У вогні плавильника. Срібло

Корецька перехрестилась і наважилась підійти до воріт іконостасу. «Боже, Боже, що ж я роблю… Жінкам туди ж не можна…» – вона ще раз озирнулась, але поруч нікого не було. Ченці у центральній частині храму усі заклопотані. Княгиня прочинила золочені ворота і майнула всередину. Вівтар Георгія був невеликим – посередині на мармуровій стільниці розставлені Євангеліє, хрест, чаша. Зліва – жертовник. Пані роззирнулась – у неї було лише кілька хвилин, аби знайти те, що мало б належити Іоасафу. «А може я помилилась?.. Може нічого тут немає?» – пройшла вздовж і впоперек і ніщо в око їй не впадало. Княгиня нервувала, від страху в неї заклало вуха, руки тремтіли. Стало так страшно, що вона вирішила тікати – яка то буде ганьба, якщо її тут спіймають! Корецька вже пішла до виходу, наблизилась до іконостасу, коли боковим зором помітила в стіні справа нішу. В ній стояв золочений ковчег – найімовірніше з мощами. Наблизилась, потягнулась до скриньки, натертої до блиску, від якої віяло миррою, взяла її в руки – порушниця церковних правил з цікавістю роздивлялась її, аби визначити чиї ж це мощі, аж раптом перевела погляд на сам отвір у стіні і помітила книгу, на якій увесь час стояв ковчег. Корецька, ледь втримуючи однією рукою важку скриньку, іншою потягнулась до фоліанту у шкіряній палітурці. Та раптом вимащений олією ковчег вислизнув з рук і впав із грюкотом на підлогу, кришка його відчинилась, і звідти викотився чийсь почорнілий забальзамований палець. Корецька застигла. З центру храму долинули чоловічі голоси.

Ще мить і вона оговталась, схопила книгу і стрімголов майнула з вівтаря, занурившись у темне провалля галереї з саркофагами. За одним з них вона сховалась. Серце калатало, нудило, в очах темніло. Сюди доносились вигуки. Жінка тремтячою рукою потягнулась в кишеню за хусткою та її там не було – напевне, залишила за позолоченими вратами. Перевела розгублений погляд на важкий манускрипт, який все ще цупко тримала занімілою лівою рукою. Пригорнула його до себе, обережно підвелась і попрямувала на вихід, намагаючись йти неквапливо, аби не привертати зайвої уваги.

– Пані! – раптом почулось за спиною.

Зблідла Корецька повернулась обличчям до молодого ченця і видушила із себе посмішку.

– Ви бачили – чи виходив хтось з того вівтаря? – чернець показав рукою убік.

– На жаль, ні. Ревно молилась… – жінка відповіла стиха, знов посміхнулась, і вискочила надвір.

У супроводі вартового та служниці княгиня, пригортаючи до себе викрадену книгу, спішно полишала монастир. Спиною вона відчувала переполох у соборі і від содіяного гріха її трусило. Ось вже – ворота брами з вузенькою хвірткою. Корецька наблизилась і побачила у проймі з іншого боку входу світловолосу шляхтичку із сірими очима у світлій сукні, розшитій золотом, у пелерині, підбитій горностаєм, і в білому капелюшку із високим страусячим пір’ям. Корецька не сповільняла хід – проте так само чинила й пані, яка також вирішила будь-що пройти через хвіртку першою.

– Дорогу! – вигукнула Корецька.

– Я пройду першою! – у відповідь пролунало з вуст непоступливої білявки.

– Геть! – княгиня вже схопилась однією рукою за браму і збиралась відштовхнути супротивницю.

– Спершу пройду я… – сірі очі білявки перетворились на грізні вузькі риски.

– Софіє… Я поважніша за тебе, ти маєш пропустити… – прошипіла княгиня у чорному.

Анна несподівано обернулась, почувши за спиною вигуки ченців, кілька з них саме наближались до воріт. Скориставшись миттю, світловолоса шляхтянка відштовхнула Корецьку і увірвалась всередину. Княгиня пирхнула, розлючена, мов фурія, перескочила поріг хвіртки і посунула до свого дормезу.

