Вовча сить

У залі на троні сиділа Роксолана. Поруч – візир. Обличчя Роксолани було відкрите, і видно було, як розквітла вона, ставши дружиною і матір’ю. Привели двох людей: блідого, як смерть, господаря школи невільниць Ібрагіма, який колись пригощав батогом золотоволосу рабиню, і вчителя Абдуллаха. Вони тут же впали на підлогу, а Ібрагім поповз до Роксолани з криком:

– О всемогутня султанше Хюррем! Прости нас! Будь милосердною за ті… ті… У школі невільниць… Хіба ми знали… О Аллах! – Подивився з надією на візира, але той лише зловісно посміхнувся. Роксолана переступила через колишнього свого господаря, презирливо кинувши йому: «Встань і йди геть», а потім підійшла до Абдуллаха, який тремтів усім тілом. Сіла навпроти нього так тихо і скромно, як тоді, коли ще була рабинею в Кафі. Ласкаво глянула на Абдуллаха, всміхнулась і стала схожа на квітку.

– Рада бачити вас, учителю Абдуллаху, – сказала султанша. – Я згадувала про вас. Прошу вас бути вчителем мого сина…

Сльози хлинули з очей поважного учителя Корану.

А коли султанша з Ахмед-пашею йшли коридором, великий візир дозволив собі з невдоволенням сказати:

– Ваша величносте, але вчителем вашого сина я призначив гідного Амаль-пашу-заде… Ніхто не знає стільки способів читання Корану, як він… Із великим султаном це питання узгоджено.

– Я так вирішила. З володарем трьох частин світу я домовлюся.

Вони йшли далі. Ахмед-паша намагався стримати свої емоції і все ж знову не зміг вгамувати роздратування:

– Змушений знову сказати вам, о найдостойніша, не годиться вільним жінкам ходити з відкритим обличчям…

Роксолана тільки весело розсміялася:

– Ми говорили про це з султаном. І він не міг показати мені місце в Корані, де написано, що жінки мусять закривати обличчя. Немає там цього! Та хіба міг пророк дати такий наказ, якщо Аллах не наказав навіть квітам закривати свою красу?

А коли виходили в парк, сказала султанша:

– Завтра поїдемо на невільничий ринок, де мене купували, виберемо поблизу місце для лікарні, для імарету, для тімархане. Усе це для бідняків.

– Але в казні немає для цього грошей, – зупинився здивований візир. – Ми давно не вели воєн проти невірних, і скарбниця порожня…

– Знову розоряти слов’янські землі? Знову Україну шматуватимуть ваші пси – кримські татари? Завойовуйте Схід! – Із гнівом блиснули очі Роксолани. І закінчила різко: – Знайдете гроші! Завтра поїдемо на Авретбазар!

По дорозі, уздовж стіни, гнали гурт невільників. Кого тільки серед них не було! Селяни і міщани, дворяни і духовні. Це було видно з їхнього одягу. Переважали українці… Були серед них і козаки, що вирізнялися чубами й шароварами. Бранці йшли скуті або пов’язані, як худоба, биті й замучені. Серед них був і Степан, змарнілий, кошлатий, у пилу й грязюці. З рани на нозі сочилася кров, і якийсь шолудивий пес усе намагався лизнути її.

Назустріч нещасним рухався ескорт Роксолани і Ахмед-паші. Султанша, закутана в м’які хутра, сиділа на зелених подушках, у різьблений лектиці. З болем дивилася вона на майбутніх галерників, намагаючись приховати свої почуття від усюдисущого візира. Сонце грало в її золотистому волоссі.

Кинув Степан погляд на цю лектику і остовпів. Щось знайоме побачив він у цій розкішній жінці, хоча обличчя її закривав білий яшмак. Сіпнувся, забувши про ланцюги, здавивши горло нашийником, придушено крикнув: «Насте! Це ти?». Але миттю отримав страшний удар колом, похитнувся…

Піднялася Роксолана на пухових подушках, побачивши цю картину. Довго вдивлялася у раба, який корчився у багнюці. Може, щось привиділося їй… І знову відкинулася на подушках.

