Листи до Феліції (1913)

Припиняю, вже пізно, а закінчити я б все одно ніколи не зміг, та й що це за заняття для рук – листи писати, коли вони призначені міцно тримати в обіймах і нічого іншого не прагнуть.

Франц

7.01.1913

Кохана моя Феліціє, пишу Тобі сьогодні по обіді, бо ж не знаю, чи встану взагалі ввечері з ліжка. Може, краще буде проспати до ранку. Я, вочевидь, застуджений, причому наскрізь; я можу в цей й не вірити, але так воно є. А якщо це не застуда, то щось збіса схоже на неї. Сьогодні питиму гарячий лимонад, загортатимуся в гаряче простирадло і, відбігши всього світу, мріятиму про Феліцію. Нехай спека виганяє з мене і з моєї кімнати всі застуди і всіх примар, щоб забезпечити чисте вмістилище для думок про Тебе, кохане моє дитя.

Щось мені нема що вже сказати про пошту? Але послухай, Твого недільного вечірнього листа я отримав в понеділок уранці, тоді як Твого недільного ранкового теж уранці, але тільки сьогодні, у вівторок. (На службу листи взагалі приходять акуратніше, живемо ж ми на відшибі.) Напевно, все через Твою світлину, яку пошта просто не хотіла мені віддавати. Мила, який же чудовий знімок! Може, не в деталях, але цей погляд, ця посмішка, ця поза! Щось нездорове свердлує зсередини мені голову, але варто мені подивитися на Твою фотографію, і біль наче корова язиком злизала. Тепер нарешті я іноді бачу Тебе так, як побачив тоді, вперше. Цього характерного руху руки я вже зовсім не пам’ятав, але тепер, як на мене, він знову оживає в пам’яті. Привітність Твого погляду стосується всього на світі (так само, як мій на все на світі витріщається), але я беру її на свій карб і щасливий.

Кохана, про мою застуду, будь ласка, і думати забудь. Я взагалі згадав про неї лише тому, що люблю поговорити з Тобою про всяку всячину, це само собою виходить, коли лиця так близько одне до одного, як вони повинні бути в житті, а бувають тільки в мріях. Легке, нетривале захворювання – з дитинства моя вічно пожадана, проте вряди-годи досягана любість. Воно перериває невблаганний хід часу і допомагає виснаженій, буквально втомленій життям людині, якою стаєш з роками, хоч пережити невеличке друге народження, за яким я і справді вже знудьгувався. Нехай хоча б задля того, щоб Ти, Феліціє, мала справу з приємнішим кореспондентом, який нарешті навчиться розуміти, що Ти йому дуже дорога, щоб невпинно морити Тебе скаргами.

Франц

[На берегах] За чверть восьма. Лікування позаду, йду в контору.

8.01.1913

З різних причин я сьогодні, замість писати, вирушив на прогулянку з тим таки д-ром Вельчем, після того як півтори години провів у його сімействі, слухаючи його батька, дрібного торговця сукном, розумної, до всього цікавої людини, яка розповідала безліч чудових стародавніх історій про колишнє життя празьких євреїв, ще з часів його діда – той був великим торговцем сукном. Хоч і в дружньому колі, але я був серед чужих людей і в їхньому товаристві сидів ні в сих, ні в тих, як собака в човні. Ця невідповідність завжди виражається у мене в тому, що я, коли мені що-небудь розповідають, не можу спокійно дивитися оповідачеві в очі, і погляд мій, якщо дати йому волю, прагне зісковзнути з обличчя співрозмовника, або, якщо я силою намагаюся його затримати, перестає бути спокійним, а застигає. Але хіба я зібрався описувати Тобі весь нинішній вечір? Де там, але з неймовірного розгардіяшу всього, що хочеш сказати, в неабияк отупілу під вечір голову лізе тільки свавільна і другосортна нісенітниця. Мені взагалі здається, ніби в останні дні я розповів і відповів Тобі так мало, навіть з найпотрібнішого, що часом у мене з’являється відчуття, що я ось-ось потраплю в неласку Твоїх вух. Не слід витлумачувати мої перед Тобою невідповіді на деякі Твої питання неправдиво і мені на шкоду, хвилі, що несуть мене, це хвилі темних, каламутних, важких вод, в яких я пливу вперед лише насилу-силу, іноді й зовсім не просуваюсь, але потім раптом мене знову підхоплює, і тоді справа йде набагато краще. Ти і сама повинна була це помітити за нашу першу чверть року.