Вартовий та челядниця ледь встигали за своєю розгніваною хазяйкою.

Розділ IV

Софія Ружинська на мить спинилась у монастирському саду Софіївського монастиря і кокетливо поглянула на рудого молодого послушника, який стояв на ганку трапезної і задивився на звабливу пані, яка ледь не накинулась щойно на іншу. Дружина князя Ружинського, який ось вже п’ять років, як в Московії з шаблею відстоює інтереси власні та Речі Посполитої – без чоловіка розквітла, як та квіточка. В своїх дрібних тонких, але чіпких пальчиках тримає вона всі чоловікові землі та увесь заселений ними люд. А ще така самостійність подарувала княгині давно вже бажану для неї волю і розкутість. Дозволяє собі вона набагато більше, ніж у присутності мужа, навіть загравати із привабливими чоловіками – про що пліткують вже й торговки на ярмарках.

Та й Роман Ружинський – ще той бабій. А тому людські пересуди – це ще й софійчина підступна помста за ті роки, які вона – його законна дружина – провела у постійних переживаннях та стеженні за чоловіком. Хай тепер помучається у своїй Московії. Але окрім пліток докорити їй нічим не зможе – бо княгиня Ружинська залагоджує фінансові проблеми чоловіка, який набрався боргів і не зміг їх віддати. Вона тепер веде перемови із його кредиторами і вигадує оборудки, які б дозволили їй швидко заробити численні срібні шеляги, аби відбілити чесне шляхетське ім’я Романа Ружинського.

Софії було трохи за тридцять. З чоловіком вони нажили лише одну доню, яку бережуть, як зіницю ока – вона на няньках у їх родовому Ружині. А сама княгиня в постійних роз’їздах – ось і зараз у Києві лише на кілька днів. Ця білолиця білявка зібрала всі кошти, які тільки змогла, і вирушила до протопопа Софіївського монастиря. Бо в неї є план – як швидко збільшити власні статки.

Та зустріч зі чорнявою бісицею не входила в її плани. Корецькі, які й без того насолили Ружинським, – і тут намагаються перейти дорогу. В цьому Софія не сумнівалась: вони хочуть привласнити собі всі кращі землі – аби стати наймогутнішим родом на Київщині та Брацлавщині. Але цим волинським зайдам вона, Софія Ружинська з дому Карабчіївських, не дасть цього зробити. Кістьми ляже, але не дасть піднестись цим пихатим Корецьким.

Добре пам’ятала білолиця, як забрала в неї та чорна відьма Корецька її Черемошку. Це її, Ружинської, місто, і не пробачить вона ніколи, що його так силоміць і підступом в неї відтяли. Але злість свою княгиня публічно не виявляла, закриваючи її наглухо у серці – і ззовні навпаки видавалась спокійною та веселою. Бо вже давно помітила – чоловіки найбільше упадають за усміхненими білявками. Ось і зараз свою таємну зброю вона нагострила в очікуванні Івана Мужиловського – київського унійного протопопа і володаря Софіївського монастиря.

Високий, статечний протопоп саме наближався до пані у капелюшку зі страусячим пір’ям. Він розумів – Ружинська приїхала не лише аби зваблювати панотця, який заприсягся до скону не підпускати близько до себе жіноче плем’я. Іван Мужиловський був певен – ця жінка корислива і підступна, а вся її янгольська краса – оманлива. Але і він не міг змусити себе стриматись – коли до нього червоними губками посміхалась чарівна гостя. Тож обличчя його запроменіло, щойно побачив таку земну красу у своєму монастирському саду.

– Княгине! Вибачте, але не можу з вами довго говорити. Справи нагальні. Мушу йти до собору. Ви зі мною? – протопоп мовив на ходу, не збавляючи темпу.

«Ох ця ж демониця Корецька… Мабуть, раніше за мене із ним спілкувалась…» – лютувала про себе Софія. Вона поправила капелюшок, спинилась і вже за спиною панотця Івана вигукнула:

– Ох, отче… Ох, як же боляче! Ай-яй-яй!