Ледве підвівся Степан. Жилавий козак, товариш по ланцюгу, тягнув його вперед, і він, ледве пересуваючись, усе оглядався назад туди, де зникала жінка – привид його надій…

Не закриваючи обличчя, приймала Роксолана художників, ті малювали її портрети, з будівельником обговорювала макети – проекти імаретів, хамамів, бували в її покоях і поети, і артисти, і вчені… Гралася з дітьми і кудлатим собачкою – її «калимом»… Сиділа поруч із Сулейманом, приймала послів – і з Австрії, і з далекої Росії. Підносили їй дорогоцінні подарунки, і проводила вона переговорів більше, ніж Повелитель трьох чвертей землі… Бачив усе це Ахмед-паша, лютував. Наодинці з султаном намагався щось довести, але Падишах тільки усміхався…

Щаслива була Роксолана. Усміхнена, життєрадісна, як сонце. Але і на сонце насуваються хмари…

Вранці вийшла зі своїх покоїв – назустріч їй Махідевран. Напевно, чекала. Зігнулася своїм пишним тілом, очі відводить, зображуючи насолоду, і ніби випадково показала білу хустинку султана… Спалахнула Роксолана, зразу ж повернулася назад, а Махідевран задоволено реготала…

Трохи пізніше Роксолана і її син, одягнені в скромний дорожній одяг, попрямували до воріт сералю. В руках у жінки був вузлик і хустка-яшмак на обличчі. За нею біг переляканий чорний євнух. Варта на воротах розгубилася… Роксолана нікого не слухала, не бачила. Йшла вперед.

…Султан здивовано запитував Роксолану:

– Куди ти йшла? Що трапилося? Ти хвора?

Були в покоях Роксолани. Вона колисала малюка. Поклала його в колиску. Султан хотів обійняти Хюррем, але вона відсахнулася.

– Скажи, Сулеймане, ти міг би бути із жінкою, якби дізнався, що вона недавно була в обіймах іншого чоловіка?

Втупився в неї султан і відповів жорстко:

– Ні.

– Ось і я не можу. Хотіла зробити те, що роблять жінки в моїй Україні, коли їхні чоловіки мають коханок. І я зроблю це!

– А що саме? – намагався не втрачати терпіння султан.

– Залишу твої палати, столицю і державу. І не візьму з собою ні єдиної прикраси, що ти мені подарував: ні перлову діадему, ні персня з діамантом, ні синьої бірюзи, ні одягу з шовку, ні грошей!

– Ти думаєш, мої люди не знайшли б тебе? – усміхнувся султан.

– А якби спіймали, що б ти зробив? – знизала плечима Роксолана.

– Що? – відповів здивовано. – Замкнув би в гаремі!

– За яким правом? Адже я вільна! Ти мені свободу подарував, султане Сулеймане, котрого всі поважають і якого прозвали Законодавцем за його розум і мудрі закони.

Сулейман знову всміхнувся:

– Але ти добровільно вінчалася зі мною. Знала, бачила, що я маю й інших жінок. Так чи ні?

– Так, але я думала, що ти залишиш інших. Любов не терпить подруг! – тут уже вона вибухнула, і була дуже хороша в цьому вибуху і гніві.

– Чого ти хочеш? – запитав повелитель.

– Хочу жити з тобою, як це заведено в нас на Україні. Хочу, щоб ти відмовився від гарему!

Тут уже султан не витримав, і розгнівався сам:

– Ти єдина в моєму серці. Але відмовитися від гарему – це вже занадто. Такого ніколи не було в роду Османів. Це ганьба для султана. Що скажуть мої піддані?

Настя подивилася на нього і сказала тихо:

– А як же пророк Магомет? Він довго жив із однією дружиною, Хадіджею…

Мовчав Сулейман. Тут уже Роксолана не витримала, погладила чоловіка:

– Я хочу любити тебе, як любила моя мати мого батька… допомагати тобі в твоїх державних справах, тому що їх дуже багато…

Султан уже веселився, мов юнак:

– Хто з нас завойовник – ти чи я? Ти отримаєш мій гарем, а потім прибереш до рук державу? А якщо я обману тебе з гаремом?

