Листи до Феліції (1913)

А тепер час мені на боковеньку, не хочу завтра все проспати.

Спочатку я мало не злякався людини з Каїру. Він, звичайно, добрий німець, але я уздрів, як він, мов араб, крутиться біля тебе у порожній конторі, а за ним пурхає, як метелик, якесь простирадло. Як би прислужилося мені своє місце за Твоїм столом! Краще бути нічним сторожем на своїй фабриці, ніж ген-ген коханцем, як я.

12.01.1913

Улюблене дитя моє, все позаду, сподіванки на кращі часи замріли на обрії, в будинку відносний мир і спокій. Іноді мені здається, я ладен пожертвувати чим завгодно, навіть власною сестрою, аби позбутися всіх цих чужих людей в будинку. Зрозуміло, Ти не повинна думати, та, сподіваюся, і не думаєш, що почуття це бодай якось співвідноситься з дійсністю, але саме почуття незнищенне.

Я отримав Твій лист, листівку і фотокартки в самий розпал весільних урочистостей, якраз коли ми шикувалися для весільної ходи, мені здалося на мить, ніби Ти стиснула мою руку.

Ах, кохана, Твої фотографії – яка ж це солодка мука! На всіх зображена кохана, жодна на іншу не схожа, і всі захоплюють з неймовірною силою. На цих знімках Ти знову схожа на ту маленьку дівчинку з найпершої картки, яку Ти мені прислала. Як спокійно Ти сидиш, ліва рука, хоч вона і гуляща, все одно є недоторканною, бо Тобі диктують щось дуже замислене. Витончена світлина на випадок, коли б Ти хотіла викликати в когось бажання негайно поцілувати Тебе в губи. Це в твоєму бюро Тебе сфотографували? І в чому різниця між різними мундштуками у апаратів? Або це фотографії для рекламних цілей? Може, навіть для листівок? Але ж ні ж?

Кохана, чого б Ти тільки не сказала, якби попостежила за мною під час весілля! Себто взагалі все пройшло зовсім так, як я і припускав, а єдиною несподіванкою свята виявилося те, що воно все ж і справді скінчилось. Але що я знову буду в такому засушеному, понурому стані, набагато перевершуючи з погляду сумного вигляду найпохмурішого з гостей, – цього я ніяк не очікував; подібні стани, думав я про себе, назавжди пішли для мене в легендарне минуле. І ось вони знову тут, свіженькі, як в перший день довгої низки нескінченних днів. І тільки після, забігши ненадовго в кафе і прогледівши в газетах чотири речі Домьє[13] («М’ясник», «Концерт», «Критики», «Колекціонер»), я потроху так-сяк отямився.

Франц

13.01.1913

Так, значить, Ти на мене не розсердилася, улюблена моя Феліціє, через недільного листа, та ще й пожертвувала заради мене частиною свого післяобіднього сну, якого Ти, до смерті втомлена, так потребуєш. Але сон хоч, принаймні, був міцний і добрий? Однак Ти геть уже не катаєшся на ковзанах? Не гуляєш? І часу на читання у Тебе, звичайно, теж немає. Раніше, поки Ти не знала мене, цієї людини, що живе виключно завдяки Твоїм листам і Твоїми листами, у Тебе, напевно, був зовсім не такий розпорядок дня. Скажи мені що-небудь про це, кохана, але тільки правду! І про численні журнали, які згадані в найпершому Твоєму листі і які Ти, як і раніше, отримуєш, Ти мені досі так нічого і не сказала.

Нічого надокладь про весілля в подробицях я краще не писатиму, інакше довелося б описувати нових родичів і їхніх друзів, це занадто відкине мене назад, в недавній, і так насилу пережитий час. Кузину мою звати Марта, у неї багато чеснот, одна з яких – невибагливість, якою щедро користувався я один. Мої батьки (не можу встояти перед спокусою і скажу тут: «мої бідолашні батьки») з нагоди весілля були дуже щасливі, незважаючи на шалену суму, яку їм, згнітивши серце, за це свято довелося викласти. Зазвичай мій батько по обіді вмощується в крісло-гойдалку, щоб поспати ненадовго, а потому знову чимчикує до крамниці – лягати після їжі йому через його серцеву недугу категорично не можна. Ось і сьогодні він сів у крісло-гойдалку, і я вже думав, що він заснув (а я саме обідав), аж раптом він, вже засинаючи, каже: «Хтось мені сказав, що наша Валлі у весільній фаті вчора була викапана княгиня». Але сказав по-чеськи, і стільки захоплення, любові і ніжності, скільки злилося в чеському слові «Kněžna», що німецькому «Fürstin» було до нього як до неба, воно ж цілком настроєно на розмах і на розкіш.