Протопоп застиг і неквапливо озирнувся:

– Що сталось, княгине? – здивовано поглянув на пані.

– Ви йдіть, я вас тут почекаю, – промовляла Ружинська, піднявши поділ спідниці, з якої виглядали стрункі ніжки у коротких шкіряних чобітках і без грубих панчох. Це звісно не міг не помітити чоловік у рясі. – Як жеж боляче… – жінка зігнулась, аби торкнутись кісточки над ступнею.

Іван Мужиловський не стримався, підскочив, став на коліно і торкнувся щиколотки. Від цього пані тихо застогнала. Протопоп провів вказівним пальцем по білій ніжній шкірі, від чого по спині його заструменів холодок.

– Тут боляче? – спитав він не підводячи голови, аби не перетинатись поглядом зі звабливицею.

– Так, – пошепки мовила Софія і скривила губи.

Чоловік випростався, схопив жінку за талію і обережно посунув до лави, що стояла під старою липою. Він ледь втамував свої млосні відчуття, які розлились теплом по тілу і залоскотали низ живота – для цього йому знадобився певний час. Тому кілька хвилин нічого не промовляв і лише коли глибоко зітхнув – нарешті зміг подивитись у сірі очі білявки, яка ними безперервно кліпала.

– Скажіть, для чого ви приїхали в нашу обитель? Тільки давайте без оцих ваших хитрощів, – чоловік промовив суворо із крижаними нотками в голосі.

Княгиня подивилась на нього з-під лоба і прикусила нижню губу. «Ох, який же він впертий мужлан…» – подумки обурилась Софія та повела спокійно без жодного роздратування:

– Я хочу придбати ваше Зазим’я.

– Для чого вам це село, можна поцікавитись? – нарешті всміхнувся панотець, бо таки вичавив із Софії мету її візиту. – Зазим’я далеко знаходиться від ваших земель.

– Я не воліла б розкривати свої секрети, отче. – Княгиня хитро позирнула на Мужиловського.

Давно вже сивий – однак привабливий, стрункий. «Чому він пішов у ченці? Міг же стільки жіночих сердець розбити, якби не був у рясі», – подумала пані й перевела задумливий погляд зі священника на древні стіни Софії Київської.

– А я знаю, чого ви прагнете. Викупити у мене Зазим’я і перепродати його за тридорого братії Києво-Печерської лаври, яка не хоче переходити під священоначаліє Папи Римського… Монахи печерського монастиря прагнуть вижити нас звідси, забрати в уніатів усі тутешні землі – і якщо не зброєю, так грошима?! Чи не так?! Тож чи ваша воля була сюди приїхати ачи це лаврський ігумен сюди вас відправив?! – протопоп несподівано перейшов на крик. Тон його слів був настільки суворим, що Ружицьку пересмикнуло.

– Не хочете продавати Зазим’я, то віддайте Софіївську Борщагівку. Там усього кілька хат. Я щедро заплачу.

– Щоб я віддав вам землі, які пожалували ще старі князі нашій братії на борщі?!

– Ну вам є з чого борщі варити і без цих земель, – віджартувалась княгиня.

На що панотець побагровів. Тепер він не видавався їй таким вже привабливим. Його щоки палали, роздувались, як міхи, пальці перебирали на грудях золотий ланцюг, на якому блискотів масивний хрест. Софія зрозуміла, що час припинити бесіду, яка від самого початку їй не вдавалась.

– Добре, отче, я піду… Ми з вами, можливо, поговоримо про це наступного разу.

Ружинська підвелась і не дочекавшись благословення стрімко подріботіла стежкою до брами. Немов і не боліла в неї зрадлива щиколотка. Мужиловський докірливим поглядом проводив звабницю і перехрестив постать у білому – «Цього разу Господь уберіг від гріха». Жінка, яка стрімко перетинала монастирський сад, неабияк лютувала – вона була певна, їй знову перейшла дорогу дияволиця Корецька. Вочевидь, вона й приїжджала до монастиря, аби переговорити з Мужиловським про викуп земель, які давно вже хоче отримати Лавра, і, либонь, так роздратувала протопопа, що і її, софійчині, хитрощі на нього не подіяли.