– Усі знають, – підвела всміхнене личко, – що слово, дане Сулейманом, твердіше сталі.

– А ти ніколи ще не говорила мені неправди?

Зніяковіла, очі опустила:

– Одного разу…

– Коли? – здивувався.

– Тоді, вранці… Біля моря… Коли припливали рибалки…

Я сказала, що хочу їсти. Але я була сита любов’ю. Думала, що ти голодний, і соромилася запитати тебе…

Ці слова були, як мед, султану. Схопив дружину на руки, закружляв…

– Я виконаю те, чого ти хочеш! Забуду дорогу в гарем і більше не доторкнуся ні до однієї жінки, крім тебе!

Роксолана гуляла в парку з сином Селімом і Мустафою. Була привітна з обома. І Мустафа – красивий, жвавий, як ртуть, хлопчик із розумними очима – був добрий і ласкавий до свого брата. Боролися, бігали один за одним. Кошлатий Калим біля них. Сміх лунав на весь палац. Раптом до Роксолани, яка вишивала український візерунок, поглядаючи на дітей, підійшла темна, як ніч, Махідевран.

– Я все знаю! – крикнула. – Ти його зачарувала, проклята українко. Відьма! Прийшла з Чорного Шляху, без роду і племені! І рано радієш! Ти думаєш, що перемогла мене і весь гарем? Почекай! Ось стане мій Мустафа султаном – подивишся! Нумо, синку, відійди від цього недоноска Селіма!

Уражена Роксолана зблідла. Переляканого Мустафу забрала служниця, а Селім ухопився за матір. Неподалік кружляв розгублений Гассан.

– Чула про заповіді Фатіха? – кричала розлючена черкеска. – Влада переходить у руки старшого сина, а всі його брати знищуються! Це закон! Рано чи пізно Мустафа стане султаном – а твоїх синів, хоч скільки б їх було, задушать чорним шовковим шнурком! Ось таким! – вигукнула вона, розмахуючи шнурком. – А я буду валіде, матір’ю султана! – кинула шнурок в обличчя Роксолані і пішла, гордо підвівши голову.

Роксолана перевела погляд на візира, який щойно підійшов і чув крики Махідевран.

– Заповідь Фатіха – це правда? – запитала його Роксолана.

– Так, о незрівнянна Хюррем, – уклонився їй візир. – Мудрий султан Фатіх увів таке правило, щоб позбутися братовбивчої боротьби за владу, яка терзала нашу країну. І тепер ми, вчені улеми, стежимо, щоб воно виконувалося обов’язково. Це робиться для загального блага.

– Але це було в минулому… Адже Сулейман нікого не вбивав!

– Він був єдиним сином. У нього не було братів, – спокійно відповів візир.

– Як можна вбивати невинних дітей? – зблідла, мов саван, Роксолана. – Це немислима жорстокість!

– Така доля синів султана, о Роксолано Хюррем… – уклонився їй Ахмед-паша, насолоджуючись відчаєм колишньої рабині. – У кожного свій кісмет (доля)!

…Султан гладив по голові тремтячу дружину:

– Заспокойся, люба моя. Заспокойся…

– Це просто жах, що говорить ця Махідевран! – шепотіла. – Я не хочу її більше бачити!

Поруч грався на килимі маленький Селім. Султан подивився на нього і зітхнув:

– Добре, я відправлю її в далеку провінцію… Більше ти її не побачиш. А ти доглядай за Мустафою. Він хороший хлопчик і дуже прихильний до тебе. Казав мені, що любить тебе більше, ніж свою матір… Тому що Махідевран зла і займається тільки собою.

– Скасуй наказ Фатіха! – не могла заспокоїтися Роксолана.

