Полная версия
Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше
гордо заявляє він. Він хоче залишитися чистим у своїй волі і замкнутим у своєму єстві. Він не хоче «руйнівної» дійсності, він шукає вічно чистий світ, шукає разом із Шеллі
той світ,Де музика, почуття, світло місячне – лише,де не потрібні компроміси, непотрібне злиття з ницим, де чистий дух може утвердитися в чистій, піднесеній стихії. У цій фантастичній непохитності, у цій чудовій непримиренності до реального існування проявляється більше, ніж у кожному окремому вірші, величний героїзм Гельдерліна: він із самого початку знає, що, ставлячи таку мету, він має відмовитись від життєвих благ, від суспільного становища, від бодай якоїсь забезпеченості; він знає, що легко «бути щасливим з дрібним серцем»; він знає, що він приречений залишитися «недосвідченим у радощах». Але він і мислить своє життя не як чесне животіння, а як долю поета: з нерухомим поглядом, спрямованим у височінь, з непохитним духом у скорботному тілі, в убогому лахміті, стає він до незримого вівтаря, одночасно і жертва, і жрець.
У цій внутрішній замкнутості, у таємниці самозбереження чистоти, у прагненні цілісною душею сприйняти цілісність життя – найсправжніша, найдієвіша сила цього ніжного, лагідного юнака. Він знає, що поезія не може досягти безмежності однією відірваною і непостійною часткою серця і духу: той, хто хоче проголошувати божественну істину, повинен віддатися їй повністю, принести себе в жертву. Для Гельдерліна поезія – священнодійство: справжній, покликаний поет повинен віддати все, чим земля наділяє інших, – все – за надану йому милість близькості до божества; служитель стихій, він повинен жити серед них, у священній відчуженості від світу і просвітленій небезпеці. Безмежність можна зустрічати лише єдністю: всяке дроблення волі досягає лише нижчих цілей. З першої хвилини дух Гельдерліна осягає необхідність безумовності: ще до закінчення інституту він вирішив не бути пастором, ніколи не пов’язувати себе міцно з умовами земного існування і вічно залишатися лише «хранителем священного вогню». Він не знає шляху, але йому відома мета. І з дивовижною ясністю духу усвідомлюючи всі небезпеки своєї життєвої недосконалості, він знаходить милостиву втіху:
Хіба тобі не однакове все живе?Хіба Парка[35] не годує тебе послужливо?Так сміливо йди беззбройнийПрямо крізь життя, не знаючи страху!Все, що станеться, хай буде на добро тобі!І твердо він стає на шлях своєї долі.З цієї непохитної волі до цілісності життя, до самозбереження чистоти, виростає його власною волею народжена доля, його призначення. Трагізм і внутрішній розлад рано стають його призначенням тому, що не чужий йому грубий світ, світ його ненависті, стає його головним супротивником: з нестерпним болем у серці він повинен героїчно пронизати боротьбою своє ставлення до найулюбленіших, гаряче люблячих його людей. Справжні противники його героїчної волі в боротьбі за життя-поезію – ніжно його любляча, ніжно любима ним родина, мати і бабуся, найближчі йому люди, яких він найменше хотів би образити в їхніх почуттях і яких він усе ж змушений рано чи пізно гірко розчарувати: завжди героїзм людини зустрічає найнебезпечніших супротивників саме в колі ніжних і дбайливих, щиро доброзичливих людей, які прагнуть розрядити всяке напруження і дружнім подихом пригасити полум’я «священного вогню» до рівня домашнього вогнища. І зворушливо бачити, як – fortiter in re, suaviter in modo[36] – непохитний в єстві, але м’який у формах впливу – люблячий син протягом десяти років усіма можливими доводами втішає своїх близьких і, сповнений вдячності, вибачається, що не може виконати їхнє пристрасне бажання і стати пастором. Невимовний героїзм мовчання і співчуття в цій прихованій боротьбі: цнотливо, навіть боязко, він приховує те, що дійсно надихає його і загартовує волю – своє покликання поета.