Розділ V

На київському Подолі було не проштовхнутись. Сновигав люд – піший, кінний. По Дніпру зранку прибули судна з товаром із Греції та Константинополя. Тож київські купці розвантажували крам, заносили до складів і поспіхом укладали угоди про його подальший продаж. Моряки на суднах отримали вихідний і пересувались Подолом з одного шинка в інший – і це попри те, що надворі ясний день і сонце ще довго триматиметься на самому вершечку. Разом з іноземним морським людом, який вже достатньо набрався пивом, ходили цілі юрми київських хвойд та їхніх посіпак – в надії отримати випивку надурно. Добропорядні панни намагались із тими гультіпаями не перетинатись. Але й удома вони не сиділи, а прямували парами на ринок, який розташувався неподалік Верхнього Валу, вздовж якого текла ріка Глибочиця. Переходячи через місточки, панни з величезними кошиками йшли по товари селянок, які щоранку сходились на Торговище. З року в рік, зі століття в століття незмінним було місце подільського ринку. На Торговище, яке згори ввижалося немов від снігу білим, – а насправді так яскравіли білі жіночі очіпки – час від часу вітер заносив густий сірий дим від ковальських майстерень. За ковалями, які цокали по залізу своїми молотами, далі розташувались ремісники-гончарі та кожум’яки. Ті також, не відриваючись від роботи, продавали і свій крам, виставивши його вздовж дороги.

З боку гори Татарки вервечкою неспішно їхали конні гайдуки. На них би кияни уваги б не звернули, якби з ними не було прив’язаного до жеребця хлопа, босий ледь плентався за вершником. Полонений був так сильно побитий, що обличчя його не взпізнати. Сіра сорочка розшматована, на грудях запеклася кров. Білоголові містянки і торговки заходились перешіптуватись: «То Лащ Самійло знову на когось напав…» «Скільки може ця людина крові християнської лити?» – шепотіла покупчиня, кладучи у кошик свинячу ногу. «Кажуть, йому вже понад сотню баніцій судді виписали… Вигнати з Києва погрожують…» – мовить інша і долонею закриває очі малій донці, аби та на голе тіло чоловіче не задивлялась. «Та що йому станеться. Це ж Самійло Лащ. Розбійник клятий…» – відмовляє ще одна і ось вже цілим Торговищем ширяться плітки і чутки, а то й правдиві розповіді про напади гайдуків цього норовливого шляхтича, який часто селян та чернь, що намагаються йому протистояти, в живих не лишає.

Лащ чув, як баби загулькотіли, розносячи звістку про його повернення в Київ. Він усміхався у свою русу бороду. Тепер сусіди сидітимуть сумирно і намагатимуться не потрапляти йому на очі. Самійло різко натягнув мотузку, за яку був прив’язаний хуторянин. Чоловік був винний тільки тим, що спробував зі зброєю напасти на нього, Лаща, шляхтича, коли його гайдуки вирішили розважитись зі старшою донькою селянина. Змучений полонений вже ледь не падав. Процесія майже дісталась садиби пана, як дорогу переступив їй сивий чоловік у горностаєвій шубі. На його грудях – масивний золотий ланцюг. Це київський суддя.

– Самійло, хто цей полонений?

– Мій трофей! – випалив Лащ.

– Я ще раз питаю – хто ця людина? Якщо це не твій селянин, ти мусиш його звільнити! Ти знаєш закон.

– Тепер це мій хлоп, як і його хутір, його жінка та його діти! – Лащ зареготав і підняв над собою відрізану жіночу косу. Регіт підхопили його гайдуки. Подоляни довкола ахнули і завмерли.

– Самійло Лащ, ти маєш знати, що тобі такого не подарують! – вигукнув розчервонілий від люті суддя.

– А мене не обходить твоя думка, бісів законнику! І ото твоє брязкальце, – вершник вистромив вказівний палець, вказуючи на золотий суддівський ланцюг, що виблискував на сонці, – на мене не діє!