– Цього я не можу зробити… – зітхнув Сулейман. – Не бійся. Поки я живий, нічого з нашими синами не станеться. Ти мені подаруєш сина? – уткнувся обличчям у її живіт, немов прислухався до нового життя. І раптом султан і його дружина побачили, як кумедно дерся на трон малюк Селім.

Не могла заснути Роксолана. Місяць пробивався крізь хмари, йшов дощ. Блискавки десь далеко пронизували море. Султанша встала, витягла з потаємної схованки шматок парчі, у яку вона загорнула дорогоцінні для себе речі – подерті шлюбні черевички, сірий невільничий одяг, у якому вперше зустріла Сулеймана, і срібний хрестик. Узяла цей хрестик у руки… І побачила перед собою сумні очі Богоматері, хрест монастиря, бачила, як блискавка вдарила в дерево, під яким стояла вона з Сулейманом, і як вирувала внизу темна безодня моря…

Вранці маленький Мустафа під наглядом євнухів навчався скакати на коні. Роксолана відсунула віконну запону і спостерігала за хлопчиком з другого поверху.

Важким був цей погляд…

У руці вона тримала чорний шовковий шнурок.

Падав дощ на землю християнську, що стогнала від Джихаду – священної війни, яку вів Сулейман. Він їхав розкислою дорогою, оточений вартою, а за стіною дощу гігантським змієм тяглося за ним величезне військо, про розміри якого можна було здогадатися із шуму, що супроводжував його, подібного до морського прибою: було тут і хропіння коней, і скрип коліс, і крики начальників, і тупіт ніг, і дихання сотень тисяч людей.

Падишах їхав на чорному, як ніч, коні, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета. Воїни, яких обганяв султан, зі страхом і повагою дивилися, як на образ, на непорушну постать Сулеймана, що сидів на швидкому коні, як висока кам’яна подоба кари Господньої, не звертаючи уваги на дощ. І були аги і паші пишніше одягнені, ніж їхній володар: ніякого металу, крім твердої сталі, не мав при собі, ніякого оздоблення не було на його одязі.

Сонце сідало за обрій. Султан мовчки стояв на пагорбі й дивився, як його моджахеди штурмували фортечну стіну. Хтось закидав хмизом глибокий рів, а хтось уже дерся драбиною, падав, перелазив на стіну…

Навколо все було у вогні й клубах диму. Ревли гармати, кричали люди…

Сулейман застиг нерухомо, здавалося, не слухав гінця, який, упавши ниць, доповідав про хід жорстокого бою. Нарешті, султан побачив, як відчинилися фортечні ворота, як рвонула туди кіннота і як затріпотів на вежі зелений прапор…

І впав володар половини світу на коліна помолитися Аллаху за перемогу.

Роксолана сиділа на троні, поруч стояв Мустафа, підріс Селім, а на руках вона тримала немовля Баязеда. Італійський художник малював груповий портрет, милуючись усмішкою султанші, розмовляючи з нею своєю співучою мовою, – Роксолана знала трохи і її.

Втомлений Баязед вирвався з рук.

– Закінчимо, діти втомилися… – розпорядилася жінка. – Дякую, синьйоре, чекаю вас завтра… Біжіть… – звернулася вона до старших дітей. – І слухайте вчителя Абдуллаха!

Діти радісно вискочили із зали, а Баязеда забрала служниця.

Роксолана перейшла до іншої зали, де разом із Ахмед-пашею почала обговорювати макет імарету й інших будівель біля Авретбазару. Султанша вникала в усі деталі. З повагою і подивом дивився на неї будівельник. Саме сюди євнух приніс на таці папери. Роксолана відразу ж зламала печать – лист був від Сулеймана. Пробігла очима, випросталася гордо і сказала Ахмед-паші:

– Військо султана взяло Будапешт! Нехай весь Стамбул, уся країна знає про цю прекрасну перемогу! Я хочу роздати милостиню!

Коли в оточенні охорони роздавала милостиню бідним людям, сталося майже диво. Якась бабуся в убогому українському одязі прорвалася між коней яничарів із плачем і з монетою-милостинею в руці: «Настуню, дитино!» – біля лектики султанші впала.