Зауваження мого зятя Ти, кохана, зрозуміла не цілком правильно. Якби існувала для нього бодай найменша можливість мати на оці Твої листи, тоді, звичайно, відому зловмисність його жарту не довелося б заперечувати. Але саме він про Твої листи, зрозуміло, зовсім не знає, і такий натяк з його боку повністю виключений. Єдиний натяк, який міг би тут критися, хоча не було і його, це той, що я так мало приділяю уваги сім’ї, немов живу десь на чужині і з сім’єю лише листуюся. Про мою ж справжню домівку він, звичайно, знати не знає[14].

Франц

14.01.1913

Кохана, за роботою час промайнув швидко, вже знову так пізно, і мені завжди близько другої ночі згадується той китайський вчений[15]. На жаль, на жаль, не подруга мене будить, а тільки лист, якого я хочу їй написати. Якось Ти написала, що хотіла б сидіти поруч зі мною, коли я пишу; уяви собі, я б тоді не зміг писати (у мене і зараз якось не особливо виходить), геть не зміг би. Писати – це ж розкриватися до самого дна; навіть крайньої відвертості і самовіддачі, допустимої в спілкуванні між людьми, такої, коли, здається, ось-ось втратиш себе, чого люди, поки вони при здоровому глузді, зазвичай намагаються уникати, бо жити, поки живий, хоче кожен, – навіть такої відвертості і самовіддачі для письменства свідомо геть обмаль. Усе, що з цієї поверхневої площини ти переносиш в письменство – якщо вже інакше не виходить і глибші джерела в тобі мовчать, – усе це ніщо і піде на пропасть тієї самої миті, коли більш справжнє почуття похитне в тобі цю першу, поверхневу оболонку. Ось чому жодної самотності не вистачить, коли пишеш, і будь-якої тиші мало, коли пишеш, і ніяка ніч не буває досить темна. Ось чому і ніякого часу ніколи не вистачає, бо дороги свої довгі, збитися з них легко, і часом такий страх підступить, що, забувши всі потяги і спокуси, хочеться повернути і бігти назад (втіха, за яку потім щоразу приймаєш тяжку кару), – як з несподіваним поцілунком, випадково зірваним із жаданих вуст! Я часто думаю, що найкращим способом життя для мене було б, якби мене замкнули з пером, папером і лампою в найдальшому приміщенні довгого підвалу. Їжу хай би мені приносили і ставили від моєї кімнати якнайдалі, на вході в підвал. Похід за їжею, в халаті, повз усі підвальні склепіння, був би єдиною моєю прогулянкою. Потім я вертав би за стіл, довго, зі смаком їв і знову брався б писати. Ах, що б я тоді понаписував! З яких глибин би черпав! Без зусиль! Бо вища зосередженість вже не вимагає зусиль. Правда, довго б це, напевно, не протривало, і за першої ж, навіть в такому стані все одно неминучої невдачі я вкинувся б у грандіозне, чудове безумство. Що скажеш, кохана? Не цурайся підвального жителя!

Франц

15.01.1913

Сьогоднішній день закінчиться вже відносно скоро, але я і лягти хочу теж скоро, бо ж за вчорашню, часом навіть хорошу роботу мені весь день довелося розплачуватися головними болями (до речі, ці головні болі – досягнення останніх двох місяців, якщо взагалі не нового, 1913 року) і поганим сном, який тріщить од кошмарів. А добре писати бодай два вечори поспіль мені вже давно не вдавалося. Яким же нерівним місивом писанини буде він, цей мій роман! І яка пекельна, якщо взагалі здійсненна, буде ця робота – вдихнути хоча б видимість життя в дохлі його шматки! І скільки залишиться в ньому несправжнього тільки тому, що вчасно не прийшла підмога з глибин.