Лащ потягнув поводи на себе, від чого кінь його підстрибнув. Суддя запопадливо відскочив убік і змірив баніта презирливим поглядом. Діставшись домівки, Самійло дізнався, що на нього вже давно чекає пані. Той навіть не встиг спитати, хто саме, на радощах заскочив до світлиці та враз змарнів. За столом – білявка, кузина його Софія Ружинська.

– До Києва приїхала, сестро? – суворим тоном поцікавився шляхтич, знімаючи рукавиці. Жінка не встигла відповісти, як до зали увели скривавленого полоненого.

– Що робити із ним? – гаркнув один з гайдуків.

Софія добре знала лиху вдачу кузена. Тож відвернулась і посунулась до вікна. Лащ дістав ножа, наблизився до селянина, і дочекався поки той затремтить від страху.

– Боїшся? Правильно робиш… – та раптом господар озирнувся на гостю, яка стала до чоловіків спиною і дивилась надвір через грубе віконне скло. Самійло від хлопа відступився, поклав ножа на стіл і вимовив: – Відшмагайте його так, аби запам’ятав. А от щоб точно знав, хто тепер його господар – відріжте йому вухо.

Селянин заревів, наче той ведмідь, і спробував накинутись на шляхтича, та гайдуки його потягнули у сусідню кімнату. Крики тривали довго за стіною – Софію Ружинську від того і тіпало, і нудило. Нарешті вона змогла із себе вичавить:

– Самійло, навіщо ти так? Знову поголос піде, – дорікнула вона братові.

– Не твоя справа, – буркнув шляхтич, вмостившись у кріслі і закинувши ноги на стіл.

– І моя також. Ми родичі. – Пані сіла навпроти.

– Та-а-ак… Родичі… – замріяно повторив Лащ і позіхнув.

Обидва довго мовчали, сиділи у цілковитій тиші – крики за стіною припинились, як і будь-який шерхіт. Жінка дістала з рукава батистову хусточку і почала складати її то в квадрати, то в трикутники. Лащ вирішив перервати мовчанку.

– Як там твій чоловік? – спитав він Ружинську, та вона жодним чином не виявила, що їй ця тема розмови цікава.

– Я Корецьку бачила сьогодні, – натомість відповіла Софія.

– Так, вона землі збирає, пантрує їх, як та орлиця. – Лащ протирав свого ножа.

– Я хочу забрати в неї свою Черемошку. – Ружинська вимовила рішуче.

Самійло нарешті зацікавився розмовою і глянув на кузину:

– Нашу Черемошку, Софіє… Але потрібні люди.

– Хто може піти з нами? – очі жінки зблиснули хижими бісиками.

Лащ вишкірився:

– Ми таку армію зберемо, люба… Що можна буде й Київ нею взяти.

Розділ VI

Княгиня Корецька обережно торкнулась шкіряної палітурки манускрипту. На кутку – застиглі краплі воску. Жінка подушечками пальців провела по ребру книги. Анна ось вже котрий час у роздумах. Книга ця таємнича, на невідомій їй мові – і зрозуміти, про що вона, і чи важлива насправді, хазяйка Лісників не може. Самотужки їй не вдасться осягнути – що ж за секрет ховається під цією темною шкіряною обгорткою. Літери, якими написаний манускрипт, напевне юдейські – але і в цьому княгиня сумнівалась.

Жінка накрила фоліант червоним оксамитом і сховала у скриню, що стояла у куті під образами. Дістала перо і чорнильницю і стала писати листа Лаврентію Зизанію. Більш досвідченого богослова і людини вченої не знайти на всіх русинських теренах. Лаврентій досконало знає грецьку, яку викладав у братських школах Вільна, Бреста та Львова. А ще він упорядник першого словника із церковнослов’янської і взагалі людина вчена і мудра. Та й віднедавна служить Корецьким. Князі запросили його в один зі своїх найкращих храмів у родовому Корці.

Лист був коротким, бо Анна саме кликала панотця відвідати її Лісники. Для Зизанія – це означало наказ явитись перед її очі. Листа пані віддала служці – аби його доставили богослову якнайшвидше. Господиня ще раз поглянула на скриню, де був захований її манускрипт, недбало перехрестилась, накинула на плечі чорний куртас, підбитий хутром лисиці, та поспіхом полишила опочивальню.