Про свої вірші він завжди говорить як про «поетичні досліди», і обіцянки успіху, які він дає матері, звучать не надто самовпевнено: «Я сподіваюся, – пише він, – коли-небудь стати гідним вашої приязні». Ніколи він не хвалиться своїми успіхами: навпаки, він завжди згадує, що він тільки початківець: «Я глибоко переконаний, що справа, якій я служу, благородна, і що вона благотворна для людства, коли досягає справжнього вираження і розвитку». Але мати і бабуся зі свого далека за покірними словами бачать тільки факт: без становища у суспільстві й даху над головою, чужий світові, він кидається в гонитву за порожніми химерами. Самотні вдови день за днем проживають у своєму скромному будиночку в Нюртінгенні, рік-у-рік відкладають дрібні срібні монети, відмовляючи собі в їжі, в одязі і теплі, щоб дати можливість вчитися талановитому хлопчикові. Із задоволенням вони читають його шанобливі шкільні листи, радіють його успіхам і схваленню вчителів, вони сповнені гордості, коли з’являються у пресі його перші вірші. І вони мріють, що тепер, отримавши освіту, він скоро стане вікарієм, одружиться на миловидній білявці і вони щонеділі з гордістю будуть слухати, як він проповідує з амвона слово Боже в якомусь швабському містечку. Гельдерлін знає, що повинен зруйнувати цю мрію, але він не вириває її безжально з дорогих рук: м’яко, наполегливо він усуває будь-яке нагадування про таку можливість. Він знає, що, незважаючи на всю їхню любов, вони все ж підозрюють у ньому неробу, і він намагається пояснити їм своє покликання, пише їм, що «в своїй бездіяльності він не належить собі і не дозволяє собі лише приємне проведення часу за рахунок інших». У відповідь на їхні сумніви він завжди в найурочистіших виразах підкреслює серйозність і моральність своєї діяльності: «Повірте мені, – шанобливо пише він матері, – що я не легковажу вами, і що мене часто турбує прагнення зробити свій життєвий план відповідним до ваших побажань». Він намагається переконати рідних, що він «теперішньою своєю діяльністю так само служить людям, як служив би як пастор», проте глибоко в душі він знає, що ніколи йому не вдасться їх переконати. «Це не впертість, – стогне його серце, – це призначене моєю природою і моїм теперішнім становищем. Природа і доля – це єдині сили, яким ніколи не слід відмовляти в покорі». Та все ж самотні старі жінки не полишають його: зітхаючи, вони посилають блудному синові свої заощадження, перуть його білизну і в’яжуть йому шкарпетки; багато таємних сліз і сподівань уплетено в їхнє в’язання. Але минають роки, а їхнє дитя все в мандрах і перебивається випадковою роботою, віддаючись тим же химерам, і вони – їм теж властива м’яка наполегливість їхнього дитяти – знову стукають до нього з колишнім проханням. Вони не хочуть відвернути його від поетичних вправ, – несміливо зауважують вони, – але вважають, що він міг би з’єднати їх з посадою пастора: вони наче передбачають ідилічну резин’яцію[37] Меріке[38], який зумів розділити життя між поезією і світом. Але тут вони торкаються творчої таємниці Гельдерліна, його віри в нероздільність жрецького служіння, і, як таємне знання, він розгортає свій прапор: «Багато, – пише він матері у відповідь на її умовляння, – людей сильніших, ніж я, пробували бути діловими людьми або чиновниками і водночас поетами. Але їм доводилося рано чи пізно жертвувати одним заради іншого, і, у всякому разі, це було недобре… бо, жертвуючи службою, вони вчиняли нечесно стосовно інших, жертвуючи мистецтвом, вони грішили проти свого природного, посланого їм Богом призначення, а це такий же гріх, і навіть більший, ніж гріх відносно плоті». Але ця таємнича велична переконаність у своєму призначенні не справджується анінайменшим успіхом: Гельдерлін досягає двадцятип’ятирічного, тридцятирічного віку, – і все ще жалюгідний магістр і дармоїд, як хлопчик, він повинен дякувати їм за надіслану «сорочечку», носові хустки і шкарпетки і вислуховувати рік за роком все сумніші закиди розчарованих у ньому близьких. З мукою вислуховує він їх і в розпачі стогне, звертаючись до матері: «Я б хотів, щоб ви нарешті відпочили від мене», – і все ж знову і знову він мусить стукати в єдині двері, відкриті для нього у ворожому світі, і знову він заклинає їх: «Майте ж терпіння зі мною». І нарешті він безсило опускається біля цього порога, як розбитий бурею човник на морське дно. Його боротьба за життя в ім’я ідеалу коштувала йому життя.