Вчора про щось я забув запитати, хоча від думок у голові роїлося. Чи означає те, що Ти пишеш у неділю увечері, що вдень Тобі боліла спина і Ти недобре почувалася? Навіть у неділю, коли Ти могла відпочити, Тобі нездужалося? І та ж таки моя здорова дівчинка? І це моя розважлива дівчинка, яка цілу неділю (з Твого листа так здається) проводить вдома і в тітки, замість вийти на чудове зимове повітря. Напиши мені про це, кохана, і то пиши чисту правду! Раз по раз я чую, як Твоя мати лається: «Зведеш ти себе зі світу!» Але якщо вона має на увазі лише писання – а в цьому контексті вона має на увазі хіба що писання – то вона помиляється. Мені досить п’яти рядків моєї коханої – скажи це матусі, щоб заспокоїти, коли опівдні вона лягає спати, – п’ять рядків – це прохання неабияке, але зі світу це не зводить. Звичайно, коли кохана пише довгі листи! Але це не моя вина, матусю, через це і я спересердя лаюся. Але, можливо, мати має на увазі не писання – тоді, звичайно, мені нема що сказати у відповідь.

Колись Ти пообіцяла, що скажеш мені, чому Ти не можеш відмовитися від роботи у професора або принаймні не можеш її якось скоротити. Як Ти взагалі потрапила до професора?

Про мого зятя я Тобі ще напишу, про Макса теж, про Льові теж, мені, врешті-решт, абсолютно байдуже, про кого писати, аби лишень вірити, що кожним написаним словом я торкаюся до Тебе, кохана. «Таємне кохання» у нас не грають[16], зате наш новий кенар просто зараз, серед ночі, хоч його і накривають, раптом затягнув щось сумовите.

Франц

16.01.1913

Пишу вже зараз, бо хто знає, коли і наскільки засмученим я повернуся додому сьогодні ввечері. Тільки уяви собі, сьогодні ввечері – я вже місяць з тривогою цього чекав – не залишаюся вдома. Мене вже зараз гризе сумління, і я буду задоволений, якщо воно бодай на чверть години залишить мене сьогодні в спокої. Річ у тому, що Бубер виступає з доповіддю про єврейський міф[17]. Втім, сам Бубер ні в життя не витягнув би мене з моєї світлиці, я його вже чув, він справляє на мене швидше занудне враження, що б він не говорив, завжди чогось бракує… (Зрозуміло, він багато знає, китайські історії…) – (Не було під рукою бібулки, і я, чекаючи, поки сторінка просохне, читав в «Education», яке саме переді мною лежить, сторінки з 600-ї по 602-гу. Боже ти мій! прочитай це, кохана, ні, Ти тільки прочитай! «Elle avoua qu’elle désirait faire un tour à son bras, dans les reus»[18]. Який образ! А прокреслені сторінки, кохана, аж ніяк не означають ночі, коли у нього не було сил. Навпаки, це саме ті сторінки, в які він заглиблювався цілком, просто щезаючи з людських очей. І навіть у третьому, чистовому рукописі, як Ти можеш побачити з додатку, йому ще випадало це нескінченне щастя.) – Продовжую в інших дужках: (так ось, він, Бубер, видав «Китайські духовні і любовні історії»[19], які, наскільки я їх знаю, просто розкішні.) Але після Бубера читає Айзольт[20], заради неї я і йду. Ти її вже слухала? Я бачив її Офелію і в ролі Віри в «Ім’ярек»[21]. Її вигляд і голос мене просто-таки підкорили. Ймовірно, я взагалі з’явлюся туди вже тільки по буберовій доповіді.

Авжеж, кохана, зауваження в моєму недільному листі. Воно ні до чого, я мушу його згадати ще раз. Воно дуже зле, чи не так? Ні, Ти в цьому зовсім не унікальна. Скажи, як могло з кимось статися таке? Кохана, я прошу Тебе ще раз, даруй мені, кажи все, не залишай у собі ані краплі жовчі на мене, скажи мені ще раз виразно, що Ти пробачила, скропи зауваження чорнилом і напиши мені, що це сталося. Я полегшено зітхну. Який чорт водив тоді моєю рукою!