Княгиня вийшла надвір, челядь, що поралась просто неба, схилила шанобливо голови. Утім, господиня на слуг навіть не звернула уваги, вона попрямувала через замковий майдан, повз дерев’яні оселі вартових та стайні. Господиню помітив Євстафій, який в сірій сермяжній сорочці чистив коня. Чоловік підвівся і довго проводжав поглядом струнку постать у білому розшитому золотом рантусі, який від стрімкої ходи серпанковим шлейфом розвіювався на вітру, немов то була й не пані – а сам янгол зійшов із неба. Євстафій озирнувся у бік, щойно почув гигикання своїх підлеглих. Вони напевне помітили милування командиром господинею. Через це той розсердився і виплеснув воду з відра у їхній бік:

– Щоб всі коні у стайні були чисті, інакше – по 20 ударів отримаєте! Втямили?! – гукнув до глузливих козаків, кидаючи в них – мокрих і оторопілих, порожнє відро.

Та хазяйка цього не чула і не бачила, вона вже метнулась до панських льохів, завбачливо закритих на замки, далі через розвішану на сонці білизну та наблизилась до муру з частоколом. Біля нього – крихітна хатка-землянка, довкола неї мотузки, на яких колихались пучки різних трав. На ганку вилизувався чорно-білий кіт. Не спиняючись, княгиня влетіла до хати баби Параски. Стара саме перебирала цвіт бузини, за яким ходила до лісу. Вона й не підвела голови, знала ж бо, хто прийшов до її оселі:

– Зозулько, спина моя стареча не дає мені підвестись, – буркнула стара собі під ніс.

Княгиня знала, що то не хвора спина в Параски ниє, а її важкий норов. Не любить коритись відьма будь-кому. Та й князівську ласку приймає як рівна, а не як служниця. Не завжди Корецькій це до вподоби – та Параска була їй потрібна, як її золоті старечі руки, так і тисячолітня мудрість, що їй передали пращури.

Ворожку княгиня врятувала від збуреного люду. Селяни привели стару на суд до князя. Параску та її доньку односельці звинуватили у морі у їхньому селі. За якусь седмицю померло багато старих та дітей. Ворожку схопили, а її донька змогла утекти, щоправда, після того її ніхто не бачив. Та Параска своїм чаклунським серцем відчувала – з рідною кров’ю все добре і жодної миті за донькою не побивалась.

Після першої ж розмови із ворожкою княгиня вирішила лишити її біля себе. Служкам заборонила навіть слово грубе в бік старої промовляти, перевезла її до Лісників і тут Парасці дозволила лікувати як замкову челядь, так і місцевих селян. Та головне – розраджувати саму пані. Не раз і не два викликала стару до себе. Та знала Анна – в її світлицях надто багато вух. Тож, коли питання в княгині нагальні та непрості – сама ходить до ворожки.

Корецька присіла на лаві навпроти і задивилась на грубу потріскану піч. Та була зрошена зморшками – наче лице старої баби. А чорні обпалені вогнем челюсті – як беззубий парасчин рот. Княгиня ковзала поглядом по крихітній світлиці і не знала, з чого почати свою розповідь. Але ворожка чекати не стала і завела першою:

– Зозулька повинна знати, що в руках у неї страшна річ, потужна… – мовила Параска не відриваючись від цвіту.

– Звідки ти знаєш? – перервала княгиня ворожку. – Що, служки вже розтеревенили?

– Ні, пані. Бачила я… чорний ворон простягає над вами крило і ця річ допоможе йому, – нарешті Параска підвела на Корецьку свої темні очі. І від того холодного погляду Анну пересмикнуло. – Але ви маєте знати, що будь-яка сила – лиха чи добра – може піти вам на користь. Головне, мудро до неї поставитись.

Господиня потупила погляд, намагаючись зрозуміти слова старої. Параска ж так і не відірвалась від справи і далі перебирала цвіт, даючи час Корецькій подумати над її віщуваннями. Нарешті княгиня промовила:

– Це книга, Параско, і я не можу її прочитати. Бо вона на тій мові, яку я не знаю.