Героїзм Гельдерліна невимовно прекрасний тому, що він чужий гордості і вірі в перемогу: він знає лише своє призначення, чує таємний поклик, він вірить у покликання, а не в успіх. Нескінченно далекий від усякої самовпевненості, ніколи він не відчуває себе невразливим Зигфрідом[39], проти якого безсилі списи долі, ніколи він не бачить себе переможцем, тріумфатором. Саме почуття загибелі, що вічною тінню супроводжує його на життєвому шляху, придає його боротьбі героїчну міць. Не слід змішувати віру Гельдерліна в поезію як вищий сенс життя з вірою поета в свої власні сили: фанатизм, з яким він довіряється своєму призначенню, протистоїть скромності в оцінці свого обдарування. Йому докорінно чужа мужня, майже хвороблива самовпевненість Ніцше, який поставив собі за девіз формулу: Pauci mihi satis, unus mihi satis, nullus mihi satis[40] – швидкоплинне слово може збентежити його дух і змусити засумніватися у своєму таланті, холодність Шиллера засмучує його на довгі місяці. Як хлопчик, як школяр, він схиляється перед пересічними віршомазами, навіть перед Нейфером, – але за цією особистою скромністю, за цією крайньою м’якістю характеру криється непохитна як сталь воля до поезії, готовність до жертовного служіння.
«О мій милий, – пише він другові, – коли ж нарешті зрозуміють, що вища сила у своєму прояві – водночас і вища скромність, і що божественне, вирізняючи, завжди містить певну частку смирення і скорботи!» Його героїзм – це не героїзм воїна, не героїзм насильства, а героїзм мученика, радісна готовність прийняти страждання за незримі цінності, готовність йти на загибель за свою віру, за ідею.
«Воля твоя нехай здійсниться, доле!» – з цими словами благоговійно схиляється він, непохитний перед створеною ним долею. І я не знаю більш благородної форми героїзму на землі, ніж ця єдина, не закривавлена і ницою жагою могутності: вища мужність духу – це героїзм без насильства, не безглуздий заколот, а добровільне підпорядкування нездоланній і освяченій визнанням необхідності.
Міф про поезію
Люди цього не навчили,
Тягне, нескінченно люблячи, святе серце
Мене до нескінченного.
