуровому бюсті, сяє грецька чистота ліній, і такою бачить її Гельдерлін з першої миті. «Гречанка, чи не так?» – захоплено шепоче він Нейферу, який відвідав його в її будинку: вона вийшла, марить він, з його власного неземного світу і, як і він, перебуває, чужа, серед черствих людей у гіркій тузі за батьківщиною:

Мовчиш і терпиш, вони не зможуть зрозуміти тебе,Ти, життя благодать! опустивши очі, мовчишУ прекрасний день, на жаль! даремноШукаєш своїх ти в сонячному світлі…Світловисоких душ годі й шукати.

Вісницею, сестрою, яка заблукала душею з іншого, з його світу – такою видається Гельдерліну, святому мрійнику, дружина його господаря; але до глибокого почуття спорідненості не домішується помисел про чуттєве володіння. (Будь-яке почуття у Гельдерліна нестримно несеться до вищого, у духовну сферу.) Вперше в житті він зустрічається з утіленням ідеалу, колись очікуваного або баченого в інших світах. І в дивній аналогії віршів Ґете до Шарлотти фон Штейн —

О, у століттях, вже давно віджитих,Ти сестрою чи дружиною була мені, —

він вітає Діотіму як бажану сестру, віщуючи в магічному передчутті:

Діотіма, життя благодать,Споконвіку сестра моя!Рук до тебе не простягаючи,Я давно вже знав тебе.

Тут його захоплений безмір вперше зустрічає в роздробленому, порочному світі гармонійне створіння, «все і одне»: «миловидність і велич, і спокій, і життя, і дух, і душа, і тіло складають милостиву єдність у цю душу», і вперше в одному з листів Гельдерліна, як звук органа, з безмежною душевною силою гримить слово «щастя»: «Я все ще так само щасливий, як у першу мить. Це вічна, радісна, святая дружба з особою, яка воїстину заблукала в цьому позбавленому духу і порядку столітті. Тепер моє естетичне почуття огороджене від помилок. Воно постійно направляється цією голівкою мадонни. Мій розум вчиться у неї, моя надірвана душа пом’якшується, прояснюється в її умиротвореному спокої».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Піфічно. Піфія – в Стародавній Греції жриця-віщунка в храмі Аполлона в Дельфах; пророкувала, дихаючи п’янкими парами, які піднімалися з ущелини скелі (звідси вираз «піфічні пари»).

2

Зауваження, огляд (фр.).

3

Почесний титул, який німецька влада надавала сановникам. (Прим. перекл.).

4

Цельтер Карл Фрідріх (1758—1832) – німецький музикант, педагог, композитор. Поклав на музику багато віршів Ґете.

5

Ленау Ніколаус (справжнє ім’я Франц Німбш фон Штреленау) (1802—1850) – австрійський поет. Романтична лірика, поеми «Савонарола», «Ян Жижка», «Альбігойці» і ін.

6

Емпедокл (V ст. до н. е) – грецький філософ (жив у Сицилії), автор філософської поеми «Про природу». За легендою, видавав себе за чудотворця і кинувся у кратер Етни, щоб довести свою божественність. «Смерть Емпедокла» – назва трагедії Гельдерліна.

7

Демулен Каміль (1760—1794) – французький журналіст і політичний діяч. Активно боровся за повалення королівської влади. Однодумець Ж. Дантона, разом із яким намагався перешкодити поглибленню революції. Страчений за вироком революційного трибуналу.

8

Робесп’єр Максиміліан (1758—1794) – діяч Великої французької революції, один із керівників якобінців. В 1793 р. фактично очолив революційний уряд, зіграв величезну роль у розгромі внутрішньої і зовнішньої контрреволюції. У той же час наносив удари і по лівим громадським силам. Страчений термідоріанцями.

9

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646—1716) – німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, мовознавець. Засновник і президент (з 1700) Берлінського наукового товариства. У дусі раціоналізму розвинув вчення про природжені здатності розуму до пізнання вищих категорій буття і загальних і необхідних істин логіки і математики. Один з творців диференційного обчислення.

10

Віланд Крістофер-Мартін (1733—1813) – німецький письменник, автор романтичного епосу «Оберон», виховного роману «Агатон».

11

Ефеби – в Стародавніх Афінах юнаки від 18 до 20 років, які проходили обов’язкове військове навчання і отримували загальну освіту під керівництвом спеціально виділених державою наставників.

12

Шеньє Андре Марі (1762—1794) – французький поет і публіцист. В елегіях відтворив світлий світ Еллади.

13

Термідор —11-й місяць (19/20 липня – 17/18 серпня) французького республіканського календаря (1793—1805). В історичній науці – термін, що позначає контрреволюційний переворот 27—28 липня (9 термідора) 1794 р., який скинув якобінську диктатуру і поклав початок контрреволюційному терору.

14

Кітс Джон (1795—1821) – англійський поет-романтик. Його ліричні вірші відрізняються глибиною почуттів і досконалістю форми.

15

Шеллі Персі Біші (1792—1822) – англійський поет-романтик. Загинув при корабельній трощі в Тірренському морі (у західних берегів Італії), і його труп через кілька днів знайшли на березі.

16

Ахілл – в грецькій міфології син Пелея, царя мирмидонян у Фтії (Фессалії), і морської богині Фетіди. Під час Троянської війни здійснив багато славних подвигів. Патрокл – в грецькій міфології син одного з аргонавтів, Менетія, соратник Ахілла в Троянській війні. Коли Ахілл відсторонився від участі в боях і становище греків стало критичним, Патрокл переконав Ахілла дозволити йому битися. Одягнений в обладунки свого друга, на його колісниці, яка була запряжена безсмертними кіньми, Патрокл звернув троянців на втеч й убив понад 20 троянських воїнів. Захоплений боєм, Патрокл забув заповіт Ахілла, який наказав йому повернутися, коли супротивник буде відтиснутий від ахейского табору. Патрокл переслідував троянців до самих стін Трої і там загинув від руки Гектора, якому допоміг Аполлон. У сутичці над убитим Патроклом Гектору вдалося стягти з нього обладунки, тіло ж Патрокла ахейці відбили і забрали до табору. Тут Ахілл влаштував Патроклу урочистий похорон: над багаттям в жертву герою було принесено 12 полонених троянських юнаків.

17

Новаліс (псевдонім Фрідріха фон Харденберга, 1772—1801) – німецький письменник-романтик. Помер від сухот, не доживши до 29 років.

18

Раймунд Фердинанд (1790—1836) – знаменитий віденський комічний актор і драматург, автор народних і казкових комедій. Наклав на себе руки після укусу скаженого собаки.

19

Бюхнер Георг (1813—1837) – німецький драматург, автор перших німецьких реалістичних драм. Помер від перевтоми мозку в Швейцарії, куди втік із Німеччини, переслідуваний за революційну діяльність.

20

Джакомо Леопарді (1798—1837) – італійський поет-романтик; був горбатим, напівсліпим, його організм, ослаблений ранньою розумовою напругою, не міг чинити опір жодній хворобі.

21

Вінченцо Белліні (1801—1835), автор прославлених опер «Норма», «Сомнамбула», помер тридцяти чотирьох років, через кілька днів після тріумфальної прем’єри своєї опери «Пуритани».

22

Герой середньовічних сказань, чарівник Мерлін був приспаний своєю коханою, феєю Вів’єн, і проспав кілька століть у зачарованому лісі.

23

Орфіки – в Стародавній Греції секта шанувальників міфічного співця Орфея. Гімни орфіков, які дійшли до нас, відрізняються піднесеним стилем.

24

Тіресій – в давньогрецькій міфології син німфи Харікло, нащадок Спарти, фіванский віщун. За однією з версій, викладеній в гімні Каллімаха «На обмивання Паллади», Тіресій юнаком випадково побачив Афіну оголеною під час її купання і був за це засліплений богинею, але потім на прохання Харікло Афіна відшкодувала Тіресію втрату зору даром пророцтва.

