Затягнулося мовчання. Раптом Падишах, не сказавши ні слова, блискавичним рухом руки вихопив шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й отямитися не встиг.

Скрикнув натовп…

У покоях Роксолани перебував і Мустафа в повному обладунку царевича. Він заспокоював, як міг, молодшого Баязеда. Жінка дивилася на заграву ночі, прислухалася до несподіваної тиші, а потім знову все наповнилося криками.

І знову в покої вбіг, вже не стукаючи, переляканий євнух:

– О султанше! Кажуть, що нашого повелителя вбили!

Потім упав на коліна перед малим Мустафою:

– Тепер ви, о божественний Мустафо, наш султан! Яничари, які люблять вас і поважають, величають вас! Вони вимагають видати їм Роксолану Хюррем та її дітей. Інакше всіх нас… І все тут спалять… Що робити?

– Геть, собако! – крикнув на нього Мустафа і вийшов перед Роксоланою, витягнувши свою маленьку шаблю.

Роксолана була перелякана на смерть. Судорожно притискаючи дітей, вона дивно подивилася на хлопчика, що стояв перед нею і прислухався до кроків у коридорі. А вони наближались, як і збуджені голоси людей.

Двері відчинились, і на порозі з’явився Сулейман, увесь закривавлений. Кинувся до Роксолани і дітей.

– Усе позаду! – сказав султан. – Вони кинули зброю і вимолюють прощення…

…Сиділи удвох на березі неспокійного моря. Догоряли вогнища, стихала ніч.

– Що ти зробиш із ними? – запитала Роксолана.

– Передам у військовий суд. Усіх їх буде страчено. Можна помилувати злочинця і навіть убивцю, але не можна помилувати військо, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.

– Це жорстоко, Сулеймане!

– Але справедливо. Народ, який змилується над бунтівниками, що повстали проти влади, даної самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.

Роксолана затулила обличчя долонями:

– Сьогодні найстрашніший день у моєму житті. Знаєш чому?

– Чому?

– Тому що я сьогодні побачила майбутнє своїх дітей. Як тільки Мустафа сяде на престолі, моїх дітей задушать? – Голос її зривався. – Скасуй закон Фатіха!

Султан обійняв її:

– Цього не можу зробити… Адже це вирішує рада улемів після смерті султана. Але поки я живий, не бійся за дітей.

Роксолана випросталась і сказала різко:

– Ти бездушний і жорстокий! Ти вважаєш себе центром світу! Думаєш, усе зникне після твоєї смерті? Але діти залишаться! Навіщо я їх народжувала?

У свою чергу випроставсь і Сулейман. Він сухо мовив:

– Хіба можна так говорити із султаном? Султан думає про долю держави. Мусить бути кілька спадкоємців, тому що є хвороби, нещасні випадки… А коли вибирають на престол старшого з тих, що вижили, тоді решта вирушають у царство вічного блаженства… Така доля у синів султана. Мектуб – так заведено… Інакше брат піде на брата, і війни знищать державу… Розумієш? Сумно, що ти думаєш про дітей більше, ніж про чоловіка. Тому що діти вмирають, народжуються, а чоловік один. Тим більше, якщо він – султан.

Роксолана дивилася на нього з подивом, ніби вперше відкрила в ньому щось небачене. Потім відвернулася, спрямувавши погляд на море.

Мовчала. Сутеніло море, нескінченне і загадкове.

Хвилі раз по раз розбивались об берег, розпадаючись білою піною.

Уперше за багато років Роксолана і Сулейман сиділи поруч відсторонено. Кожен думав про своє. Нарешті жінка сказала:

– Дозволь мені здійснити паломництво у святі землі, в Мекку, хочу помолитися перед труною Пророка. Подякувати йому за сьогоднішнє твоє спасіння, за твою мужність. Хочу попросити вибачення за мої гріхи, які були і ще, може, будуть…

Султан зважив її слова і холодно відповів:

– Це мудро. Непотрібні розмови про тебе вщухнуть. Усі правовірні будуть хвалити розум і благочестя твоє.