Ніхто з німецьких поетів не вірив так гаряче в поезію і її божественне начало, як Гельдерлін, ніхто не захищав із таким фанатизмом її безумовність, її непоєднуване з земним: всю свою бездоганну чистоту він екстатично вкладає в поняття поезії. Як це не дивно, цей шваб, цей кандидат на посаду протестантського пастора, володіє цілком античним ставленням до незримого, до вищих сил, він вірить набагато глибшою вірою в «батька ефіру» і всемогутній рок, ніж його однолітки, ніж Новаліс і Брентано у свого Христа. Поезія для нього те саме, що для них Євангеліє, одкровення останньої істини, п’янка таємниця, надприродні дари, що полум’яно присвячують і причащають земну плоть безмежності. Навіть для Ґете поезія – тільки частка буття, для Гельдерліна ж вона – абсолютний його сенс, для одного – тільки особиста потреба, для іншого – потреба понадособиста, релігійна. У поезії він з трепетом пізнає дихання божества, яке запліднює землю, у поезії – єдину гармонію, в якій у милостиві миті виражається і переплавляється одвічний розлад буття. Як ефір, фарбуючи, наповнює прірву між небом і землею, незримо згладжуючи жахливу порожнечу, що зяяла б між зоряною сферою і нашою планетою, так поезія заповнює прірву між вершиною і низовиною духу, між божеством і людиною. Поезія – повторюю – для Гельдерліна не тільки музична приправа життя, прикраса духовного тіла людства, а втілення вищої доцільності і вищого сенсу, всезберігаюче і творче начало; тому присвятити їй життя – означає зробити гідне жертвопринесення. Тільки величчю цього погляду пояснюється велич героїзму Гельдерліна.
Невідступно створює Гельдерлін у своїй поезії цей міф поета, і тільки відтворивши його, ми можемо осягнути пристрасність його свідомості, відповідальності, спрагу цілісності, пронизливість його життя. Для нього, для побожного шанувальника «вищих сил», світ поділений на дві частини, як в грецькому, платонічному вимірі. У височині «боги розкошують у вічному сяйві», недоступні і все ж причетні до людського життя. Внизу перебуває і працює відсталий натовп смертних у безглуздому колесі повсякденності.
Блукає вночі, живе наче в обителі Орка[41],Не відаючи бога, наш рід.До роботи прикутийКожен сам і в галасливій своїй майстерні чує вінТільки себе одного, наполегливо рукамиДалі без зупинки працюють, але марно, але марно:Безплідна, як фурії, праця завжди залишається нещасним.Як у вірші Ґете, світ поділений на світло і ніч, поки зоря не «зглянеться над мукою», поки не відновиться зв’язок між двома сферами. Бо космос залишився б подвійно самотнім, самотністю богів і самотністю людей, якби не виникав між ними швидкоплинно-милостивий зв’язок, якщо б вищий світ не відображав світ нижчий, а нижчий світ – світ піднесений. І боги у височині, «блаженствуючи у вічному сяйві», – і вони не цілком щасливі: вони не пізнають себе, поки інші їх не пізнають:
Наче героям вінок, так завжди священним стихіямПотрібно для слави серце людей, сповнених почуттям.Так прагне нице у височінь, піднесене – до низького, дух – до життя, і життя підноситься до духу: всі предмети безсмертної природи позбавлені сенсу, доки вони не пізнані смертними, які не закохані земною любов’ю. Троянда тоді тільки стає справжньою трояндою, коли притягає радісний погляд, вечірня зоря тоді тільки стає прекрасною, коли відблискує в зіниці людського ока. Як людина, щоб не загинути, потребує божественного, так і божество, щоб стати реальним, потребує людини. Так божество створює свідків своєї могутності, уста, що віддають йому хвалу, поета, який робить його істинним божеством.