Я і сміятися можу, Феліціє, можеш не сумніватись, я навіть відомий як великий реготун, просто раніше я цією стороною був куди більш дурнячий, аніж тепер. Я одного разу навіть примудрився сміятися під час урочистої бесіди з нашим президентом – щоправда, це вже багато років тому було, але як легенда нашого агентства, думаю, надовго мене переживе, – та ще й як сміятися! Було б надто нудно описувати Тобі значущість цієї людини, просто повір, що вона величенна і що середньому службовцю нашого агентства він видається не простим смертним, а небожителем. Що в звичайному житті нашому братові не часто випадає нагода поговорити з імператором, то ця людина зрідка дарує середньому службовцю – так вже воно заведено у всіх майже наших великих установах – щось на кшталт такої можливості. І зрозуміло, в цій людині, як і в будь-якій іншій, високий пост якої не повною мірою відповідає її заслугам, криється багатенько комічного, якщо дивитися на неї спокійним і неупередженим оком стороннього спостерігача, але схилитися з цього природного приводу, побачивши, так би мовити, сам цей природний феномен, і ще перед ним, до нападу такого нестримного сміху – для цього воістину потрібно бути у богів в особливій неласці. Нам – двом співробітникам і мені – тоді допіру дали вищу посаду, через що нам і належало в святних чорних костюмах постати перед очі президента, щоб виказати йому нашу подяку, причому не слід забувати, що саме я з особливих причин заздалегідь був винен президенту[7] особливу подяку. Найдостойніший з нас – я був наймолодший – виголосив подячну промову, коротку, складну, напористу, цілком у своєму дусі. Президент прихильно слухав його в звичайній своїй, улюбленій у подібних урочистих випадках, злегка схожій на імператорську під час аудієнцій, і справді – якщо, звичайно, хочеш бачити або не можеш не бачити – аж-аж кумедній позі. Ноги схрещені, ліва стиснута в кулак рука спирається на самий ріг стола, голова опущена, так що сива пишна борода перекатом спадає на груди, і на додачу до всього животик, не надто великий, однак помітно випнутий, плавно гойдається. Мабуть, я був тоді в зовсім вже неприборканому настрої, бо ж позу цю взагалі давно вивчив, і не було жодної необхідності видавати з такої нагоди, хоч і з перервами, легкі смішки, які, втім, наразі вдавалося видати за позиви кашлю, тим більше що президент сидів, не підводячи очей. Та й ясний голос колеги, який, певно, помітивши мій стан і не бажаючи йому скорятися, застиглим від напруги поглядом витріщався просто перед собою, ще якось тримав мене в шорах. Але тут, коли він скінчив, президент підніс голову, і, зауваживши його обличчя, я, вже без жодного сміху, на мить жахнувся, бо тепер він міг побачити мої гримаси і легко зрозуміти, що звуки, які, на превеликий мій жаль, з мене виходять, – це ніякий не кашель. Коли ж він почав свою промову – цю звичайну, давно заздалегідь всім відому, на імператорський лад розбиту на тези, супроводжувану хрипами і задишкою, абсолютно безглузду і безпредметну промову, – коли мій колега грізними косими поглядами спробував мене, що і так щосили намагався опанувати себе, застерегти і стримати і тим самим тільки жваво нагадав мені про недавні радощі мого насилу пригніченого сміху, – тут уже я більше стримуватися не міг, та й будь-яку надію колись стриматися згубив остаточно. Спершу я сміявся тільки з нешкідливих чергових жартиків нашого президента, що їх він звично розсіював тут і там по тексту промови; в той час як неявний етикет приписував відгукуватися на подібні жарти ввічливо поважною подобою посмішки, я сміявся вже просто на все горло, хоча і бачив, з яким жахом, боячись заразитися, сахаються від мене мої колеги, і мені було шкода їх більше, ніж себе, але нічого вдіяти з собою я не міг, – при цьому я навіть не намагався, наприклад, відвернутися або прикрити рота рукою, а тільки цілком безпорадно витріщався на президента виряченими очима, не годен навіть погляд відвести, в неясному, хай, імовірно, і справедливому припущенні, що виправити нічого вже не зможу, тільки погіршити, а