25

Іфігенія – донька Агамемнона, полководця греків в поході на Трою. Намагаючись умилостивити Артеміду перед відплиттям, Агамемнон повинен був принести Іфігенію в жертву, однак Артеміда вже на вівтарі замінила її ланню, а дівчину перенесла в Тавриду (Крим), на берег Понта (Чорного моря).

26

Беттіна – так Цвейг називає Беттіну (Елізабет) Арнім (1785—1859) – німецьку письменницю, сестру поета-романтика Брентано і дружину його друга, також відомого представника романтичного напряму, Ахіма фон Арніма; Беттіна Арнім була подругою Ґете і Бетховена, в житті якого зіграла важливу роль.

27

Аїд – в давньогрецькій міфології владика підземного царства і царства мертвих. Цю ж назва носило й царство мертвих.

28

Нейфер Християн Людвіг (1769—1839) – недаровитий поет, перекладач «Енеїди» Вергілія і творів Саллюстія. Друг студентських років Гельдерліна, який уклав разом з ним і Рудольфом Магенау (1767—1846) поетичний союз. Друкував вірші Гельдерліна в своїх альманахах.

29

Парнас – в давньогрецькій міфології місце, де жили Аполлон і музи. У переносному сенсі – «співдружність поетів».

30

Зарозумілість, гордість (грец.).

31

Оссіан – легендарний воїн і бард кельтів, що жив, за легендою, в III в. Відома літературна містифікація шотландського поета Дж. Макферсона, який приписав собі честь «відкриття» поезії Оссіана. Поеми Оссіана мали величезний вплив на всю європейську поезію другої половини XVIII – початку XIX ст.

32

Клопшток Фрідріх-Готліб (1724—1803) – німецький поет, автор епічної поеми «Мессіада» і прекрасних ліричних од.

33

Успішно займався теологією. Гідно виголосив ретельно підготовлену проповідь (лат.).

34

Старанний прибічник витонченої літератури (лат.).

35

Парки – в римській міфології богині долі. Мабуть, початковим було уявлення про одну Парку – богиню народження.

36

По суті справи – твердо, по способах – м’яко (лат.).

37

Резин’яція (з фр.) – повна покірність долі, покірлива смиренність.

38

Меріке Едуард-Фрідріх (1804—1875) – німецький поет, у творчості якого мотиви ідилічного вдоволення життям є досить сильними. Довгі роки був сільським пастором, потім – викладачем літератури в жіночому пансіоні в Штутгарті.

39

Зигфрід, герой давньогрецького епосу «Пісня про Нібелунгів», став невразливим, занурившись у кров дракона, якого вбив.

40

Мені потрібні деякі, мені потрібен один, мені не потрібен ніхто (лат.).

41

Орк – римське божество, те саме, що в давньогрецькій міфології Аїд.

42

Натяк на міф про загибель Геракла, який загинув, вдягнувши плаття, просочене отруйною кров’ю вбитого їм кентавра Несса.

43

Фаетон – в грецькій міфології син бога сонця Геліоса. Щоб довести своє походження від Геліоса, Фаетон взявся керувати сонячною колісницею батька і загинув, спалюваний вогненним жаром, ледь не згубивши землю, в страшному полум’ї.

44

Франциск Ассизький (1182—1226) – засновник ордена францисканців; проповідував євангельську бідність, смиренність, любов до ближнього і до всієї природи.

45

Фома Аквінський (1225—1274) – найвідоміший богослов середньовіччя, творець офіційного релігійно-католицького світогляду.

46

Бернард Клервоський (1113—1153) – настоятель монастиря в Клерво, викривач пороків духовенства і радник пап. Канонізований католицькою церквою.

47

Ігнатій Лойола (1491—1556) – засновник ордена єзуїтів, творець основ єзуїтського виховання і безпринципної моралі цього ордену.

48

Епізод із життя святого Франциска; юнак, що розтратив батьківські гроші на відновлення каплиці, був відданий батьком під суд, після чого публічно відрікся від родини і від світу, проголосивши своїм батьком «батька небесного».