Листи до Феліції (1913)

Франц

28.01.1913

Як хочеться, кохана, щоб Ти зараз була тут (дивне, звичайно, запрошення, північ давно минула), ми б провели разом чудовий, тихий вечір, такий тихий, аж Тобі врешті-решт стало б навіть трішки моторошно. Бідна кохана, скажи, як це – коли ось так люблять? Нічого б я не хотів – тільки міцно тримати за руки і відчувати, що Ти поруч. Скромне бажання? Але навіть воно не проб’є ніч і даль між нами.

Дуже дякую за каталог рекламних пропозицій. І це він не сподобався Неббле? І у вас не знайдеться ноги, щоб дати йому доброго копняка? Я наразі не до кінця все прочитав; іпохондрія, якої ваша майбутня клієнтура, зрозуміло, не страждає, відлякує мене від такого дрібного шрифту, однак я вже встиг помітити, що зі своєю пропозицією об’єднати телефон з диктографом – а я цілими днями так нею пишався! – я знову запізнився. Виходить, це вже є і не знаходить найширшого застосування? Але для важливих, записуваних болісно точно телефонних перемовин банків, агентств і т. д., де все вирішує точність нотації, а часто і присутність свідків, диктограф, як на мене, просто необхідний. Один слуховий ріжок тримав би службовець, інший під’єднувався б до диктографа – і ось вам незаперечне свідчення, та ще власним голосом говорить. Наочність і привабливість каталогу, на мій погляд, можна було б ще більше посилити, підкріпивши його прикладеним листком, в якому замовники групувалися б з урахуванням особливостей їхніх підприємств, і до кожної групи давався б короткий огляд, для яких цілей на їхніх підприємствах можуть надаватися диктографи. Проте загалом це і в такому вигляді просто чудово, і я насилу стримую бажання розцілувати Тебе за цей каталог з такою силою, що Ти б ще пошкодувала про зроблене. Але передбачити подібні наслідки Ти не могла, а вже дирекція тим більше…

Вчора хотів написати Тобі, який я радий, що Ти написала Софі. Я хочу незрівнянно дошкуляти їй проханнями від ваших історій, але, звичайно, такими тонкими й хитрими, як і слід чекати при моїй великій майстерності та практиці розмови. А якщо це інакше, чи не погано, що я тебе люблю? Не так сміливо запитав!

Франц

29.01.1913

Знову повертаюся до Тебе, кохана, від листів Геббеля. Не знаю, як люди звичайних занять, поглинені звичайними життєвими турботами, читають подібні листи, де людина здіймається з пробуджених творчістю глибин своєї істоти, навіть у безсиллі своєму відкриває нам свою душу нестримним потоком шалених зізнань, – я і справді відчуваю його (хоча мені, якщо порівнювати речі тверезо, далеко до нього, як найменшому місяцю до сонця) геть близенько, він виливається скаргами, сховавши мені в шию, він сам, пальцями, торкається моїх слабкостей, а іноді, вряди-годи, захоплює мене за собою, немов ми з ним друзі.

Окремо ж описати його впливи на мене, вивести одне з іншого я не можу, життя в такому розрідженому повітрі мені не до снаги, я вислизаю зі справжньої боротьби, щоб заспокоїтися шляхом споглядання цілого. Моєму мисленню притаманні неймовірно вузькі межі – відчувати в підсумках розвиток, який їм передував, я можу; проте виконати весь шлях від підсумку до результату або крок за кроком вивести з підсумку попередній розвиток мені не дано. Я ніби падаю на речі згори вниз і розглядати їх встигаю лише в безладді свого падіння.

Геббель ж мислить зовсім прямо, без найменших вивертів, в які так хочеться часом сховатися зі своїм відчаєм. Він мислить не тільки з властивою йому з ранньої юності природною силою (адже освіта у нього було зовсім випадкова, якої він сяк-так нахапався), але і з якоюсь особливою, спочатку йому притаманною і аж геть близькою до прямолінійності методичністю. Коли я намагаюся точніше уявити собі ходи його думки, добрий, людське вплив на мене його листів тут же зникає і він просто мене розтоптує.

За сьогоднішній Твій лист, кохана, особливе Тобі спасибі. Одному Богу відомо, з якими труднощами Ти його писала, але ж написала, і я, йдучи зі служби, обмацував у кишені списаний напередодні Твоєю рукою аркуш, міг тримати і пестити його в руках, міг милуватися ним. Уяви собі, я тут навіть шоколаду з’їв, зрозуміло повільно, недовірливо і лякливо, але спокуса якнайбільше долучитися до Твого існування і до Твоєї втіхи була занадто великою. Та мені це і не зашкодило, бо все, що від Тебе виходить (в цьому Ти зовсім не те, що я), добре, миле і зашкодити не може.

Франц

30.01.1913

В ряду всього нового, що я пізнав і пережив з минулого літа, очевидно, стоїть тепер і те, що я нарешті і навіть з лишком здобувся на здатність застуджуватись, як усі інші смертні. І застуджуюся без будь-яких видимих причин, попри всю загартованість своєї тисячократно розтертої шкіри. Може, мені гарячого чаю бракує, яким, на мою (тепер, після всіх застуд, вже не авторитетну) думку, так надмірно збадьорюється моя кохана? Знаєш, були часи, коли я навіть у власній нездатності застудитися вбачав важливу ознаку мого чимраз стрімкішого згасання – в самому факті цього згасання я не сумнівався ніколи. Я казав собі (нездатність застудитися була лише одним із багатьох симптомів): ось так, мало помалу, я і випадаю з людської спільноти; я пильно стежив за всім, що могло б послужити доказом; у першій-ліпшій дрібниці я зазнавав невдачі; не кожне побоювання підтверджувалося, але будь-яка надія обманювала; з ким би і про яку б нісенітницю я не говорив, варто було співрозмовнику лише глянути трішки скрива, і я вже почувався знедоленим і не знав, якими силами мені повернути до себе його обличчя, утримати на собі його погляд. Одного разу мені вдалося навіть Макса, людину, таким настроям начисто чужу, майже зовсім переконати в тому, що справи мої дедалі гірші і що ніхто, хоч як він мене любив, як би близько до мене ні сідав, як би проникливо і підбадьорливо в очі мені ні заглядав і скільки б мене ні обіймав (останнє, щоправда, скоріше від відчаю, ніж від любові), – ніхто не годен мене врятувати. Мене треба покинути на самого себе, воно і мені так краще, і терпляче зносити мою присутність, наскільки це взагалі в людських силах. Ми тоді вдвох з ним вибралися в Добжіховіц, красиве місце неподалік від Праги, де вирішено було і заночувати. З обіду задощило, геть скам’янілий, я лежав на кушетці в кімнаті Макса (ми взяли дві кімнати, бо я маю спати в кімнаті тільки один, Ти, може, вирішиш, що ця примха ще й ознака мужності, але це тільки побоювання, що розшифровується приблизно ось як: коли ти один, з тобою нічого не станеться – точно так само, як не можна, наприклад, лежачи на підлозі, впасти), заснути не міг, а й розплющувати очі теж не хотілося, щоб не заважати Максові, який, сидячи за столом, почав і завершив свою новелу «Чешка» (яку Ти потім, можливо, читала у «Berliner Tageblatt»), так я і лежав із заплющеними очима, сумно слухав дощ, який з особливою ретельністю порощив по дерев’яному даху і дерев’яній терасі, і не міг дочекатися, коли ж Макс нарешті закінчить свою історію (яку, до речі, він писав як божевільний, перо по паперу так і літало), щоб мені встати і злегка потягнутися, – ні з якою іншою, втім, метою, окрім як, прислухавшись до себе, знову відчути бажання плюхнути на ту ж таки канапу і далі тупо на ній вилежуватися. Так я прожив багато років і, якщо обернутися і придивитися пильніше, – нескінченно багато днів. Твою руку, кохана, щоб швидше настала така ж нескінченність прекрасних днів! Твою гарну, добру руку, яку я все ніяк не наважуюсь схопити.

Франц

31.01.1913

Кохана, не побивайся так і не старайся писати мені більше, ніж Тобі без перешкод дозволяє Твій час, я ж хочу бути твоїм добрим духом, а не твоїм мучителем. Рядок привіту і запевнення, що Ти про мене пам’ятаєш, – в такі часи мені цього цілком достатньо. Чи не перевантажують все-таки Тебе на службі – тепер ось поряд з операторкою фактурної машини і панянкою Ґросман ще і третя дівчина захворіла, роботу якої на Тебе звалили? Час уже б і дирекції збагнути, що це занадто.

Наскільки ж мені легше живеться, ніж Тобі, а чи принаймні могло б житися! Ти, коли б у Тебе було стільки вільного часу, як у мене, взялася б вести життя здорове й корисне, на втіху собі і всім прибічним. Та Ти і зараз живеш не інакше, хоч і прив’язана до без чверті восьмої вечора і без обіду – це жахливо! – до своєї контори. Я ж, по суті, нічого не роблю, людей з такими примхами, примхами, які до того ж впливають на їхню роботу, взагалі не варто було б тримати на службі, Ти б тільки головою похитала, якби побачила, як я, наприклад, сьогодні у себе в конторі працював. У мене на столі звалено сила-силенна найрізноманітніших старих паперів – щоправда, вже не так багато, як якийсь час тому, відтоді все-таки видався тиждень помірно пристойної роботи, – але сьогодні мені насамперед треба було дописати загалом швидше черговий і мало кому потрібний звіт для міністерства, розпочатий ще вчора. Виявилося, це геть не на мене, в голову зовсім нічого не йшло, до того ж в конторі сьогодні був канцелярський аврал, на який мені довелося віддати і свого машиніста переписувача, тож я особисто сів за машинку, відчуваючи, що створений тільки для одного – так і сидіти, склавши руки. У такі дні навіть друкарська машинка втрачає здатність писати, і, скільки ти на неї ні витріщайся, все одно вона на вигляд наче старий, давно віджилий винахід і взагалі просто залізяка. Словом, я написав близько 8 сторінок і добряче цілю на завтра: ці вісім сторінок, як нікуди не придатні, порву і весь звіт, розрахований сторінок на 20, почну спочатку. Лише зрідка, немов уста гомерівських героїв, розмикаються мої губи для диктування, і, як будь-яка скупість мови, ця здатна скінчитися замовканням назавжди. Однак життя йде, і соки, хоч і ліниво, рухаються своїм шляхом. І все це, подумай сама, при тому, що, крім роботи в конторі, я нічого більше не роблю і занедбав справи на фабриці так, що не наважуюсь на батька навіть глянути, не те що з ним заговорити. Так що, кохана, похвали мене трошки за такий чудовий спосіб життя.

Лютий

1.02.1913

Жодної звістки, кохана моя, в конторі я загадав, якщо що-небудь прийде, тут же надіслати, але нічого не прийшло. Вчора було два листи, от би вони розподілилися на вчора і сьогодні! Але я не переймаюсь; а якщо Ти через таке побиваєшся, як останнім часом, можеш спокійно один день пропустити, я міцно зберігаю Тебе в своїй душі і, як і раніше, Тебе пам’ятаю.

Я все ще застуджений – вірніше, власне навіть не застуджений, але відчуваю весь час, можливо здебільшого тільки від іпохондрії, якийсь неприємний холод по всій спині, немов на мене, куди б я не повернувся і де б не стояв, спрямована цівка холодної води. Ось і зараз, коли пишу, теж – просто чортівня якась.

У подібному стані ніщо не здатне потішити людину сильніше, ніж лист з такими непомірними претензіями, який я отримав сьогодні від Штьоссля. Він і про книгу мою [Споглядання] відгукується, але з таким нерозумінням, що на якусь мить я навіть подумав, може, книга моя і справді хороша, якщо вже вона такого проникливого і досвідченого літератора здатна підбити на помилки, які щодо книг я вважав взагалі немислимими, хіба що по відношенню до живих людей – живих і тому багатозначних. Єдиним поясненням залишається, що книгу він прочитав побіжно або місцями або (що, втім, при тому відчутті правдивості і надійності, яке в будь-якому слові і жесті навіює весь його вигляд, малоймовірно) не читав зовсім. Переписую для Тебе відповідне місце, бо ж письмо у нього геть нечітке, і навіть якщо Ти після багатьох зусиль вирішиш, що все розібрала, напевно багато прочитаєш невірно. Він пише: «Вашу книгу, так само вдалу як внутрішньо, так і зовні, я прочитав відразу ж і залпом, вельми потішившись легкою і проникливою вивіреністю цих маленьких пам’ятників короткою, але великою миттєвістю. За всім відчувається якийсь особливо доречний, так би мовити, розчинений у глибині душі гумор – точно, якби доб- ре виспавшись вночі, прийнявши освіжаючу ванну й одягнувшись у все чисте, ви зустріли ясний сонячний день в радісному очікуванні і з почуттям невимовної бадьорості повсьому тілі. Гумор прекрасного внутрішнього самопочуття. А де ж краще передумови для автора, нема прекраснішої за нього заруки, ніж цей найчистіший душевний настрій його перших речей». До цього міркування залишається тільки додати – я прогавив зробити це із самого початку, – що загалом книга йому не подобається, що при мінливості його вдачі легко було передбачити. До речі, лист цей якнайкраще поєднується з сьогодні надрукованою, надміру хвальною рецензією[42], де сказано, що в книзі безроздільно панує скорбота.

Сьогодні ввечері прийшла Софі [Фрідманн], якби у мене не було цієї залитої холодним потом спини і «гумору мого власного доброго стану», я б хотів зійти з нею з потяга. Якби у мене не було жодних новин від Вас, я б бачив кілька очей, які бачили Вас тижнями, Ваше ім’я, безумовно, було б згадано, і якби вся справа звелася до короткої поїздки на електриці, було б добре. Але на наступному тижні я хочу її осадити, і якщо я не чув від Вас про Ваше перебування у Вроцлаві, незважаючи на обіцянки, я хочу змусити її поговорити. Кохана, який це замінник для Вас? Я приймаю чутки, промови, згадки, спогади замість Ваших, і так це й залишається.

Щоб не залишати Тебе одну з Твоїми судовими позовами, я в понеділок теж їду на суд, знову в Ляйтмеріці. До чого ж не хочеться! Але цього разу хоч ніякій моїй історії ця поїздка не завадить. Але я б вважав за краще, зробивши невеликого гака через Берлін, податися на справжній південь, куди в неділю пополудні їдуть Макс з дружиною. Тільки як таке влаштувати?

Франц

Мати, сьогодні добре слово![43]

2.02.1913

Щойно – вперше після недавнього післяполудневого листа – сів за стіл. Котра година? (Відповідь напишу на наступній сторінці, як це роблять у дешевих романах, приберігаючи там для читача черговий жах.) Всю другу половину дня провів з Верфелем, вечір з Максом, виснажений втомою і гнітючими болями в голові, які сьогодні підбираються до потилиці, спати ліг тільки о восьмій. Зрозуміло, в сусідній кімнаті вже був звичний веселий шум, який, щойно мені вдавалося занурити в сон свою втому, з тим більшим азартом мене звідти висмикував. Проте в такій напрочуд мінливій мішанині між дрімотою, сном, мріями і безсумнівним неспання я провалявся в ліжку досі і піднявся тільки потім, щоб написати, кохана, Тобі і ще накидати дещо для роману, що зі страшною силою насунуло на мене, поки я лежав у ліжку, хоч я подібних уривчастих осяянь майбутніх подій швидше боюся, ніж їм довіряю. Вечеря, підібрана як виняток бездоганно (що за її складності зробити аж ніяк не легко), чекала мене на столі, але я вирішив її не їсти, прибравши. Ось уже кілька днів з шлунком моїм, як і з усім організмом, щось негаразд, і я намагаюся напоумити його голодуванням. Сьогодні, наприклад, я їв тільки в обід. Згадую про це лише для того, щоб будь-яку дрібницю, від якої я очікую успіху, пред’явити світлу Твоїх улюблених очей.

Верфель читав мені свої нові вірші, як і раніше, поза сумнівом, що йдуть із глибин його неймовірного хисту. Як же здіймається такий-от вірш, несучи і породжуючи свій фінал вже в самому своєму початку, в безперервному внутрішньому розвитку, що падає на тебе потоком, – а ти, скоцюбившись на канапі, тільки очима кліпаєш! Цей хлопчик ще погарнішав, а читає з неймовірним, шаленим натиском (проти одноманітності якого я, втім, маю деякі заперечення)! Все, що він коли-небудь написав, він пам’ятає і, читаючи, схоже, готовий себе на шматки рвати, так запалює вогонь натхнення це важке тіло, ці масивні груди, ці пухкі щоки. У лютому він читатиме в Берліні, Ти обов’язково сходи. Зрозуміло, і про Тебе (хоч і без згадки імені) була мова, та й як я можу без Тебе прожити хоч півдня, він подарував мені «Друг людства»[44] з маленькою присвятою «незнайомці», що трішки дратує панянку Лінднер. Відішлю Тобі книгу найближчим часом – якби ще не морока з особливою упаковкою і відсиланням. Через це і «Висота почуттів» [Брода] стільки у мене пролежали, зрозуміло, це Твоя книга, я давно Тобі її обіцяв. Так само і призначений Тобі французький Флобер тижнями у мене валяється, а я знай заношуся в хмари, фантазуючи про можливі способи його пакування і відсилання.

Чи змогла Ти взагалі прочитати лист Льові, який я Тобі відіслав у неділю? Вони в неділю у Берліні грали, так принаймні я вичитав з його листа і навіть мав хитрість спеціально підкреслити для Тебе відповідне місце. Згодом я себе за цю хитрість картав і радий, що Ти підкресленого пасажу або не помітила, або з якихось інших причин в театр не пішла. Я і так досить зловживаю Твоїм мізерним вільним часом, більш ніж достатньо! Як мені розповідав Верфель, який теж з Льові зустрічався, трупа настільки сподобалася ляйпцизькому кореспонденту «Berliner Tageblatt», якомусь д-ру Пінтусу[45], якого я, до речі, теж знаю, що він навіть зібрався в «БТ» спеціально про них писати[46]. Вийшли мені, будь ласка, статтю, я цих акторів досі із задоволенням згадую.

Твоїми пропозиціями, кохана, щодо іншого розпорядку дня я скористатися не зможу. Єдино можливе – залишити все як є; якщо не витримаю – тим гірше; але я вже як-небудь витримаю. Однієї-двох годин для писання недостатньо (не кажучи вже про те, що Ти і для моїх листів Тобі часу не передбачила), десяток годин було б якраз, але оскільки це недосяжно, треба недосяжного хоча б прагнути, а не перейматися собою – я і так безбожно погано використовував останні дні для роботи, треба це переломити, мене це просто вбиває, сьогодні ось знову нічого не написав і, коли ввечері ліг, через власну втому на якийсь час впав у такий розпач, що в півсні молився, нехай мені дадуть в руки всі підвалини світу, вже я б ними струсонув! О, леле мій! Ех, кохана…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Герберт Ойленберґ отримав премію Шиллера в 1912 р. за п’єсу «Белінда».

2

Образ човна, мабуть, пов’язаний з тим, який Кафка виводить у своєму листі від 3 грудня 1912 р.

3

Див. лист Кафки від 29–30 грудня 1912 р.

4

Кафка натякає на сцену з незакінченого роману «Америка».

5

Натяк на роман «Америка».

6

«Прощайте» (фр.).

7

Президентом закладу страхування від нещасних випадків працівників був д-р Отто Прібрам. Кафка потоваришував з Евальдом Прібрамом, сином президента, на схилку своїх шкільних та університетських років. Див. Лист Кафки з 10-го на 11 березня 1913 р.

8

Гелер – грошова одиниця Австро-Угорщини – одна десята крони, карбувався з неповноцінних металів: нікелю (20 і 10 г) та міді (2 і 1 г). Після розпаду Австро-Угорщини ще деякий час залишався в обігу.

9

Мова, певно, про «Червону кімнату» (Röda rummet).

10

Див.: Ola Hansson, «Erinnerungen an Strindberg», Die Neue Rundschau, 1912, Nr. Ir, S. 1536 ff. und Nr. 12, S. 1724ff.

11

Див. Лист до батька, приготування до весілля.

12

В остаточному варіант просто блідим [ «напрочуд блідим» закреслено, між рядків написано: «Це не що інше, як кокетство, вигляд я маю звичайнісінький і такий, як той, серпневий»].

13

Дом’є Оноре Вікторен (1808–1879) – французький художник-графік, живописець і скульптор, найбільший майстер політичної карикатури XIX століття. Склав собі в 1840-х роках гучну популярність карикатурами на політичні обставини, суспільне і приватне життя видатних людей тодішньої Франції.

14

Натяк на зауваження Йозефа Поллака «Добрий вечір, Франце! Як справи? Що ти пишеш вдома?». Див. Лист Кафки з 10-го на 11 січня 1913 р.

15

Пор. лист Кафки від 24 листопада 1912 р.

16

Мова, певно, про однойменний твір австрійського композитора Йоганна Реша (1830–1891), знаного з бальної музики.

17

Бубер виступав з доповіддю на тему «Міф юдеїв» на урочистому вечорі об’єднання «Бар Кохба».

18

«Вона призналася, що їй хочеться пройти об руку з ним по вулицях» (фр.) (пер. Д. Паламарчука).

19

Мова про видання 1916 року.

20

Айзольт Ґертруда (1870–1955) – відома німецька актриса з берлінської трупи Макса Райнгарда.

21

«Jedermann» – драма Гуґо фон Гофмансталя (1911).

22

Ілюстрований щотижневик, заснований 1853 р. видавцем Ернством Кайлем і редактором Фердинандом Штолле у Ляйпциґу.

23

Назва статті (1863) Фридріха Гофманна у «Gartenlaube».

24

Навесні 1910 р. російський балет дав гостьову виставу на сцені Німецького театру в Празі.

25

Про танцівницю Едуардову пор. Щоденники (1910). В одному місці Кафка, приміром, описує її портрет: «Просто неба танцівниця Едуардова не така гарненька, як на сцені. Бліда цера, оті вилиці, які так напинають шкіру, що на всьому обличчі ледве помітиш якийсь порух; великий ніс, який немовби виступає з заглиблення і з яким жарти погані – тут не спробуєш, чи твердий у нього кінчик, і не схопишся легенько за перенісся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходімо зі мною»» (Кафка Ф. Щоденники. К., 2000. С. 9—10. Пер. Л. Логвиненка). Насправді мова про відому російську балерину Євгенію Едуардову (1882–1960).

26

Тамара Карсавіна (1885–1978) – російська і британська прима-балерина і балетний педагог.

27

Йдеться про швейцарського музиканта й педагога Еміля Жака-Далькроза (1865–1950). 30 червня 1914 року Кафка, якщо вірити його «Щоденникам», був у його осідку у Ляйпциґу.

28

Див. лист Кафки з 14-го на 15 січня 1913 р.

29

Див. лист Кафки від 24 листопада 1912 р.

30

Лідія Георгіївна Кякшт (1885–1959) – артистка балету, педагог і хореограф, учасниця «Російських сезонів» Дягілєва (1908–1913).

31

Тут, мабуть, мається на увазі «роман», який згадується і в попередніх листах, себто «Америка».

32

Себто кошерні, з яловичини.

33

Вочевидь мова знову про «Китайські духовні й любовні історії».

34

До часу, згадуваного Кафкою, Бубер видав «Історії Рабі Нахмана, ним розказані» (Frankfurt am Main, 1906) і «Легенди про Баалшем» (Frankfurt am Main, 1908).

35

Пор. лист Кафки від 24 листопада 1912 р.

36

Пор. лист Кафки від 24 листопада 1912 року.

37

В оригіналі австрійське «aufmischen» – вдихати нове життя.

38

Рання технологія кінематографа, що здобула успіх у вигляді торгових автоматів для перегляду коротких рухомих кінороликів.

39

Пор. лист Кафки від 24 листопада 1912 року з докладеною заміткою в газеті «Беатифікація мучеників з Уґанди».

40

Мова про видання Ґертруди Кірхайзен: Gertrude Kircheisen, Die Frauen um Napoleon, München, 1912.

41

Мова про видання визначного німецького драматурга Кристіана Фридріха Геббеля (1813–1863): Hebbels Briefe. Ausgewählt und biographisch verbunden von Kurt Küchler. Jena, 1908.

42

Мова про рецензію Отто Піка на «Споглядання» у «Bohemia» від 30 січня 1913 р.

43

Так Кафка прагне сподобатися матері Феліції, яка потайки читала його листи. Див. зауваження Кафки в листі від 14–15 грудня 1912 р.

44

Збірка віршів Франца Верфеля (Der Weltfreund. Gedichte von Franz Werfel, Berlin [1911].

45

Йдеться про доктора Курта Пінтуса (нар. 1886 р.), публіциста й критика, на той час редактора видавництва Курта Вольфа, редактора антології експресіоністської поезії «Сутінки людства», вперше виданої 1919 року.

46

Ця стаття, «Жидівський Театр» (Jüdisches Theater), вийшла 17 січня 1913 р. у «Leipziger Tageblatt».