коли так, то краще вже уникати будь-яких змін. Зрозуміло, набравшись смаку, я сміявся не тільки зі щойно кинутих жартів нашого президента, але і з пущених недавно, і в минулому, і в майбутньому, і взагалі з усіх його жартів, так що незабаром вже ніхто навколо не розумів, що, власне, мене так розсмішило; загальне замішання певною мірою не зачепило поки одного президента – великий чин, до того ж світська людина, він побачив світу, та й думка про можливість такого зневажливого ставлення до власної персони просто не спадала йому на думку. Якби нам цієї хвилини непомітно втекти з зали, мабуть, і президент скоротив б трохи свою промову, і все обійшлося б порівняно мирно, себто поведінку мою, звичайно ж, все одно було б визнано непристойною, але ніхто не став би відкрито про неї розводитись, і вся історія, як це часто буває з неможливими, на перший погляд, речами, була б залагоджена дружним мовчанням усіх чотирьох безпосередніх її учасників. Однак тут, як на те, ще один, поки що не включений мною колега (вже майже сорокарічний чоловік, з по-дитячому круглим, хоча і бородатим обличчям, при цьому неабиякий пиворіз) почав свій, нехай і короткий, але несподіваний виступ. Цей його порив залишився для мене повною загадкою, тільки що він, і так виведений з рівноваги моїм сміхом, стояв поруч з надутими від натуги щоками – і раптом починає виголошувати серйозну промову. Однак якраз в його випадку це цілком зрозуміло. Людина швидше порожня, але з палким темпераментом, він має звичай нескінченно довго і гаряче відстоювати речі всіма визнані, причому промови його були б нудні до нестями, якби не їхня пристрасність, абсолютно недоречна, смішна і тому симпатична. А президент з сердечної простоти щось таке сказав, що мого колегу не цілком влаштувало, до того ж він, очевидно, під впливом мого тепер уже безперервного сміху, дещо забув, де перебуває, коротше, він вирішив, що саме зараз найкраща хвилина виступити зі своєю особливою думкою і переконати в ній нашого (до будь-якої думки підлеглих, зрозуміло, до смерті байдужого) президента. І ось коли він, натхненно розмахуючи руками, почав верзти геть казна-що (і взагалі, а надто в даному разі), мені стало вкрай не під силу, світло, перш ще якось помітне, померкло у мене перед очима, і я вибухнув таким громовим і нестримним сміхом, який у такій нехитро щиросердій відвертості дозволенний хіба що першокласникам на їхніх шкільних лавах. Усі разом замовкли, і тепер уже тільки я зі своїм реготом був безумовним центром загальної уваги. Чи треба говорити, що коліна мої, хоч я і сміявся, підсікалися від страху, – мої товариші по службі, до речі, тепер теж сміялися, причому безкарно, бо до огидності мого такого явного і злочинного реготу їм було далеко, в його тіні їхні смішки залишалися відносно непомітними. Правою рукою несамовито б’ючи себе в груди, почасти на знак каяття (і нагадування про день примирення), почасти ж силкуючись вибити з себе якнайбільше так довго стримуваного сміху, я бурмотів якісь вибачення, які, кожне окремо і всі разом, можливо, були навіть дуже переконливі, але, заглушувані чимраз новими нападами реготу, залишалися для присутніх абсолютно невиразними. Тепер, звичайно, і сам президент дещо збентежився, і тільки закликавши на допомогу все властиве людям подібного рангу вміння згладжувати будь-яку незручність, вибудував нарешті якусь фразу, яка дала моєму нелюдському виттю бодай якесь людське пояснення, по-моєму, віднісши його до якоїсь вельми давнього, вже всіма забутого власного жарту. Після чого похапцем нас відпустив. Так і не приборканий, все з тим же божевільним сміхом на устах, я, похитуючись, першим вийшов з зали. – Листом, який я негайно по цьому написав президенту, за посередництвом президентського сина, з яким я добре знайомий, нарешті, просто завдяки часу справу здебільшого вдалося затерти, проте повного прощення я, звичайно, не доскочив і зроду не доскочу. Але воно не так вже й багато для мене значить, можливо, я для того тільки тоді все це накоїв, щоб коли-небудь довести Тобі, що теж вмію сміятися.

Ну ось, знову я написав так багато і нічого – не інакше, давня вина перед президентом мені відзивається. Ще кілька відповідей в останньому поспіху перед сном: [Бродова] «Висота почуттів», звичайно, Твоя, цілком Твоя. Присвята «другові» явно призначена Тобі, Ти це приймаєш? (Звісно, в мене є інший, дарований примірник.) І якщо у посвяті може бути невелика дурниця (якої насправді немає, але яку я зараз викладаю), то Макс – також мій друг, і тому ця присвята дає мені змогу стояти геть поруч із Тобою (я хочу скористатися найпозірнішою нагодою так постояти), хіба це було б так погано?

Ні, вже й справді надто пізно, щоб продовжувати. Вкладаю ось тільки гелер[8], який знайшов сьогодні під час вечірньої прогулянки. Я саме нарікав на щось (немає речі, з приводу якої я не зміг би поскаржитися), через невдоволення дещо сильніше, ніж зазвичай притупнув ногою – і носаком черевика підчепив на бруківці монетку. Такі монети приносять щастя, але щастя, якого немає у Тебе, мені не потрібно, тому посилаю його Тобі. Те, що я його знайшов, – це ж ніби Ти його знайшла, хіба ні?

Франц

9.01.1913

Кохана моя, сьогодні тільки пару слів, я втомився, після обіду мені заважали і, судячи з усього, ще кілька днів заважатимуть. Писання своє, в якому я жодних зовнішніх перешкод визнавати не бажаю (вони і від внутрішніх страждають досить), я на тиждень, а то й довше, полишаю, єдиною вигодою від цього буде більше часу на сон, розрадою мені це не послужить, але те, що я зараз пишу, просто взагалі нікуди не годиться, мені місце лише в ліжку, але ще мені місце тільки біля Тебе, ось я і не можу вибрати між вами.

Бідолашна кохана пише рекламні проспекти! Може, і я отримаю один, хоч я і не ваш покупець, хоч я в принципі диктографів швидше боюся. Мені здається, що машина з її мовчазною, незаперечною вимогою має над робочою силою значно потужнішу і страхітливу владу, ніж жива людина. Такий нікчемний, легко керований, гнаний і навіть вигонюваний живий машиніст-переписувач – на нього ж можна накричати чи просто гнівно уп’ястися, йому можна вичитати, насварити, перепитати, диктує тут цар і бог, – зате перед диктографом уже він, диктор, зведений до цілковитого нікчеми, він фабричний робітник, зобов’язаний своїми мізками обслуговувати машину, що заковтує слова. Так як же витягнути з бідного людського розуму, що від природи повільно працює, готові думки, та ще й одну по одній! Радуйся, кохана, що в Твоїх рекламних листах Тобі не треба відповідати на подібні заперечення, бо вони незаперечні; запевнення, що швидкість машини можна легко регулювати, що її можна вимкнути, відставити убік, якщо немає бажання диктувати, і т. д. – але все це не аргументи для людини, яка Тобі заперечує, бо в характері її заздалегідь закладено, що всі такі хитрощі їй анітрохи не допоможуть. Що мені сподобалося в Твоєму проспекті, так це те, з якою гідністю він написаний: у читача нічого не жебрають, як це прийнято, принаймні в подібних проспектах австрійських фірм, та й фіміам ніхто не кадить. Не май це за жарт, але чимось – зрозуміло, не змістом своїм, і не предметом, і навіть не стилем – він нагадав мені про Стріндберґа, якого я майже не знаю, але здавна абсолютно по-особливому люблю; дивно, що першим своїм листом я застав Тебе якраз під враженням від «Танця смерті» і «Ґотичних кімнат»[9]. Стривай, незабаром я обов’язково напишу Тобі про спогади про Стріндберґа, які недавно з’явилися в «Neuen Rundschau»[10] і під враженням від яких я у неділю на тому тижні весь ранок як божевільний бігав по кімнаті.