– Я хочу взяти з собою своїх дітей, Мустафу. Нехай будуть ближче до Пророка.

– Бережи їх… Це дуже важка і небезпечна подорож, через пустелі та гори. Там і розбійники, і звірі дикі. Я тобі дам хорошу охорону.

Розмовляли, не дивлячись одне на одного. Море розбивалося біля їхніх ніг.

Гори, випалені вулканічним вогнем, підносилися до неба. Кам’яна пустеля дихала жаром. Попереду йшов бедуїн у білому бурнусі, за ним Роксолана, Мустафа, охорона. Люди були виснажені, на жінці подерся одяг, але вона вперто йшла вгору.

Увечері на кам’яному плато розбили табір. Потомлені люди, всі, окрім варти, спали, а Роксолана сиділа, дивлячись на тривожно-кривавий захід сонця. Потім перевела погляд на сплячого Мустафу.

Наставала ніч. А вранці Роксолана, з чорними колами під очима через безсонну ніч, сказала Азі яничарів:

– Я хочу піднятися на вершину цієї святої гори. Помолитись. А ви залишайтеся тут.

Упав на коліна мужній воїн:

– Даруйте, могутня султанше Роксолано Хюррем, великий султан наказав супроводжувати вас усюди… І ви до того ж утомилися… Чи не краще повернутися в табір, де вас чекають діти…

Але Роксолана була непохитна:

– Тут уже недалеко.

Коли вона відійшла досить далеко, Мустафа скочив на ноги і кинувся за нею. Дорогу йому хотів перепинити ага, але спритний царевич вислизнув із його обіймів і гнівно крикнув:

– Як ти смієш! Я піду з Роксоланою! А вам наказую чекати нас тут!

Султанша зупинилась і мовчки чекала хлопчика. Стражник низько схилив голову перед спадкоємцем престолу…

Коли дерлися на вершину ледь помітною стежкою, Роксолана увесь час поглядала на хлопчика, який спритно піднімався, чіпляючись за гостре каміння.

Над ними висіло небо, вицвіле від спеки. Кружляв орел. Під ними розкинулися дикі скелі найрізноманітніших форм і кольорів – нібито якийсь гігантський скульптор створив тут образ первозданного хаосу.

Усе ближче до вершини… Раптом зблідла Роксолана – оступилась і зрушила камінь, який ударив по руці хлопчика. Він закричав, утратив рівновагу і покотився до краю прірви. Але в останню мить учепився однією рукою за гострий камінь. Друга його рука і ноги ковзали гладенькою скелею, не знайшовши опори.

– Роксолано… – крикнув. – Роксі…

А султанша стояла нагорі, нерухомо. Секунди перетворилися на вічність. Заплющила очі. На її обличчі відбивалася страшна боротьба, яка відбувалась у душі… Вона насилу розплющила очі – у них був вираз смертельної муки.

– Допомо… – кричав хлопчик, не маючи можливості видертися на плато. Камінь під його рукою хитнувся…

Подивився на Роксолану – очі їхні зустрілися. Здригнулася. Вона кинулася до Мустафи, в останню мить схопила його, притягла до себе. Обійняла, пригорнула до грудей…

Коли спустилася вниз, запитала бедуїна-провідника:

– На цій горі живе дервіш, який передбачав появу султанші Місафір. Де його знайти?..

Ішла кам’янистою стежкою до дервіша сама. Вечоріло… Божий старець молився у своїй печері, посеред якої горіло багаття. Сиве волосся дервіша діставало до ніг, а занедбані нігті були схожі на кігті орла. Привіталася з ним і запитала, опустивши очі, як молільниця:

– Ти, Божий старцю, лікуєш хворе тіло і хвору голову? Ти пророкуєш майбутнє?