Уявляєш, Феліціє, вже початок на четверту ночі! Багато бачив, дещо чув, але нічого такого, що б вартувало доброго сну. На добраніч, кохана моя. Як спокійно Ти спиш, а Твій суджений тим часом бозна в якій далині вештається. Подобаються Тобі такі картки, як-от ті, що доклав? Та голяка у кутку на світлині – Оттла.

Франц

[На берегах] Фото мені треба назад, я його вкрав у Оттли.

17.01.1913

Тільки що, кохана, вперше за значний проміжок часу знову чудово посидів за читанням. Ти в житті не здогадаєшся, що я читав і що так мене потішило. Старий річний комплект «Gartenlaube»[22], ще за 1863 рік. Не те щоб я читав щось конкретне, просто повільно перегорнув 200 сторінок, розглядаючи ілюстрації (через дорожнечу відтворення тоді ще рідкісні) і лише де-не де читаючи, коли траплялося щось надто цікаве. Мене раз у раз тягне в минулі часи, і насолода пізнавати людські стосунки й образ думок в уже закінченому, віджилому, проте ще абсолютно зрозумілому вигляді (Господи, 1863 рік, це ж якихось 50 років тому!), проте вже не будучи в стані пережити їх по-справжньому, в подробицях, знизу і наче зсередини, це є насолода грати ними на свій розсуд і по своїй уподобі, – ця суперечлива насолода для мене неймовірно заманлива. Я раз у раз читаю старі газети і журнали. А потім – ця стара добра, зворушлива, вся ще завмерла в очікуванні Німеччина середини минулого століття! Тісний маленький світ, близькість сусідства, яку кожен відчуває до кожного, видавці до передплатників, письменники до читачів, читачі до великих авторів (Уланда, Жан Поля, Зойме, Рюккерта, «Барди і браміни Німеччини»[23]).

Сьогодні я нічого не писав, і варто було мені відкласти книгу, як зараз же на мене налягла невпевненість, яка ступає у слід неписанню, наче його злий дух. Тільки добрий дух міг би його відігнати, і йому довелося б бути геть близько коло мене і вставити своє слово, яке мало неабияку вагу, що втрата вечора, коли я нічого не писав (а отже, нічого поганого), не минеться даремно (як воно є насправді, але мусять бути якісь уста, що посміхнуться на ці рядки у неділю вранці і що їм я в усьому вірю), і чи не втрачу я, бува, свою здатність писати, у всій її сумнівності, через один невикористаний вечір, як я дрижу від всеосяжного страху, сидячи дуже самотньо за своїм столом (у опалюваній вітальні, хазяєчко!). Я був надто стомлений, щоб писати (насправді не надто стомлений, але боявся дуже стомитися, ну, як-не-як вже перша ночі), вчора я дістався домівки лише о 3-й ночі, але й тоді мені не засиналось, і ще п’ять годин у моєму страшенно гострому вусі невинно дзвеніло. Але завтра буде новий, хоч і давно передбачуваний клопіт, бо завтра ввечері я їду – авжеж, їй-бо – до театру. Так втіхи ступають в слід одна одній, але потім усе надовго уривається. У театрі я не був, мабуть, із рік і ще рік не піду, але завтра показують російський балет[24]. Я бачив це два роки тому і мріяв про це кілька місяців, надто про геть непогамовну танцюристку Едуардову[25]. Зараз вона не приїздить, певно, вирішили, що вона лише неповнолітня панянка, не приїздить і велика Карсавіна[26], вона на зло мені хвора, але й без того буде багато. Якось Ти згадала російський балет у листі, мабуть, у конторі дійшло до якихось суперечок про російський балет. Що це було? А як з тим танцем танго, який Ти танцюєш? Він узагалі так зветься? Це щось мексиканське? Чому немає зображення цього танцю? Кращий танець, ніж у росіян, і прекрасніший танець, аніж його втілено в тих чи тих фігурах окремих танцюристок, тут і там, я бачив лише в Далькрозе[27]. Ти бачила, як його школа танцює в Берліні? Танцює вона там частенько, я думаю.