Завтра або післязавтра Ти отримаєш календар і Флобера. Календар, який мені тільки зараз доправили, виявився зовсім не такий красивий, як він малювався мені в думках, і якби я щодня відривав аркуш, складав його і надсилав Тобі, це вже було б неправильно. Але тепер, коли календар є, і те, що було призначено Тобі, я не віддам нікому іншому і не дозволю нікому бачити, я все одно надішлю його Тобі. Повісь його куди-небудь у куток! Противагою краси до його потворності буде Флобер, якого я взагалі (марні запевнення!) мріяв сам вкласти в Твої руки.

Так, а тепер прожогом спати, слово Тобі відправлено, Твої думки до мене перетягнуто, я задоволений.

Ти не дуже змучилася писати мені, кохана? Один Твій рядок дає мені таку втіху, скільки і п’ятьом моїм не до снаги дати.

Франц

10.01.1913

Перш за все, улюблена, припини себе картати за те, що мало мені пишеш! При тому, що часу в тебе обмаль, пишеш Ти мені багато, надто багато.

І якщо Ти, як останнім часом, зумієш зберегти чудову регулярність щоденних листів, то у всьому, що стосується нашого листування, мені нічого буде бажати, бо ж інші бажання – або зараз, або взагалі – нездійсненні, то, значить, усе гаразд, нехай не так щоб аж-аж. Те, що я сідаю зараз до столу писати Тобі, ледве встигнувши перемовитися з родичами, тоді як раніше цьому завжди передувало моє писання і я, отже, коли брав заради Тебе перо в руки, перебував – чи в щасті, чи в своєму нещасті – на іншому, вищому щаблі, – мені це якось заважає. Але це недовго триватиме, в понеділок, думаю, я вже знову почну писати, безліч історій, кохана, викалатують свої марші в моїй голові.

При цьому іноді мене просто кандзюбить од горя, чому, втім, є безліч всіляких причин. І пов’язана з переживанням цих двох заручин – Макса і моєї сестри – не найменша. Сьогодні в ліжку я скаржився Тобі на ці заручини в великій промові, яка, безсумнівно, здалася б Тобі дуже обґрунтованою, тільки я зараз, напевно, вже не відтворю всіх необхідних доказів, а тому краще залишу цей замір. Якби Ти знала, як я промовляю в ліжку, коли до Тебе звертаюся! Лежачи на спині, ногами упершись в валик, яким безмовним солов’єм розливаюсь я про себе в ім’я найдорожчої своєї слухачки! У нас такі різні таланти! Я великий оратор в ліжку, а Ти велика мастачка писати в ліжку листи. Як Тобі це взагалі вдається? Ти ще жодного разу мені про це не роз- повідала.

Жодними із цих заручин я незадоволений, при тому що заручинам Макса я навіть вельми сприяв своєю – можливо, навіть вирішальною – порадою; а проти заручин сестри, принаймні, ніколи не заперечував. До того ж я поганий оракул і нікудишній знавець людей, як свідчить шлюб моєї заміжньої сестри [Еллі], заручини якої викликали у мені такий само невтишимий жаль, в той час як сестра, колись незграбно повільна, вічно всім незадоволена, трохи – вкрай образлива істота, тепер в шлюбі буквально розцвіла від щастя над своїми двома діточками[11]. А проте, не можу не довіряти своєму знанню людей, адже факти самі по собі його не переконують, мабуть, воно приховує в собі якусь глибшу правоту, і виходить, що я, довіряючи їй, під виглядом свого нібито знання людей, плекаю звичайнісіньку, тільки зашкарублу в своїй упертості дурість. І потім – чому, власне, я страждаю від цих заручин таким дивним чином, немов цієї миті і безпосередньо мене спіткало нещастя, тоді як будь-яке передчуття може відноситися тільки до майбутнього, тоді як головні учасники, всупереч їхнім власним очікуванням (може, якраз ця несподіванка мені і скребе по серцю?), щасливі, тоді як, нарешті, сам я безпосередньо і особисто до всіх цих весільних справ і приготувань майже непричетний. (Вчора ввечері мій майбутній зять без будь-якої злості, без найменшого натяку на мою жахливу байдужість, просто жартома кинув мені: «Добрий вечір, Франце! Як справи? Що пишуть з дому?» Знав би він, скільки в його словах істинного сенсу!)

Але ні, я все-таки причетний, обидві родини, за моїми відчуттями, на мене налягають, а сім’я зятя так і геть мимоволі впирається в мою власну. – Ні, сьогодні краще більше не писатиму, якось виходить непереконливо, може, загалом Ти і відчуваєш, що я маю на увазі, але в деталях, а це якраз найважливіше, зі своєї далечини, на жаль, не зро- зумієш.

Зараз, коли Ти читаєш цього листа, я, можливо, в своєму старому фраку, в потрісканих лакових туфлях, в смішному циліндрі, занадто тісному на мене, і з напрочуд блідим обличчям[12] (мені тепер так довго не вдається заснути), як читець Талмуду пліч-о-пліч з чарівною, приємною, елегантною, а головне, вкрай уважною й скромною своєю кузиною їду до храму, де й відбудеться весілля у всій своїй неймовірній урочистості, яка завжди мене бентежить, адже в житті єврейства, принаймні у нас, релігійні церемонії давно звелися лише до весіль і похоронів, завдяки чому обидва ці ритуали настільки заступили собою всі інші, що буквально ловиш на собі докірливі погляди зникомої віри.

На добраніч, кохана моя. Який же я радий, що хоча б одна Твоя неділя, поза всякими сумнівами, випаде спокійніша за мою. Цікаво, щось цього разу не забуде зауважити Твоя матінка, вручаючи Тобі цього листа?

Франц

Я ще раз перечитав Твого листа, і що деякі речі викликала в мене неабияку цікавість, то ставлю Тобі наступні питання:

1. Що означає ось це: з медальйоном я ще не все залагодила?

2. У родині яких добрих знайомих Ти була? Бог знає, чого воно так, але прізвища все мені прояснюють.

3. Як пройшло сімейне купання? Тут, на жаль, я повинен придушити в собі репліку – вона стосується мого вигляду в купальні, моєї худорби. (Так і бути, ось вона: Тобі доводилося прокидатися в холодному поту від жаху?) У купальні я скидаюся на хлопчика-сироту. Пам’ятаю, щоправда, це вже дуже давно було, ми жили в дачному містечку на Ельбі, літо випало спекотне, і купання в річці давало незрівнянну втіху. Але купальня була мацюня, чоловіки і жінки купалися всі упереміш, навіть не пам’ятаю точно, скільки було роздягалень, дві або одна, але дачне товариство того літа взагалі підібралося веселісіньке, і з таких дрібниць, по-моєму, небагато собі робило. Окрім мене. З жінками я іноді ще наважувався там з’являтися, але рідко, здебільшого – при тому що купатися, зрозуміло, поривало мене неймовірно і невпинно – я, наче бездомний пес, тинявся найвужчими стежками прибережних схилів, годинами виглядаючи, коли ж маленька купальня нарешті звільниться і я зможу нею скористатися. Як же проклинав я припізнілих дачників, які зненацька знову заповнювали купальню, вже зовсім було спорожнілу, з якими стогонами волав до неба, коли раптом вдаряла гроза і воднораз забирала у мене будь-яку надію скупатись! Як правило, зайти в воду мені вдавалося тільки над вечір, коли ставало прохолодно і таку втіху купання вже не давало. І лише іноді, діставши щось на кшталт сонячного удару, я, як очманілий, кидався в саму гущу купальників. І, зрозуміло, спокійно купався і грав разом з іншими, ніхто і не думав перейматися якимось хлопчиськом, але сам я повірити в це не міг.

4. Про Твого батька я при нагоді хотів би почути ще більше.

Слухай, вже знову так пізно! А я ще нічого «веселенького» не наготував для весільної вечері і, що найстрашніше, не можу і не зможу наготувати.

Франц

12.01.1913

Тільки-но, кохана, я ламав собі голову, сподіваючись, якщо вже нічого іншого не можу, придумати хоча б три фрази для привітання весільних гостей. Нарешті я їх придумав, вони безнадійні. Дали б мені виголосити промову проти гостей, її мені і готувати б не довелося, слова потекли б самі, штовхаючись і переганяючи одне одне, і я насмілюся припустити, що вигнав би більшість гостей із зали навіть не лайкою, а сумлінним висловленням своїх справжніх жахливих почуттів. Утім, наразі я рокований на те, щоб вигнати самого себе: це не я, а хтось інший сидітиме там за столом, вставатиме, вимовляти три завчених фрази і підніматиме келих, все це виконає якась тінь мого сумного образу.

Але я не надто хотів писати це Тобі, я насправді пишу Тобі із страху. Вислухай! Чи нема у вчорашньому моєму листі чогось, що могло б Тобі заважати, дошкулити чи навіть образити? Думка про це мене душить. І я точно не знаю, бо зараз, коли я пишу не для себе, я відчуваю, ніби пустив з рук мірку, яку прикладаєш до всього цього. Можливо, у становищі нема нічого кепського, хоча писав я це у поганому настрої, і тепер усе здається мені грубим і холодним і безжальним і нахабним одночасно. У кожнім разі надішли мені свого листа, кохана, щоб заспокоїти мене, але ні, не надсилай його у відповідь. О, тепер я не знаю, чого хочу; в які умови я потрапив! Довго ж мені доведеться дряпатися, перш ніж я знову вийду. Якби ж то я мав Твою відповідь на останній лист, який Ти отримала у неділю, і якоїсь миті, можливо, навіть гніваючись на мене, встала з ліжка! Якщо Ти сердишся на мене, кохана, вибач – у моєму теперішньому стані не соромно благати про співчуття, мій стан – це ганьба, – якщо Ти вже пробачила мене, прийми цей лист як пізнє вибачення, якщо Ти взагалі не знайдеш жодної провини з мого боку, то смійся з мене, годі буде знайти щось приємніше для мене.

Франц

Миле зауваження моєї найменшої сестри: як Ти знаєш, вона дуже мене любить, вважає, що все, що я кажу, роблю чи маю на увазі, неодмінно добре, проте вирізняється такою кмітливістю, що може трохи покпити з мене, а водночас, звісно, і з себе (хай там як, а вона завжди на моєму боці). Зараз я, безсумнівно, і, мабуть, засмучений через весілля, тому сестра, якщо брати її ставлення до мене загалом, віддає, мабуть, належне цьому смуткові, коли, звичайно, вона може бодай на дрібку його відчути. Сьогодні ж увечері наша шапарка ударилася в сльози, складаючи речі для Валлі (яка виходить заміж), через що і Валлі розрюмсалася. Так вона і зайшла до вітальні, зі сльозами на очах; варто було Оттлі (це та найменша сестра) побачити її мокрі очі, як вона вигукнула: «Вона розумна, вона теж плаче!» Говорилося це напівжартома і напівсерйозно, і означало, певно, те, що сльози до ладу, бо ж вони передають мої почуття, і тому Валлі, мабуть, розумна, якщо робить щось згідно з моїми і її власними почуттями.