Це основне ядро поглядів Гельдерліна – як майже всі його поетичні ідеї – можливо, запозичене, бере свій початок з «колосального шиллерівського духу». Але наскільки розширене холодне визнання Шиллера —
Чи не мав друзів творець світу,Занудьгував – і створив духів кліру,Дзеркала святі святості його —в орфічному баченні Гельдерліна – у міфі про народження поета:
І невимовним, і одинокимВ марній темряві залишився б той,Хто знамена і блиски блискавокІ воду тримає у своїх руках,Як думки, святий отче,Ніде він не відкрився б серед живих,Коли б для пісні слухачів не мало серце.Відтак, не від туги, не від ледарської нудьги створює собі божество поета – у Шиллера ще панує уявлення про мистецтво як про якусь піднесену «гру», – через необхідність: немає божества без поета, через нього воно стає божеством. Поезія – тут ми торкаємося найглибшого ядра серед ідей Гельдерліна – це світова необхідність, вона не творіння всередині космосу, вона – космос. Не заради забави посилають боги поета, а в силу необхідності: він потрібен їм, «посол єднаючого слова»:
Безсмертя свогоДосить богам, і колиЧого-небудь потребують вони,Те тільки в людях і герояхТа інших смертних.Бо Нічого блаженні не відчувають,І повинен, коли дозволеноСказати таке, божим іменемІнший відчути за них,І він потрібен їм.Він їм потрібен, богам, але і людямпотрібні поети, і святі речі,В яких зберігається життя вино – дух Героїв.У них зливається те й інше, вище і нижче, вони дозволяють дисонанс у необхідну гармонію, у спільність, бо:
Спільного духу думи лежать,Тихо стихаючи в душі поета.Так і перебуває обраний і відторгнутий між самотністю і самотністю, цей створений земним, пронизаний божественним образ поета, покликаного споглядати божественне в божественних формах, щоб у земних видах відкрити його землі. Від людей він втікає, богами він покликаний: його буття – посланництво, він – дзвінкий щабель, по якому «як по сходах, сходять небеса». У поеті тьмяне людство символічно переживає божество: як у таїнстві святих дарів, у його слові куштує воно плоть і кров – нескінченності. Тому і є незрима жрецька пов’язка навколо його чола і непорушна обітниця чистоти.
Цей міф про поета служить духовним центром світу Гельдерліна: крізь всю свою творчість непохитно проносить він цю непорушну віру в жрецьке призначення поезії; звідси ця безсумнівна священнодійність, урочистість його моральної постави. Кожен вірш починається піднесено: у ту мить, коли в поезії він звертає свій дух до небес, він відчуває себе вже непричетним землі, тільки глашатаєм, який віщує людству волю вищих сил. Хто хоче бути «голосом богів», «герольдом героя» або (як він десь говорить) «мовою народу», той повинен володіти піднесеністю мови, урочистістю постави, чистотою провісника богів; з незримих сходів храму він звертається до незримого, незліченного сонму, до примарного натовпу, до омріяного народу, який повинен виникнути з реального, бо «вічне створюють поети». Відтоді, як замовкли боги, їхнім ім’ям і словом промовляють скульптори вічного в земній повсякденності. Тому так урочисто, піднесено звучать його вірші, і білосніжні вони, як шати жреця, навіть без прикрас. Тому він сам говорить у віршах ніби високою мовою. І цього стилю послання не відняли у Гельдерліна навіть роки життєвого досвіду. З тими роками лише затуманюється, затьмарюється, трагічно забарвлюється його міф: поступово приходить він до свідомості, розуміє, що посланництво – не безтурботне блаженство обраних, як марилося йому в весняному блиску юності, а героїчний рок. Те, що юнакові здавалося лише благодатною милістю, те зрілий чоловік пізнає як жахливо прекрасний біг по краю урвища, серед похмурих хмар вищих сил, під блискавками фатуму і гнівним громом надприродніх, вищих сил —
Вони, що нам небесний дають вогонь,Вони і біль священний нам дарують.Він усвідомлює: бути покликаним до жрецького служіння означає бути позбавленим щастя. Обраного помічено, як дерево в безконечному лісі червоним знаком для сокири: справжня поезія кидає виклик долі, і тому лише той може бути істинним поетом, хто свідомо жертвує легкістю і мірою життя і сам віддається грі вищих сил. Тільки той, хто сам береться ректи їм трагічний героїзм, хто від затишку домашнього вогнища прямує в грозу, щоб слухати заклики богів, – тільки той стане героєм. Уже Гіперіон каже: «Віддайся генію один раз, і він порве всі ланцюги, що зв’язують тебе з життям», – але лише Емпедокл, лише затьмарений Гельдерлін усвідомлює жахливість прокляття, посланого богами на того, хто «бачить божество в божестві»:
Але їхній законУ тому, щоб власний будинокЗруйнував той, і все милеПрокляв, як ворог, і батька, і синаПід уламками поховав.Хто хоче уподібнитися їм і неСтраждати від несхожості, мрійник.Поет, торкаючись первозданної моці вищих сил, постійно піддається небезпеці: він немов громовідвід, який своїм єдиним тонким, спрямованим у височінь вістрям притягує блискучі спалахи всесвіту, бо він, посередник, мусить, «піснею наділений», смертним «донести небесне полум’я». Величним викликом зустрічає він, вічно самотній, зловісні сили, і його атмосферна насиченість їх згущеною вогненністю стає майже смертельною. Бо він не має влади за мовчанням приховати пробуджене в ньому полум’я, пекуче слово пророка —
Він себе пожер би,Боровся б сам з собою,Бо не терпитьПолону небесний вогонь ніколи, —та й не владний відкрити до кінця приховане; мовчання про божество було б образою святині, але так само й повне одкровення – було б зрадою богів. Божественне, героїчне він повинен шукати серед людей, терпіти їх буденність, не втрачаючи надію на людство; він мусить віддавати хвалу богам і прославляти велич тих, хто його, вісника богів, залишає в земній скорботі на самоті. Але слово і мовчання, те й інше стає для нього святим стражданням: поезія – не блаженна свобода, як мріялося юнакові, не радісні часи, а сумний священний обов’язок, рабство обраних. Хто одного разу дав обітницю служіння, залишається скутим назавжди; ніколи він не зірве з себе Нессів одяг[42] поезії: він би спалив себе (доля Геракла і всіх героїв). Він не може ні переступити, ні відступити: рок тяжіє над обранцем богів.
Вітак Гельдерлін просякнутий свідомістю своєї трагічної долі; як у Кляйста і Ніцше, трагічне почуття загибелі рано опановує владу над його життям і кидає зловісну тінь на десятиліття вперед. Але цей м’який, слабкий онук пастора, як і син пастора Ніцше, має класичну мужність: як і Прометей, він хоче помірятися силою з неосяжним. Ніколи він не намагається, подібно Ґете, притлумити демонізм, що переповнює його істоту, вигнати або приборкати його.
Ґете постійно тікає від своєї долі, він хоче врятувати дорогоцінний скарб життя, якому він довірений, – а Гельдерлін вступає в єдиноборство з бурею з окутим сталлю духом і водночас беззбройний: чистота – єдина його зброя. Сміливо і все ж благоговійно (це чудове співзвуччя пронизує всю його долю і кожен його вірш) він піднімає голос для гімну, щоб нагадати братам і мученикам поезії про святу віру, про героїзм вищої відповідальності, про героїзм їхнього покликання:
Не можна відрікатися від стремлінняНам благородного – перетворюватиВсе грубе на божественне в нас.Не таємно, не нещирістю серця, не бережливим збереженням буденного щастя – неймовірною ціною купується найвища нагорода. Поезія – виклик долі, благоговіння і сміливість водночас: хто веде бесіду з небесами, той не повинен боятися їхніх блискавок і неминучості фатуму:
І ми, поети, маємо під божоюГрозою з оголеною головоюСтояти і своїми руками промінь батькаЛовити і людям у пісню наділенийНебесний дар підносити.Тут ми одні, адже чисті серцем,Як діти, і безгрішні наші руки,І промінь батька не обпікає нас, чистий,І вражене стражданням божим,Страждаючи, залишається міцним серце.Фаетон[43] або натхнення
Натхнення, ми з тобою
Входимо немов у тишу могил
І пливемо з твоєю хвилею
У тихій радості без сил.
Але, коли нас кличуть Ори,
З новою гордістю встаємо
І горимо, як зірок візерунки,
У коротких сутінках нічних.
До такої героїчної місії, яка в міфі Гельдерліна приділена поетові, юний мрійник – навіщо штучно приховувати? – приступає, по суті, з дуже скромним поетичним хистом. Ніщо в духовній поставі і в поетичній поведінці двадцятичотирирічного магістра не вказує на яскраву індивідуальність: форма його перших віршів, аж до окремих образів, символів і навіть слів, майже з недозволеною близькістю відтворює поетичні зразки його тюбінгенського періоду – оди Клопштока, дзвінко-стрімкі гімни Шиллера, німецьку просодію Оссіана. Його поетичні мотиви бідні, і тільки юнацький запал, з яким він повторює їх у все більш і більш піднесених варіаціях, приховує вузькість його духовного горизонту. І уява його витає в невизначеному і потусторонньому світі: боги, Парнас, батьківщина утворюють замкнене коло його мрій, навіть слова, епітети «небесний», «божественний» повертаються з нав’язливою монотонністю. Ще менш розвинена у нього розумова сторона, яка перебуває в повній залежності від Шиллера і німецьких філософів; лише пізніше похмурим полум’ям спалахує в глибині його ночі таємнича лапідарність, немов пророче мовлення оракула – не виявлення власного духу, а ніби орфічна мова духу всесвіту. Найсуттєвіші елементи форми не представлені хоча б у початках; чуттєві образи, гумор, знання людей, словом – все, що виходить із земної сфери, і, оскільки Гельдерлін, у силу впертого інстинкту, відкидає будь-яке злиття з життям, ця вроджена сліпота до життя підвищується до ступеня абсолютного примарного стану, створює ідеальну ідеологію світу. Солі та хліба, тіні і світла, фарб немає в тканині його вірша: незмінно залишається вона ефірною, примарною, невагомою, і найпохмуріші роки передають йому тільки таємниче безтілесну хмарність, якусь легкість.
І кількісно його творчість мізерна, часто переривається втомою почуттів, тупою меланхолією, розладом нервів. Поруч із первісною, соковитою насиченістю Ґете, чиї вірші несуть у зародку всі струмені й соки життя, поруч з цією родючою, сильною рукою обробленою нивою, яка, подібно до відкритого поля, всмоктує і сонце, і вологу, і всі небесні дари, – поетичне надбання Гельдерліна здається особливо бідним: можливо, єдиний раз в історії німецького духу з настільки незначних поетичних задатків розвинувся такий великий поет. Його «даних» – як кажуть про співаків – не вистачало. Його мистецтво – у володінні цими даними. Він був слабшим за інших, але в його душі виростали крила, що підносили його в небеса. Його обдарування було позбавлене своєрідної тяжкості, тому воно було здатне до безмежного підйому; геній Гельдерліна – можливо, не геній мистецтва, скоріше – чудо чистоти. Його геній – натхнення, незримий політ. Тому природне обдарування Гельдерліна не піддається філологічному виміру – ні в сенсі широти, ні в сенсі повноти. Гельдерлін – перш за все проблема інтенсивності. Його поетична фігура здається (порівняно з іншими, м’язистими і міцно складеними) немічною; поруч з Ґете і Шиллером, з мудрими і багатогранними, бурхливими і потужними геніями, він здається наївно простодушним і начебто безсилим, подібно до Франциска Ассізького[44], лагідним, немудро-праведним поруч із гігантськими стовпами церкви, поруч із Фомою Аквінським[45], Бернаром Клервосським[46], Лойолою[47], поруч із великими будівничими соборів середньовіччя. Як у Франциска, у нього тільки ангельски чиста ніжність, тільки безмір братнього почуття в стихії, але також і справді францискійська, беззбройна сила захоплення, екстатичного піднесення над тісною долиною. Подібно до нього, він художник без мистецтва, могутній однією лише силою євангельської віри у вищий світ, тільки силою героїчного зречення – зречення юного Франциска на Ассізькій площі[48].