– Хто шукає, той обряще, – віджартувалась баба і усміхнулась своїм буззубим ротом. – Ворон допоможе вам знайти людину, яка стане вашим спільником, зозулько.

Стара прудко підвелась, немов й справді спина її ажніяк не турбувала. Через це Корецька хижо усміхнулась: – «От, брехуха…» Ворожка немов прочитавши думки, хазяйці підморгнула і потягнулась за мискою, з глечика налила туди воду і вмостила її на столі.

– Дивіться, пані, на цю воду уважніше. – Стара вилила струйкою темну рідину, схожу на олію. Та почала розпливатись у воді, звиватись змією, утворюючи складні візерунки. – Чого ви прагнете, моя пташко? Чого ви найбільше хочете? – промовляла стара пошепки.

Анна вдивлялась у темну пляму, яка з кожною миттю все більше розпливалась поверхнею води у мисці, захоплюючи новий простір.

– Я хочу, аби Корецькі стали рівними з правителями і королями. Аби наша земля була лише нашою, могутньою і нездоланною. І я… – Корецька спинилась і осягнула, що хоче, аби її – саме її, Анни з роду Ходкевичів, дружини Юхима Корецького, влада була повною і всеосяжною.

Стара на це лише всміхнулась. Їй бо, Парасці, ворожці із баби-прабаби, не знати, що найбільше жадають люди – слави, влади і багатства.

Стара своїми порепаними губами щось прошепотіла, відлила воду у меншу миску і наказала випити її. Княгиня на ворожку зирнула розгублено.

– Якщо ви цього хочете, то усе у вас вийде. Пийте, – прошепотіла стара, підносячи до вуст Корецької зачакловану рідину. – Головне не бійтесь, страх поганий порадник…

Анна заплющила очі і залпом влила в себе чаклунство. На смак воно було гидке, від того закашлялась. «На життя чи на смерть?» – промайнула думка в її голові, та княгиня її відігнала. Витерла рукою свої червоні вуста і підвелась.

– А це вам, зозулько, калина, накажете, аби відвар зробили з неї. Тримайте. Щоб ніхто не подумав, що ви за чарівництвом до мене приходили. – Стара ледь встигла встромити у руку господині в’язку висушених ягід.

Корецька вибігла з парасчиної землянки, наче ошпарена. Бліда та перелякана подалась до палат своїх, тримаючи занімілою рукою калинове гілля. Такою й помітив свою господиню Євстафій, який чекав на Корецьку біля льохів, сховавшись за білими вітрилами простирадл.

Розділ VII

Іван Мужиловський їхав верхи. Він не любив пишні дормези, яких у його розпоряджені було аж два. Братія Софіївського монастиря ще до переходу в уніатство утисків у коштах не знала. Бо ж у соборі – одразу кілька чудодійних ікон та мощей, до яких так і линуть віряни звідусіль. Православні в обитель Івана приходять і нині – іноді цілими натовпами, хоч до унії не навертаються, але святиням грецької віри моляться. Та все ж Іван Мужиловський відчував – темні часи для братії ще попереду. Шостим своїм чуттям знав, що ігумени інших київських монастирів та глави церков, колишні брати по вірі, планують підступи, інтригують проти уніатів. Але обраний шлях свій Іван вважав вірним. Заради єдності країни Речі Посполитої, аби не було причин для бунтів та війн, єдиний шлях – релігійне примирення. І якщо заради цього треба поступитись церквою – то чому б і ні. Аби лишень не лилася русинська кров. Яка різниця – служити константинопольському патріарху, який зараз ледь жевріє в руках бусурман-османів, чи Папі римському, якого оточують все ж таки християни? «Чи не під одним Богом ходимо? Головне, щоб залишатись вірним христовій вірі і вченню, а під чиїм керуванням – чи не все одно?» – міркував так Іван Мужиловський, наважуючись підтримати Брестську унію. І дивувався він, чому інші православні панотці не розуміють його доводів.