Однак що це я тут мішаюся межи танцівниці, замість йти спати, але перш, Феліціє, ласкаво пригорнути Твою голову до свого серця, якому Ти потрібна набагато більше, ніж Ти, напевно, думаєш. Мені стільки всього ще треба Тобі сказати і відповісти, але непомірність і вага сказаного перевершують навіть справжню віддаль між нами, а і те і інше зовні видається нездоланним…

Як щодо того, щось подумалося мені, якби вручаючи цього листа, Твоя матуся, на її превеликий подив, сказала б щось приязне. Але це, певно, як схотіти печеної криги, лист не заслуговує на приязнь, він, може, і не дає Тобі жодного зиску, попри те, що тільки одного цього в усьому світі й прагне, і йому слід тішитися, що він може лягти Тобі в руки.

Франц

Щойно, надписуючи адреси, я помилково вписав замість Твого номера будинку свій власний, і сім порожніх стільців у нашій вітальні зиркнули на мене.

Як це накажеш розуміти? Твоя мати сидить увечері у вітальні, поки Твій батько читає в спальні? Що Твоя мати робить сама у вітальні?

І ще дещо. У Тебе, напевно, влітку інші урядові години, ніж взимку, коли Ти пишеш, що в п’ятницю після обіду ходиш влітку в храм? (Сам я ось уже за кілька років в храмі був тільки двічі – на весіллях моїх сестер.) Я думав, щодо мишей Ти жартуєш. А вони і справді у вас водяться? Бідолашне дитя!

19.01.1913

Неділя, по обіді, в недобрий час.

Ні, кохана, так, як у передостанньому листі, Ти не повинна мені писати. Щоправда, сьогоднішнім листом Ти все це перекреслила, але ж вчорашній уже тут, у мене перед очима, і я вже 24 години ношу його в собі. Хіба Ти не знаєш, як я такі речі мимоволі читатиму? Хіба Ти не знаєш, який я слабкий і нещасливий і залежу від хвилинних перепадів настрою? А вже зараз, коли я ось уже четвертий день для себе нічого не пишу, і поготів! Ти, звичайно, відчуваєш усе це, кохана, інакше я не міг би відчувати в Тобі таку близьку душу, але все одно мушу Тобі зараз написати ось що – коли вчора я прочитав Твій лист, я сказав собі: «Ось бачиш, тут прямо так і написано – навіть в очах Феліції, яка, звичайно ж, ставиться до тебе куди краще, ніж інші, навіть в її очах тобі бракує надійності і впевненості в собі. Але якщо навіть її ти не влаштовуєш, кого ти взагалі можеш влаштувати? Але ж те, що ти їй написав і на що вона так тобі відповідає, і справді йшло від самого серця. Тобі й справді місце в підвалі[28], хоч тобі і здається сьогодні, що навіть підвал тобі вже не допоможе. А Феліція, отже, цю необхідність не усвідомлює? Не може усвідомити? Хіба не знає вона, на яку прірву всього ти не здатен? І хіба не знає вона, що якщо ти живеш у підвалі, то цей підвал безумовно належить і їй теж? (Хоча, безсумнівно, доводиться визнати, що саме підвал, і нічого, крім підвалу, – це і справді вельми сумне майно.) Кохана, рідна моя, невже Ти всього цього не знаєш? Але тоді, кохана, які муки я на Тебе накличу, навіть якщо все у нас буде настільки добре, як іноді сниться? І що краще буде, то більші будуть страждання. Чи маю я право на це піти? Навіть якщо голос самозбереження мені наказує? Часом неможливість захлюпує можливість, наче хвиля.