А молода султанша голосно скрикнула, зістрибнула з нош у дорогих шатах, у пилу на колінах перед матір’ю стояла, руки їй цілувала… Мовчав натовп, іще ніколи не бачив такого, укотре розгубилась охорона, неможливо було передбачити вчинки дивної султанші.

Посадила Роксолана матір у лектику, і, мовчки обнявшись, обидві плакали по дорозі до палацу…

А в палаці у прекрасних палатах Роксолана розпитувала чисто прибрану, смертельно втомлену, здивовану, але щасливу матір:

– Як же ви, мамо, мене знайшли?

– Тому що два єврейські купці зі Львова дізналися про тебе, сюди мене привезли… – насилу розповідала мати. Від подорожі й радості боліло її серце. – Спасибі їм. Хороші вони люди.

– Я їх щедро нагороджу… І не тільки дукатами. До мене вже приходили посли з Єрусалима, просили полегшити доступ до їхньої святині, Стіни плачу… Тому присягаюся, мамо, що або я, або мої сини подарують єврейському народу їхню святиню, – твердо сказала Роксолана.

– А як же ти, доню, заміж за чужу віру вийшла?.. Батько помер. Не витримав такого сорому… Гріх це великий, донечко… – хитала головою мати.

– Бідолашний батько… Знаю, що гріх… – залилася слізьми Роксолана. – Та полюбила я чоловіка свого понад усе…

Помовчала матінка, потім знову запитала:

– А як же ти живеш з іншими його жінками… У вас же тут гареми… Ой, сором який… – скаржилася знову сива матінка.

– Він мені вірний, як і я йому… – ласкаво пояснила Роксолана. – Тому що цей султан не такий, які були до нього… Він мудрий і порядний чоловік.

– Мудрий і порядний? Так що ж він землю своєї дружини спустошує? Замучили нас татари. Знову Рогатин спалили, всіх перебили… А коли була в Перекопі, там жид один на митниці все дивувався: стільки людей вивезли з України – невже хтось залишився? А вчора мої купці говорили, що турки готують найбільший похід на Україну… Заллють кров’ю нас, ми зникнемо з лиця землі.

– Це не султан готує, то візир Ахмед-паша і яничари, над якими він поставлений… – хвилювалася Роксолана. – Слов’янські землі для турків – це землі невірних, і війна з ними – це священна війна… Невже Рогатин знову спалили?

– Правда, дочко, правда… – скаржилася бабуся. – Де ж онуки?

– Зараз їх принесуть… – сказала султанша. – А яка доля Степана мого? Його тоді захопили татари?

– Ні, врятувався… – мати розглядала пишні покої. – Зібрав грошей, поїхав у Кафу тебе викуповувати і пропав. Не знаємо, що з ним, чи живий…

Зітхнула Роксолана… Мати звернула увагу на вишивки з рідними візерунками, хотіла щось запитати і раптом почала задихатись, їй стало зле.

…Дивна була ця могила з хрестом на мусульманському кладовищі. Сулейман, який повернувся з походу, стояв поруч із Роксоланою, одягненою в чорне. Поклала на горбик землі свою вишиванку.

Мовчали. Сулейман переживав горе дружини. Сказала Роксолана:

– Мати говорила, що татари зовсім розорили Україну. Майже весь живий народ вивезли в рабство або винищили…

Раптово впала на коліна перед султаном:

– Перед могилою матері заклинаю тебе, володарю світу: не ходи на Україну! Дай моїй бідолашній батьківщині піднятись! Я благаю тебе! Дай слово мені!

Довго мовчав Сулейман, грав жовнами. А потім підняв Роксолану і тихо сказав:

– Султан Сулейман не битиметься з твоєю Україною. І ніколи більше не ставай на коліна. Ти – турецька султанша!

Селім і Баязед гралися у смузі прибою під наглядом служників на чолі з Гассаном, а Роксолана сиділа під накидкою, писала вірші. Тут її знайшов суворий Ахмед-паша:

– Дозволь мені, о, султанша Хюррем, поговорити з тобою. Бо іншого разу може й не бути.