Старець підійшов, пильно подивився на неї, в її очі.

Світ закрутився перед Роксоланою… Прийшла до тями, коли вже сиділа на кам’яній лаві, а старець щось кидав у вогнище.

– Ти знаєш, хто я? – тихо запитала його Роксолана.

– Знаю, о, султанша Місафір… Ти – наймогутніша з жінок світу.

– Знаєш, що мучить мене, рве моє серце?

– Знаю, дочко моя.

– Так скажи мені… Що буде з дітьми моїми?.. Чи Мустафа, син Сулеймана, сяде на престолі батька і діда свого?

Обличчя старця спохмурніло. Кинув у вогонь іще якісь зернятка:

– Дивися сюди…

У білих клубах диму, у відблисках вогню почали з’являтися перед Роксоланою невиразні видіння, якісь обриси предметів, людей…

І чує голос Роксолана, чи старця, чи когось іншого, слова якого, відлунням повторюються в її голові:

– Мустафа… син Сулеймана… законний спадкоємець його… не сяде на престолі… батька і діда свого!..

– Чому? – чує Роксолана свій голос.

– Уб’є його могутня султанша Місафір!

Роксолана знепритомніла. Прийшовши до тями, запитала:

– Як?

– Рукою мужа свого… і батька Мустафи…

– Ти знаєш її план? – закричала Роксолана із забобонним страхом.

І бачить вона Мустафу, дорослого, чоловіка середніх років, налитого чоловічою красою… Вченого, що пише якісь листи… Сулеймана, постарілого, сивого, що показує ці листи синові…

– Бачу, бачу, моя дитино… Минають роки… Бачу царевича Мустафу… його звинуватять у змові проти батька… звинуватять у тому, що він захотів зайняти престол… бачу вченого… який підкуплений султаншею Місафір… підробляє листи безневинного Мустафи… підробляє так майстерно, що і сам Мустафа… не зміг перед батьком… відрізнити свої листи від підроблених. І гине Мустафа смертю безневинного…

Дивився на Роксолану дивний старець, очі якого блищали в екстазі, і щось шепотів. Побачила Роксолана, як у присутності Сулеймана німі кати дільсизи накинули на шию Мустафи чорний шовковий шнурок і задушили сина на очах у батька…

Тяжко переживав цю кару Сулейман… Повернувся до Роксолани і дивився в її душу.

А голос вів далі:

– А сяде на престол син Місафір – Селім… Його молодшого брата Баязеда буде знищено… А потім стане султаном онук Місафір – Мурад… і за його наказом задушать дев’ятьох його братів…

У клубах диму йшов до Роксолани її чоловік Сулейман, простягаючи до неї руки, немов благаючи про щось…

– Коли загине безневинний Мустафа, тоді почнеться розбрат у державі Османів… І повільно згасне його велич…

Підвелася Роксолана. Довго мовчала, опановуючи себе. Бліда, як береза, оповита снігом.

Мовчала довго, дивлячись на вогонь. Сказала тихо:

– Від любові не змогла врятуватись… А чи зможу я врятуватися від долі?

Повільно вийшла з печери. Постаріла відразу на десять років.

Коли сідало сонце за хмари, сотворила вечірню молитву. Поруч із нею – Мустафа, Селім, Баязед. Віддалік – служники.

Сиділи на горі, на кам’яному плато, на молитовних килимках обличчям до Мекки.

Перед нею розстилалося півсвіту, яким вона повелівала.

Перед нею стелилися століття. Вона була їхньою володаркою.

Перед нею простелилася доля, але вона не була її володаркою.

«Аллаху Акбар! Ла іллага іл Аллах! Ва Магомет расул Аллах», – шепотіли її губи, але душа її вимовляла іншу молитву. І бачила вона рідну Україну, Рогатин, церковцю з хрестом, і лик Богородиці…

Як жива, дивилася на Роксолану Божа Матір, тримаючи у своїх руках Немовля, і не відомо було, що саме в її сумних усе розуміючих очах – засудження чи прощення…

Бастард

Пролог

Темної холодної ночі двоє стояли на мурі, й довгим і страшним було їхнє очікування.

– Чи готові воїни? – запитав той, що носив на сивій голові чотиризубий княжий вінець. – Чи заряджено катапульти і чи кипить смола?

Лучники завмерли біля бійниць, і готові були катапульти, і смола пузирилася в чорних чанах.

– Що ти там бачиш? – запитав вінценосний у того, хто стоїть поруч, бо той мав силу бачити в темряві, і на сто верст уперед, і на десять ліктів під землею.

– Бачу, – відповів той, – бачу незліченні загони, і сталь палахкотить при світлі смолоскипів, і веде їх твій син.

Вінценосний розреготався:

– Скоріше земля розколеться, як гнилий горіх, ніж він добереться до наших стін!

А вітер вив, і від кожного смолоскипа тягнулася чорна стрічка диму.

– Що ти бачиш тепер? – знову запитав князь.

– Бачу, діти мої, як пастки, приховані в землі, жадібними пащами хапають воїнів, пожирають їх разом із панцирами, і крик та стогін здіймаються над лісом. Половина війська загинула, але твій син уцілів.

– Скоріше небо згорнеться в сувій, ніж він візьме замок! – розсміявся князь.

А ніч ревла, і мчали по небу клапті хмар, і далеко ще було до світанку.

– Скажи мені, що ти бачиш зараз? – запитав вінценосний, і вітер здибив його сиве волосся.

– Бачу, – тихо сказав той, що стояв поруч, – як б’ються з військом змії та хижі птахи, як падають наші вороги, але інші ступають по їхніх трупах. Бачу море їхніх смолоскипів; бачу роти, роззявлені в бойовому кличі. Ось діти мої, жадібні жовті марева, убивають їх цілими загонами, але твій син уцілів, за ним рухаються ті, що залишилися живими!

Князь звів кулаки до неба:

– Скоріше ліси проростуть корінням догори, скоріше річки здіймуться на диби, скоріше мати пожере немовля, ніж він отримає вінець!

І ось уже всі, хто був на стіні, побачили вогні смолоскипів і блиск сталі.

– Що ти бачиш тепер?! – люто вигукнув князь, але співрозмовник не відповів – із середини лоба його стирчала стріла.

І тоді закричав князь, закликаючи до бою, і луною відгукнулися його воїни, а ті, що прийшли з вогнями, рушили на приступ.

Залізні гаки впивалися в камінь, як хижі пазурі впиваються в плоть. Струмками диміла кров, і потоками лилася гаряча смола. І відступили від стін ті, що прийшли, і великі були їхні втрати. Переможно закричав князь – але кинджал встромився йому в спину, тому що син його таємно проник у замок через підземну нору.

І впав князь, і скотився вінець із його голови, і безліч рук потягнулося до вінця – але ті, що торкнулися його, вмирали на місці. І закричав княжий син, і голос його розкотився, подібно до грому:

– Княжа кров у моїх жилах! Спадщину – тільки спадкоємцеві!

І схопив вінець, і настромив на голову, й ті, що прийшли з ним, піднеслися духом, а оборонці втратили мужність…

І настав світанок, і зграї ворон зраділи, злетівши на княжий бенкет. І чорними клубами здіймався дим, і сходини зробилися слизькими від пролитої крові.

І сказав чаклун, що всю ніч помирав зі стрілою в лобі, – бо довго, дуже довго помирають чаклуни:

– Прокляття на весь рід ваш і на всі його коліна. Навіки, навіки сини ваші будуть убивати своїх батьків. Проклинаю і пророкую: навіки.

Сонце стояло вже високо, коли він, голодний, кинув заплічний мішок у траву.

Ніколи в житті він не бачив такої трави – густої, лискучої, як шерсть ситого і здорового звіра. Йому здавалося, що все тут лисніє від задоволення – і дерева, здоровенні, в три обхвати, і нелякана звірина – он польова миша дивиться і не боїться, – і птиці, і біляві квіточки…

Він іще раз озирнувся і, гмикнувши, потягнув із піхов меч.

Укотре серце його солодко завмерло, коли без звуку, без скреготу світу явилося широке ясне лезо, зловило плоским боком сонячний промінь і відправило його Станкові у вічі.

Він примружився.

Тягар, який лежить у його долоні, був силою і владою. Жолобок на мечі був прямою дорогою, з якої не звернути. Щасливо всміхнувшись, він зробив бойову стійку.

Перша позиція. Друга позиція. Удар – відсіч. Удар – противник уражений у плече. Відсіч удару ззаду… Підступний негідник! Розворот… Серія ударів, противник стікає кров’ю, але лізуть нові й нові, тож меч у його руці перетворюється на блискуче залізне віяло…

Він не втомлювався. Він узагалі ніколи не втомлювався, кисть його оберталася з шаленою швидкістю, і гуло повітря, розітнуте лезом. Раз – від ліктя, два – від плеча, круговий захист…

– Підходьте! А-а-а! Отримали? Ще хочете? На! На!

Крики народжувалися самі, і він не пам’ятав, що кричав. Він був сильний і, звичайно ж, смертельно небезпечний, і від того, що він сильний і небезпечний, від скаженої радості м’язів йому хотілося заспівати, але хто ж співає під час бою?!

– Небо на поміч! – почулося з-за спини.

Станко ще нічого не встиг подумати, а тіло його вже розверталось і меч уже піднімався назустріч голосу. Він повернувся і завмер у бойовій стійці.

Той, хто налякав його, позадкував за темний стовбур і звідти пробурмотів примирливо:

– Тихо, хлопче, мир… Мир, хлопче! Що ти…

Станко перевів дух. Меч у його руці трохи опустився, і той, що ховався за стовбуром, тут же осмілів і виглянув.

Йому, схоже, було далеко за сорок, і був він не те щоб худий – сухорлявий, і не те щоб бородатий – так, зарослий дуже густою щетиною.

– Що ти, хлопче, я ж не стражник, придивись як слід…

Станко і без того дивився обома. На незнайомцеві були вовняні штани, ретельно заправлені у високі черевики на шнурівці, невизначеного кольору сорочка і бувала шкіряна безрукавка; на поясі довгий кинджал у піхвах.

– Прибери свою іграшку, хлопче… Ну, промишляєш – і промишляй собі – мені байдуже…

Станко опустив меч.

– Я не браконьєр, – сказав він хрипко.

– Так? – здивувався незнайомець. – Ну, тоді гуляв, значить, і заблукав… у землях князя Ліго, на які якщо хто ступив – ноги відрубують…

У душі Станка ворухнулася холодна змійка, і тому він сказав дуже голосно:

– Не лякай. Не боюся.

Незнайомець реготнув. Ступив уперед – і красномовно подивився на меч Станка. Той картинним жестом загнав зброю в піхви.

Незнайомець наблизився. Очі його виявилися блакитними – настороженими й глузливими водночас. Очі ці за секунду оббігли Станка з голови до п’ят – і повернулися, щоб повторити огляд ретельніше.

– Здалеку ти прийшов, чи що? – поцікавився недбало, глянувши на стоптані Станкові черевики.

– Прийшов, звідки дорога лежала, – відгукнувся Станко в тон.

Незнайомець глянув у вічі йому – цього разу скрушно і дбайливо:

– Землі тут багаті, це вірно… Та тільки повертайся, хлопче. Добре ще, коли просто ноги відрубають, правду кажу тобі! Упіймали тут нещодавно одного хлопця, теж у землях князя промишляв… Слухай, іди скоріше, поки цілий, добре?

Деякий час вони просто дивились один на одного.

– На меч свій сподіваєшся? – запитав незнайомець тихо. – Та це ж на один твій меч тут кілька сотень знайдеться…

– Дбайливий ти, – Станко знову посміхнувся. – А сам хто такий? Лісовий дух? Король діброви?

– Я?

Станко побачив, як дбайливий вираз ув очах незнайомця змінюється новим – схоже, це була трохи перебільшена покірність долі:

– Я?

Він винувато розвів руками, як селянин, який повернувся з базару без виторгу в кишені. Схилив голову на плече, всім своїм виглядом показуючи: я браконьєр і є, і не приховую цього, адже переді мною не стражники, а шмаркатий хлопчисько, хоча і здоровий, і з мечем…

Станко пирхнув і пішов за своїм заплічним мішком.

– Стривай! – закричав йому вслід незнайомець. – Іліяш мене звати… У тебе сильце чи сітка?

– Я не браконьєр, – заявив Станко, закидаючи мішок за спину.

– Та облиш… Послухай, не втікай, ти мене боїшся, чи що?

– Тебе?! – Станко обернувся, заготовивши на обличчі зарозумілу гримасу, яка тут же, одначе, випарувалася, тому що цей самий Іліяш тримав у опущеній руці тушку зайця, що казна-звідки взялася.

Живіт Станко жалібно заплакав. Іліяш вітально хитнув тушкою, як квіткарка весільним букетом:

– Засмажимо за традицією… Завтра – невідомо що, раптом – стражники або вепр там скажений… Я ж бачу – ти не зрадник, хороший хлопець, тільки дуже вже молодий…

Станко помовчав.

– Це вірно, – сказав він нарешті, знімаючи з плечей мішок, – я не зрадник.

Іліяш особливо ретельно вибирав місце для багаття – на піску, в улоговинці, щоб слідів не залишити і щоб дим не був помітний здалеку. Заєць, смажений на рожні, виявився справжнім князівським зайцем – жирним, смачним, і Станко ледь не відгриз собі пальці, розправляючись із ніжним заячим боком.

– Добре живе… князь, – бурмотів він, працюючи щелепами, – солодко їсть… м’яко спить, напевно…

Іліяш посміхнувся:

– Не без того… Князю що – усіх зайців не зжерти… Так напустив же стражників-псів: травичку йому не зімни, рибку йому не злови, зайчик такий ось – життя може коштувати… Та не хвилюйся, їж, із Іліяшем не пропадеш, Іліяш бувалий звір…

– Отож-бо я дивлюся, – Станко кинув у прогоріле багаття начисто обгризену кістку, – тож бо я дивлюся, земля тут масна, сита така земля…

– Авжеж, – Іліяш потягнув до себе свій худий заплічний мішок, – авжеж, земля тут, як хороша наречена – багата і незаймана… Самих зайців плодиться, як мишей у підпіллі… Ні ж, нехай їх краще вовк розірве, ніж добрі люди, ми ось, засмажимо… нишпорять і нишпорять, дозорці, пси, щоб земля під ними провалилася…

Іліяш плюнув, уклавши в свій плювок увесь праведний гнів на ненависних йому стражників. Відсапався, примружившись, глянув на небо – і витягнув зі свого мішка неабияких розмірів баклажку. Оцінююче глянув на Станка, неспішно вийняв корок із вузької шийки і потягнувся носом до отвору, що утворився.

Станко дивився, механічно облизуючи пальці. Іліяш утягнув носом повітря, напівзаплющив від щастя очі, і обличчя його освітилося зсередини неземним блаженством.

– Так, – сказав він, нарешті опускаючи баклагу. – Вірна подружка моя… Такого, хлопче, жоден пес із варти, ні навіть князь у його замку не куштували, ось…

Він остаточно заплющив очі, ніби відмовляючись од земних поневірянь, підніс шийку до рота і дбайливо, як юнак, який уперше цілує кохану, торкнувся її губами.

Суха його шия здригнулася раз, удруге… Станко чогось рахував ковтки.

Нарешті Іліяш угамувався. Відняв баклажку від рота. Видихнув. Оглянув світ абсолютно щасливими очима. Скоса глянув на Станка – і відвів погляд.

– На, – сказав неохоче. – Скуштуй теж, добре вже. Тільки дивись – три ковтки, три, не більше!

Баклажка виявилася несподівано важкою – Станко ледве не розлив її над багаттям. Тільки встиг піднести шийку до рота – і тут же Іліяш узявся відбирати посудину:

– Це п’ятий! Це п’ятий ковток, досить!

Станко дурнувато всміхнувся.

У роті танув небувалий смак – вина, а може, не вина, а може… Останній димок згасаючого багаття здійнявсь у вечірнє небо, і з цим димком злетіли прикрощі та тривоги Станка.

– Подобається? – ревниво запитав Іліяш.

Станко закинув голову і розсміявся.

Потроху сутеніло, але вечір був теплий, тихий, і немислимою здавалася небезпека, і неможливою – смерть.

Станко потягнувся, із задоволенням відчуваючи сильне й гнучке своє тіло.

– Замок далеко? – запитав він мовби ненароком.

– Га? – насторожено обізвався Іліяш, і Станко навіть посміхнувся: чи глухим прикидається справді?

– Замок, замок князя Ліго далеко звідси?

Іліяш зіщулився, якось знітився, ніби дія чудового напою закінчилася:

– А що тобі замок? Тут промишляй… Тут землі багаті…

– Плював я на твій промисел, – Станко знову посміхнувся. – Мені в замок треба.

Іліяш підвів на нього похмурі очі:

– До князя в гості, чи що?

– До князя, – Станко почувався сильним і впевненим. – Тільки не в гості. Мені треба обов’язково його вбити.

Стало тихо – так тихо, що можна було за десять кроків почути метушню мишки-полівки.

Іліяш сидів, не закриваючи рота. Станкові зробилося смішно: сільські дітлахи в таких випадках обов’язково плювали у «роззявлені ворота».

– Отакої… – пробурмотів нарешті Іліяш. – Тож бо я дивлюся – хлопець начебто не простий… А він божевільний, хлопець цей. Тільки і всього.

– Це хто ще божевільний, – Станко відчув до браконьєрства навіть деяку поблажливість, – ти чи я… Жалієш ти князя, чи що? Друг він тобі чи братик? Негідник же він, так?

– Ну… негідник, – сказав Іліяш пошепки й озирнувся.

– Ну от і буде на землі на одного негідника менше…

Іліяш помовчав, важко дихаючи; потім раптом обхопив себе за плечі і ні з того ні з сього розсміявся:

– Ах ти… жартівник… Убивця малолітній… Та ходили і без тебе, жоден не повернувся! Ходили здорові, в латах, і поодинці, і загонами, і жоден… Навіть до князя не добрався, до замку не дійшов! Та княжа земля знаєш яка? Тут травичка, квіточки, а глибше підеш – землі беззаконні, де князеві предки один одного різали… Там плюнь наосліп – у десять пасток плювок влучить! А якщо по дорозі йти, так там на кожному кроці по кінному роз’їзду… Стражник не запитає, слова не скаже – відразу вішати, та за ноги…

Він раптом нахилився вперед, і обличчя його опинилося просто навпроти обличчя Станка. Зашепотів, заглядаючи у вічі:

– І ще, знаєш, князя нікому не вбити. Заговорений він, мечі відскакують… Усі це знають, тільки ти…

Він так само раптово відкинувся назад і запропонував голосно, доброзичливо, як нічого й не сталося:

<1 2 3 4 5 6 >

На страницу:

Перейти

4 из 6