І не варто, кохана, недооцінювати стійкість тієї китаянки[29]. До раннього ранку – не пам’ятаю вже точно, чи вказано у вірші час, – вона не спала на своєму ложі, настирливе світло настільної лампи не давало їй спати, але вона була спокійна, може, і намагалася силою погляду відвернути уваги вченого від книги, але цей сумний і такий відданий їй чоловік поглядів її не помічав, і тільки сам Бог знає, з яких таких сумних причин не помічав – з причин, над якими він був невладний, але які всі разом і в цьому сенсі були пов’язані з нею і віддані тільки їй. Зрештою вона не стрималась і відібрала таки у нього лампу, що врешті-решт було абсолютно правильно – і для здоров’я корисно, і для занять, треба сподіватися, не шкідливо, і для любові сприятливо, і хороший вірш за собою потягнуло, але в загалом і в цілому це було всього лише самооблудою тієї жінки.

Кохана, візьми мене до себе, тримай мене, але не обманюй, день на день у мене не припадає, тому усвідом – чистої радості Ти ніколи від мене не отримаєш, зате чистого страждання скільки завгодно, але, попри це, – не жени мене геть. Мене пов’язує з Тобою не тільки любов, любов – це було б занадто мало, любов починається, приходить, проходить і приходить знову, а ось ця необхідність, якою я, немов гаками, вп’явся в усе Твоє єство, вона залишається. Так сиди ж і Ти, кохана, залишся! І листи, такі, як позавчора, більше не пиши.

Цими днями, починаючи з вечора четверга, я так і не дістався до свого роману, і сьогодні вже не доберуся. По обіді я маю зустрітися з Максом і з Верфелем, якому вже завтра знову їхати в Ляйпциґ. Цей юнак з кожною дниною мені дедалі симпатичніший. Вчора я і з Бубером переговорив, в особистому спілкуванні він і свіжий, і простий, і значний, і, здається, не має нічого спільного зі своїми млявими писаннями. Нарешті, росіяни вчора ввечері були просто чудові. Цей Ніжинський і ця Кякшт[30] – воістину двоє бездоганних людей, бездоганних в серцевині свого мистецтва, від них, як і від усіх подібних людей, виходить неймовірне самовладання.

Але як би там не було, із завтрашнього вечора і вже надовго я з дому ні ногою. Хтозна, може, саме ці мої швендяння збентежили спокій моєї коханої. Якраз в той приблизно час, коли Ти писала свій лист, я був у компанії, що зібралася після доповіді навколо Бубера і Айзольт, і, сп’янілий оманливим задоволенням з перебування поза домом, поводився досить перебільшено і зухвало. Хоч би мені знову засісти за свою історію[31]! Тільки б кохана знову заспокоїлася і, зібравшись з духом, знову взяла на себе гніт нещасть, які я їй завдаю і який вона на хвилиночку вирішила опустити на підлогу!

Франц

Що сказала мати, передаючи лист? Що пише батько? Коли ви переселяєтеся? Згодом я відповім на Твоє запитання щодо «Споглядання». Я не писав не два дні, а лише один. Один за весь тиждень, та й годі! А Ти досі забороняєш мені сидіти у підвалі!

19.01.1913

Тепер я, моя бідолашна кохана (якщо мені погано, я кажу «бідолашна кохана», я хотів би кинутись у Тебе з усією бідою, Ти справді бідолашна кохана, Ти), повертаюся додому стомлений, як викручена ганчірка, в голові нічого, окрім цього гудіння сонливості, знову в сусідній кімнаті компанія і замість лежати, вставати в тиші опівночі, їсти, а потім написати щось хороше, вибачливе (чи потрібно за щось перепрошувати, кохана? Я ніколи не знаю і майже завжди в це вірю) геть злагідливе слово, я, бо ж іншого варіанту немає, поєднаю шум із вечерею, а потім хутко ляжу спати, по змозі, ще й десятої вечора не буде.

Ну ось, я знову знайшов у Тебе рятівний притулок. За стінкою сестра і кузина розмовляють про дітей, мати і Оттла раз у раз їх перебивають, батько, зять і чоловік кузини тнуться в карти, що супроводжується сміхом, взаємними глузами, криками, смачним ляпанням карт по столу, що його часом перериває сюсюкання батька, який таким чином зображує свого онука; над усім цим тріумфально панує щебетання кенара, він ще майже пташеня, взагалі належить Валлі, але поки живе у нас, день і ніч не розрізняючи.

Неділю я провів кепсько, незадоволений, а шум за стінкою – гідне завершення дня. Ну, а завтра знову контора, де у мене в суботу були, крім звичайних і безперестанних, ще й особливі неприємності, які завтра напевно продовжаться, щойно я туди з’явлюся. А до завтрашнього вечора ще так далеко! Кохана, як би хотів я знати подробиці про Твою роботу. (Чому, до речі, я досі не отримав рекламного проспекту? І який взагалі підсумок їхнього розсилання?) Чого, наприклад, хоче від Тебе майстер, коли тягне Тебе в фабричні цехи? З яких таких справ Тобі телефонує? Про що питають підлеглі? В яких справах і куди Ти ходиш і їздиш? Хто такий пан Гартштайн? Чи відкрився вже ваш салон диктографів на Фрідріхштрассе? Якщо ще ні, то коли Ти збираєшся закінчити його оформлення? У мене, до речі, ще одна виробнича ідея для Тебе. У готелях поряд з телефоном надавати пожильцям ще й диктограф. Не віриш? А спробуй-но! Як би я пишався, коли б моя ідея прислужилася! Я б тоді, напевно, ще 1000 ідей придумав. Та я і повинен, напевно, придумувати, якщо вже мені дозволено сидіти в Твоєму бюро. Або це так вже незвично, якщо я, просидівши цілий день з Тобою поруч, не знімаючи голову з Твого плеча, до вечора винайду яке-небудь дрібне, смішне або давно вже здійснене виробниче нововведення?

Франц

20.01.1913

При світлі дня, кохана, відстань між Прагою і Берліном така, якою вона і є насправді, однак починаючи приблизно з дев’ятої вечора вона знай розтягується і розтягується просто до безкраю. І тим не менше як раз вечорами мені легше уявити, чим Ти займаєшся. Ти вечеряєш, п’єш чай, розмовляєш з матінкою, потім, прийнявши в ліжку позу мучениці, пишеш мені, після чого, сподіваюся, спокійно засинаєш. Чай Тобі не шкідливий? Не збуджує, бува? Щовечора пити цей збудливий напій! Моє ставлення до страв і напоїв, яких сам я або взагалі ніколи, або без крайньої потреби не їм і не п’ю, зовсім не таке, як можна було б очікувати. Ніщо не викликає в мені такого інтересу, як те, коли це їдять і п’ють інші. Коли я сиджу за столом з 10 знайомими і всі навколо сьорбають чорну каву, я відчуваю щось на кшталт щастя. Навколо мене може відбуватися що завгодно: диміти м’ясо, пивні гальби передаються вервечкою, соковиті єврейські сардельки[32] (принаймні у нас в Празі вони такі на вигляд, пухкенькі такі й гладкі, як водяні щури) крає численна рідня (натягнута шкірка сардельок при надрізі видає звук, який з дитинства стоїть мені в вухах) – усе це, та й багато іншого гірше цього не викликає в мені ні найменшої огиди, навпаки, почуття неабиякої втіхи. І зрозуміло, це вже точно не зловтіха (я, до речі, і не вірю в абсолютну шкідливість шкідливої їжі, кого до цих сардельок тягне, той дурень буде, якщо не йтиме за покликом свого шлунка), швидше за спокій, повний, без найменшої заздрості, спокій при вигляді чужої обжерливості й здивоване захоплення такими фантастичними, як на мене, примхами смаку, посланим моїм близьким знайомим і родичам. Але все це не має безпосереднього стосунку до моїх побоювань, що чай, надто коли Ти, підміняючи хвору операторку фактурної машини, за день так стомлюєшся, може Тобі пошкодити, порушивши Твій сон, якого Ти так потребуєш. А так я і сам дуже люблю чай, і в опис вечірньої трапези Твоєї сестри просто пірнув з головою. Однак як все-таки щодо того, щоб Тобі замість чаю почати пити молоко, як Ти, скільки пригадую, свого часу обіцяла батькам? Від їжі в бюро теж не особливо багато зиску, як Ти сама визнаєш. А вранці і ввечері Ти нічогісінько не їси?