Роксолана відірвалася від свого заняття й уважно подивилася на візира:

– Я слухаю тебе.

– Я знав Сулеймана ще хлопчиком, я його виховував. Ніколи ще Туреччина не мала такого достойного султана. Він створений для великих справ. Але йому заважає їх здійснювати одна жінка… Я багато терпів, коли ця жінка нехтувала нашими звичаями, почала відкривати обличчя, приймати у себе чоловіків, займатися будівництвом, потім відокремила гарем…

– Хто ж це така? – весело розсміялася Роксолана. – Як вона посміла?

– Ми довго терпіли це. Але не можемо терпіти більше втручання цієї жінки в державні справи. Негоже жінці вирішувати, з якою країною воювати султану.

Роксолана мовчала. Візир вів далі, свердлячи її ненависним поглядом:

– А ще хочу нагадати цій жінці, що доля її дітей у наших руках.

– Ти маєш на увазі, що ви вб’єте моїх дітей, коли Мустафа сяде на трон? Але для цього треба, щоб Сулейман… щоб його не стало… Ти погрожуєш мені смертю мого чоловіка? І не боїшся? – Роксолана зблідла.

Візир помовчав, презирливо дивлячись на жінку, і вів далі:

– Я не боюся нічого. Люблю султана більше за тебе, бо ніколи його не зраджував, як ти. Заповіт Фатіха не скасувати. Рада улемів усе одно залишить живим одного старшого сина, коли він сяде на престол… Але це в майбутньому. А я маю на увазі день сьогоднішній. Гнів Падишаха й улемів буде безмірний, коли вони дізнаються, що твої діти хрещені в християнську віру! Ніхто їх не врятує!

– Це наклеп! – схопилася Роксолана. – Баязеда я не…

– А Селіма? – спокійно запитав візир.

– Не пам’ятаю… Я була тоді в пологовій гарячці, трохи стало легше… Хто тобі це сказав? – остовпіла від найсильнішого страху за свого сина.

Візир помовчав. Роксолана поглянула на берег, де чорний євнух неодноразово кидав погляди в їхній бік.

– Гассан? – здогадалася Роксолана. – Цей підлий боягуз…

– Я не хочу завдавати болю моєму володареві, – сказав візир. – Гассану я дав гроші за мовчання, і я мовчатиму, якщо ти не втручатимешся в державні справи.

Роксолана на мить замислилася. Ще раз глянула на берег моря, на Гассана і служників, які були його людьми… Прийняла рішення і миттєво заспокоїлася. Сказала холодно:

– Добре. Немає іншого виходу.

Покликала дітей і пішла в палати.

Султан проводив Раду Дивана, коли почувся якийсь шум біля дверей. Усі здивовано прислухались. А за дверима стояла Роксолана з дітьми і яничари. Ага охоронців стояв перед дверима і зніяковіло говорив:

– О, Радісна Мати принців! Сюди не можна жінкам! Іще жодна сюди не ступала… Падишах зайнятий суддівськими справами. Я не можу його турбувати!

– Я теж хочу суду! – крикнула. – Над розбійниками, які сваволять у палаті Падишаха! – сказала твердо, підходячи до дверей. Ага став на коліна перед нею. Увійшла до суддівської зали зі сльозами, але так твердо, ніби сама збиралась у ньому судити. Увійшла і закричала:

– Урятуй дітей своїх! Я боюся повертатися в гарем!

Султан устав із престолу.

– Що це? – запитав голосно і пальцем дав знак усім, щоб покинули залу. Збентежені достойники виходили, оглядаючись, як на диво.

– Що сталося? – запитав стурбований султан. – Хтось заподіяв зло тобі або дітям? – гнів уже з’явився в очах.

– Нашим дітям! – цілувала їх і обливала слізьми.

– Хто посмів? – тихо запитав султан, спостерігаючи за синами.

– Ахмед-паша!

– Мій візир Ахмед-паша? Це ж достойна людина… він виростив мене… Не може бути!

– Ти мені не віриш? – закричала дружина. Діти розплакалися.

– Що ж він зробив? Що? – запитав султан. Бліда, але рішуча Роксолана кинула:

– Вимагав, щоб я не втручалася у твої справи… Інакше…

– Як це вимагав? Інакше що?

– Що відкриє перед людьми і тобою…

– Що відкриє? – перервав її в обуренні.

– Що я охрестила твоїх синів, – вибухнула. – І їх стратять.

– Охрестила?..

– Ні, це вигадка! Це нікчемний наклеп Ахмед-паші й підкупленого ним Гассана!

Він зітхнув.

– Я знаю, що він проти тебе… Але щоб дійти до такого… це б викликало бунт яничарів, – похитав головою. – Обидва злочинці мусять померти. Тільки справедливість вимагає їх вислухати!

Роксолана встала і сказала:

– Роби суддівську справу твою!

Схилилася так, як людина, що має повну правду за собою і не боїться вироку.

– Варта! – грізно крикнув султан. – Негайно посадити Ахмед-пашу і Гассана!

…Коли Роксолана йшла коридором, бачила, як вели збожеволілого від страху Гассана у в’язницю. Він весь час кричав від жаху:

– Все неправда! Великий візир Ахмед-паша звелів мені так говорити! І обіцяв за це багато грошей! І будинок у Скутарі! А це все неправда, що я говорив!

Роксолана почула це і ледь помітно всміхнулась. А візира зустріла, коли виходила через ворота Джеляд-Одаси. Ахмед-паша йшов твердим кроком, не удостоївши поглядом Роксолану. Вона подивилася йому вслід і покликала до себе ватажка німих-дільсизів. Дала чорний шовковий шнур і показала кивком на візира. А після того як вийшла з воріт і ворота за нею зачинилися, почула здавлений крик…

Не здригнулася. Не відчувала жодної провини, бо захищала дітей.

Увечері була у своїх покоях із дітьми. Молилась Аллаху біля кадильниці, в ніжних клубах диму. Прислухалася до якихось глухих звуків.

У молитві її і застав заклопотаний Сулейман.

– Що це за звуки такі? – запитала його Роксолана.

– Яничари сваволять… – сказав Сулейман. – Як дізналися, що Ахмед-пашу стратили і ще й без заслуховування… Як ти могла це зробити?

– Він посмів погрожувати дітям твоїм! – блиснула очима Роксолана. – Але у тебе є Гассан!

– Я його допитав, – сказав султан. – Він усе сказав. – І уважно подивився на дружину.

– Що сказав? – запитала спокійно.

– Ахмед-паша наказав йому обмовити тебе і грошей дав…

– Де зараз Гассан?

– На дні Босфору…

Дивні звуки наближались. Уже можна було почути удари в барабан, у щось металеве, ревище голосів, виднілася заграва від смолоскипів… Сулейман підійшов до вікна, в яке було видно пожежу, клуби диму. Роксолана кинулася до переляканих дітей.

У двері постукали. Увійшов стурбований євнух, упав на коліна перед султаном:

– Мій пане! Охорона передає, що яничари наближаються. Збунтувалася майже вся казарма, вимагають видати їм султаншу Роксолану. І щоб великий султан вів їх на війну з невірними.

– Вимагають видати Роксолану? – схопився, як лев, султан. – Зброю мені! Передайте яничарам, що я вийду до них. – Потім обернувся до дружини: – Не бійся нічого. Хай там що, сюди вони не прийдуть. Не посміють. Я пришлю сюди Мустафу.

І стрімко вийшов. Роксолана зі страхом дивилась у вікно.

Султан сам, без охорони, їхав на білому коні, вкритому зеленим прапором, просто в центр палацової площі. Там горіло багаття, і в клубах диму можна було розрізнити маси людей. Яничари били в барабани, били в мідні казани і ревли, як шайтани. Можна було почути в цьому вирі: